Розділ п’ятнадцятий

- Оце файнесенько ми через тебе вшелепались у біду по самі вуха, Пудлораче! – сатанів Явіл Фіш. - Вплутав ти нас в історію! Вже більше години кружляємо по відногах! Я чув про ці багнища, про них ходить недобра слава! Тут гинуть і люди, і кораблі! Де ріка? Де фарватер? Чому…

- Та стули ти, в біса, пельку! – вибухнув капітан. – Де фарватер, де фарватер! В дупі, от де! Такий розумака? Будь-ласка, випала оказія це довести! Знов розтока! Якою дорогою мушу плисти, пане мудрагелю? Ліворуч, за течією? Чи праворуч, може поясните?

Фіш чмихнув і повернувся до нього спиною. Пудлорак крутнув штурвал і скерував шлюп у ліву відногу.

Матрос із лотом закричав. За якусь мить, вже набагато голосніше, закричав Кевенард ван Вліт.

- Від берега, Пудлорак! – заричав Петру Коббін. – Право на борт! Далі від берега! Далі від берега!

- Що таке?

- Змії! Не бачиш? Зміїїїї!

Аддаріо Бах вилаявся.

Лівий берег весь кишів зміями. Гади звивались серед очерету й прибережних водоростей, плазували по напівзанурених під воду пнях, сичали, звішуючись з гілок понад водою. Геральт розпізнав мокасинових і гримучих змій, жарараків, бумслангів, гадюк ланцюгових, деревних і шумливих, бачив також арієту, чорну мамбу та інших, назви яких були йому невідомі.

Весь екіпаж «Пророка» в паніці відсахнувся від лівого борту, волаючи на різні голоси. Кевенард ван Вліт прожогом вбіг на корму, скрутився калачиком за спиною відьмака і затрусився всім тілом, немов у пропасниці. Пудлорак закрутив штурвалом, шлюп почав змінювати курс. Геральт поклав руку йому на плече.

- Ні, - сказав. – Тримай, як було. Не наближайся до правого берега.

- Але змії… - Пудлорак вказав на гілляку, до якої наближались, вона вся була обвішана гадами, які голосно сичали. – Впадуть на палубу…

- Немає ніяких змій! Тримай курс. Подалі від правого берега.

Ванти грот-щогли зачепились за гілку, яка звішувалась над водою. Кілька змій обвились навколо линв, кілька, серед яких були дві мамби, впали на палубу. Піднісшись вгору і засичавши, кинулись в атаку на людей, що з’юрмились на правому борті судна. Фіш і Коббін помчали на ніс, матроси з голосним криком, поспішили на корму. Один стрибнув у воду, яка поглинула його так швидко, що не встиг і зойкнути. На поверхні почали розповзатись темні клуби крові.

- Жагниця! – Відьмак вказав на хвилю і темний силует, що зникав у глибині. – На відміну від змій, вона реальна.

- Ненавиджу гадів… - заскиглив Кевенард ван Вліт, скрючившись під бортом. – Ненавиджу змій…

- Немає ніяких змій. І не було взагалі. Ілюзія.

Матроси кричали, протирали очі. Змії зникли. Як з палуби, так і з берега. І сліду від змій не залишилось.

- Що це… - простогнав Петру Коббін. – Що це було?

- Ілюзія, - повторив Геральт. – Агуара знайшла нас.

- І?

- Лисиця. Творить ілюзії, аби нас збити з пантелику. От тільки цікаво, коли це почалось. Буря, вірогідно, була справжня. Але перед нами дійсно були дві відноги, капітан добре бачив. Агуара приховала один з рукавів під ілюзією і сфальсифікувала дані компасу. Створила також ілюзію змій.

- Відьмацькі казочки! – Фиркнув Фіш. – Ельфійське марновірство! Забобони! З якого це дива лис має такі здібності? Сховати відногу, обдурити компас? Показати плазунів там, де їх нема? Нісенітниці! Кажу вам, це все від води! Нас отруїли випари, отруйні болотні гази й міазми! Через них і виникли всі ці злуди-заблуди…

- Це ілюзія, яку створила агуара.

- За недоумків нас маєш? – крикнув Коббін. – Ілюзії? Які ілюзії? Це були справжнісінькі змії! Всі ж бачили, чи не так? Чули сичання? Я навіть відчув їхній сморід!

- Це була ілюзія. Змії були несправжні.

«Пророк» знов зачепився вантами об навислі гілки.

- І це мана, так? – промовив один із матросів, простягаючи руку. – Злуда? Ця змія несправжня?

- Ні! Стривай!

Гігантська арієта, яка звішувалась з гілки, засичала так, що аж кров застигла в жилах; атакувала блискавично, вдарила, встромивши ікла в шию моряка раз, потім ще раз. Матрос пронизливо скрикнув, заточився, впав, забився в конвульсіях, ритмічно стукаючись потилицею об дошки палуби. На губах його виступила піна, з очей почала сочитись кров. Вмер ще до того, як встигли до нього підбігти.

Відьмак накрив тіло шматком парусини.

- До дідька, народ, - промовив. – Будьте обачні! Не все тут омана!

- Увага! – заволав моряк, що стояв на носі. – Увааагааа! Перед нами водоверть! Водоверть! Заводь знов розгалужувалась. Ліва віднога, та, в яку їх несла течія, нуртувала і клекотіла в шаленій водоверті. Вируючий вихор збивав піну, наче суп у казані. У вирі обертались, з’являючись і зникаючи, пеньки та гілляки, навіть одне ціле дерево з розложистою кроною. Матрос із лотом кинувся навтьоки з носа, решта почала верещати. Пудлорак зберігав спокій. Крутив штурвал, скеровуючи шлюп у праву спокійну відногу.

- Уфф, - обтер чоло. – Вчасно! Була б із нами велика халепа, якби нас затягнуло в ту водоверть. Ох, би нас покрутило…

- Водоверті! – крикнув Коббін. – Жагниці! Алігатори! П’явки! Не треба ніяких ілюзій, ці болота кишать жахіттями, гадами, всілякою отруйною мерзотою. Недобре, недобре, що ми тут заблукали. Тут безліч…

- Кораблів згинуло, - закінчив, вказуючи, Аддаріо Бах. – Це вже дійсно правда.

Згнилий і зруйнований, занурений по самий фальшборт, порослий водоростями, оплетений ліанами й обліплений моховинням, застряг на правому березі ріки угрузлий в багнище кістяк судна. Споглядали його, поки «Пророк», якого несло за слабкою течією, пропливав повз.

Пудлорак штурхнув Геральта ліктем.

- Пане відьмаче, - промовив стиха. – Компас й досі як скажений. Якщо вірити стрілці, ми змінили курс зі східного на південний. Якщо то все не лисячі витівки, то це недобре. Ніхто не досліджував ці болота, але відомо, що простягаються на південь від фарватеру. В такому разі, нас несе просто в самісіньке серце багниськ.

- Але ж ми дрейфуємо, - зауважив Аддаріо Бах. – Вітру нема, нас несе течія. А течія означає сполучення з рікою, з водним шляхом Понтара…

- Необов’язково, - заперечно похитав головою Геральт. – Чув про ці заводі. Мають змінний напрямок водної течії. Все залежить від того, чи зараз приплив чи відплив. І не забувайте про агуару. Це також може бути ілюзією.

Береги й надалі вкривали густі зарості болотних кипарисів, з’явились також череваті, цибулиноподібні біля кореня болотні рослини. Було багато засохлих, мертвих дерев. З їхніх трухлявих стовбурів та гілок звішувались густі бороди моховиння тілландсії, яка сріблясто вилискувала на сонці. На гілках чатували чаплі, які проводжали «Пророка» поглядом незворушних очей.

Моряк на носі закричав.

Цього разу її побачили всі. Знов стояла на гілці дерева, що висіла над водою, стояла рівно і нерухомо. Пудлорак без нагадування вхопився за румби штурвала, направляючи шлюп ближче до лівого берега. А лисиця раптом загавкала, голосно і проникливо. Загавкала знов, коли «Пророк» пропливав повз.

По гілці промайнув великий лис і зник у гущавині.

*

- Це було застереження, - сказав відьмак, коли галас на палубі вщух. – Застереження і вимога. А радше – наказ.

- Аби ми звільнили дівчинку, - розважливо довершив думку Аддаріо Бах. – Все ясно. Але звільнити її ми не зможемо, бо вона мертва.

Кевенард ван Вліт заквилив, вхопившись обома руками за голову. Мокрий, брудний і нажаханий, вже не був схожим на купця, який міг собі дозволити власний корабель. Був схожим на хлопчисько, якого впіймали на крадіжці слив.

- Що робити? – Застогнав. – Що робити?

- Я знаю, - раптом озвався Явіл Фіш. – Прив’яжемо мертву дівку до бочки й викинемо за борт. Це затримає лисицю, вона муситиме оплакати щеня. А ми виграємо час.

- Сором, пане Фіш, - голос чинбаря несподівано став твердим і впевненим. – Не годиться так із небіжчиками поводитись. Це не по-людськи.

- Так кажеш, ніби це людина була? Ельфійка, а на додачу до цього ще й наполовину звір. Кажу вам, ідея з бочкою – файна думка…

- Ця думка, - сказав Аддаріо Бах, неквапом вимовляючи кожне слово, - могла прийти в голову тільки абсолютному ідіоту. І призвела би до смерті всіх нас. Якщо віксена зрозуміє, що вбили дівчинку, прийде наша черга помирати.

- Не ми вбили щеня, - втрутився Петру Коббін так хутко, що розлючений і червоний наче рак Фіш не встиг парирувати. – Не ми! Це зробив Парлагі. Він винен. Наші руки чисті.

- Слушна думка, - підтвердив Фіш, звертаючись не до ван Вліта і відьмака, а до Пудлорака і матросів. – Парлагі винен. Най лисиця йому і мститься. Всадовимо його разом із трупом у човен і хай собі дрейфує. А ми тим часом…

Коббін і кілька матросів підтримали пропозицію схвальними вигуками, але Пудлорак одразу ж стишив їх.

- Я цього не дозволю, - сказав.

- Я також. – Кевенард ван Вліт сполотнів. – Пан Парлагі може і завинив, може і правда, що його вчинок заслуговує на покарання. Але покинути, віддати на смерть? Ні, так не піде.

- Його смерть або наша! – Заверещав Фіш. – Що ми можемо вдіяти? Відьмаче! Ти захистиш нас, коли лисиця опиниться на палубі?

- Захищу.

Запала тиша.

«Пророк Лобода» продовжував дрейфувати серед затхлої смердючої води, від якої здіймались великі бульби, тягнучи за собою довгі пасма водоростей. З прибережних дерев на них споглядали чаплі та пелікани.

*

Моряк, що стояв на носі шлюпу, попередив їх покриком. За мить скрикнули всі. Дивлячись на трухлявий, порослий водоростями і моховинням кістяк корабля. Того самого, який бачили годину тому.

- Плаваємо по колу, - констатував факт краснолюд. – Це петля. Лисиця впіймала нас у пастку.

- У нас лише один вихід. – Геральт вказав на ліву відногу і вируючу там водоверть. – Проплисти крізь це.

- Крізь цей коловорот? – гаркнув Фіш. - Взагалі розум стратив? Нас же розірве!

- Розірве, - підтвердив Пудлорак. – Або переверне. Або затягне на болото, де нас спіткає доля того загиблого корабля. Ви лише гляньте, як у тій коловерті кружляють дерева. Як видно, цей вир надзвичайно потужний.

- Справді. Видно. Бо це, певно, ілюзія. Я вважаю, що це чергова ілюзія агуари.

- Певно? Ти – відьмак, але не можеш точно розпізнати?

- Слабшу ілюзію розпізнав би легко. Ця – неймовірно сильна. Але мені здається, що…

- Здається йому. А якщо помиляєшся?

- У нас немає іншого виходу, - буркнув Пудлорак. – Або крізь водоверть, або будемо плавати по колу…

- До всирачки ми тут будемо плавати, - додав Аддаріо Бах. – доки не сконаємо.

*

Дерево, яке кружляло у коловороті, раз-у-раз виринало і простягало з води свої віти, які скидались на розчепірені руки потопельника. Водоверть клекотіла, вирувала, збиваючи піну і розкидаючи навсібіч бризки. «Пророк» раптом весь пішов ходором і швидко понісся вперед, його затягувало силою коловерті. Пошарпане виром дерево з гуркотінням вдарилось об борт, розбризкуючи піну. Шлюп почало кидати у різні боки, хитати і крутити щоразу швидше й швидше.

Всі горлали на різні голоси.

І раптом все вщухло. Вода заспокоїлась, розгладилась, поверхня стала рівна, як долоня. «Пророк Лобода» спокійно дрейфував серед берегів, порослих болотним зіллям.

- Ти мав рацію, Геральт, - відкашлявся Аддаріо Бах. – Все-таки це була ілюзія.

Пудлорак довго дивився на відьмака. Не проронив ані слова. Врешті-решт, зняв шапку. Маківка голови, як виявилось, в нього була лиса, наче коліно.

- Записався до річкового плавання, - прохрипів нарешті, - бо жінка просила. На річці, казала, безпечніше. Безпечніше, ніж у морі. Не буду хвилюватись, казала, оскільки я тут у будь-якому разі випливу.

Повернув шапку на місце, похитав головою, міцніше вхопився за румби штурвалу.

- Чи це все? – заквилив з-під кокпіта Кевенард ван Вліт. – Чи тепер ми, нарешті, в безпеці?

Ніхто не відповів на його питання.

*

Вода була густою від водоростей і ряски. Серед берегового деревостану почали помітно переважати кипариси, з багна і з прибережної мілини густо стирчали їхні пневматофори, дихальне коріння, деякі з них сягали висотою сажені. На порослих трясовинням острівцях грілись черепахи. Кумкали жаби.

Цього разу спершу почули її, а вже затим побачили. Голосне, різке гавкання, як проскандоване попередження або загроза. З’явилась на березі в лисячій постаті, на поваленому порохнявому пні. Загавкала, високо закидаючи голову. Геральт дочув у її голосі дивні нотки, зрозумів, що серед погроз там був і наказ. Але наказувала вона не їм.

Вода під штурпаком раптом пішла піною, з якої виринуло чудовисько, величезне, повністю вкрите візерунком з брунатно-зеленої краплеподібної луски. Виконуючи лисячий наказ, монстр забулькотів, захлюпав, і стрімко поплив, збиваючи воду, прямісінько на «Пророка».

- Це також… - проковтнув слину Аддаріо Бах. – Це також ілюзія?

- Не зовсім, - заперечив Геральт. – Це багник! – Крикнув Пудлораку і матросам. – Вона причарувала і натравила на нас багника! Остені! Хапайтесь за остені!

Багник виринув біля самого судна, так близько, що вони побачили пласку, порослу водоростями голову, вирячені риб’ячі очі, гострі, конічної форми зуби у великій пащеці. Монстр знавісніло наніс удар в борт, раз, другий, так, що весь «Пророк» задрижав. Коли підбігли з остенями, він утік, пірнув, аби за мить з плюскотом винирнути за кормою, поруч зі стерновим пером. В яке вчепився зубами і смикнув так, що затріщало.

- Відірве стерно! – вереснув Пудлорак, силуючись вперіщити чудовисько остенем. – Відірве стерно! Хапайте фал, піднімайте перо! Відіпхніть падлюку від стерна!

Багник гриз і шарпав стерно, ігноруючи крики та удари остенями. Перо тріснуло, в зубах потвори залишився шмат дошки. Або вирішив, що цього буде достатньо, або лисячі чари втратили силу, але він пірнув і зник у глибині.

Чули, як з берега доносилось гавкання агуари.

- Що ще? – заверещав Пудлорак, вимахуючи руками. – Що вона ще нам зробить? Пане відьмаче!

- Боги… - заголосив Кевенард ван Вліт. – Пробачте, що не вірив у вас…

Пробачте, що ми вбили дівчинку! Боги, врятуйте нас!

Несподівано відчули на обличчях подих вітру. Гафель «Пророка», який до цього часу печально висів, тепер залопотав, бом заскрипів.

- Стає просторіше! – Вигукнув з носу шлюпа Фіш. – Туди, туди! Широке плесо, безсумнівно, ріка! Пливи туди, шкіпере! Туди!

Річище вже почало розширюватись, за зеленою стіною очерета замаячило щось на кшталт плеса.

- Вдалось! – Закричав Коббін. – Ха! Ми виграли! Вибрались з багнищ!

- Перша відмітка! – Заверещав матрос з лотом. – Перша відміткаааа!

- Стерно на борт! – Заричав Пудлорак, відштовхнувши стернового і власноруч виконуючи власний наказ. – Мілинааааа!

«Пророк Лобода» розвернувся носом у бік наїжаченої пневматофорами відноги.

- Куди! – Горланив Фіш. – Що ти робиш? Пливи на плесо! Туди! Туди!

- Неможна! Там мілина! Застрягнемо! Допливемо до плеса цією відногою, тут глибше!

Знов почули гавкання агуари. Але її саму не побачили.

Аддаріо Бах смикнув Геральта за рукав.

На трапі ахтерпіка з’явився Петру Коббін, він волочив за комір Парлагі, який ледве тримався на ногах. Моряк, що йшов слідом за ними, ніс дівчинку, загорнуту в плащ. Ще четверо стали поруч, пліч-о-пліч, щільною стіною, розвернувшись лицем до відьмака. В руках тримали топірці, остені, залізні гаки.

- Значиться так! – Харкнув найвищий з них. – Ми жити хочем. Нарешті, прийшов час діяти.

- Облиш дитину, - процідив Геральт. – Відпусти купця, Коббіне.

- Ні, пане, - похитав головою моряк. – Оцей трупик разом із купчиком будуть скинуті за борт, це затримає химеру. В цей час встигнемо втекти.

- Ви, натомість, - прохрипів інший, - не заважайте. До вас ніяких претензій не маємо, але не ставайте нам на заваді й навіть не намагайтесь це зробити. Бо доведеться вас скривдити.

Кевенард ван Вліт скрутився у ковтюшок під бортом, заплакав, відвертаючи обличчя. Пудлорак також покірно відвів погляд, стиснувши уста, було видно, що не збирається реагувати на бунт власної команди.

- Це правильно. – Петру Коббін штурхонув Парлагі. – Купця і дохлу лисицю за борт – це наш єдиний порятунок. Відійди, відьмаче! Далі, хлопці! В човен із ними!

- В який-такий човен? – Спокійно запитав Аддаріо Бах. – Може, в той?

Вже досить далеко від «Пророка», скулившись і вмостившись на банці, несамовито веслував Явіл Фіш, прямуючи на плесо. Веслував щосили, лопаті весел розбризкували воду, розкидали водорості.

- Фіш! – Заверещав Коббін. – Ти клятий вишкребок! Йобаний ти сучий сине!

Фіш озирнувся, зігнув лікоть і показав їм хуй. Відтак знов узявся за весла.

Але далеко він не відплив.

На очах у всього екіпажа «Пророка» човен раптом підскочив у фонтані бризок, побачили збиваючий воду хвіст і оскірену зубами пащеку гігантського крокодила. Фіш вилетів за борт, голосно волаючи, поплив до берега, на мілину, яка їжачилась корінням болотних кипарисів. Крокодил кинувся навздогін, але загорожа з пневматофорів сповільняла гонитву. Фіш доплив до берега, з розмаху навалившись грудною клітиною на прибережний валун. Але це був не валун.

Гігантська черепаха розверзла пащу і вхопила Фіша за руку трохи вище ліктя. Фіш завив, заборсався, захвицав ногами, розбризкуючи навкруги багнюку. Крокодил винирнув і вхопив його за ногу. Фіш закричав не своїм голосом.

За мить вже ніхто не міг передбачити, кому з гадів дістанеться Фіш, черепасі чи крокодилові. Але врешті-решт обом щось перепало. В щелепах черепахи залишилась рука з білою кісткою і кулястим суглобом, що стирчала з кривавого місива. Решта ж Фіша дісталась крокодилові. На скаламученій поверхні води залишилась велика червона пляма.

Геральт скористувався тим, що всі члени екіпажу в цей час стояли, мов укопані. Вихопив з рук матроса тіло дівчинки і повернувся із ним на ніс корабля. Аддаріо Бах став обік нього, озброєний остенем.

Але ані Коббін, ані жоден із матросів не чинили спроби виступити проти них. Навпаки, всі поспішно позадкували на корму. Надто поспішно. Якщо не сказати, спрожога. Їхні обличчя раптово стали безкровними, білими, наче крейда. Скулений під бортом Кевенард ван Вліт заридав, сховав голову між колін, закривши її руками.

Геральт озирнувся.

Чи то Пудлорак проґавив, чи то підвело стерно, поламане багником, але шлюп заплив прямо під віти дерев, що звішувались над водою, загруз поміж повалених стовбурів. Скористалась цим. Зістрибнула на ніс, спритно, легко і безшумно. В лисячій подобі. До цього часу бачив її на тлі неба, тоді видалась йому цілком чорною, як смоль. Насправді була не такою. Мала темне хутро, а кінчик хвоста був сніжно-білим, в її забарвленні, особливо на голові, переважав сірий колір, притаманний скоріше корсакам, ніж чорнобуркам.

Змінилась, виросла, перетворившись на високу жінку. З лисячою головою. Зі шпичастими вухами і видовженою мордою. Коли відкривала продовгувату пащу, в ній виблискували ряди іклів.

Геральт вклонився, повільно поклав тіло дівчинки на палубу, зробив крок назад. Агуара розпачливо завила, клацнувши зубастою пащею, відтак наблизилась до них. Парлагі закричав, панічно махаючи руками, вирвався з хватки Коббіна й стрибнув за борт. Одразу пішов на дно.

Ван Вліт плакав. Коббін і матроси, досі бліді, юрмились навколо Пудлорака. Пудлорак зняв шапку.

Медальйон на шиї відьмака затремтів сильніше, завібрував, затріпався. Агуара схилилась над дівчинкою, видаючи дивні звуки, чи то муркотіння, чи то шипіння. Раптом підвела голову, ошкіривши ікла. Загарчала глухо, в її очах спалахнув вогонь.

Геральт не поворухнувся.

- Ми завинили, - промовив. – Все вийшло геть погано. Але най не стане ще гірше. Не можу дозволити, аби ти скривдила цих людей. Не допущу цього.

Лисиця підвелась, піднявши дівчинку. Окинула пильним поглядом кожного з членів екіпажу. Геральт був останнім.

- Став мені на заваді, - прогавкала, але чітко і неквапом промовляючи кожне слово. – Захищаючи їх.

Не відповів.

- У мене на руках дочка, - договорила. – Вона важливіша за ваші життя. Але саме ти став на їх захист, білоголовий. Тож я прийду за тобою. Одного дня. Коли вже забудеш. І не чекатимеш на мене.

Спритно скочила на фальшборт, звідти – на стовбур поваленого дерева. І зникла в гущавині.

Тишу, яка запала на судні, порушувало тільки ридання ван Вліта.

Вітер ущух, стало парко. «Пророк Лобода», покваплений течією, виплив з лабіринту коренів, і подрейфував посередині відноги. Пудлорак обтер шапкою очі й чоло.

Моряк на носі закричав. Закричав Коббін. Закричала всі позосталі.

За заростями очерету і дикого рису несподівано вималювались стріхи хат. Побачили розвішані на патичках сітки, що сушились на сонці. Золотий прибережний пісок. Пристань. А далі, за деревами, які росли на мисі, простягалась широка ріка, що бігла собі під блакитним небом.

- Ріка! Ріка! Нарешті!

Кричали всі. Матроси, Петру Коббін, ван Вліт. Лише Геральт і Аддаріо Бах не долучились до хору.

Зберігав мовчання також Пудлорак, налягаючи на штурвал.

- Що ти робиш? – Заверещав Коббін. – Куди? Кермуй в бік ріки! Туди! На річку випливай!

- Не виходить, - в голосі капітана бринів розпач і безпорадність. – Штиль, корабель ледве реагує на стерно, а течія стає щодалі сильнішою. Дрейфуємо, нас відносить, несе знов у відноги. Повертає на болота.

- Ні!

Коббін вилаявся. І стрибнув за борт. І поплив до берега.

Вслід за ним кинулись у воду моряки, всі, Геральт нікого не зміг зупинити. Аддаріо Бах залізною хваткою утримав ван Вліта, який також вже був напоготові стрибнути.

- Блакитне небо, - промовив. – Золотий пісочок на бережку. Річка. Надто добре, щоби бути правдою. А значить, це неправда.

І картинка раптово замиготіла. Раптом там, де щойно були рибальські хатини, золотий пісок і широка ріка за мисом, відьмак на секунду побачив павутиння ліан, що звішувалось аж до самої води з гілляччя мертвих сухих трухлявих дерев. Багнисті береги, наїжачені пневматофорами кипарисів. Чорну драговину, що пухирилась великими бульбами. Море водоростей. Безкінечний лабіринт відног.

Якусь мить бачив те, що приховувала за собою прощальна ілюзія агуари.

Плавці раптово здійняли галас і заметушились. І почали один за одним зникати під водою.

Петру Коббін винирнув, захлинаючись водою і лементуючи, весь вкритий в’юнкими, смужкуватими, жирними, наче вугрі, п’явками. А потім зник під водою і більше вже не виринав.

- Геральт!

Аддаріо Бах підтягнув остенем човен, який пережив зустріч із крокодилом. І тепер його течією прибило до борта. Краснолюд зістрибнув у нього, прийняв з рук Геральта досі заціпенілого ван Вліта.

- Капітане!

Пудлорак помахав їм шапкою.

- Ні, пане відьмаче! Я корабель не покину, доведу його в порт, хай там що! А як ні, - то піду на дно разом зі шлюпом! Бувайте!

«Пророк Лобода» дрейфував спокійно і велично, поволі запливав у відногу, зникаючи в ній.

Аддаріо Бах поплював на долоні, пригнувся, взявшись за весла. Човен полетів стрілою.

- Куди?

- Ген-там є плесо, за мілиною. Там ріка. Впевнений у цьому. Випливемо на фарватер, спіткаємо якесь судно. А як ні, то я веслуватиму хоч до самого Новіграда.

- Пудлорак…

- Очухається. Якщо на то воля божа.

Кевенард ван Вліт схлипував. Аддаріо веслував. Небо темнішало. Почули далекий, розкотистий гуркіт грому.

- Насувається буря, - сказав краснолюд. – Тепер ще в біса змокнемо, як хлющ.

Геральт хмикнув. І відтак розсміявся. Щиро й від душі. Й заразливо. Бо за мить вже обоє заливались від сміху.

Аддаріо веслував дужо, рівно і впевнено. Човен стрілою мчав по воді.

- Веслуєш, - оцінив Геральт, витираючи сльози, що виступили йому на очах від сміху, - ніби тільки цим все життя і займався. Вважав, що краснолюди не вміють ані кермувати судном, ані плавати…

- Перебуваєш в омані стереотипів.