Наступного дня

Треба було віддати їм належне: будівельники з Фіндетана свою справу знали й не лінувались. Попри те, що сьогодні вже декілька разів бачив їх за роботою, Шевлов із зацікавленням споглядав на встановлення чергового копра. Три з’єднані між собою балки утворювали козли, на верхівці яких підвішувалось колесо. На колесо накидався трос, до якого кріпилась масивна, окута металом паля, яка професійною мовою зветься бабою. Ритмічно покрикуючи, будівельники тягнули трос, підносячи бабу під самий вершечок козлів, відтак швидко її відпускали. Баба всією вагою спадала на прилаштований внизу стовп, глибоко вбиваючи його в землю. Вистачало трьох, щонайбільше, чотирьох ударів бабою, аби стовп став наче вкопаний. Будівельники миттю демонтували копер і складали його частини на віз, тим часом один із робітників здирався на драбину і прибивав на стовпі емальовану табличку з гербом Реданії – срібним орлом на червоному полі.

Завдяки роботі Шевлова та його загону найманців, так само як завдяки роботі коперів із помічниками, провінція Приріччя, що входила до складу королівства Реданія, сьогодні збільшила свій ареал. І досить суттєво збільшила.

Підійшов майстер будівельників, витираючи чоло шапкою. Спітнів, хоча не робив нічого, якщо не враховувати матюкання та сипання чортами. Шевлов знав, яке питання поставить майстер, бо питання кожного разу було однаковим.

- Де наступний? Пане командуючий?

- Покажу. – Шевлов розвернув коня. – Вирушайте слідом.

Погоничі шмагнули волів, балагули будівельників мляво рушили вершиною узгір'я, по землі, розм’яклій від вчорашньої бурі. Скоро зупинились біля чергового стовпа, позначеного чорною табличкою, з намальованими на ній лініями. Стовп вже лежав, відтягнутий у кущі, загін Шевлова вже встиг про це подбати. Ось вона, переможна хода прогресу, подумав Шевлов, ось як тріумфально просувається технічна думка. Вкопані вручну темерські стовпи викорчовуються і ліквідуються в одну мить. Вбитий копром реданський стовп так легко із землі не витягнеш.

Махнув рукою, вказуючи будівельникам напрямок. Кілька стай на південь. Аж за селом.

Мешканців села, якщо декілька халуп і сараїв могли претендувати на таку назву, вершники з загону Шевлова зібрали на майдані, самі кружляли навколо, здіймаючи куряву, напираючи кіньми на юрбу селян. Ескерак, завжди імпульсивний, не шкодував батога. Решта ширяла поміж господами. Собаки брехали, баби голосили, ридали діти.

До Шевлова клусом під'їхали троє вершників. Худий як тріска Ян Малкін, на прізвисько Коцюба. Просперо Басті, більш відомий як Сперрі. Та Айлеах Мор-Ду, звана Дзиґа, на своїй кобилі.

- Зібрали, як ти звелів, - сказала Дзиґа, поправляючи на потилиці шапку з рисячого хутра. - Все село.

- Най вони вгамуються.

Селян вгамували не без допомоги нагайок і ціпків. Шевлов під'їхав ближче.

- Як називається ця діра?

- Воля.

- Знов Воля? Ні краплини фантазії у бидла. Проведи будівельників, Сперрі. Покажи, де мають встановити стовп, бо знов напартолять із місцем.

Сперрі свиснув, розвернув коня. Шевлов наблизився до селян. Дзиґа та Коцюба тримались по обидва боки від нього.

- Мешканці Волі! – Шевлов підвівся у стременах. – Увага, слухайте! Волею та указом Його Величності, милостиво правлячого короля Візіміра, доводжу до вашого відома, що віднині ця земля, аж до прикордонного стовпа, належить королівству Реданія, а Його Величність король Візімір є вашим господарем і монархом! Йому мусите вклонятись, його шанувати і йому платити данину. А з рентою та податками ви заборгували! Наказом короля мусите сплатити борг негайно. В казну присутнього тут судового пристава.

- Як же це? – зарепетував хтось із натовпу. – Як сплатити? Ми своє вже заплатили!

- Данину з нас вже здерли!

- З вас її здерли темерські пристави. Незаконно, бо тут не Темерія, а Реданія. Аж ген до тих стовпів.

- Але ще вчора, - заголосив хтось із поселенців, - тут була Темерія! Як же це? Заплатили, як нам звеліли…

- Не маєте права!

- Хто? – Заверещав Шевлов. – Хто це сказав? Я маю право! Маю королівський дозвіл! Ми - королівське військо! Я сказав, кожен, хто хоче тут господарювати й надалі, мусить сплатити данину всю до останнього гроша! Всі непокірні будуть вигнані за межі королівства! Заплатили Темерії? То, певно, маєте себе за темерійців? В такому разі, геть! Геть туди, за кордон! Але тільки з тим, що зможете винести в обох руках, адже майно та худоба належать Реданії!

- Розбій! Це розбій і насильство! – вигукнув, виступаючи з юрби, дужий хлоп із буйною чуприною. – І ви не королівське військо, ви розбійники! Не маєте пра…

Ескерак під'їхав і шмагонув горланя батогом. Горлань впав. Решту вгамували ратищами списів. Загін Шевлова вмів управлятись із селянами. Пересували кордони вже з тиждень і втихомирили вже не одне селище.

- Хтось над'їжджає, - вказала нагайкою Дзиґа. – Чи це часом не Фіш?

- Саме він, - Шевлов заслонив очі від сонця. – Накажи дістати химерницю з возу і притягти сюди. Сама ж візьми собі пару хлопців, роздивіться місцевість. Тут трапляються поодинокі господи по полянах і зрубах, треба їм також усвідомити, кому тепер мусять платити данину. А якщо хтось буде заперечувати, - самі знаєте, що робити.

Дзиґа хижо всміхнулась, блиснувши зубами. Шевлову стало шкода поселенців, яких вона відвідає. Хоча їх доля його мало бентежила.

Глянув на сонце. Треба поквапитись, подумав. До полудня варто було б ще кілька темерських стовпів звалити. І кілька наших встановити.

- Ти, Коцюбо, за мною. Виїдемо назустріч гостям.

Гостей було двоє. Перший носив на голові солом’яний бриль, а його важка щелепа, міцне підборіддя та й загалом все обличчя було чорним від кількаденної щетини. Другий був міцної статури, справжній богатир.

- Фіш.

- Пане сержанте.

Шевлова перекосило. Явіл Фіш не просто так нагадав про давнє знайомство, з часів їхньої служби в регулярному війську. Шевлов не любив згадувати ті часи. Не хотів пам’ятати ні про Фіша, ні про службу, ні про гівняну унтер-офіцерську платню.

- Загін найманців, - Фіш кивнув у бік села, звідки доносився вереск і плач, - за роботою, як бачу? Каральна експедиція, чи як? Будеш палити?

- Моя справа, що буду робити.

Не буду, подумав. З жалем, адже полюбляв палити села, його загін також полюбляв. Але заборонили. Наказали виправити кордони, зібрати данину з поселенців. Незадоволених – вигнати, але майно не чіпати. Воно стане в нагоді новим мешканцям, які прийдуть на місце вигнанців. Прийдуть із півночі, де тісно навіть у горах.

- Химерницю схопив, вона у мене, - повідомив. – Все як домовлялись. Зв'язана. Було це нелегкою справою, якби знав, запросив би більше. Але сторгувались за п’ятсот, тож най буде п’ятсот.

Фіш підізвав, богатир під’їхав, вручив Шевлову два кошелі. На передпліччі мав татуювання у вигляді змії, що літерою S звивалась навколо леза стилета. Шевлову це татуювання було знайоме.

- Це що таке? – Вказав Фіш. – Любий пане сержанте? П’ятсот новіградських корон за кота в мішку – це якось занадто.

- Мішок – у подарунок, - холодно відповів Шевлов. – Так само як і добра порада. Мішок не розв’язуй і всередину не заглядай.

- Бо?

- Бо небезпечно. Покусає. А може і зурочити.

Богатир закинув полонянку на луку сідла. До цих пір спокійна химерниця заборсалась, загатила ногами і заскавчала з-під мішка. Це було марно, мішок надійно стримував її.

- Звідкіля мені знати, - спитав Фіш, - що це саме те, за що плачу? А не якесь перше-ліпше дівча? Хоч би, он, з тутешнього села?

- Звинувачуєш мене у брехні?

- Звідки такі думки. – Фіш осікся, цьому посприяв вигляд Коцюби, який погладжував рукоять сокири, що висіла біля сідла. – Я вірю тобі, Шевлов. Знаю, що ти – людина слова. Знаємо одне одного, хіба ні? В давні-добрі часи…

- Я поспішаю, Фіш. Обов'язок кличе.

- Бувай, сержанте.

- Цікаво, - відізвався Коцюба, дивлячись їм вслід. – Цікаво, нащо вона їм здалась. Не спитав.

- Не спитав, - холодно підтвердив Шевлов. – Бо про таке не розпитують.

Шевлову стало трохи шкода химерницю. Її доля мало його бентежила. Але припустив, що доля їй випала нещаслива.

У світі, де смерть – мисливець, немає часу для сумнівів і жалкувань. Є час тільки для прийняття рішень. І неважливо, якими є ці рішення – ніщо не може бути більш або менш важливим, ніж будь-що інше. У світі, де на нас полює смерть, немає великих або маленьких рішень. Є лише рішення, які ми приймаємо, дивлячись в очі нашій неминучій смерті.

Карлос Кастанеда, Колесо часу

Переклад Армена А.