Дванадцяте вересня 1994р. Той же шкільний двір тієї ж школи

Той же шкільний двір тієї ж школи. Те ж саме місце і те ж мертве тіло Степана Станіславовича лежить в калюжі власної крові, але обстановка вже абсолютно інша - місце оточене міліцією. Поряд з оточенням зібрався відносно невеликий натовп зівак, який складався в основному з батьків, що прийшли забрати своїх дітей, що навчаються в цій самій школі; старшокласників, і іноді, зі звичайних перехожих, що випадково помітили всю цю жваву метушню. Але до тіла, відповідно, мали доступ тільки уповноважені персони. І хоч справа була вже й так зрозумілою, оскільки багато людей, - учнів або працюючих в школі - через вікна, бачили вбивць і саму бійку вбивству передуючу - уповноважені все одно оглядали місце злочину, тіло й усілякі дрібниці, які могли б посприяти впійманню злочинців.

Влад і Анатолій. Так звали двох зі вбивчого відділку. Вони розслідували це вбивство.

Влад стояв над трупом і порожнім, майже зовсім незацікавленим поглядом дивився на нього. Йому було все одно. Він був людиною досить грубою і хамською, що його байдужість і пояснювала. Обличчя його випромінювало незадоволення, оскільки не було в нім ентузіазму завзяття свою роботу виконувати. Йому більше до душі було цілими днями сидіти в кабінеті і виходити звідти на декілька хвилин по дрібницях.

Він незадоволено притупував ногою і бурчав собі щось під ніс.

- З усіх, толком хоч щось розповісти змогли одиниці, і те вагомого мало, - підійшовши до Влада, сказав Анатолій. - У свідченнях плутаються майже всі. А їх он, півсотні.

Влад незадоволено пробурчав.

- І що тепер? - сказав він.

Анатолій з докором подивився на нього.

- Нічого.

- Ми звідси скоро поїдемо чи ні?

Анатолій ще раз з докором подивився на Влада.

- Звідси, напевно і скоро, але в дільницю навряд чи скоро потрапимо.

Влад знову незадоволено буркнув.

- Підемо зараз. Підозрюваних шукати, - сказав Анатолій. - Є дехто на прикметі. Все ж дещо я дізнався. Хлопчисько, який поряд з трупом сидів, виявилось, син його. Його хотіли троє його однокласників після школи побити, але батько втрутився. Тих трьох знайшли. Вони знають вбивць по імені. Їх двоє було. Дмитро Лідченко і Михайло Пурсин.

- Чхати, - сказав Влад і пішов до службової машини.

Анатолій з докором дивився йому в слід.

Анатолій Владу був хай і не протилежністю, але відрізнявся від нього помітно. До роботи він відносився відповідальніше і сприймав як належне - адже для того вона і робота - і обов'язки виконував свої старанно. З Владом в парі працював він вже декілька років, і працювати йому з ним не подобалося. Дратувала його Владова байдужість. Його відношення до роботи. Та і характер Владів нерви частенько тріпав. Безвідповідальний він. Влад. Хоча в їх парі головним саме він був.

- Пішли… - зітхнувши, сказав Анатолій і пішов до машини слідом за Владом.

Він кинув погляд на машину швидкої допомоги, що стояла неподалік і в якій медик намагався привести до тями маленького Ясика.

Поруч сиділи три заплаканих Ясикових кривдника.

6-1