Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Сто двадцять сім років по тому






- Тамтой, за пагорбом, - вказав батогом купець, - то вже Івало, паняночко. Півстає, не більше, не вспієш і оком змигнути, як вже будеш там. Я на роздоріжжі звертатиму до Марібора, на схід, тож доведеться нам розпрощатися. Бувай здорова, най тебе боги в дорозі спрямовують і оберігають.

- І вас нехай оберігають, добрий пане. – Німуе зіскочила з підводи, забрала свій вузлик і решту поклажі, відтак зробила незграбний реверанс. – Дякую вам дуже за те, що підвезли мене. Тоді, в лісі… Дякую вам дуже…

Проковтнула слину, щойно згадавши чорний ліс, вглиб якого завів її гостинець два дні тому. Щойно згадавши великі, страшні дерева з покрученим гілляччям, сплетеним високо вгорі над пустою дорогою. Дорогою, на якій була зовсім сама, сама-одна як перст. Згадавши той жах, який охопив її. І бажання розвернутись назад і втекти. Повернутись додому. Облишити безглузду ідею самотужки вийти у великий світ. Викинувши взагалі з голови цю дурну думку.

- Заради бога, не треба вдячності, було б за що, - розсміявся купець. – Допомога в дорозі – звичайна людська річ. Бувай!

- Бувайте. Щасливої дороги!

Якийсь час постояла на роздоріжжі, дивлячись на камінний стовп, до блиску відполірований дощами й вітрами. Подумала, що він мусить тут стояти з давніх-давен. Хто знає, може з тих часів вже минуло більше століття? Може цей стовп пам’ятає Рік Комети? Армії королів Півночі, які йшли під Бренну, на битву з Нільфгаардом?

Як і щодня, повторила вивчений напам’ять маршрут. Як чародійську формулу. Як заклинання.

Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анкор, Горс Велен.

Містечко Івало ще здалека давало про себе знати. Галасом і смородом.

Ліс закінчився на роздоріжжі, а далі, аж до перших будівель, був тільки голий і наїжачений пнями зруб, що простягався ген-ген за небокрай. Звідусіль бухав дим, рядами стояли і коптили залізні бочки, реторти для випалювання деревного вугілля. Пахло живицею. Чим ближче до міста, тим більшим ставав галас, наростав дивний металічний лязкіт, від якого земля відчутно здригалась під ногами.

Німуе увійшла в містечко та аж заклякла від подиву. Джерелом гуркоту і тремтіння землі була найдивніша машина, яку їй колись траплялось бачити в своєму житті. Великий і череватий мідний казан з гігантським колесом, обертання якого призводило до руху поршень, що аж виблискував від мастила. Машина сичала, диміла, пирскала окропом і бухкала парою, якоїсь миті видала з себе свист, свист настільки пронизливий і жахливий, що Німуе аж присіла. Однак, хутко опанувала себе, навіть, підійшла ближче і з зацікавленням придивилась до ременів, за допомогою яких шківи пекельної машини приводили в рух пили тартака, які розтинали пні з неправдоподібною швидкістю. Поспостерігала би довше, але в неї розболілись вуха від чахкання і висвисту пил.

Перейшла через місточок, річка під ним була каламутна і гидотно смерділа, течія несла трачиння, кору й шапки піни.

Містечко Івало ж, до якого саме увійшла, тхнуло як одна велика вбиральня, вбиральня, в якій на додачу до всього цього паскудства, хтось замірився смажити над вогнем протухле м'ясо. Німуе, яка попередній тиждень провела серед лук і лісів, почало бракувати повітря. Містечко Івало, яке завершувало черговий етап маршруту, мало би стати для неї місцем перепочинку. Тепер розуміла, що затримається тут лише заради конче необхідних справ і ні на мить довше. І не закарбує собі Івало в пам’яті на добру згадку.

На ринку, як зазвичай, продала козубку грибів і цілющих корінців. Справа пішла хутко, вже мала в цьому досвід, знала, на що є попит і до кого треба йти з товаром. Під час продажу вдавала з себе трохи пришелепкувату, завдяки чому не мала проблем зі збутом, торговки наввипередки поспішали ошукати шелепу. Заробляла мало, але швидко. А час мав значення.

Єдиним джерелом чистої води в цій місцевості була криниця на невеличкій і людній площі, тож, аби наповнити флягу, Німуе мусила відстояти довжелезну чергу. Покупка провіанту на подальшу путь пішла вже хутчіше. Зваблена ароматом, придбала у ятці також кілька пиріжків із начинкою, які при детальному огляді видались їй доволі підозрілими. Сіла біля прилавку з молочною продукцією, аби з’їсти пиріжки, допоки ще хоч якось годились до споживання без серйозної шкоди здоров’ю. Бо скидалось на те, що довго вони в цій стадії не затримаються.

Навпроти розташовувалась корчма «Під Зеленою…», відірвана нижня дошка вивіски враз перетворювала назву на загадку і кидала інтелектуальний виклик, Німуе досить швидко цілковито занурилась у спроби розгадати, що також, крім жаби і трави, може бути зеленим. Із роздумів її вирвала голосна дискусія, яку на сходах корчми вели місцеві завсідники.

- «Пророк Лобода», кажу вам, - просторікував один. – Цей бриг із легенди. Корабель-привид, який більш ніж століття тому зник без вісті, з усією командою. Що згодом він з’являвся на річці, коли мало статись якесь нещастя. З привидами на борту з’являвся, багато хто бачив. Теревенили, що залишатиметься привидом доти, доки хтось не відшукає саме затоплене судно. Ну і врешті-решт відшукали.

- Де?

- У Приріччі, на стариці, серед багнищ, в самому серці болота, яке осушали. Весь порослий трясовиною і багном. І мохом. Коли всі ті водорості та моховиння пообдирали, то побачили напис. «Пророк Лобода».

- А скарби? Скарби знайшли? Скарби там мали бути, в трюмі. Знайшли?

- А хто його знає. Священики, кажуть, вилучили рештки судна. Нібито це реліквія.

- От нісенітниця, - з відрижкою проказав інший завсідник. – В казочки вірите, наче діти. Знайшли якесь старе корито, а вони одразу: привид, скарби, реліквія. Все це, кажу вам, гівно собаче, легенди віршомазів, дурні плітки й бабські байки. Гей, ти там! Дівчинко! А ти хто будеш? Чия ти?

- Своя власна. – Німує вже була навчена, як відповідати на подібні питання.

- Відкинь волосся, покажи-но вухо! Бо на ельфійське кодло надто вже скидаєшся! А нам тут ельфійські напівкровки не потрібні!

- Облиште мене, я ж вам не заважаю. Скоро знов вирушу в дорогу.

- Ха! І куди це?

- В Доріан. – Німуе також була навчена завжди називати метою свого шляху лише черговий відрізок дороги, і в жодному разі, ніколи й нізащо не видавати кінцевого пункту своєї подорожі, адже це викликало тільки шалений регіт.

- Ого-го! Перед тобою великий шмат дороги.

- Тому не забарюсь і зараз вирушаю далі. А вам ще скажу, шановні панове, що жодних скарбів «Пророк Лобода» не перевозив, легенда про це нічого не говорить. Судно зникло і стало привидом, бо було закляте, а його капітан не дослухався мудрої поради. Відьмак, який був там, радив, аби корабель розвернули, аби не запливав у річкову відногу, аж поки він не зніме закляття. Читала про це…

- В тебе ще молоко на губах не обсохло, - відповів перший завсідник, - а вже така розумна? Твоя справа, дівко, хату мести, біля печі поратись і гачі прати, от що. Читала вона, ви таке бачили?

- Відьмак! – фиркнув третій. – Байки, ніщо інше, як самі байки!

- Якщо з тебе така вже мудрагеля, - втрутився третій, - то й про наш Сойчиний Ліс певно знаєш. Що, ні? То розкажу тобі: в Сойчиному Лісі є якесь приспане зло. Але раз на кілька років воно прокидається, і тоді біда тому, чий шлях проходить повз той ліс. А твоя дорога, якщо дійсно прямуєш в Доріан, прямісінько простеляється через Сойчиний Ліс.

- А чи ж там ще якийсь ліс залишився? Всі дерева в околиці дочиста вирубали, тільки самі пеньки стирчать.

- Ти диви, яка мудрунка, шмаркачка знахабніла. Ліс на те і ліс, щоби його рубати, нє? Шо вирубали, то вирубали, шо залишилось, то залишилось. А в Сойчиний Ліс навіть лісоруби бояться носа потикати, настільки там лячно. Сама побачиш, коли туди дістанешся. Гляди тільки, щоб не обісцялась із переляку!

- Ну то я краще піду собі.

Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анкор, Горс Велен.

Я – Німуе верх Вледир ап Гвін.

Прямую в Горс Велен. До Аретузи, школи чародійок на острові Танедд.

 

 

Колись ми могли набагато більше. Ми могли наводити ілюзії чарівних островів, показувати танцюючих у небі драконів тисячним натовпам. Могли створювати видимість величезного війська, яке наближається до стін міста, і всі городяни бачили цю армію однаково, аж до деталей екіпірування та написів на корогвах. Але це були величні, незрівнянні лиси стародавніх часів, які заплатили життям за своє чудотворство. А в цілому, наш рід з тих пір сильно деградував – мабуть, через постійну близькість до людей.

Віктор Пелевін, Священна книга перевертня






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.