Р. Восьме вересня.

- Вчасно твій друг зателефонував. А я гадав, що їздити сьогодні нікуди не доведеться. – сказав Любомир з сумбурним, втомленим виглядом дивлячись на дорогу.

- А-а-а, - позіхнув Генко і відкинувся на спинку сидіння. - Знаю. Якби ти заздалегідь знав, що їздити доведеться, ти б не покликав мене пивця попити. Не у твоєму стилі напідпитку за кермо сідати. А всівся-таки, - він подивився на Любомира, чекаючи його реакції, але той був абсолютно холодний. - Але все-таки добре, що він подзвонив. Так?

- Угу, - коротко відповів Любомир, намагаючись не сильно відволікатися. - Справа затягнулася.

Ненадовго настало мовчання.

- Сподіваюся, твій друг міліцію не викликав, - сказав Любомир через декілька секунд. - Не хочу їм на очі попадатися. А то причепляться…

- Що? Боїшся, що скажуть, що це ти дівку вбив? Ха-ха! - Спробував вколоти Генко.

- Не твоя справа, - холодно відповів Любомир.

Генко посміхнувся.

- Довго нам ще? - запитав він.

- Дивна ти людина, - сказав Любомир. - Ти, вважай, усе життя в цьому місті живеш, а як до А-ки доїхати не знаєш. Один з найбільших районів міста, поміж іншим, а ти не знаєш далеко нам ще їхати чи ні.

- Та-а-а, - ще раз позіхнув Генко. - Будь моя воля, я б взагалі з хати не виходив. Нічого мені по місту вештатися.

- Так би і сидів, нічого не робив би, - з докором пробубонів Любомир. - Тут хоч справа з мертвої точки зрушилася. Слава богу, хоч дівка знайшлася, - він стомлено зітхнув.

- Мертва дівка. Тобі її живою замовляли, - цинічно покосився на нього Генко.

- Мовчав би, - Любомир був все так само холодний. - Коли у людей запитують, де вона була востаннє і з ким, а вони відповідають - не знаю, то нехай і на цьому подякують. Хоч би трохи дочкою цікавилися. Я ж не чарівник з нівідкуди людей діставати. Добре хоч друг твій знайшов її. І до речі, як так вийшло? Причому впізнав її одразу, неначе щодня трупи на вулиці знаходить.

- Не знаю. Сказав - як приїдемо, розповість. Але голос у нього схвильований був.

- Добре. Біс з ним. Зараз вже під'їжджаємо.

Це була ніч восьмого вересня дві тисячі дванадцятого року. Часу було близько двадцяти трьох годин. На вулиці лив дощ. Чорний, уживаний автомобіль марки Audi, пробирався крізь морок міста Персто-Слободів, нестримно наближаючись до місця призначення. Фари його світили яскраво, корпус увесь був обліплений краплями дощу, двірники на лобовому склі завзято рухалися вліво-вправо. У слабоосвітленому салоні сиділи двоє - з ними ми вже знайомі.

На одному з перехресть автомобіль зупинився.

- І в який бік нам? - запитав Любомир, намагаючись крізь дощ розгледіти дорогу, і перехрестя зокрема.

- Ти мене запитуєш? – саркастично посміхнувся Генко. - Не знаю я як туди дістатися! - бурчав він, зображуючи Любомира. - А ось ти знав, а толку? - він розсміявся. - Ну, вези нас тепер слідопите. Ха-ха!

- Заціпся! - з невеликим роздратуванням і невеликим докором кинув Любомир. - Я не в тебе запитував. Я вголос розмірковував.

- Ну, а чому ми тоді досі стоїмо, не їдемо?

- Згадував я.

Автомобіль рушив і повернув вліво.

У місці зустрічі, під дощем, стояв схвильований хлопчина років двадцяти. По ньому було видно, що він нервує і не в силах більше чекати появи тих, з ким йому побачитися належало. Він нетерпляче топтався на місці, безперервно тереблячи в руках шкіряний повідець, до якого був, пристебнутий коренастий і вгодований пес породи «Британський бульдог».

Пес хвилювань хазяїна не розділяв, і байдуже сидів на мокрому асфальті, кидаючи порожні, безглузді погляди навкруги.

Вдалині показалося далеке світло фар і хлопчина підбадьорився.

- Це вони? - вдивляючись в далечінь, засліплений світлом, сказав він сам собі. - Вони? Не вони? Дідько! Не видно! Вони?

Машина під'їхала ближче, і стало видно, що це чорна Audi.

- Вони! - схвильовано, але одночасно зітхаючи з невеликим полегшенням, сказав хлопчина і рушив до машини, смикнувши за собою повідець. Пес незадоволено хрюкнув і пішов слідом.

З машини вийшов Любомир, Генко залишився всередині.

- А ч-чорт! Дощ! - обурено випалив Любомир.

Наполовину він занурився в салон машини, і узяв із заднього сидіння парасольку. Генкові ця дія принесла задоволення, і він розсміявся.

- Годі заливатися, - сумбурно стрельнув Любомир і ткнув його парасолькою в бік. - Вилазь давай.

Генко вийшов з машини.

- Ну, ти молодець! - незадоволено сказав Генко хлопчині, намагаючись сховатися від дощу під коміром куртки. - А під навіс куди-небудь стати не додумався?

- Так я, я… я думав!.

- Думав він. Мало значить думав, - зневажливо перебив схвильовані розмови хлопчини Генко. - Як же тут бридко! А собаку з собою, навіщо узяв?

- Так це… - хлопчина запнувся, мабуть не в силах до кінця побудувати речення.

- Та відчепися ти від нього, - розкриваючи парасольку, сказав Любомир. - Де вона? - Звернувся він до хлопчини.

- Вона? Зараз. Пішли. Пішли.

Хлопчина повів їх за собою.

- Воно-то, як вийшло-то, - на ходу намагався пояснити ситуацію хлопчина, розвернувшись в півоберта до Генка і Любомира, що йшли позаду. - Я з цим гуляв, - хлопчина смикнув повідець, вказуючи на собаку. Пес хрюкнув. - А він візьми та зірвися. І як рвоне, і на недобудову побіг.

- На яку недобудову? - запитав Любомир.

- На ту, - хлопчина пальцем вказав у далечінь. Метрах в тридцяти від них стояла стара, покинута, недобудована будівля.

- Я ж за ним, а він туди аж вниз побіг, і гавкати так голосно почав! Гарчить, кидається на когось. Я підійшов туди, ліхтариком… - хлопчина, продовжуючи йти, незграбним, схвильованим рухом поліз в кишеню і дістав маленький, кишеньковий ліхтарик, але тут же його впустив і так же незграбно і невпевнено підняв його з мокрої землі. - Ось, цим ліхтариком підсвітив, а там…

- Ми зрозуміли що там, - перебив Генко.

Вони вже підійшли до будівлі.

- Куди нам йти? - запитав Любомир.

- А. Значить заходите всередину, там наліво прохід. Проходите через нього і там сходинки вниз будуть. По їм спуститеся, потім…

- Ні-і-і… Так не піде, - стомлено блиснув очима Любомир. - Веди нас.

- Але. Але. Я не можу, мені ніколи.

- Ніколи? - незадоволено здивувався Генко. - Під дощем стояти є коли, а тепер ніколи? Давай веди.

- Я. Я… я не хочу! Ні. Я не піду туди.

- О, господи! Трупа злякався, - стомлено, неголосно протягнув Любомир. - Не бійся. Він вже мертвий він тобі нічого не зробить, - Любомир поклав руку хлопчині на плече і трохи підштовхнув вперед. - Ходімо. Він вже не живий, він не кусається.

- Вона, - вставив Генко.

- Нема різниці, - відволікся на нього Любомир.

- Є різниця.

- Звичайно, є. Тільки мені зараз чхати, - огризнувся Любомир.

Хлопчина схвильовано намагався задкувати назад, щоб не йти до недобудови, але Любомир хоч і м'яко, але тримав його за плече і не відпускав.

- Я не хочу. Йдіть самі. Я не піду, - невпевнено і тихо відмовлявся хлопчина.

- Та годі тобі, Костику. Усе нормально. Я ж теж туди йду. Значить усе нормально, - сказав Генко і підхопив хлопчину під руку, другою рукою як і раніше притримуючи комір, намагаючись сховатися під ним від дощу. - Пішли, покажеш, що там таке.

- Н-ні. Я не хочу.

- Не бійся, - сказав Любомир і підхопив його під іншу руку, другою своєю рукою продовжуючи тримати відкриту парасольку.

Вони затягли Костика до недобудови.

Любомир, тільки вони увійшли до недобудови, і тільки дощ припинив крапати на них, відразу-ж відпустив Костика, і склав парасольку. Генко, теж відпустивши Костика, поправив комір, і здійснив декілька обертальних рухів плечима, щоб куртка сиділа зручніше. Костик же нерухомо, трохи тремтячи, чи-то від того, що промок під дощем, чи-то від страху, стояв на місці, а його пес метушливо ходив навколо нього, лапами видаючи цокаючі звуки, і чхаючи від пилу, оскільки обнюхував підлогу.

- Тут же краще ніж під дощем. Куди нам тепер? - сказав Генко.

- Наліво, - відповів Костик, тремтячою рукою вказуючи на прохід ліворуч.

- Ти йдеш з нами, - твердо сказав йому Любомир.

Костик, мирячись з безвихідністю ситуації, зітхнув.

Усі повернули ліворуч і пройшли через прохід.

У наступній кімнаті вони спустилися по сходинках вниз, а там, зробивши ще пару поворотів, підійшли до проходу, за якими, як сказав Костик, лежало тіло дівчини.

Пес увесь напружився і став гавкати в пустоту. По той бік проходу у відповідь на гавкіт бульдога почулося неодноразове, не синхронне, але загрозливе шипіння і знервоване гарчаще виття. Костик став страшенно тремтіти - Генко і Любомир, що стояли поряд, одразу це відчули.

- Що це? - запитав Любомир з приводу шипіння і виття. - І що це так пахне? Чуєте запах?

Відповіді ні від кого не послідувало.

- Костику, дай ліхтарик.

Костик дав йому ліхтарик і Любомир направив його на прохід.

- Що за?..

Збудженими, злими поглядами на нього дивилося близько десятка пар котячих очей.

- Якого біса? Звідки тут стільки котів? - вигукнув Любомир.

Костик спробував втекти, але Генко міцно схопив його за плечі і не відпускав.

- Ти знаєш, звідки вони? - запитав Генко, продовжуючи тримати Костика.

Костик перелякано кивнув.

- Там він! - сказав він тремтячим голосом.

- Хто «він»? - запитав Любомир.

- Великий кіт! Величезний! - схвильовано, важко дихаючи, ковтаючи деякі букви, відповів Костик.

- Тигр чи що? - глузливо запитав Генко.

Костик нервово, заперечливо похитав головою.

- Не тигр. Кіт!

- Не верзи дурниць, - недовірливо сказав Любомир, і пройшов через прохід, тупаючи і пирхаючи, щоб розігнати котів.

Коти, шиплячи і незадоволено завиваючи, розбіглися.

Любомир водячи променем ліхтаря з одного боку в інший, став освітлювати кімнату. Біля однієї зі стін лежало оголене тіло дівчини.

- Ось бачиш. Немає тут ніяких величезних котів. Вже взагалі ніяких котів немає. А ось і наша дівка, - кивнув він у бік тіла.

Генко, продовжуючи тримати за плечі схвильованого Костика, заштовхав його в кімнату.

- А чому вона гола? - запитав він.

- Ти у мене запитуєш? - огризнувся Любомир. - Вона вже була гола, коли ти її знайшов? - запитав він у Костика.

Костик кивнув.

- А тепер розкажи, як ти її знайшов. І в подробицях. І розкажи, як ти її упізнав, якщо тут - як ти кажеш - сидить здоровенний кіт.

Костик, заїкаючись, почав.

- Ну…ну, я ж казав вже. Я-я з ц-цим гуляв, - він схвильовано смикнув повідець. Пес хрюкнув. - А він візьми та з-зірвись, і сюди побіг. А я за ним. А він гавкати як почав! Гарчить, кидається, роздратувався сильно. Я ліхтариком підсвічую, а там дівка ця л-лежить, - кивнув він у бік трупа. - Я підійшов до неї і дивлюся, а обличчя знайоме. Думаю: «Де я її б-бачити міг?..». І згадав! У телефоні її світлина у мене є. Г-генко мені її через інтернет переслав, і казав: «На телефон скинь, щоб була. Де побачиш - мене повідом».

Я і побачив, - Костик поліз в кишеню і, діставши звідти телефон, схвильовано почав натискати на сенсорний екран, у пошуках потрібного файлу.

- Ось! - показав він фотографію Любомиру. - Я ще спеціально став над трупом і п-порівняв - вона! Я одразу ж думав подзвонити, але спочатку вирішив Хема упіймати, а то гавкає, ш-шумить, мотається. По усій недобудові луна через нього стоїть.

- Хем? - запитав Любомир.

- Це пса так звуть, - відповів Генко.

- Так. Це й-його так звуть, - підтвердив Костик, вказавши на пса. - Я до виходу обернувся, а в проході стоїть хтось. Увесь дверний отвір собою закрив. Я йому на обличчя посвітив, а обличчя немає! Одна морда котяча очима своїми дивиться, і як зашипить! І на мене пішов.

- І як ти врятувався? - запитав Любомир.

- Хем допоміг. Він його за ногу вкусив, і кіт на нього відволікся. Я кота в спину штовхнув і втік. Хем, слава богу, не д-дурень, за мною слідом побіг.

- А сильно Хем його? - з холодною недовірою в очах запитав Любомир.

- Я н-не знаю. Я не бачив. Я тільки на м-морду світив. Більше нікуди.

- Тобто, ти хочеш сказати, що її убив якийсь здоровенний кіт? - сказав Любомир, направивши промінь ліхтаря на тіло дівчини, і тут же замислився:

- Гм.

- Т-так! - схвильовано сказав Костик.

- Дивно, - сказав Любомир дивлячись на голий труп дівчини. - Дуже дивно. Тобто виходить… почекай… Цей кіт був схожий на що? Він був як звичайний кіт, тільки більше? Чи яким він був?

- Він… він був як людина. Тільки з головою к-кота, - відповів Костик.

- Людина? - запитав Генко і цинічно розсміявся. - Людина з головою кота?

- Гм, - сказав Любомир, не відводячи променя ліхтаря з трупа. - Ти сюди, Генко, поглянь. На рани глянь. Неначе кіт лапою вдарив. Великий кіт. Бачиш, як порізи розташовані?

Генко перестав тримати Костика і наблизився на крок. Але Костик від нього не відходив і зробив крок разом з ним.

- Неначе кіт лапою вдарив, - сказав Генко. - Але почекай, людина з головою кота?

- Я думаю, що це просто була людина в масці кота. Псих який-небудь, який жертв своїх любить таким «котячим» способом вбивати. Просто людина в масці.

- Н-ні. Це не могла бути маска. Н-ні! - збуджено забелькотав Костик. - Морда його була жива. У нього щоки ворушилися, губи. Він очима кліпав. Маски не к-кліпають!

- Бувають, що і кліпають, - серйозно подивившись на Костика, сказав Любомир.

- Ця м-маска тоді була занадто жива. З-занадто реальна.

- Добре. Розберемося, - сказав Любомир.

- Я тільки ось що не зрозумію, - сказав Генко. - Кіт цей… - він цинічно посміхнувся. - Міг же тебе знайти дуже легко. Ти ж не далеко від будівлі пішов.

Костик почав переривчасто видавати усілякі невпевнені звуки. Не знаючи, що відповісти.

- А навіщо? - сказав Любомир. - Що за ним ганятися? Він он який переляканий. - Він направив промінь ліхтаря Костику в обличчя. - Тим паче, толку з того, що він наздогнав би Костика? Нічого б не змінилося. Що Костик розповідав би потім? Кіт з тілом людини убив дівчину в підвалі недобудови? Тим більше він в масці був.

- То б-була не маска! - вигукнув Костик.

- Усе, усе. Заспокойся, - поплескав його по плечу Генко. - Маячня якась, - сказав він Любомиру.

- Маячня, не маячння, але все ж… - відповів Любомир і на пару секунд замислився. - Тим більше ж кіт цей не знав, кого наздоганяти.

- Як це? - запитав Генко.

- А ось так, - Любомир направив ліхтарик в обличчя Генкові. Генко зімружився.

- Та бл..ть! Ти що твориш? - вигукнув він.

- А тепер спробуй моє лице роздивитись. Зможеш? - сказав Любомир.

- Як я його роздивлюся, якщо ти мені цією х..йнею в очі світиш?!

- Ось і Костика він не побачив. Теж засліплений був.

Любомир знову направив промінь на тіло дівчини.

- Все одно маячня, - сказав Генко.

- Як знаєш, - відповів Любомир. - Але всяке може бути. Тим більше ж людина в масці. І плювати, що те була маска кота.

- То була н-не… - хотів сказати Костик, але Генко його перебив, прикрикнувши на нього дзвінким:

- Спокійно ти!

- Гаразд. Підійди ближче, допоможеш, - сказав Любомир Генкові.

Генко підійшов до нависаючого над трупом Любомира. Костик пішов слідом.

- Ти Костику там стій, - сказав Любомир. - А ти… - звернувся він до Генка, - дивися в сечу не вступи.

- В сечу? - здивувався Генко, підходячи ближче до тіла.

- І не лише в сечу. Ти ж не думаєш, що трупи після смерті так і лежать і терплять, щоб не обіссятися та й інше?

- Ну, в кіно…

- В кіно багато чого показують, - перебив Любомир. - Сам подумай: якщо труп мертвий, то жоден м'яз в його тілі не працює. Увесь труп розслаблений. Тоді, що його утримує від випорожнення? - Любомир осмисленно піднявши брови, глянув на Генка.

Генко задумливо кивнув.

- На. Світи на тіло, - протягнув Любомир Генкові ліхтарика, вказавши при цьому напрям, куди потрібно світити. - І це теж потримай, - він протягнув йому також парасольку.

Любомир поліз у внутрішню кишеню куртки, дістав звідти гумові, медичні рукавички і надяг їх. Докоривши Генку, в тому, що той світить не туди, добився від нього потрібного напряму променю, сів навпочіпки, і почав досліджувати труп дівчини.

- Бачиш порізи які? Розташовані, дивися як. І найцікавіше, що були зроблені ще, коли вона була жива. Бачиш, як кров запеклася? І ще ось, дивися, - вказав він на рани у дівчини на грудях. - Це порізи. Це не подряпини. Плоть саме що порізана. Будь це подряпини від кігтів, плоть була б швидше роздерта, ніж порізана. Але самі порізи нанесені хаотично. Навіть іноді одні находять на інші, а це означає, що дівчина намагалася чинити опір і отримала їх, скоріш за все, в нерівній, так би мовити " сутичці". Тобто виходить, що це, ніби як, сліди кігтів, але в той же час не кігтів. Кігтів-ножів. Так що Костику, схоже, що все-таки це була людина в масці.

- Але… але як? Я н-не знаю… - сказав Костик, невпевнено опускаючи очі.

- А чому вона гола? - запитав Генко.

- Якби я знав. Згвалтування можливо? Хоча хто його знає. Навряд чи це згвалтування, - якоюсь мірою байдуже сказав Любомир.

- Чому навряд?

- Почекай, - перебив Любомир. – А одягу її ніде не видно? Пошукай.

Генко почав освітлювати кожну стіну і кожен кут кімнати. У одному з кутів біля входу лежала купа ганчір'я.

Любомир відійшов від трупа і підійшов до одягу.

- Світи, - сказав він Генкові.

Любомир узяв верхню річ і розправив її.

- Що це таке? - намагаючись розібратися, яка це частина одягу, запитав Любомир сам у себе. Він вертів цю річ у себе в руках, поки, нарешті, не зрозумів що це.

Це була футболка, але вона не була цілою. Спереду вона була розірвана, хоча навіть не те що розірвана, а розпорота від самого коміра і донизу, а так само на ній були розпороті плечі, так що рукави теж не були цілими. Саме тому, що футболка не була цілою, Любомир не одразу зміг зрозуміти, що це футболка.

- Рвана, - сказав він. - І глянь, ніби як і роздерто, але роздерто якось акуратно, - він обернувся до Генка. - Чітко щоб швидко можна було зняти. Один розріз спереду від верху до низу, і ще два на плечах. Хрест. Але, в чому це вона? Мокра якась. Оливою облили, чи що? - він понюхав футболку. - Фе!

Любомир підізвав Генка ближче.

- Чим пахне? - запитав він у нього.

Генко понюхав.

- Знайомий запах.

- Валеріанка це, - усміхнувся Любомир. Ось що це за запах стоїть на усю кімнату. І ось чому сюди котів понабігло. Запах привабив. Але навіщо обливати одяг валеріанкою?

Любомир поклавши футболку назад, ненадовго замислився. Трошки подумавши, він продовжив порпатися в речах, намагаючись знайти серед них, щось корисне, але, на жаль, знайти нічого не вдалося. Навіть телефону і того не було.

Генко перші секунд п'ять продовжував світити на купу одягу, але зрозумівши, що це вже не потрібно, підійшов до трупа і став розглядати.

- А красива була дівчинка. Молода. Шкода, - сказав він пару хвилин опісля.

Любомир, складаючи одяг назад у купу, сухо, холодно усміхнувся.

- А якби вона одягнена лежала, ти б теж її красивою назвав?

- Пішов ти! - огризнувся Генко. - Я про те, що молода вона була ще. А так, вона дійсно красивою була. Я це ще на фотографії помітив.

- Зовнішність оманлива, - сказав Любомир.

- Ти знав її?

- Це не обов'язково. Я намагався про неї справки наводити, все ж. Я в її кімнаті порпався. Знаходив там деякі речі. Отже я приблизно здогадуюся, ким вона була насправді.

Любомир підійшов до Генка і узяв у нього ліхтарик. Потім він сів над трупом дівчини, і, взявшись за її мертву, холодну ступню лівої ноги, трошки розсунув їй пальці і посвітив на проміжки між ними.

Проміжок між великим і середнім пальцями був усипаний слідами від уколів.

- Бачиш?

Генко трохи подивувався.

- Так вона?..

- Вона жертва батьківської заможності. Мажорка, одним словом. Вважає себе центром всесвіту, і окрім свого світлого образу нічого не помічає. Любить розважатися. Частенько відвідує нічні клуби, судячи з усього. Не гидує алкоголем, сигаретами, наркотиками - як ти вже зрозумів. Розбестили її. Ще з дитинства. Хоча, що я тобі розповідаю? Ти сам розуміти повинен. А батьки її теж молодці. Так, вони багаті. Так, зайняті. Так, постійно мотаються туди-сюди - справи роблять. Але дочкою зовсім не цікавляться. Плювати їм. Плювати куди вона ходить; з ким; навіщо. Головне, що додому навідується, і добре. Не доглядали, ось і отримали, - кивнув він на труп. - Я якщо чесно, коли брався за цю справу, то не знав, як шукати її буду, - Любомир важко зітхнув. - Інформації-то про неї у мене був абсолютний мінімум, - він акуратно відвів руку від ступні. - А щодо зґвалтування, то я, чому говорю, що навряд чи воно було. Тому, що… не знаю, але чомусь мені здається, що вона швидше сама віддалася б, аніж… ну ти, я думаю, зрозумів. Наркоманка… Але все-таки хто знає точно? Все може бути. Може і зґвалтування, хоча... не знаю. І перевірити ніяк не можу. Тут без експертизи не обійтися. Але труп я забрати звідси не можу теж. Отже залишається тільки припускати. Але більше я схилюсь, звичайно ж, до відповіді, що тут щось інше. На іншому підґрунтті. З іншої причини. Плюс ці порізи дивні, валеріанка, кіт, про якого Костик казав, - Любомир глузливо, сухо шикнув. - Взагалі тепер нічого незрозуміло. А зачіпок-то тільки порізи, валеріанка і свідчення переляканого Костика, - Любомир поглянув на Костика. Костик ще сильніше зніяковів. - Але вбивцю мені не треба шукати. У домовленності йшлося про те щоб дівку знайти - я її знайшов. Решта вже не моя турбота. Гаразд.

Любомир встав.

Ззаду пролунало напружене котяче виття. Усі здригнулися і обернулися в той бік, звідки він пролунав. Любомир направив туди ліхтарик. Звідти на хлопців настороженими, чорними від збудження очима, дивилися три коти. У них загрозливо були вигнуті спини, а шерсть на спині трошки стояла дибки.

- Тьху ти! - рявкнув Генко.

Любомир посвітив на Костика. Він був блідий, але потихеньку відходив.

Любомир цинічно, але холодно зрушив бровами.

- Це все на запах йдуть. Їх тут багато таких, напевно, живе. Бездомних котів.

Гаразд. Потрібно тут усе сфотографувати і йти.

Він віддав ліхтарик назад Генкові і дістав з кишені телефон. Виконавши певні маніпуляції з ним, він включив підсвічування камери і почав фотографувати місце злочину: сфотографував тіло, порізи на тілі, купу з одягу і певні фрагменти кімнати. Закінчивши, він заховав телефон назад в кишеню, і одразу ж зняв рукавички і, зім'явши їх, заховав туди ж, де вони і були - у внутрішню кишеню куртки.

- І навіщо тобі ці фотографії? - запитав Генко. - Ти ж ніби як зі вбивствами справ намагаєшся не мати.

- Нехай будуть, - відповів Любомир, байдуже махнувши рукою. - Хіба мало що. А ну дай ліхтарика.

Отримавши від Генки ліхтарика, він ще раз пройшовся променем по кімнаті – що як проґавив щось. Але ґавити було нічого, оскільки нічого, що можна було знайти, не було.

- Йдемо, - спокійно сказав він Генкові й Костику, кивнувши у бік виходу, вішаючи на руку парасольку, і повертаючи ліхтарик назад Генкові.

- А сліди? - запитав Генко.

- Коти все приховають. Затопчуть усе. Не бійся. Ходімо.

Усі попрямували до виходу.

Через п'ять хвилин усі знову опинилися на вулиці під дощем.

- А дощ, я дивлюся, закінчуватися, і не збирається, - з невеликим невдоволенням промовив Любомир і відкрив парасольку.

Генко знову натягнув комір від куртки собі на голову, ховаючись від дощу.

- Не люблю таку погоду. Завтра вранці хробаки дощові весь асфальт усіють. Уся ця волога, сірість, ще й сморід від черви. Фе, ненавиджу! - з огидою промовив він.

- Неначе ти завтра взагалі з дому вийдеш, - докорив його Любомир.

- Може і вийду.

- Любомир скептично, сардонічно, з домішкою жовчі скривився.

- Можна я вже піду? - невпевнено промимрив Костик, встряючи в розмову.

- Йди, - сухо усміхнувся Любомир. - Зв'яжемося у разі чого.

Костик невпевнено протягнув руку, щоб попрощатися. Любомир потиснув її. Потім Костик, також, протягнув руку Генкові - Генко потиснув також. Закінчивши прощатися, Костик повільно розвернувся і повільними, незграбними кроками почав віддалятися.

- Ей! - окликнув його Генко. - Ліхтарик свій забув.

Костик повернувся, забрав у Генки ліхтарик, і незручно, невпевнено посміхнувшись обом, все тими ж незграбними кроками пішов.

Генко з Любомиром, наплювавши на те, що стоять під дощем, небагато постеживши, як Костик повільно віддаляється від них, попрямували до місця, де залишили машину. Через пару хвилин, вони вже сиділи всередині.

- Дванадцята година рівно, - сказав Генко. - Відвези мене додому.

Любомир завів двигун.

- Чим би завтра зайнятися - не уявляю, - стомлено сказав він.

- З'їздиш, завтра гроші забереш. Дівка-то знайшлася. Заплатити повинні ж, - сказав Генко.

- Я в іншому сенсі, - сказав Любомир. - Я-то завтра теж з дому виходити не збираюся. Гроші й іншим разом забрати зможу. В понеділок. А для відпочинку теж потрібне якесь заняття мати. Гаразд, чим-небудь та займуся.

Генко задумливо неквапливо прокивав.

- Не зрозумію тільки, чому це Костик до цього кота з тілом людини причепився. «Це не маска» - кричав, - сказав він, пару секунд роздумів опісля.

- Не звертай уваги, - байдуже сказав Любомир. - Це вже нас не стосується. Моя справа вже зроблена. Більше мені нічого не потрібно. Вже не моя проблема.

Любомир натиснув на педаль і машина рушила.

Генко вже хотів розслабитися, але Любомир зупинив машину.

- Дай свій телефон, - сказав він Генкові.

- Навіщо тобі? - запитав Генко.

- Дай.

Генко недовірливо дивлячись на Любомира, дістав з кишені телефон і протягнув йому.

Любомир серйозно і холоднокровно дивився на нього у відповідь.

- Потрібно ж в міліцію повідомити. А то, скільки їй там ще лежати? До ранку гнити? - сказав Любомир.

- Ей! Дзвони зі свого! - незадоволено скривившись, обурився Генко.

- Не бійся. Усе нормально буде. Мій-то номер вони, можливо, впізнати зможуть. Я ж працював там у них. А тобі все одно - твій не впізнають.

- Дістав ти вже з цими заскоками своїми. Ховаєшся від них.

Любомир проігнорував Генкин докір, і лише мовчки набрав номер.

У динаміку телефону почулися гудки, а потім невиразна, шарудяща мова.

- Алло? Міліція? За адресою вул. Т-я двадцять три, Район А-ка, в підвалі недобудови знайдено труп дівчини.

1-2