Всебічний гармонійний розвиток людської особистості та врахування вікових особливостей і статі.

Функції педагогічного управління – це умовне виділення із загального управлінського процесу основних направляючих компонентів, які у комплексі характеризують загальний його зміст.

Прогнозування – передбачення кінцевого результату у змінах і розвитку певних подій і явищ.

Планування – являє собою побудову плану і визначає способи майбутніх дій, визначає зміст і послідовність кроків, які ведуть до кінцевої мети. На відміну від прогнозу план має характер змістових завдань, передбачає набір показників, яких слід досягти в наслідок їх виконання.

Вироблення та прийняття рішень – педагогічне управління є безперервною послідовністю вирішення педагогічних завдань, що обумовлює необхідність постійного вироблення та прийняття рішень. Вирішення завдань і відповідно прийняття рішень, проходить такі етапи: аналіз педагогічної ситуації; проектування результатів; планування педагогічних впливів; конструювання і реалізація процесу; конструювання і коректування процесу; підсумковий контроль; оцінка отриманих результатів; визначення наступних педагогічних завдань.

Організація – полягає в упорядкованості та узгодженості дій виконавців, які беруть участь у педагогічному процесі. По суті організація є оперативним регулюванням, під яким розуміють поточні управлінські рішення, команди, вказівки у відповідності до поставлених завдань та конкретних ситуацій.

Облік та контроль – це активне спостереження і фіксація результатів за виконанням управлінських дій, команд, розпоряджень, вказівок, що регулюють педагогічну діяльність. Завдяки контролю забезпечується зворотній зв’язок у межах управління.

Методи управління – це сукупність способів упорядкованої взаємопов’язаної діяльності учителя та учня, спрямованої на вирішення освітніх, виховних та оздоровчих завдань.

Організаційно-розпорядницькі – це методи, які мають у своїй основі характер певного примусового впливу на учнів (словесні методи, організації діяльності учнів на уроках і т.д.).

Стимулювання – це метод управління, який будується на інтересах самих учнів у використанні управлінських впливових дій учителем. Вплив на учнів здійснюється у формі „стимулів-мотивів” таких як, оцінка, відзначення, заохочення і т.д.

Соціально-психологічні – це методи, пов’язані з переконанням, моральним впливом на психологію учня стосовно фізичного виховання школярів не тільки взагалі, а й у поділі, у реалізації будь-якого часткового завдання.

Засоби управління пов’язані із засобами навчання. До них відносять володіння методами і засобами, знання принципів та форм організації занять формування позитивної позиції та орієнтованість школяра на самостійні заняття фізичною культурою чи обраним видом спорту; навчання теоретичним відомостям і руховим діям; розвиток на підвищення функціональної підготовленості організму.

Конструктивні здібності та уміння. Головними структурними компонентами педагогічної діяльності прийнято вважати: гностичний, конструктивний, організаторський, комунікативний, руховий компонент.

Гностичний – це пізнання змісту навчального предмета „фізична культура”, закономірностей фізичного розвитку та психології школярів, а також самопізнання і пере орієнтованість своєї роботи на основі постійного самовдосконалення.

Організаторський – пов’язаний з організацією навчальної діяльності школярів, своєї особисто, у всьому комплексі процесу фізичного виховання. Цей компонент проявляється як техніка проведення різних форм занять.

Комунікативний – зумовлюється постійною необхідністю спілкування учителя з учнями, колегами, батьками і т.д.

Руховий – це специфічна особливість професійної діяльності учителя фізичної культури, що потребує певної його підготовки.

Конструктивний - конструктивні здібності і уміння вчителя є відбиттям певного рівня його педагогічно-професійного мислення (методологічне, тактичне, оперативне). Про вагомість зазначеного свідчить той факт, що коли йдеться про ранжирування вчителів за рівнями професійної відповідності, основним критерієм виступають показники, що характеризують конструктивний компонент. Здібність фахівця, спрогнозувати кінцевий результат та сконструювати шляхи його досягнення складає домінантну основу рівня професіоналізму, що спонукає учителя до самопізнання та самовдосконалення.

Так, високому рівню професіоналізму характерний системно-моделюючий стиль діяльності. Такі вчителі мають стійке позитивне відношення до своєї діяльності, інтерес до діла, певну систему в роботі. Чітко усвідомлюють завдання, мету, уміють визначати шляхи їх вирішення, прогнозують кінцевий результат. Легко оперують специфічними методами, формами, засобами навчальної діяльності, уміють конструювати систему знань, умінь, навичок по окремих темах, розділах в цілому, наперед враховувати труднощі, практично володіють прийомами і способами послідовності формування в школярів мотивів, знань, умінь, навичок.

Середньому рівню професіоналізму характерний локально-моделюючий стиль діяльності. Учителі розуміють окремі завдання роботи, але відчувають труднощі у їх практичній реалізації. Їх більше приваблює процес навчально-виховної роботи, а не кінцевий результат. Тому і не виникає необхідності конструювати кінцеву мету навчання і виховання. Не завжди усвідомлюється послідовність своїх дій, не вдається визначити їх доцільність, беруться за вирішення тих завдань, які їм подобаються, і які краще можуть вирішити. Робота ведеться на рівні окремих учнів, а не всіх без винятку, успіхи своєї особистої діяльності через окремі елементи, а не успіхи цієї діяльності через школярів, мають більше значення.

Низькому рівню професіоналізму характерний репродуктивний стиль діяльності. Учителі практично можуть показати як виконуються вправи, систему їх та переказати те, що знають і вміють самі. В основі їх діяльності тільки близькі перспективи та й вони виникають раптово, стихійно. Відношення до таких вчителів з боку школярів недоброзичливе, іронічне.

Аналіз поданих рівнів вказує на те, що чим вищий рівень професіоналізму вчителя, тим більша потреба і вагомість конструктивних здібностей і умінь, які забезпечують можливість реалізації єдності навчальних цілей і завдань, засобів, кінцевого результату. Конструктивні здібності та уміння є обов’язковою умовою успішного проектування загального процесу фізичного виховання, спрямованого до кінцевого практичного результату. Вони є фундаментальною основою для усієї подальшої професійної діяльності і прямо таки предметно зумовлюють її.

Сутність конструктивних умінь можна подати в порівняльному аналізі двох діаметрально протилежних підходів до фізичного виховання школярів, як загального процесу. Перший, побудова процесу від загального до часткового, а другий, від часткового до загального. В першому випадку процес буде здійснюватися від кінцевого результату (цілі) і далі підпорядкованості до неї. Другий – вирішує часткові питання і на кожному кроці буде наштовхуватись на проблеми загальних питань.

Рухові уміння та навички. Рухова діяльність – специфічна особливість праці вчителя фізичної культури. Вона визначається змістом фізичного виховання і специфікою методичних закономірностей зокрема. По суті усі форми фізичного виховання насичені численними рухами, які потребують певної техніки виконання, навчання та оволодіння ними школярами. А в цьому процесі досить вагоме місце займає використання вчителем показу, демонстрації, як методів навчання.

Не менш важливе значення має володіння учителем спеціальними рухами страхування учнів під час виконання вправ, які можуть призвести до травми.

Володіння уміннями мобілізаційного впливу та організації колективних зусиль у вирішення завдань фізичного виховання. Особливість полягає в тому, що уособленими зусиллями тільки вчителя фізичної культури створити фізкультурно-оздоровчу ідилію в школі не можливо. Це наслідок сумісних зусиль адміністрації, педагогічного колективу, батьків, учнівського колективу. Якщо це не так, то професійно-посадовий обов’язок вчителя фізкультури і директора школи зробити це.

Володіння педагогічною технікою проведення різних форм занять. У професійній діяльності учителя фізичної культури, а також учителя початкових класів, яка має свою специфіку, характерне використання типової техніки (для всіх педагогів), яка включає такі компоненти: володіння своїм організмом (міміка, пантоміміка, жестикуляція); управління своїми емоціями, своїм настроєм (зняття психічної напруги); соціально-перцептивні здібності (увага, розподіл уваги, спостережливість); техніка мови (дихання, постановка голосу, дикція, темп мови, виразність).

Крім цього тут має місце і суто професійна техніка учителя фізичної культури. В першу чергу це стосується організації та супроводу виконання та оволодіння учнями різних фізичних вправ. Виділяємо такі технічні елементи: подача стройових команд, наказів, розпоряджень; супровід виконання вправ підрахунком у різному темпі, тональності у відповідності до зовнішнього характеру рухів; користування різними варіантами зорових та слухових сигналів; суддівською жестикуляцією; володінні технікою шикування та перешикування учнів; технікою пояснення та розповіді про структуру рухів і т.д. До педагогічної техніки відносять також техніку рухової діяльності – показ вправ, демонстрації, рухи пов’язані із під страховкою, вибір місця і т.д.

Отже підводячи підсумки, слід зазначити те, що прогнозування, визначення, конкретизація кінцевого результату повинні відповідати конкретним запитам суспільства, як відображення невдоволеності існуючим практичним станом. Дуже гарно з цього приводу висловився у 1928 році славетний педагог А.С. Макаренко: „Для кожної епохи і навіть для кожного покоління мета виховання повинна бути встановлена діалектично. Підлягає сумніву, що право визначати цю мету належить нам педагогам. Чому, наприклад, ми задаємося метою виховати гармонійну особистість, якщо суспільство в даний час потрібні люди менш гармонійні? А тому ми вважаємо, що мету виховання потрібно встановлювати не умоглядно, знаходити у вимогах суспільства в даний час”.