Розділ дев’ятий

Ріссберг не виглядав ані загрозливо, ані навіть вражаюче. Такий собі непоказний замок, яких тьма-тьмуща, був середнього розміру, органічно вбудований в крутий бескид гори, притулився біля урвища, світлі мури замку контрастували з вічною зеленню смерекового лісу, а вершечки двох чотирикутних веж здіймались над кронами дерев, одна трохи вища за іншу. Мури, що оточували замок, як виявилось зблизька, не були аж надто високими і не увінчувались зубцями, а невеличкі вежі, розташовані по кутах і над брамою, носили характер скоріше декоративний, ніж оборонний.

Дорога, що звивалась навколо узгір’я, містила на собі відбиток інтенсивного користування. Бо дійсно використовувалась, і цілком інтенсивно. Відьмакові раз-у-раз доводилось випереджати вози, повозки, поодиноких вершників та піших. Багацько подорожніх прямувало з протилежного боку, зі сторони замку. Геральт припустив, що це паломники. Не помилився, це виявилось, тільки-но виїхав із лісу.

На пласкій верхівці узгір’я, з зовнішнього боку мурів, розташувалось містечко, зведене з дерева, очерету й соломи – цілий комплекс маленьких і великих побудов та навісів, оточених парканом і загорожами для коней та худоби. Звідти лунав гомін, рух був пожвавлений, точнісінько як на ярмарку чи базарі. Бо це і був базар, ринок, велике торговище, з тією лише різницею, що торгували тут не птицею, не рибою і не овочами. Предметом торгівлі під замком Ріссберг була магія – амулети, талісмани, еліксири, опіати, фільтри, декокти, екстракти, дистиляти, зілля, трунки, пахощі, сиропи, порошки та мазі для найрізноманітнішого застосування, зачаровані предмети, інструменти, домашнє начиння, прикраси, навіть дитячі іграшки. І весь цей асортимент принаджував сюди юрбища покупців. Був попит і була пропозиція, а зацікавлення та інтересу, як було видно, аж ніяк не бракувало.

Дорога розгалужувалась. Відьмак звернув на ту, що вела до замкової брами, цей шлях був набагато менш виїжджений, ніж другий, той, що спрямовував всіх зацікавлених просто на ринкову площу. Проїхав через бруковане передбрам'я, вздовж якого двома рівними рядами височіли менгіри, заввишки набагато більші за верхового на коні. Незабавом уперся в арку, яка скидалась більше на палацову, ніж замкову, з вигадливими пілястрами й фронтоном. Медальйон на шиї відьмака відчутно затремтів. Плотва заіржала, зацокотіла підковами о бруківку, і стала як укопана.

- Ім'я й мета візиту.

Підвів голову. Рипучий, з глухим відлунням, але, безсумнівно, жіночий голос доносився, здавалось, з широко розчахнутих уст зображеної на тимпані голови гарпії. Медальйон дрижав, кобила фиркала. Геральт відчував дивний тиск у скронях.

- Ім'я й мета візиту. – пролунало знов із отвору в рельєфі. Трохи голосніше, ніж вперше.

- Геральт із Рівії, відьмак. На мене чекають.

Голова гарпії видала звук, що скидався на згук труби. Магія, яка блокувала портал щезла, тиск у скронях вмить минув, а кобила без понукання рушила з місця. Копита цокали по бруківці.

Виїхав з порталу на cul-de-sac, оточений клуатрами. До нього одразу підбігли двоє служок, парубків, у одежі практичного брунатного кольору. Один почав поратись з конем, другий виступив у ролі провідника.

- Сюди, пане.

- У вас тут завжди так? Так жваво? Там, на підзамчю?

- Ні, пане, - служник сполошено глянув на нього. – Тільки в середу. Середа – базарний день.

Арочне склепіння чергового порталу оздоблював картуш, на якому красувався черговий барельєф, вочевидь, також магічний. Цей представляв собою пащу амфісбени. Портал закривала решітка, оздобна і вельми солідна на вигляд, однак служник одним поштовхом легко і плавно прочинив її.

Наступне подвір'я було значно просторішим за попереднє. І тільки звідси можна було об’єктивно оцінити сам замок. Краєвид здалеку, як виявилось, був дуже оманливим.

Ріссберг був значно більший, ніж здавалось на перший погляд. Глибоко вгризався в гірський схил, втискався в нього комплексом будівель, понурих і бридких, які зазвичай не зустрічались в архітектурі замків. Будинки скидались на фабрики і, вірогідно, саме ними й були. З них стирчали комини і вентиляційні труби. В повітрі стояв запах гару, сірки та аміаку, можна було також відчути легку вібрацію ґрунту, що свідчила про роботу якихось підземних машин.

Служник кахикнув, відвернувши увагу Геральта від фабричного комплексу. Адже мусили йти в інший бік – до замкової вежі, тієї, нижчої, яка височіла над спорудами в більш класичному, палацовому стилі. Всередині все також виявилось класично палацовим – пахло пилюкою, деревиною, воском і старовизною. Довкола було світло – під стелею повільно, наче риби в акваріумі, плавали магічні кулі, які випромінювали ореоли світла, - стандартний тип освітлення у помешканні чародіїв.

- Добридень, відьмаче.

Привітались із ним два чародія. Був знайомий з обома, хоча, й не особисто. Харлана Тзару колись показала йому Йеннефер, запам’ятав його, бо він був хіба не єдиним чародієм, який голив голову налисо. Алджернона Гвінкампа, відомого як Пінеті, пам’ятав ще з Оксенфурту. З академії.

- Вітаємо в Ріссберзі, - привітався Пінеті. – Радіємо, що ти погодився прибути.

- Ти знущаєшся? Я тут не з власної волі. Для того, щоб примусити мене приїхати сюди, Літта Нейд запроторила мене за ґрати…

- Але потім вона ж і звільнила, - урвав Тзара. – І щедро винагородила. Компенсувала дискомфорт дуже, хмм, самовіддано. Ходять чутки, що, принаймні, більше тижня перебував із нею у вельми добрих… стосунках.

Геральт насилу придушив у собі бажання зацідити йому в писок. Пінеті, вочевидь, це помітив.

- Pax, - підвів руку, - Pax, Харлане. Не сварімось. Давайте облишимо суперечки, кпини і сарказм. Знаємо, що Геральт ставиться до нас упереджено, чуємо це в кожному його слові. Знаємо причину цього, знаємо, як виснажила його вся ця історія з Йеннефер. І реакція спільноти на цю історію. Не в наших силах змінити щось. Але Геральт – професіонал, він здатен бути вищим за це.

- Здатен, - уїдливо підтвердив Геральт. – Питання в тому, чи захоче. Перейдемо, нарешті, до справи. Для чого я тут?

- Ти нам потрібен, - сухо промовив Тзара. – Саме ти.

- Саме я. І чим я заслужив таку честь? Чи, може, мені треба починати боятись?

- Ти відомий, Геральте з Рівії, - сказав Пінеті. – Твої звитяги і подвиги, і це вже повсюдно визнаний факт, захоплюють і тамують подих. На наш захват, як сам метикуєш і легко здогадуєшся, тобі не варто розраховувати, адже ми не надто схильні виказувати своє захоплення такими особами, як ти. Але ми вміємо розпізнати професіоналізм і вшанувати досвід. Факти кажуть самі за себе. Ти, ризикну так висловитись, є видатним… хмм…

- Ну?

- Ліквідатором. – Пінеті легко підібрав потрібне слово, вочевидь, заздалегідь мав його напоготові. – Кимось, хто ліквідує монстрів і потвор, що загрожують людям.

Геральт не прокоментував. Чекав.

- Так само і нашою метою, метою чародіїв, є добробут і безпека людей. Тож, можна говорити про те, що в цьому наші інтереси співпадають. Випадкові непорозуміння не повинні ставати їм на заваді. Про це нам дав знати господар цього замку. Який багато чув про тебе. І хотів би познайомитись особисто. Зажадав цього.

- Ортолан.

- Архімагістр Ортолан. І його найближчі колеги. Тебе їм представлять. Пізніше. Слуги проведуть тебе в твої покої. Раджу освіжитись після подорожі. Відпочити. Незабаром пришлемо по тебе.

*

Геральт розмірковував. Пригадував все, що колись чув про архімагістра Ортолана. Який був, як було повсюдно визнано, живою легендою.

*

Ортолан був живою легендою, особою, яка зробила великий внесок у мистецтво магії.

Його захопленням було популяризування магії. На відміну від більшості чародіїв, вважав, що переваги і зиски, які можна отримати з надприродних сил, повинні бути благом всього суспільства і служити загальному добробутові, комфорту і щастю всіх і кожного. Кожна людина, мріяв Ортолан, повинна мати гарантований безкоштовний доступ до магічних ліків та еліксирів. Чародійські амулети, талісмани і всілякі артефакти мусять бути доступні всім і задарма. Привілеєм кожного обивателя повинна стати телепатія, телекінез, телепортація й телекомунікація. Аби досягти цього, Ортолан безустанно робив якісь винаходи. Одним словом, був винахідником. Деякі його здобутки стали такими ж легендарними, як він сам.

Дійсність болісно перевіряла фантазії старого чародія на міцність. Жоден з його винаходів, який мав би розповсюджувати магію, роблячи її рівно доступною для всіх, так і не вийшов далі за стадію прототипу. Все, що Ортолан вигадував, і що теоретично мало би бути простим, виходило страшенно складним. Що мало би бути масовим, в дійсності виходило до біса дорогим. Ортолан, однак, не падав духом, кожне фіаско, замість того, щоб відбити бажання, навпаки, підштовхувало його до подальших спроб. Які призводили до чергового фіаско.

Підозрювали (самому Ортоланові, річ ясна, це на думку не спадало), що причиною постійних невдач зазвичай був банальний саботаж. Мова не йшла, принаймні не виключно, про звичайну заздрість чародійського братства, а про небажання популяризації мистецтва магії, яке чародії воліли бачити в руках еліти, тобто в своїх власних руках. Більш за все остерігались винаходів у воєнній галузі та у сфері смертоносних відкриттів. І не дарма остерігались. Як кожний пристойний винахідник, Ортолан час від часу захоплювався вибуховими і займистими речовинами та матеріалами, бомбардами, броньованими колісницями, самопалами, самострілами і отруйними газами. Умовою добробуту, доводив дідуган, є взаємний мир між народами, а мир досягається через озброєння. Найвірніший спосіб запобігання війни – це залякування супротивника страшною зброєю, і чим страшнішою буде зброя, тим міцнішим і тривалішим буде мир. Оскільки Ортолан не звик прислухатись до аргументів, до його винахідницької команди було таємно долучено саботажників, які пригальмовували розвиток найнебезпечніших розробок. Практично жоден із них так і не з'явився на світ божий. Винятком став сумнозвісний кулемет, який став приводом численних анекдотів. Це був різновид телекінетичного арбалету з великою ємністю для олов’яних кульок. Кулемет, виходячи з назви, мусив метати кульки в ціль, навіть цілими чергами. Прототип вийшов, на диво, поза межі Ріссбергу, навіть був використаний у якійсь сутичці. Однак, з жалюгідним ефектом. Стрілець, який скористався винаходом, на питання про ефективність зброї, вельми дохідливо роз’яснив, що кулемет подібний до його тещі. Такий же важкий, огидний, абсолютно непотрібний і непридатний ні до чого, крім того, щоби взяти його і втопити в річці. Старий чародій не прийняв близько до серця вищевказані відгуки. Кулемет – це іграшка, заявив згодом, а він вже має на прикметі проекти набагато більш перспективні, придатні для масового ураження. Він, Ортолан, подарує людству благодать миру, навіть якщо заради цього доведеться винищити половину людства.

*

Стіну кімнати, до якої його запросили, вкривав велетенський гобелен, шедевр ткацтва, аркадійська вердюра. Красу гобелену псував не до кінця відмитий потьок, який за своєю формою чимось нагадував великого кальмара. Хтось, прикинув собі відьмак, вочевидь, зовсім нещодавно обблював шедевр ткацтва.

Посеред кімнати стояв довгий стіл, за яким сиділи семеро осіб.

- Магістре Ортолане, - Пінеті злегка вклонився, - дозволю собі представити Геральта з Рівії. Відьмака.

Зовнішній вигляд Ортолана не здивував Геральта. Вважалось, що він був найстаршим з усіх нинішніх чародіїв. Можливо, це відповідало дійсності, можливо й ні, але факт залишався фактом, - Ортолан був чародієм, який виглядав найстаршим за всіх. Це дивувало тим більше, що ніхто інший, як саме він винайшов славетний декокт з мандрагори, еліксир, який чародії застосовували як засіб для призупинення процесу старіння. Сам Ортолан, коли нарешті вивів надійно діючу формулу магічної рідини, не зміг вдосталь скористатись нею, бо на той час вже був доволі літнім. Еліксир запобігав старінню, але не повертав молодість. Саме тому Ортолан, хоч віддавна приймав ці ліки, все одно виглядав як старий дід, особливо на тлі своїх побратимів: статечних чародіїв, які виглядали чоловіками у розквіті віку, і битих життям чародійок, які виглядали як молоді дівчата.

Злегка сідуваті чародії та чародійки, що пашіли молодістю та вродою, справжні дати народження яких губились у сивині віків, берегли таємницю Ортоланового еліксиру як зіницю ока, а часом і взагалі заперечували його існування. Самого Ортолана запевнили в тому, що еліксир є загальнодоступним, завдяки чому людство стало практично безсмертним і незабаром, на додачу, стане й цілковито щасливим.

- Геральт із Рівії, - повторив Ортолан, перебираючи пальцями пасмо сивої бороди. – А як же, а як же, чули про тебе багато. Відьмак. Захисник, чи ж оборонець, який рятує людей від усякого Зла. Який вважається контрацептивом і антидотом від будь-якого Зла.

Геральт скривив скромну міну і вклонився.

- А як же, а як же… - продовжив чародій, посмикуючи бороду. – Знаємо, знаємо. Сил своїх, аби людей захистити, як всі твердять, не шкодуєш, хлопче, не шкодуєш. Воістину захоплення варті твої вчинки, захоплення вартий твій фах. Вітаємо тебе в замку нашому, радіємо, що доля привела тебе до нас. Можливо, сам того не розуміючи, повернувся, як той птах до гнізда… Добре сказав, як той птах. Радіємо бачити тебе тут і сподіваємось, що й ти також нам радий. Га?

Геральт був ні в сих ні в тих, як саме звертатись до Ортолана. Чародії не визнавали формул ввічливості та не очікували їх від інших. Однак, не знав, чи це стосується сивочолого й сивобородого старця, який на додачу до всього був живою легендою. Тому замість відповіді ще раз вклонився.

Пінеті по черзі представив всіх чародіїв, які сиділи за столом. Деяких Геральт знав. З чуток. Аксель Еспарза, більш відомий як Аксель Рябий, майже все чоло і щоки в нього були вкриті відмітинами від віспи і, якщо вірити пліткам, не видаляв їх принципово всім на зло. Трохи сивуватий Майлз Трітевей і трохи більш сивуватий Стукко Зангеніс дивились на відьмака з помірним зацікавленням. Інтерес Бірути Ікарті, помірно миловидної блондинки, був трохи більшим. Тарвікс Сандоваль, широкоплечий, зі статури скоріше нагадував лицаря, аніж чародія, дивився вбік, на гобелен, ніби він також помітив потьок і розмірковував, звідки той узявся і хто винуватець скоєного. Найближче місце до Ортолана займав, як здавалось, наймолодший поміж всіх інших, Сорель Дегерлунд, який мав жінкувату зовнішність через своє довге волосся.

- Ми також, - промовила Бірута Ікарті, - вітаємо славетного відьмака, оборонця людей. Раді вітати, оскільки ми тут, у цьому замку, під патронатом архімагістра Ортолана, також докладаємо всіх зусиль, аби життя людей зробити більш безпечним і легшим завдяки просуванню прогресу. Для нас добро людей – першочергова ціль. Поважний вік архімагістра не дозволяє давати надто довгі аудієнції. Тож запитаю, як годиться: чи маєш якісь побажання, Геральте з Рівії? Чи є щось, що могли б ми зробити для тебе?

- Дякую, - Геральт знову вклонився, - архімагістрові Ортолану. І всім вам, шановні. Оскільки ви поставили таке питання… Так, є щось, що могли би зробити для мене. Могли би пояснити мені… це. Оцю річ. Здер її з убитого мною вігілозавра.

Поклав на стіл овальну пластину, розміром з дитячу долоню. З вигравіруваними знаками.

- RISS PSREP Mk IV/002 025, - голосно прочитав Аксель Рябий. І передав пластину Сандовалю.

- Мутація, виведена тут, у нас, в Ріссберзі, - оцінив їдко Сандоваль. – В секції псевдогадів. Ящур-охоронець. Модель четверта, серія друга, екземпляр двадцять п’ятий. Застаріла версія, вже давно випускаємо покращені. Що тут ще пояснювати?

- Говорить, що вбив вігілозавра, - скривився Стукко Зангеніс. – Мова йде не про пояснення, а про претензії. Скарги, відьмаче, приймаємо і розглядаємо тільки від офіційних покупців, виключно на підставі пред’явлення доказів покупки. Виключно на підставі пред’явлення доказів покупки надаємо послуги з сервісного обслуговування і усуваємо дефекти…

- Гарантійний строк на цю модель вже давно закінчився, - додав Майлз Трітевей. – Жодна гарантія не включає усування дефектів, які виникли внаслідок неналежного використання або не дотримання умов інструкції з використання виробу. Якщо виріб експлуатувався неналежним чином, Ріссберг не несе за це відповідальності. Жодної відповідальності.

- А за це, - Геральт вийняв із кишені і кинув на стіл іншу пластину, - берете на себе відповідальність?

Друга пластина була подібної форми та розміру, як і попередня, але тьмяніша і вкрита іржею. Викарбуваний напис був заліплений і вкритий брудом. Але його ще досі можна було прочитати: IDR UL Ex IX 0012 BETA.

Запала довга тиша.

- Ідарран з Уліво, - промовив нарешті Пінеті, напрочуд тихо і напрочуд непевно. – Учень Алзура. Не міг навіть подумати…

- Звідки це в тебе, відьмаче? – Аксель Рябий перехилився через стіл. – Яким чином ця річ потрапила до тебе?

- Питаєш так, ніби не знаєш, - відповів Геральт. –Зідрав з панцира створіння, яке вбив. Яке перед цим замордувало принаймні двадцятеро людей в тому регіоні. Принаймні, адже здається мені, що набагато більше. Думаю, що вбивав не один рік.

- Ідарран… - буркнув Тарвікс Сандоваль. А до нього був Маласпіна й Алзур…

- Але це не ми, - сказав Зангеніс. – Не ми. Не Ріссберг.

- Дев’ята експериментальна модель, - додала замислено Бірута Ікарті. – Версія бета. Дванадцятий…

- Дванадцятий екземпляр, - підхопив Геральт не без єхидства. – А скільки таких було загалом? Скільки їх створено? Відповіді на питання щодо відповідальності не очікую, це ясна річ, адже це все не ви, не Ріссберг, ваші руки чисті й ви хочете, щоб я повірив у це. Але відкрийте хоч, бо це вам достеменно відомо, скільки ще таких тиняється по лісах та мордує людей. Скільки таких мені потрібно буде знайти. І забити. Хотів сказати: ліквідувати.

- Що це, що це? – оживився раптом Ортолан. – Що там у вас? Покажіть-но! Ах…

Сорель Дегерлунд нахилився до вуха старця, щось довго шепотів. Майлз Трітевей, демонструючи плитку, нашіптував з іншої сторони. Ортолан куйовдив бороду.

- Вбив? – раптом тоненько вереснув. – Відьмак? Знищив геніальний витвір Ідаррана? Вбив? Бездумно винищив?

Відьмак не стримався. Хмикнув. Пошана до поважного віку та сивини раптом щезла без сліду. Хмикнув знов. А затим розсміявся. Щиро та нестримно.

Закляклі обличчя присутніх за столом чародіїв, заміть того, аби вгамувати, навпаки, додали йому ще більшої радості. До біса, подумав, не пам’ятаю, коли востаннє так щиро сміявся. Хіба що, в Каер Морхені, пригадав, так, в Каер Морхені. Саме коли під Весемиром зламалась трухлява дошка в нужнику.

- Він ще й сміється, шмаркач! – вигукнув Ортолан. – Регоче, як віслюк! Нерозумний блазень! Уяви-но, я ж його захищав, коли інші засуджували! Що з того, говорив, що він закохався в крихітку Йеннефер? І що крихітка Йеннефер його кохає? Серцю не накажеш, говорив, дайте їм обом спокій!

Геральт перестав сміятись.

- Що ж ти накоїв, найдурніший з найманців? – розверещався старець на весь голос. – Що наробив? Чи розумієш, який шедевр, яке диво генетики знищив? Ні, ні, цього тобі, профанові, не осягнути твоїм дрібним розумом! Не збагнути тобі ідей геніїв! Таких, як Ідарран і як Алзур, учитель його, які геніальністю й талантом екстраординарним були наділені! Які творили шедеври й робили винаходи, що мали б служити людському благу, і не заради наживи, не заради поклоніння золотому тельцю, лише заради подальшого прогресу і служіння загальному добру! Але що ти можеш в цьому тямити? Нічого ти не тямиш, нічого, нічого, ані крихти!

- А ще скажу, - засопів Ортолан, - що цим безглуздим убивством ти справу отців своїх зганьбив! Адже саме Козімо Маласпіна, а за ним учень його Алзур, власне Алзур, створили відьмаків. Вони винайшли мутацію, завдяки якій були виведені подібні до тебе. Завдяки якій ти існуєш, завдяки якій ходиш по цій землі, невдячний. Тобі б шанувати Алзура, його наступників та справи рук їхніх, а не нищити! Ой… Ой…

Раптом старий чародій замовк, закотив очі й тяжко застогнав.

- Мені потрібно до вбиральні, - оголосив розпачливо. – Мені потрібно до вбиральні негайно! Сорель! Любий хлопче!

Дегерлунд і Трітевей зірвались із місць, допомогли старцю підвестись і вивели його з кімнати.

За якусь мить підвелась і Бірута Ікарті. Окинула його промовистим поглядом, після чого вийшла, не проронивши ані слова. За нею, взагалі не дивлячись на Геральта, попрямували Сандоваль і Зангеніс. Аксель Рябий встав, схрестив руки на грудях. Довго дивився на Геральта. Довго і радше не доброзичливо.

- Було помилкою запросити тебе, - сказав нарешті. – Я знав це. Однак, марно сподівався, що ти додумаєшся хоча б удати добрі манери.

- Було помилкою прийняти ваше запрошення, - холодно сказав Геральт. – Я теж це знав. Але марно сподівався, що отримаю відповіді на мої питання. Скільки ще пронумерованих шедеврів блукає на волі? Скільки ще таких геніальних творінь породили Маласпіна, Алзур та Ідарран? Скільки їх створив шановний Ортолан? Скільки ще монстрів, які носять ваше тавро, мушу вбити? Я, відьмак, контрацептив і антидот? Не отримав відповіді й добре тямлю, чому. А щодо добрих манер: йди ти в сраку, Еспарза.

Виходячи, Рябий гримнув дверима. Аж штукатурка посипалась з оздобленої стелі.

- Доброго враження, - оцінив відьмак, - не справив, як мені здається. Але і не очікував, що справлю, тож і розчарувань з цього приводу не маю. Проте це ще не все, чи не так? Стільки зусиль докладено, щоб мене сюди затягти… Аби просто зараз поставити крапку? Що ж, в такому разі… Знайдеться у вашому передмісті якийсь шинок? Я можу вже піти собі?

- Ні, - промовив Харлан Тзара. – Не можеш піти собі.

- Бо тут ще крапку ставити зарано, - підтвердив Пінеті.

*

Кімната, до якої якого запросили, не була типовим приміщенням, в якому чародії звично приймали відвідувачів. Зазвичай – Геральт встиг дізнатись про цю звичку – маги надавали аудієнції в покоях з дуже формальним інтер’єром, часто аскетичним і гнітючим. Важко було собі уявити, щоб чародій прийняв когось в приватній обстановці, особистій, такій, що може надати інформацію про характер, смаки і вподобання чаклуна, особливо про різновиди і специфіку магії, якою послуговується. Цього разу все було зовсім інакше. Стіни кімнати прикрашали чисельні малюнки та акварелі, всі без виключення еротичного або, докладніше, порнографічного характеру. На поличках красувались моделі кораблів, які тішили око своєю вправністю і детальністю. Маленькі суденця в пляшках гордовито підіймали мініатюрні вітрила. Численні засклені шафи і шафки заповнювали фігурки солдатиків, кінноти і піхоти, в найрізноманітніших військових формаціях. Навпроти входу, теж під склом, висіло опудало форелі річкової. Значних, як для форелі, розмірів.

- Сідай, відьмаче. – Пінеті, це одразу стало ясно, був тут господарем. Геральт усівся, роздивляючись опудало форелі. Риба за життя мала важити добрих п'ятнадцять фунтів. Якщо це не була гіпсова імітація.

- Від прослуховування, - Пінеті провів долонею в повітрі, - нас вбереже магія. Можемо вільно розмовляти і, нарешті, про реальні причини, через які затягли тебе сюди, Геральте із Рівії. Форель, яка так тебе цікавить, виловлена була на штучну мушку в річці Стьожці, важила вона чотирнадцять фунтів і дев'ять унцій. Була випущена живою, під склом же знаходиться її магічно створена копія. А тепер зосередься, будь-ласка. На тому, що розповідатиму.

- Я готовий. До всього.

- Нас цікавить, який маєш досвіт роботи із демонами.

Геральт підвів брови. До цього не був готовий. А зовсім нещодавно вважав, що його вже нічим не здивуєш.

- А що таке демон? У вашому розумінні?

Харлан Тзара скривився і нервово смикнувся. Пінеті поглядом заспокоїв його.

- В Оксенфуртському університеті, - промовив, - була кафедра паранормальних явищ. Магістри магії навідуються туди в якості запрошених викладачів. Якщо я не помиляюсь, серед всього іншого, в цьому курсі також вивчається тема демонів та демонізму, в багатьох аспектах цього явища, враховуючи фізичний, метафізичний, філософський і моральний. Але буде зайвим зараз тобі про це розповідати, оскільки ти слухав ці лекції. Пам'ятаю тебе, хоча ти зазвичай, як вільний слухач, сидів в останньому ряду аудиторії. Тому повернусь до питання щодо твого досвіду роботи з демонами. А ти відповідай, будь ласкавий. Без мудрагельства, якщо можна. І вдаваного здивування.

- В моєму здивуванні, - сухо промовив Геральт, - нема ані крихти вдаваності, воно таке щире, що аж боляче. Як може не дивувати той факт, що про досвід роботи з демонами питають мене, простого відьмака, простенького контрацептива і ще простішого антидота. А питання ставить магістр магії, який про демонізм та його аспекти викладає в університеті.

- Відповідай на поставлене питання.

- Я відьмак, а не чародій. Це значить, що мій досвід роботи з демонами не зрівняти з вашим. Слухав твої лекції в Оксенфурті, Гвінкамп. Те, що, фактично, досягало останнього ряду аудиторії. Демони – це істоти зі світів, відмінних нашим. Елементарних Планів… вимірів, площин, часопросторів чи як там їх називають. Аби мати з ними хоч якийсь досвід, демона треба прикликати, або силою витягти з його плану. Зробити це можна за допомогою магії…

- Не магії, а гоетії, - обірвав Пінеті. – Це суттєва різниця. І не розповідай нам те, що й без тебе знаємо. Відповідай на поставлене питання. Я тебе вже втретє про це прошу. Сам дивуюсь своїй терплячості.

- Відповідаю на питання: так, мав досвід роботи з демонами. Два рази мене винаймали, аби їх… ліквідував. Здолав двох демонів. Одного, який вселився у вовка. І другого, що ним була одержима людина.

- Здолав.

- Здолав. І це не було легко.

- Але можливо, - вліз Тзара. – Всупереч загальному твердженню. А твердження говорить, що демона взагалі неможна знищити.

- Я не стверджував, що коли-небудь знищив демона. Вбив одного вовка і одну людину. Вас цікавлять подробиці?

- Надзвичайно.

- Проти вовка, який напередодні серед білого дня загриз і пошматував одинадцятеро людей, вийшов разом із священиком, магія та меч взаємодіяли пліч-о-пліч, що й принесло перемогу. Коли після довгої боротьби нарешті вбив вовка, демон, що вселився в нього, вирвався на волю у вигляді великої сяючої кулі. І винищив добрий клапоть лісу, кладучи дерева покотом. На мене зі священиком взагалі не звернув уваги, викорчовував пущу в протилежному напрямку. А потім зник, напевно, повернувся до свого виміру. Священик наполягав, що це була його заслуга, що своїми екзорцизмами прогнав демона світ за очі. Однак, я вважаю, що демон пішов, бо йому це все просто наскучило.

- А щодо того другого випадку?

- Це було цікавіше.

- Одержиму людину вбив, - продовжив далі без зайвих питань. - І нічого. Жодних побічних візуальних ефектів. Жодних куль, сяйва, блискавок, смерчів, смороду навіть не було. Не маю уявлення, що сталось із демоном. Убитого досліджували священики й маги, ваші побратими. Нічого не знайшли і не підтвердили. Тіло спалили, бо процес розкладу природним чином вже розпочався, а надворі стояла спека…

Замовк. Чародії переглянулись. Обличчя в них були непорушні.

- Тож, як розумію, це був, - сказав нарешті Харлан Тзара, - єдиний дієвий спосіб супроти демона. Вбити, знищити енергумена, тобто одержиму людину. Людину, наголошую. Її треба вбити одразу, не чекаючи і не вагаючись. Рубанути мечем щосили. І край. Це і є відьмацький метод? Відьмацька майстерність?

- У тебе погано виходить, Тзара. Не вмієш. Для того, щоб комусь добряче дошкулити, не вистачить самого тільки бажання, ентузіазму і запалу. Тут вирішальною є майстерність.

- Pax, pax, - Пінеті знов відвернув сварку. – Нашою метою є звичайний збір фактів. Розповів нам, що вбив людину, це твої власні слова. Ваш відьмацький кодекс нібито забороняє вбивати людей. Убив, як стверджуєш, енергумена, людину, одержиму демоном. Після цієї події, тобто вбивства людини, це я знов цитую твої слова, не було помічено жодних візуальних ефектів. Таким чином, звідки така впевненість, що то не була…

- Досить, - перервав Геральт. – Досить, Гвінкамп, ці натяки ні до чого не приведуть. Хочеш фактів? Будь-ласка, ось тобі факти. Вбив, бо так було потрібно. Вбив, щоб врятувати життя іншим людям. А дозвіл на це отримав тоді за законом. Надали мені дозвіл поспішно, до того в доволі пишномовній формі. Крайня необхідність, - обставина, яка змушує до вчинення протиправних дій, виключаючи їхню незаконність; це принесення в жертву одного блага заради врятування іншого блага, за наявності загрози реальної й безпосередньої. Факт – загроза була реальною й безпосередньою. Даруйте, що не бачили того одержимого в дії, не бачили того, що виробляв, до чого був здатен. Мало знаю про філософські та метафізичні аспекти демонізму, але його фізичний аспект воістину видовищний. Може вразити, повірте мені на слово.

- Віримо, - підтвердив Пінеті, ще раз переглянувшись із Тзарою Гвінкампом. – Ще й як віримо. Адже також щось таке бачили.

- Не сумніваюсь, - скривив уста відьмак. – І не сумнівався там, в Оксенфурті, на твоїх лекціях. Було помітно, що знаєшся на цій темі. Теоретичні знання стали мені в нагоді тоді, з тим вовком і з людиною. Одразу зрозумів, в чому річ. Обидва ті випадки мали ідентичне підґрунтя. Як ти сказав, Тзара? Метод? Майстерність? Між іншим, це був чародійський метод і майстерність також чародійська. Якийсь чаклун закляттями прикликав демона, силою витягнувши його з рідного плану, з безсумнівним наміром використати його в своїх магічних цілях. В цьому і полягає сутність демонічної магії.

- Гоетії.

- В цьому полягає сутність гоетії: прикликати демона, використати його, а потім відпустити. Так говорить теорія. А на практиці стається так, що чародії, замість того, аби після використання випустити демона на волю, магічно ув’язнюють його в тілі якогось носія. В тілі вовка, наприклад. Або людини. Бо чародії, на кшталт Алзура та Ідаррана, полюбляють експериментувати. Спостерігати, що робитиме демон в чужій шкурі, якщо випустити його на свободу. Бо чародій, такий як Алзур або Ідарран, - це хворий збоченець, якого тішить і забавляє споглядати на мордування, яке сіє демон. Бувало таке, правда ж?

- Бували різні речі, - спроквола промовив Харлан Тзара. – Узагальнювати нерозумно, а припоминати – підло. Пригадати тобі відьмаків, які не цурались грабувати? Не гидували тим, щоб працювати найманими вбивцями? Чи мушу пригадати тобі психопатів, які носили медальйони з головою кота, і яких також розважало мордування, яке вони сіяли довкола?

- Шановні, - підніс руку Пінеті, упереджаючи відьмака, вже готового відповісти. – Це не засідання міської ради, давайте не будемо сперечатись, обвинувачуючи один одного в пороках та абераціях. Хіба не доцільніше буде визнати, що ніхто не досконалий, кожен має пороки, а аберації властиві навіть небожителям. Вочевидь. Давайте сконцентруємось на нашій проблемі, яка вимагає розв’язання.

- Гоетія, - почав після довгої мовчанки Пінеті, - під забороною, бо є процедурою надзвичайно небезпечною. Саме прикликання демона не вимагає, нажаль, ані глибоких пізнань, ані високих магічних здібностей. Вистачить для цього дістати якийсь з некромантських гримуарів, а їх чимало є на чорному ринку. Без знань та умінь, одначе, викликаного демона важко опанувати. Доморослому метрові гоетії дуже пощастить, якщо прикликаний демон просто вирветься на свободу і втече. Багацько ж закінчили тим, що були розірваними на шматки. Відтоді на прикликання демонів і будь-яких інших істот з елементарних та параелементарних планів накладено сувору заборону, що загрожує серйозними покараннями. Існує система контролю, яка гарантує дотримання цієї заборони. Однак, є місце, яке не підпадає під цей контроль.

- Замок Ріссберг. Безумовно.

- Безумовно. Ріссберг неможливо контролювати. Адже система контролю над гоетією, про яку вів мову, була створена саме тут. Як результат ряду проведених тут експериментів. Завдяки запровадженим тут тестам, система постійно вдосконалюється. Тут проводяться й інші дослідження, ставляться інші експерименти. Найрізноманітнішого характеру. Вивчаються тут різні предмети та явища, відьмаче. Різні речі тут відбуваються. Не завжди легальні і не завжди моральні. Мета виправдовує засоби. Саме цей напис можна було б повісити над тутешньою брамою.

- Але під написом, - додав Тзара, - належало б дописати: «Що постало в Ріссберзі, в Ріссберзі й залишиться». Експерименти тут провадяться під наглядом. Все контролюється.

- Вочевидь, не все, - їдко сказав Геральт. – Бо щось втекло.

- Щось втекло. – Пінеті був на подив спокійним. – Наразі в замку працює вісімнадцять магістрів. На додачу – понад півсотні учнів та адептів. Більшість з останніх від магістерського ступеня відділяють тільки формальності. Остерігаємось, що… Маємо підстави припускати, що комусь із цієї чисельної групи закортіло побавитись гоетією.

- Не знаєте, кому?

- Не знаємо. – Харлан Тзара навіть бровою не повів. Але відьмак знав, що той бреше.

- В травні та на початку червня, - чародій не став чекати наступних питань, - в передмісті трапились три випадки масових убивств. В передмісті – це означає тут, на Узгір'ї, найближче – дванадцять, найдальше – приблизно двадцять миль від Ріссбергу. Кожного разу це відбувалось в лісничих селищах, садибах лісорубів та інших лісових робітників. В селищах убито всіх мешканців, жоден не лишився в живих. Огляд трупів дав нам підстави стверджувати, що таку бойню міг влаштувати демон. Докладніше, енергумен, носій демона. Демона, якого прикликали тут, у замку.

- Маємо проблему, Геральте з Рівії. Мусимо її розв’язати. І вважаємо, що ти нам у цьому допоможеш.

Пересилання матерії – це справа, яка потребує майстерності, делікатності та філігранності; саме тому перед тим, як приступити до телепортації, наполегливо рекомендується випорожнитись та звільнити сечовий міхур.

Джоффрей Монк, Теорія і практика користування телепортаційними порталами