Розділ тринадцятий

Як майже всі поштові станції, ця також розташувалась на роздоріжжі, на перехресті доріг. Критий ґонтом будинок з підтінням, яке трималось на стовпах, стайня, що притулилась до будинку і сарай, а навколо всього цього юрмилась група білосніжних беріз. І ні душі. Не було помітно жодних гостей або подорожніх.

Виснажена сива кобила спотикалась, хитаючись пленталась на дерев'яних ногах, низько схиливши голову майже до самої землі. Геральт підвів її, віддав поводи робітнику при стайні.

Робітник на вигляд мав років із сорок і під вагою тих сорока років сильно сутулився. Погладив шию кобили, подивився на свою долоню. Зміряв поглядом Геральта з ніг до голови, а відтак плюнув йому просто під чоботи. Геральт похитав головою, зітхнув. Не здивувався. Розумів, що завинив, що переборщив із галопом, та ще й на пересічній місцевості, він і сам не був найкращої думки про людей, які доводили коня до такого стану.

Робітник пішов, тягнучи за собою кобилу і буркочучи собі під ніс. Неважко було здогадатись, що бурмоче й про що думає. Геральт зітхнув, штовхнув двері, увійшов до станції.

Всередині приємно пахло, відьмак одразу згадав, що поститься вже більше доби.

- Коней нема. – Упередив його запитання поштмейстер, виринаючи з-за прилавку. – А найближчий поштовий диліжанс буде не раніше, як за два дні.

- Я би з'їв щось. – Геральт подивився вгору, на балки й крокви високого склепіння стелі.

- Заплачу.

- Нічого немає.

- Ну, ну, пане поштмейстер, - пролунав голос із закапелка кімнати. – Чи ж годиться так зустрічати подорожнього?

За столом у кутку сидів краснолюд. Із волоссям та бородою палевого кольору, одягнутий у візерунчастий гаптований кабат кольору бордо, оздоблений спереду і на манжетах великими ґудзиками. Щоки мав рум'яні, а ніс – видатний. Геральту доводилось бачити на ринку незвичні клубні картоплі злегка рожевого кольору. Ніс краснолюда був ідентичного кольору. І форми.

- Мені ти запропонував заливайку. – Краснолюд зміряв поштмейстера суворим поглядом з-під густих кошлатих брів. – Не станеш же ти стверджувати, що твоя дружина готує тільки одну миску супу. Б'юсь об заклад, що і для цього пана вистачить. Сідай, мандрівниче. Пива вип’єш?

- Із задоволенням, дякую. – Геральт вмостився, витягнув монету зі схованки за поясом. – Але хотів би пригостити тебе, ласкавий пане. Всупереч оманливій зовнішності, я не волоцюга і не нероба. Я відьмак. Саме працюю, тому одяг мій затасканий, і вигляд занедбаний. Через це перепрошую. Два пива, поштмейстере.

Пиво з'явилось на столі миттєво.

- Скоро жінка подасть заливайку, - буркнув поштмейстер. – Не тримайте на мене зла за це. Їдло постійно має бути напоготові. Кожної хвилини можуть над'їхати заїжджі вельможі, королівські гінці або пошта… Якби забракло і не було чого їм подати…

- Гаразд, гаразд… - Геральт підніс кухоль. Був знайомий із багатьма краснолюдами, знав, як зазвичай випивають і як виголошують тости.

- За успіх правої справи!

- І на погибель сучим дітям! – Додав краснолюд, цокаючи кухлем об його кухоль.

- Приємно випити з кимось, хто розуміється на звичаях і традиціях. Я Аддаріо Бах. Якщо повністю – то Аддаріон, але всі називають Аддаріо.

- Геральт із Рівії.

- Відьмак Геральт із Рівії. – Аддаріо Бах обтер вуса від піни. – Вже доводилось чути твоє ім'я. Бувалий ти чоловік, не дивуюсь, що знаєшся на звичаях. А я ось, розумієш, з Цидаріса виїхав кур’єрським диліжансом, як його на півдні називають. І чекаю на пересадку, на диліжанс, що їхатиме з Доріана до Реданії, в Третогор. О, от нарешті і наша заливайка. Скуштуймо. Найсмачнішу заливайку, щоб ти знав, варять наші баби в Махакамі, ніде більше такою не почастуєшся. На густій заквасці з чорного хліба і житньої муки, з грибами, з підсмаленою цибулькою…

Станційна заливайка була пречудова, лисичок і добре підсмаженої цибульки в ній не бракувало, якщо чимось і поступалась тій махакамській, яку варили краснолюдські баби, то Геральт не довідався чим саме, оскільки Аддаріо Бах їв хутко, мовчки й без коментарів.

Поштмейстер раптом глянув у вікно, така його поведінка змусила Геральта також це зробити.

На станцію в'їхали двоє коней, обидва в стані хіба не гіршому, аніж здобутий кінь Геральта. А вершників було троє. Вірніше, двоє вершників і вершниця. Відьмак пильно окинув оком кімнату.

Рипнули двері. До станції увійшла Дзиґа. А за нею – Лігенза й Трент.

- Коней… - поштмейстер замовк, коли помітив меч у руці Дзиґи.

- Вгадав, - докінчила фразу. – Саме коні нам конче потрібні. Троє. Рухайся, миттю виводь коней зі стайні.

- Коней не…

Поштмейстер і цього разу не договорив. Дзиґа підскочила і піднесла до його обличчя клинок. Геральт підвівся.

- Ехей!

Всі троє обернулись до нього.

- Це ти, - прошипіла Дзиґа. – Ти. Клятий волоцюжник.

На вилиці красувався синяк, на тому самому місці, куди приложив їй кулаком.

- Це все через тебе, - сплюнула. – Шевлов, Коцюба, Сперрі… Всі вони мертві, вся дюжина. А ти мене, сучий сине, з сідла скинув і коня поцупив, і боягузливо накивав п’ятами. Я з тобою за все поквитаюсь.

Була невисокого зросту і статури помірно тендітної. Відьмака це не збивало з пантелику. Знав, що в житті, як на пошті – навіть найпаскудніші речі часто бувають запаковані в непримітне пакування.

- Тут поштова станція! – заверещав з-за прилавка поштмейстер. – Під королівською протекцією!

- Чули? – спокійно запитав Геральт. – Поштова станція. Забирайтесь звідси.

- Ах ти, сива погань, так рахувати і не навчився, - просичала Дзиґа. – Знов тебе вчити треба? Ти один, а на троє. Це означає, що нас більше.

- Вас троє, - змірив їх поглядом, - а я один. Але в цілому це не означає, що вас більше. От такий от математичний парадокс і виняток із правил.

- І що цим хочеш сказати?

- Хочу сказати, забирайтеся звідси з прискоком. Поки ще можете скакати.

Помітив, як блиснули її очі, одразу збагнув, що вона належить до тих небагатьох, хто в битві вміє наносити удари зовсім не в те місце, куди дивиться. Дзиґа, певно, навчилась цьому фокусу не так давно, бо Геральт без зусиль уникнув підступного удару мечем. Вивернувся коротким напіввольтом, копняком підсік їй ліву ногу, відкинув на прилавок. Гепнулась на дошки, аж луна пішла.

Лігенза і Трент, вочевидь, вже бачили Дзиґу в дії, бо її фіаско їх просто ошелешило, заціпеніли, роззявивши роти. На час, достатній, аби відьмак встиг вихопити з кутка помічену ним раніше мітлу. Трент спершу дістав в обличчя березовим гілляччям, потім - держаком по голові. Геральт підставив мітлу йому під ногу, копнув у згин під коліном і звалив на підлогу.

Лігенза отямився, вихопив зброю, напав, розмахуючись від вуха. Геральт уникнув удару напівобертом, вивернувся повним вольтом, виставив лікоть, Лігенза, який нісся за силою інерції, напоровся горлом на лікоть, захлинувся і впав на коліна. Перед тим, як упав, Геральт вирвав з його рук меч, метнув його вертикально вгору. Меч встромився лезом у крокву і застряг там.

Дзиґа атакувала знизу, Геральтові ледве вистачило часу зробити фінт. Підбив руку з мечем, вхопив за передпліччя, розвернув, підтяв ноги держаком мітли і відкинув на прилавок. Загриміло.

Трент кинувся на нього, Геральт зацідив йому мітлою в обличчя, раз, другий, третій, надзвичайно швидко. Потім ударив держаком в одну скроню, в іншу скроню й навідліг по шиї. Встромив руків’я мітли йому межи ніг, розвернувся, вчепився в руку, вивернув, дістав меч з долоні, підкинув вгору. Меч встромився в крокву і застряг там. Трент відступив, спіткнувся об лаву і впав. Геральт вирішив, що немає сенсу його надалі калічити.

Лігенза став на ноги, але не ворушився, руки були опущені, кліпнув очима вгору, на вбиті у крокви мечі, надто високо, щоб дістати. Дзиґа атакувала.

Закрутила вісімку, зробила фінт, рубонувши коротко навідліг. Стиль, який виправдовував себе в трактирних сутичках, у тисняві і тьмяному освітленні. Відьмакові не заважало ані освітлення, ані його відсутність, а цей стиль знав аж надто добре. Клинок Дзиґи розсік повітря, а виконаний фінт розвернув її так, що відьмак опинився в неї за спиною. Скрикнула, коли просунув їй під руку держак мітли і вивернув ліктьовий суглоб. Витягнув меч з пальців, відштовхнувши її від себе.

- Думав, - глянув на клинок, - залишити цей собі. В якості компенсації за свій труд. Але передумав. Не буду носити бандитську зброю.

Підкинув меч вгору. Лезо увійшло в крокву, застрягло. Дзиґа, біла як полотно, блиснула зубами, вишкірившись з-під скривлених уст. Згорбилась, швидким рухом вихопила з-за халяви ніж.

- А це, - оцінив, дивлячись їй просто у вічі, - це дуже погана ідея.

Знадвору долунав цокіт копит, фиркання коней, брязкіт зброї. Під станцією раптово з'явилась юрба вершників.

- На вашому місці, - звернувся Геральт до трійці, - усівся би в куточку на лаві. Та вдавав би, що мене тут нема.

Гримнули двері, заляскали остроги, в приміщення увійшли солдати в лисячих шапках і коротких чорних кунтушах, оздоблених срібним гаптуванням. Очолював їх вусач, підперезаний багряним пасом.

- Королівська служба! – Оголосив, спираючись рукою на буздиган, заткнутий за пояс. – Вахмістр Ковач, другий ескадрон першої кавалерії, збройні сили милостиво правлячого короля Фольтеста, владики Темерії, Понтарії й Махакама. В погоні за реданською бандою!

В кутку на лаві Дзиґа, Трент і Лігенза зосереджено роздивлялись носки своїх черевиків.

- Свавільна група реданських розбійників, найманих бандитів і розбишак перейшла кордон, - виголошував далі вахмістр Ковач. – Ці гультяї валять прикордонні стовпи, палять, крадуть, катують і убивають королівських підданих. У сутичці з королівським військом були ганебно побиті, нині переховуються по лісах, шукають можливості втекти назад за межі королівства. Такі могли об’явитись в околиці. Попереджаю, що допомога їм, надання інформації та будь-яка співпраця з ними буде трактуватись як зрадництво, а за зрадництво – зашморг на шию!

- Бачили тут на станції якихось чужаків? Новоприбулих? Тобто, підозрілих? І ще проінформую, що за викриття розбійника або за допомогу в його затриманні передбачена нагорода. Сто оренів. Поштмейстере?

Поштмейстер повів плечима, згорбився, замимрив щось і взявся витирати шинквас, дуже низько схилившись над ним.

Вахмістр роздивився навсібіч і, брязкаючи острогами, наблизився до Геральта.

- Ти хто… Ха! Ну тебе я, здається, вже бачив. В Маріборі. Впізнав по білому кольору волосся. Ти ж відьмак, так? Чудовиськ усіляких вистежуєш і убиваєш. Так?

- Саме так.

- В такому разі до тебе немає претензій, а професія твоя, скажу тобі, благородна, - сказав вахмістр, водночас уважно роздивляючись Аддаріо Баха. – Пан краснолюд також поза підозрою, серед розбійників не було помічено жодних краснолюдів. Але порядок вимагає спитати: що робиш тут на станції?

- Прибув диліжансом з Цидаріса і чекаю на пересадку. Часу вдосталь, тож сидимо тут із паном відьмаком, розмовляємо і переробляємо пиво на сечу.

- Виходить, пересадка, - повторив вахмістр. – Розумію. А ви двоє? Хто такі? Так, ви, до вас звертаюсь!

Трент відкрив рота. Закліпав очима. І щось буркнув.

- Що? Як? Встань! Хто такий, питаю?

- Облиште його, пане офіцере, - спокійно сказав Аддаріо Бах. – Це мій слуга, мною найнятий. Він дурник, абсолютний ідіот. Спадкова хвороба. На превелике щастя, всі його молодші брати і сестри нормальні. Мати їхня нарешті докумекала, що неможна вагітною пити з калюжі перед інфекційним госпіталем.

Трент ще ширше відкрив рота, опустив голову, заквилив, замурмотів. Лігенза теж почав мимрити, зробив рух, ніби мав намір встати. Краснолюд положив руку йому на плече.

- Сиди, хлопче. І мовчи, мовчи. Я знаю теорію еволюції, мені відомо, від якої істоти походить людина, не мусиш мені це кожного разу нагадувати. Ви вже його простіть, пане коменданте. Це також мій слуга.

- Ну так… - Вахмістр досі придивлявся з підозрою. – Слуги, виходить. Якщо так кажете… А вона? Ця дівиця в чоловічому одязі? Гей! Встань, хочу тебе роздивитись! Хто така? Відповідай, коли питають!

- Ха, ха, пане коменданте, - засміявся краснолюд. – Вона? То хльорка, тобто, дівуля легкої поведінки. Винайняв її собі в Цидарісі, аби було кого їбати. З дупою в дорозі не так тоскно, це кожен філософ підтвердить.

З розмаху ляснув Дзиґу по сідницях. Дзиґа сполотніла від люті, скреготнула зубами.

- Ну так, - скривився вахмістр. – Як я одразу не розпізнав. Тепер бачу. Напівельфка.

- Це в тебе напівпуцок, - огризнулась Дзиґа. – Половина від того, що вважають за нормальний розмір!

- Тихше, тихше, - заспокоїв її Аддаріо Бах. – Не сердьтеся, полковнику. Але вже така гонорова трапилась лярвочка.

В кімнату увірвався солдат, віддав честь. Вахмістр Ковач випростався.

- Банда висліджена! – повідомив. – Щодуху кидаймось у погоню! Перепрошуємо, що потурбували. Служба!

Вийшов, слідом за ним – солдат. За мить з подвір'я донісся цокіт копит.

- Даруйте, - порушив тишу Аддаріо Бах, звертаючись до Дзиґи, Трента і Лігензи, - за цей спектакль, пробачте за спонтанні слова та безцеремонні дії. Насправді, я з вами не знайомий, ви мене мало обходите і скоріше мені не подобаєтесь, але сцени повішання не подобаються мені ще більше; сам вигляд шибеників, що хвицають ногами в повітрі мене сильно пригнічує. Звідси й мої краснолюдські фривольності.

- Завдячуєте життям цим краснолюдським фривольностям, - додав Геральт. – Не зайвим було би подякувати краснолюдові. Я бачив вас у всій красі, там, біля селянської господи, знаю, що ви за пташки. І пальцем би не поворухнув, аби вас захистити, а такої вистави, як пан краснолюд, ні зміг би, та й не схотів би відіграти. І ви вже б висіли на шибениці, вся ваша трійця. Йдіть собі звідси. Я б порадив обрати напрямок, протилежний до того, яким вирушив вахмістр і його кіннота.

- Нічого не вийде, - відрізав, прослідкувавши за поглядами, скерованими в бік встромлених в крокви мечів. – Не дістанете їх. Без них будете менш схильні до грабунку і здирництва. Геть.

- Бентежно було. – зітхнув Аддаріо Бах, ледве за трійкою зачинились двері. – Матері його ковінька, у мене до сих пір руки трусяться. В тебе ні?

- Ні. – Геральт усміхнувся, згадавши щось. – Щодо цього я трохи… недорозвинений.

- Для декого це навіть добре, - вишкірив зуби краснолюд. – Навіть недорозвиненість стає їм в нагоді. Ще по пиву?

- Ні, дякую, - похитав головою Геральт. – Мені час вирушати. Знаходжусь, як би так висловитись, в ситуації, коли краще поспішити. І занадто довго перебувати на одному місці нерозсудливо.

- Все зрозумів. Нічого не питатиму. А знаєш що, відьмаче? Щось у мене пропало бажання сидіти тут на станції ще два дні і бездіяльно чекати на диліжанс. По-перше, бо тут з нудьги коні двину. По-друге, - та панночка, яку ти віддухопелив мітлою, на прощання якось дивно зиркнула на мене. Що ж, в запалі трохи перестарався. Вона, певно, не з тих, хто безкарно дозволяє себе ляскати по дупі та називати лярвою. Може повернутись, і волів би, аби в цей момент мене тут не було. Може, в такому разі, вирушимо в дорогу разом?

- Із задоволенням. – Геральт знов усміхнувся. – З приємною компанією в дорозі не так тоскно, це кожен філософ підтвердить. Якщо нам обом по дорозі. Мені треба до Новіграда. Мушу дістатись туди до п’ятнадцятого липня. Конче до п’ятнадцятого.

Повинен потрапити в Новіград не пізніше п’ятнадцятого липня. Зазначив це, коли чародії винаймали його, купуючи два тижні його часу. Без проблем, Пінеті й Тзара дивились на нього зверхньо. Без проблем, відьмаче. Будеш у Новіграді, не встигнеш і оком кліпнути. Телепортуємо тебе прямо на Головну вулицю.

- До п’ятнадцятого, ха, - краснолюд покуйовдив бороду. – Сьогодні дев'яте. Небагато часу лишилось, бо ж дорога неблизька. Але є спосіб, аби дістався туди вчасно.

Підвівся, зняв з гвіздка і одягнув на голову шпичастий капелюх з широкими полями. Закинув мішок за спину.

- Поясню тобі по дорозі. Вирушаймо в путь разом, Геральте із Рівії. Бо мені саме в той бік і потрібно.

*

Йшли жваво, може, навіть, аж занадто жваво. Аддаріо Бах виявився типовим краснолюдом. Краснолюди, хоч і могли в разі потреби чи для зручності скористатись будь-яким транспортом та будь-якою твариною, призначеною для верхової, тяглової чи в’ючної їзди, все ж надавали перевагу пішим переходам, були вправними ходаками. Краснолюд може протягом дня подолати пішки відстань у тридцять миль, стільки зазвичай долає вершник, при цьому несе на собі поклажу, яку звичайна людина навіть з місця не зрушить. За краснолюдом без поклажі людина взагалі не могла би поспіти. Відьмак також не міг. Геральт про це забув, тож через деякий час був змушений просити Аддаріо трохи сповільнити крок.

Йшли лісовими стежинами, а подекуди – бездоріжжям. Аддаріо знав дорогу, чудово орієнтувався на місцевості. В Цидарісі, розповів, мешкає його рідня, настільки численна, що раз у раз там святкуються якісь урочисті родинні події: і весілля, і хрестини, і поховання й поминки. Відповідно до краснолюдських звичаїв, виправдати свою відсутність на сімейних урочистостях могло тільки нотаріально завірене свідоцтво про смерть, живі члени родини ухилитись від сімейних свят ніяк не могли. Саме тому шлях до Цидаріса і назад знав як свої п’ять пальців.

- Наша мета, - пояснив, крокуючи, - це поселення Вітряна, що лежить у долині ріки Понтар. У Вітряній є пристань, там часто швартуються баркаси та човни. Якщо нам пощастить, якесь із суден згодиться взяти нас на борт. Мені потрібно потрапити в Третогор, тож зійду в Журавлиній Кущі, а ти попливеш далі і будеш у Новіграді через якихось три-чотири дні. Повір, це найшвидший шлях.

- Вірю. Аддаріо, благаю, повільніше. Ледве поспіваю за тобою. Можливо, твоя професія якось пов’язана з пішими переходами? Ти комівояжер?

- Я гірник. В мідній копальні.

- Ну звичайно. Кожен краснолюд – гірник. І працює в копальні у Махакамі. Стоїть із киркою у вибої та видобуває.

- Перебуваєш в омані стереотипів. За мить скажеш, що кожен краснолюд – це лихослов. А трохи згодом, що кожен кидається на людей із сокирою.

- Не скажу такого.

- Моя копальня не в Махакамі, а в Мідянці, під Третогором. Не стою з киркою і не видобуваю, а граю на валторні в гірничому духовому оркестрі.

- Цікаво.

- Цікаво, - засміявся краснолюд, - дещо інше. Забавний збіг обставин. Один із коронних виступів нашого оркестру називається «Марш відьмаків». Звучить це так: Тара-рара, бум, бум, умта-умта, рим-цим-цим, папарара-тара-рара, та-ра-рара, бум-бум-бум…

- Звідкіля, до біса, взяли цю назву? Коли-небудь бачили відьмаків, які марширують? Де? Коли?

- Насправді, - Аддаріо Бах трохи зніяковів, - це всього-на-всього нове аранжування «Параду силачів». Всі гірничі духові оркестри поголовно грають якийсь «Парад силачів», «Ходу атлетів» або «Марш давніх друзів». Хотіли бути оригінальними. Та-ра-рара, бум, бум!

- Повільніше, бо спущу дух!

*

У лісі було зовсім безлюдно. Інша справа – на лісових луках і галявинах, які їм траплялись доволі часто. Тут кипіла робота. Косилось сіно, збиралось і складалось у копиці й стоги. Краснолюд привітав косарів веселим гуканням, вони також відгукнулись у відповідь. Або ні.

- Це мені нагадує, - вказав на працюючих Аддаріо, - інший марш нашого оркестру. Має назву «Сінокоси». Ми його часто граємо, особливо влітку. Ще й співаємо. У нас в копальні є поет, який написав ладні вірші, можна заспівати навіть a capella. Звучить так:

Хлопці трави косять

Баби сіно носять

В небо всі вдивляються

Дощика жахаються

Станем серед сіна

Захистим від зливи

Хуями махаємо

Хмари розганяємо!

- І da capo! Добре під нього марширувати, чи не так?

- Повільніше, Аддаріо!

- Не можна повільніше! Це марш! Маршовий ритм і маршовий темп!

*

На узвишші біліли рештки муру, були помітні також руїни будівлі та характерної вежі.

Саме через наявність цієї вежі Геральт і розпізнав святиню – не пам’ятав, якого божества, але чув дещо про неї. В давні часи тут мешкали священики. Ходили чутки, що, коли їх зажерливість, несамовита розпуста й аморальність стали просто нестерпними, місцеві мешканці випхали служителів храму під три чорти, загнавши їх у непроходимі ліси, де, як подейкували, ті почали обертати на свою віру гном'ячий народець. З такими же марним успіхом.

- Старий Ерем, - промовив Аддаріо. – Додержуємось маршруту і вкладаємось у графік. Над вечір зупинимось в Бобровій Греблі.

*

Струмок, уздовж якого йшли, і який на узвишші шумів серед валунів і порогів, тут внизу розливався широко, утворюючи широку заводь. Причиною стала загата, збудована з дерева та землі, яка перегороджувала потік. Біля загати кипіла якась робота, там юрмилась група людей.

- Ми в Бобровій Греблі, - сказав Аддаріо. – Конструкція, яку бачиш там, внизу, власне, і є гребля. Служить для сплавляння дерева з вирубки. Річка, як бачиш, сама по собі не придатна для сплавляння, бо мілководна. Тож вода збирається тут, а деревину й дараби спускають на воду, потім шлюзи на греблі відчиняють. Утворюється велика хвиля, яка уможливлює сплав. Цим способом транспортують деревину для видобування деревного вугілля. А деревне вугілля…

- Необхідне для виплавки заліза, - докінчив Геральт. – А металургія – це найважливіша і найбільш перспективна галузь промисловості. Знаю. Не так давно мені це роз’яснив один чародій. Обізнаний щодо вугілля та металургії.

- Не дивина, що обізнаний, - хмикнув краснолюд. – Капітул чародіїв має найбільшу частку в усіх підприємствах, що займаються цим промислом від Горс Велена, а кілька металургійних компаній з плавильними печами належать їм взагалі повністю. Чародії отримують з металургії великі прибутки. З інших галузей також. Може, це і виправдано, адже, врешті-решт, саме вони удосконалили технологію виробництва. Могли б, однак, відкинути лицемірство і визнати, що магія – це не благодійність, не філантропія, яка стоїть на службі у суспільства, а діяльність, скерована на отримання прибутків. Та чи маю я тобі про це розповідати, коли і сам все знаєш. Пішли, там є корчма, відпочинемо. А, скоріше за все, доведеться там заночувати, бо смеркається.

*

Корчма зовсім не виправдовувала своєї назви, але й дивуватись цьому було не варто. Її завсідниками були плотогони та бокораші, які працювали на греблі, і яким було все одно, де п'ють, аби було що пити. Халупа із дірявою стріхою, вмощене на жердинах піддашшя, кілька столів і лав з недбало оброблених дощок, кам’яне вогнище – більших розкошів місцеві відвідувачі не потребували і не очікували на них, важливими були лишень велетенські бочки, які стояли за огорожею, і з яких корчмар розливав пиво, а інколи – й ковбаса, що її корчмарка за окрему платню могла підсмажити в печі, якщо мала на це бажання й настрій.

Геральт і Аддаріо також не висували особливих вимог, тим більше, що пиво було свіже, зі щойно відкоркованої бочки, а пари компліментів цілком вистачило, аби корчмарка згодилась насмажити і подати їм ринку кров'янки з цибулею. Після цілого дня на ногах та мандрівки лісами Геральтові ця кров'янка здалась нічим не гіршою від телячої гомілки з овочами, вепрячою лопаткою, камбалою в чорнилах каракатиці та іншими смаколиками шеф-повара остерії „Natura Rerum”. Хоча, поклавши руку на серце, трохи сумував за остерією.

- Мені цікаво, - Аддаріо жестом підізвав корчмарку, замовив чергове пиво, - чи знаєш долю цього пророка?

Перед тим, як сісти за стіл, пороздивлялись замшілу брилу, що стояла поблизу столітнього дуба. Викарбувані на порослій мохом поверхні моноліту літери повідомляли, що на цьому місці, в день свята Бірке, в році 1133 post Resurrectionem Пророк Лобода виголосив проповідь своїм учням, а обеліск цей в пам'ять про ту подію був заснований і поставлений в році 1200 Спиридоном Аппсом, майстром позументу з Ринди, з магазину на Малому Ринку, якість висока, ціни доступні, завжди раді бачити.

- Знаєш, - Аддаріо вишкріб із ринки рештки кров'янки, - історію того Лободи, якого називають пророком? Я маю на увазі правдиву історію.

- Не знаю жодної. – Відьмак витер ринку хлібом. – Ні правдивої, ні вигаданої. Не цікавився.

- Ну, тоді слухай. Було це років сто з гаком тому, здається, не так давно після того, як була викарбувана дата на тій брилі. Сьогодні, як тобі добре відомо, драконів днем з вогнем не стрінеш, хіба лишень десь, в диких горах, у пустищах. А в той час траплялись частіше і добряче шкодили. Збагнули, що пасовиська, до країв наповнені бидлом, - це фуршетний стіл, де можна нажертись досхочу, не докладаючи особливих зусиль. На щастя селян, навіть великий гад обмежувався одним, двома бенкетами на квартал, але з'їдав стільки, що це могло представляти реальну загрозу скотарству, особливо, коли він прив’язувався до однієї місцевості. Один, величезний, повадився годуватись в одному з сіл в Каедвіні. Прилітав, зжирав кілька овець, дві чи три корови, на десерт полюбляв вхопити трохи коропів зі ставків. На прощання пихкав вогнем, підпалював стодолу або стіг, після чого летів геть.

Краснолюд сьорбнув пива, відригнув.

- Селяни намагались дракона настрашити, ставили різні пастки і вдавались до хитрощів. Але все марно. Склалось так, що саме в цей час до сусіднього Бан Арда примандрував зі своїми ученнями цей Лобода, в ті часи був доволі відомим, мав титул пророка і багацько прихильників. Хлопи попросили його про допомогу, він же, на диво, в допомозі не відмовив. Коли прилетів дракон, Лобода вийшов на пасовисько і почав читати над ним екзорцистські молитви. Дракон спершу обсмалив його вогнем, як качку. А потів проковтнув. Просто взяв і проковтнув. І відлетів у гори.

- Це кінець?

- Ні. Слухай далі. Учні пророка були в розпачі й плачу, а потім винайняли слідопитів. Наших, тобто краснолюдів, які на драконах собаку з'їли. Вони десь із місяць вистежували дракона. В типовий спосіб, ідучи слідом за купами, які гад навалював. Учні падали ниць перед кожною купою і копирсались у ній, затято голосили й вишукували рештки свого учителя. Врешті-решт, зібрали все до останку, а докладніше, те що вважали за останки, бо насправді це була доволі хаотична колекція не надто чистих людських, коров’ячих і баранячих костей. Тепер все це добро лежить у саркофазі в Новіграді в якості святині. Як чудотворна реліквія.

- Зізнайся, Аддаріо. Ти вигадав цю історію. Або сильно її прикрасив.

- Звідки такі підозри?

- Звідти, що часто спілкуюсь з одним поетом. От він, коли має вибрати одне з двох: версію правдиву, або версію привабливу, завжди обирає другу, яку ще додатково поприкрашає. Всі закиди щодо цього питання криє наступним софізмом: якщо щось не схоже на правду, то це ще зовсім не означає, що це брехня.

- Я знаю цього поета. Безсумнівно, це Лютик. А історія має свої права на існування.

- Історія, - усміхнувся відьмак, - це оповідь, здебільшого брехлива, про події, здебільшого несуттєві, розказана нам істориками, здебільшого дурнями.

- Цього разу знову впізнав автора цитати, - ошкірився Аддаріо Бах. – Висогота з Корво, філософ і етик. Й історик. Повертаючись до пророка Лободи… Що ж, історія, як говориться, це історія. Але чув, що в Новіграді священики виймають час від часу рештки пророка з саркофага й виставляють віруючим для вшанування й поцілунку. Й одначе, якщо тобі трапиться там побувати, я б порадив утриматись від цілування.

- Утримаюсь, - пообіцяв Геральт. – Щодо Новіграда, коли вже про нього зайшла мова…

- Не переживай, - упередив краснолюд. – Встигнеш. Встанемо до світанку, швиденько дістанемось Вітряної. Скористуємось попутним вітром і будеш у Новіграді вчасно.

Аби ж, подумав відьмак. Аби ж.

Люди і тварини належать до різних видів, лисиці, натомість, існують поміж людьми і тваринами. Мертві й живі ступають різними дорогами, лисиці, натомість, вандрують між мертвими й живими. Божества і монстри крокують різними стежками, лисиці, натомість, ходять поміж божествами і монстрами. Маршрут світла і темряви ніколи не поєднуються і не перетинаються; лисячий дух чатує десь поміж ними. Безсмертні й демони прямують своїми шляхами – лисячий дух снує десь поміж ними.

Цзі Юнь, письменник часів династії Цін