Обкладинка роботи художника 16 страница

— Як поводився цей Закхій під час своєї служби? Я щось про нього нічого не чув, крім того, що він існує.

— Я теж не знаю його за цілий час служби. Він най­старший з усіх наших митарів. Але про нього не було нічого чути. Він завжди совісно й точно виконував свої обов’язки. Ані ас не залишився в нього за нігтями. Але останнім часом приносив у своїй скарбонці забагато всілякого ґанчу і не мав уже сприту при зборі. Але в тому причиною його вік, а не зла воля.

— А що знаєш ти про його покійного зятя?

— Нічого, найдостойніший. Лише те, що був гончарем у Гиномській долині й загинув при нещасливому випадку.

— Що тепер нам робити, Барваробо?

І з цього сам Барвароба зрозумів, що для Закхія таки пощастить щось зробити. Йому стало легше. Значить, сьо­годнішню суботу можна буде провести без тягара на серці, що клався на нього, коли лише дивився на щасливу родину біля суботнього стола й уявляв собі, що вона могла б одно­го разу бути без хліба.

— Для самого Закхія, найдостойніший Каяфо, вже ні­чого зробити не можна. Побуде ще два місяці, вивчить на­ступника, дістане дар і піде геть. А от, я б думав, щоб його внука, якщо він здоровий і спритний — а гончарі всі здорові — прийняти до храмової сторожі.

— Не буде він замолодий?

— Може, й буде. Але зразу не ходив би на варту, а мав би досить іншої праці.

Каяфа знов задумався. Пропозиція не була кепська. Член митарської родини в сторожі був би не злим охоронцем хра­му і священичих прав.

— І це добре, Барваробо! Я ще над цим подумаю й по­говорю з начальником сторожі. Треба довідатися, чи там по­требують людей. А ти пригадай мені іншим разом про справу. Мир з тобою!

Супроводжений низькими поклонами головного митаря, Каяфа поспішався з кімнати. Нова римська лектика чекала його перед входом, і він із приємністю спинився на хвилину на сходах, щоб помилуватися поглядом на своє найновіше придбання. Це бо була перша римська лектика, що її відва­жився завести для свого вжитку член первосвященичої роди­ни. І кожен раз, як він бачив її — майстерний витвір із чор­ного дерева, позолоті і бронзи та вишиваних матерій — при­ємне почуття вибраності торкалося його свідомості, пере­крите, правда, прозорою тінню ніяковості. Бо хоч і багато всіляких чужоземних новинок позаводили собі садукеї, а найбільше, може, первосвященики, але з ними вони не вихо­дили досі поза мури своїх палаців, не кололи ними, так би мовити, очей юрбі. Римська ж лектика була одвертим викли­ком фарисейсько-зелотській ненависті до садукеїв. І хоч Ка­яфа ніколи у своїй власній свідомості не рахувався з думкою цієї маси садукейських противників, але його садукейська обережність і життєва поблажливість все- таки підшептували йому, що не варто викликати згіршення на єрусалимських ву­лицях. Одначе власна пиха все-таки була міцніша, й він не минав нагоди, щоб не показатися в місті в пишній своїй лектиці.

Тому він залюбки оглядав тепер це своє нове придбання, що на сонці здавалося ще розкішнішим: держала з позоло­ченими бронзовоми прикрасами — акантовим листом, цезельовані срібні стовпчики, вишивані тонкою позоліттю зана­віски. Звичайно, жодні фігури. Бо це вже було б поганство. І Каяфа зітхнув, пригадавши прекрасні грецькі вази з такими чудовими мальовилами жіночих постатей! Вази, що він їх смів подивляти лише при зачинених дверях. Ах, ті греки! Чо­го вони тільки не вміють! Він умостився в лектику і старанно затяг внутрішні, прозоро-сітчасті занавіски. Так ніби по слугах не можна було пізнати, хто сидить у середині. Але цим рухом зсування фіранок він ніби відгороджував себе від неприємних поглядів зустрічних. І зараз же йому прийшла до голови думка про сторожу й охорону, і він вирішив прий­няти Закхієвого внука до храмової варти.

Лише тим, що крутяться в гончарській вуличці серед гончарських виробів, оглядаючи штукарські гор­щики, глечики, світильники, миски, підноси, макітри, кух­лики й усілякий інший череп’яний дріб’язок, з поливою й без поливи, з прикрасою й без неї, — це лише тим здаєть­ся, що немає на світі кращої, легшої й заробітливішої праці, як гончарська. Уже місце самого продажу робить приємне враження. У вуличці не чути гамору і грюку, крику й лементу. Череп’я стоїть на полицях у найкращому ладі, або перед крамницями на чистих солом’яних матах. Гончарі в чистих білих запасках весело вигукують біля свого крих­кого краму, час від часу лише подзвонюючи суглобами об дно горщика, щоб показати купцеві, яку добру, певну річ купує.

Але хай-но спробує хто погончарувати в Гіномській до­лині, звідки приходить до міста все це череп’я. Одна копанка глини чого варта. Важкої глекової глини в небезпечних гли­нищах. Коли кожної хвилини необережний або недосвідче­ний копач може опинитися під грудами обвалу. Ось у такім глинищі загинув був при копанні гончар Юда — Закхіїв зять і Матанів батько. Ціла стіна землі несподівано впала на ньо­го, коли він вибирав глиняний шар. Із-під важкого глиняно­го горба витягли тоді тільки бездушне тіло. Скільки плачу й жалю було в ті дні! Самі малі діти! Найстарший Матан не міг ані в чім замінити свого батька, бо ще був замалим. Мусів ще довчитися батьківського ремества. А до всього нещастя батько взяв із собою до могили й таємницю своєї поливи, для якої так цінувалися на торгу Юдині вироби. Була це стара таємниця Юдиного гончарського роду, що колись на­лежав до царських гончарів. Від батька до сина переходила вона на смертельному часто ложі. Так само мав її дістати й Матан, коли б сам став майстром і батьком родини. Тепер ця таємниця була навіки втрачена. Які вигляди мав без неї осиротілий син? Не більші, ніж кожен інший дрібний гончар у Гіномській долині.

Та коли скінчилася доба жалоби й очищень, хлопець зно­ву повернувся до батьківського глинища. До небезпечних копанок, важких місильних ям, палаючих жаром печей. Це була доля його роду від найдавніших часів, і йому не залиша­лося нічого іншого, як далі триматися її. Далекий батьків ро­дич, гончар Ґедеон, прийняв його за учня, перебравши до вжитку батьківський реманент і гончарську піч. За свою пра­цю не діставав Матан, крім їжі, нічого. Та ще був радий, що не мусить нічого платити майстрові за науку. А ввесь тягар турбот за родину — матір, братів і сестер — упав на старого Закхія. Були це скрутні й тяжкі часи.

Останніми часами родині ставало легше. Матан уже дов­чився на підмайстра, й у хаті почали об’являтися перші оз­наки добробуту. Діти їли досита, й суботні вечори були часом маленькими бенкетами, як уявлялися вони все півголодній юрбі здорової дітвори. Леві, другий син Міріам, пішов також до гончарської науки, й Міріам уже ввижалася та не­далека майбутність, коли вона зможе серед дня простягти собі на колінах стомлені руки. Та були це лише солодкі мрії. Бо вона бачила, яким старим був її батько Закхій і як тяжко вже було йому виконувати свої митарські обов’язки. Бачила це, зі страхом очікувала того дня, коли він уже не піде зрання до своєї брами, але відганяла від себе цю полохливу думку й тішилася мріями про долю своїх синів. А тут ще недавно почула вона ще одну вістку, яка стривожила її турботливе серце матері й господині. У майстра Гедеона була донька Сара й казали, що в долині вже не було таємниці, що вона буде її невісткою. За інших обставин Міріам тільки б зраділа на думку про внуків. Але тепер мусіла майже з відчаєм бо­ронитися від настирливої думки: що станеться з рештою ма­лечі, якщо не стане їй підмоги ані в батькові, ані в синові? Та й що таке зрештою Сара? Гончарева донька й більш нічо­го. І хоч гончарі найчастіше вибирають жінок серед гончарів, але її Матан вартий більшого, ніж така Сара, хоч би навіть і перша красуня серед гончарських доньок. Та і яка б оця краса не була, але Матан буде найкращим юнаком долини. Але, що там долини! Треба лише бачити, як зглядаються на нього жінки, коли він продає з Ґедеоном своє череп’я! А що таке жіноча краса? Ще більш нетривка й непевна річ, ніж шафрановий цвіт. Одцвіте, зів’яне й відпаде скорше, ніж га­ряча пристрасть у чоловічому серці!

Живучи на стрісі Закхієвого дому, Єгоханан ніколи не сходився ближче зі Закхієвою родиною. Він відчував, що Симон навмисне примістив його в митаря, щоб таким чином відділити його від стику із оточенням. Бо все- таки нехіть до митарів, прищеплена ще із дитинства, стояла тонкою підсві­домою запоною між ним і господарями. Чи ж не були ці садукейські, іродіянські, чужинчі слуги тим знаряддям, яким утискали сильніші слабших і багатші бідніших? А до того ще Єгоханан відходив до праці ранком, вертався пізно вве­чері, коли вже дім напівспав. Лише в суботу мав більше часу, але і тоді поспішався на прохід за місто, або залишався на стрісі зі своїми думками. І господарі не намагалися втручати­ся до його самітності, а діти стихали, коли зустрічали його замислений погляд.

Одного разу, прийшовши ввечері із праці, відчув Єго­ханан у домі якийсь неспокій, незвикле стурбування. Хоч бу­ло вже пізно, смеркалося, але крісло старого митаря біля по­рога стояло порожнє. Кожного вечора він вивищувався у нім, — наче патріарх біля стану, думалося Єгохананові. Тепер він сидів на ослоні біля стола, тяжко сперши голову на ру­ку, Міріам поралася біля каганця з якимось ганчір’ям і гля­нула на Єгоханана та привітала його з таким порожнім вира­зом, що він здивувався. Але в себе на піддашші знову забув про все. Своїх власних думок, що їх найчастіше переривала втома працівного дня, мав він аж надто багато. Вулиця мідярів постачала йому їх щодня, а новий меч під пахвою кож­ного разу пригадував, за що він його одержав. Не любив чо­мусь Єгоханан цієї пригадки. Він відганяв її від себе, яко­мога швидше, але вона все-таки ставала в кутку й посміха­лася до нього синявими очима танцюристки або загадковою посмішкою нерухомого мертвого зору. І тоді, хотів чи ні, але знов сидів на своєму потаємному місці на гілляці рожкового дерева і чув, і бачив, і відчував, відчував, відчував. Серед його думок не залишалося місця для уваги до життя його господарів.

Але кожного вечора ставав тепер Єгоханан, вертаючися додому, свідком цієї напруженості. Відчував її мовчазне нап’яття в Міріаниному привіті, Закхієвій непорушності і — навіть діти, здавалися йому, були тихіші і причаєніші, ніж звичайно. Але якось однієї суботи він прийшов додому ра­ніше, ніж звичайно, і, привітавши старого в його кріслі, зупи­нився біля порога. Ще був час сумерку й у передвечірньому світлі дня вразила його Закхієва охлялість. Так виглядав ста­рий, дуже старий обрубок дерева, спорохнявілий, струхнявілий, що ось-ось розпадеться на непотрібні вже і для вогню кавалки. Лише очі з-під сивих вій блиснули на Єгоханана див­ним гарячим світлом.

Вулиця гула останнім суботнім гамором, Єгохананові не хотілося стояти мовчки на порозі, але якась непевність, від­чував, тримала його біля старого, її напруження ставало не­стерпним, і зрушив його Закхій. Чемним старечим голосом, що в Єгоханановій уяві не пасував до його митарського зай­няття — він знав, як мусіли гукати й відгризатися митарі біля брами — почав старий розпитуватися про працю, опісля про родину. Спочатку Єгоханан нащулився, як сторожкий пес, та зараз-таки відчув, що старого цікавлять не відомості, але просто хочеться поговорити. Дім був порожній, діти й Міріам були на сусідах. І Єгоханан почав охоче відповідати, коли йшло про вулицю мідярів, і намагався оминати подробиць із свого власного життя, крім того, що мусів знати Закхій від Симона, коли той привів був Єгоханана до цього дому. На­решті він зручно перевів розмову на самого Закхія. І старий розговорився.

Тепер уже Єгохананові не хотілося йти до своєї комірки. Старий говорив, наче нарешті дочекався когось, перед ким міг розкласти на перегляд усе, що назбиралося в його істоті. Він розказував про своє життя, що було властиво митарською працею при всіх майже брамах Єрусалиму. Розповідав про дрібні й більші сутички і спори, про всілякі зустрічі зі всіля­кими людьми, що за його життя проходили через ворота до міста і з міста. Зустрічі, правда, однобічні, звичайно без ра­дісних привітів, бо хто ж радо вітає митареву постать при брамі. Але тим цікавіші, що майже ніхто з тих мандрівників не звертав на нього уваги більше, ніж на брамовий поріг, об який можна спіткнутися. То лише митарева повинність звер­тати увагу, придивлятися, спостерігати. Закхій придивлявся, спостерігав і звертав увагу ціле життя. Він бачив різнома­нітних чужоземців, чужинців із цілого світу, що пройшли були через браму до святого міста. Навчені далекими мандра­ми фінікійці ніколи майже не сперечалися за мито, без від­мови платячи все, що від них вимагали. Так само робили й перси, що говорили найменше з усіх мандрівників. Ідумейці вже сперечалися, але найбільше спротиву виявляли греки. До них завжди треба було двох митників, щоб переконати їхню балакучу вивертливість. Римляни не платили нічого із­раїльським митникам, їх зустрічав один із вояків сторожі, що стояли при кожній брамі. На храмових митарів вони й не ди­вилися. Галілейські селяни довго не розуміли, скільки й чому треба платити, а потому ще довше розв’язували свої вузлики й гаманці, в яких були стиснені їхні мідяки. А зарозумілі за­конники, з яких аж капала праведність і вченість, кидали свої аси на брук, щоб лише не доторкнутися нечистої митаревої істоти. Закхій оповідав про ненажерливість храмової скар­бниці й іродіян, що вже не знати з чого власне мали б ще брати податки. Про їхні вимоги до тих митарів, які ці подат­ки мусіли збирати. Бо бути митарем при брамі — було ще не таким відповідальним обов’язком. Ті, що мусіли збирати по­датки по містах і селах, — ті митарі були справжніми козлами жертовного примирення. На їхню голову зручно пересунули пани-здирачі ненависть і погорду юрби, на них склали всю вину за свою загарбливість і пожадливість. І цьковані з од­ного боку панськими вимогами та наражуючися на опір і не­нависть населення, збирачі податків ставали самі твердими, немилосердними і безсердечними. І було в Закхієвих словах стільки гіркості, назбираної з цілого життя., стільки терпкості за незаслужену кривду й заслужену працю, що Єгоха­нанові ставало соромно. Як міг він з погордою ставитися до цього старого й чесного слуги зненавиджених порядків. Ах, знов мав правду вождь, коли ворогів ізраїльського народу казав шукати серед самого таки народу! Лише зелоти, й тільки зелоти, мають в руках ключ до розв’язки цілої майбутності народу: нема друга понад зелота, немає закону понад Божий!

— Так, є в цім багато правди, кажу я, чому з такою не­хіттю дивиться на нас народ, називаючи іродіянськими най­митами. Бо як же наймит може не слухатися свого пана? Це є наша праця, наш хліб, із якого існуємо ми й наші родини. А коли не будемо їх мати і стоятимемо на ринку, як ті по­денники, вичікуючи найму, то чи прийдуть нас найняти ті самі законники, книжники і праведники, що нами погорджують? Ми ж не встановляємо податків, не радимося в раді іродіянській і первосвященичій над тим, як міцніше притиснути народ.

— Але ж ви та рука, що простягається до дорогого всім гаманця. Чи ж не бере вона часом більше, ніж їй належиться?

— Так, Єгоханане! Часом бере. Не так звичайно ми, митарі при брамах, як ті, що збирають податки. Вони беруть. Але за все своє довге життя я не взяв ані аса, що не був би приписаний, ані аса, що опинився б у моєму капшуку, замість у митній скарбонці. А тому й нарід, що іродіян і законників бачить вряди-годи, а ми, митарі, докучаємо йому щоденно, — ненавидить не так їх, як нас, їхніх покірних і безгласних слуг. А заплата? От така, як я тепер маю. Майже піввіку про­служив я храмові й ось тепер сиджу без праці й без сили бі­ля свого порога. Красти не хочу й не можу, працювати не здібний, жебрати соромлюся. Ах, як часто приходять мені в голову гіркі слова Проповідника: «Буває справедливий, що гине з усією справедливістю своєю, а також і безбожний, що довго живе в гріхах своїх». І чи не казав пророк, що коли гине праведний, то жоден не припускає того до свого серця, мужі благочестиві зникають, і ніхто не помічає того, що пе­ред приходом злого зникає добрий...

Вони ще говорили про дрібні справи митарського життя, і, відходячи до комірки, Єгоханан мав враження, що йому роз­винулася нова книга народного життя. І її сторінки, як і ті, що їх він досі знав, були теж позначені горем і неправдою, обманом і злобою, утиском і сльозами. О, яке ж превелике діло матиме перед собою Месія, щоб з цих дрібних і нещас­них, підлих і запроданих, зробити вірних і відданих слуг... або знищити без останку жадібним крові мечем!

Від цього вечора Єгоханан почав уділяти більше уваги своїм господарям. Привик зупинятися кожного вечора біля Закхієвого крісла й розмовляти про події дня. Обидва були тепер одвертішими, відчуваючи, що зникає сторожка відчу­женість, яка стояла колись між ними. І чим далі, тим глибше розумів Єгоханан його гіркість супроти колишніх хлібодав­ців. Закхій знов і знов розказував йому про митарські по­рядки й докладно описав свою останню розмову з самим Каяфою. Як первосвященичий зять прийняв його у храмовій скар­бниці, як милостиво розмовляв із ним, звичайно здаля, щоб не посквернитися митарським віддихом, як сповістив йому, що дістане на відступне грошовий дар і що його внука Матана приймуть до храмової сторожі. І хоч це останнє трохи рятувало родину від скрути, але Єгоханан помітив, що в Закхієвім голосі не було кращих нут, ніж перед тим.

— Чому ж ти не радієш з того, Закхіє? Бути храмовим сторожем не зле становище, особливо коли Матан змужніє. Багато краще, ніж гончарське ремество. А сторожа не вима­гає багато зусиль, добре забезпечена й у загальному поша­нівку. Не буде зле Матанові, буде добре й вам.

— Так, Єгоханане! Мені трохи легше на душі, що роди­ні не загрожуватиме бодай голод. Та ж за цілу свою довгу службу я не зберіг, на жаль, нічого на старечі дні. Бо мої руки не були липкі, а наші пани все дбали про те, щоб ми, воротарі, не забагатіли на храмовій службі, скупо відмірю­ючи нам заплату за нашу працю. Раніше я б, може, ще і звели­чував наших первосвящеників на кожному перехресті єру­салимських вулиць. Але останнім часом, сидячи тут без праці, яка все життя хоронила мене від думок, я додумався до того, що не варто так дуже радіти і превельми дякувати.

— Як то, Закхіє?

В тонах оповіді старого Єгоханан уже давно підмітив ті самі нотки, що і в голосі Ази, коли той скаржився на мідярське життя. Так, життя всіх бідаків має ту саму терпкість, а від терпкості постають ті самі думки. «Напували мене терп­ким вином страждання, й болячками вкрилася душа моя», — пригадав він зойки нещасних біля Силоамської купелі. Але все таки допитувався Закхія далі:

— Чого ж тобі шкодувати, достойний Закхіє? Що не був злодієм? Що не утискав і не шахраїв? Не шкодувати, але радіти мусить душа твоя, що залишилася справедливою в законі.

— Того не шкодую, Єгоханане! Але шкода мені, що ці­ле життя виявляв я вірним псом лише покору велику й по­слух необмежений.

— А що б ти зробив, достойний Закхіє, якби не виявляв ані послуху, ані покори?

Єгоханан із зацікавленням поставив запит, але зразу не дочекався відповіді. Старий наче не чув його, вдивляючись у вуличний присмерк. Предмети втратили вже свої гострі обри­си й лише де-не-де на тлі освітленого вирізу дверей зарисо­вувалися обриси постатей.

— Запитався ти мене, Єгоханане, а я не знаю, що тобі й відповісти! Ні, таки зразу й не знаходжу слів для відповіді. Але, щоб чесно відповісти, то здається мені, що таки справ­ді нічого не зробив би. Так само слухняно виконував би, ма­буть, свої обов’язки й не відмовляв би послуху. Але бодай покори, псячої покори не було б у душі! І тепер ось усе ча­стіше й частіше пригадується мені одна давня пригода. Дав­но це було вже. Мабуть, і тебе ще не було на світі. Був у мене тоді знайомий священик, Захарій звався, із Геброну. Я знав і знаю багатьох священиків, але всі вони дивилися на мене як на митаря, ані один, бувало, не зостановився на роз­мову зі мною. А Захарій ніколи не дав мені пізнати своєї священичої вищості. Коли йшов до храму на службу або вер­тався до Геброну, завжди знаходив час привітливо розмовля­ти зі мною. Так ось цей Захарій, коли я раз у годину його скрути почав говорити йому про покору, сказав мені, що прий­де ще на мене час, коли ані найглибша покора не охоронить моєї душі від болю й пониження. Пригадую собі це проро­кування й не можу заперечити його.

Єгоханан слухав цілим єством. Він ледве стримувався, щоб не прискочити до старого, не вхопити його за руку й не затрясти: швидше, швидше! У свідомості завирувало на­раз стільки думок, що лише зусиллям волі стримав себе і зму­сив до спокійного тону:

— Розкажи мені про це, достойний Закхіє!

Старого не треба було двічі припрошувати. І, час від часу помагаючи старому запитами, Єгоханан наче побачив і останній в’їзд батька до міста, появу напівзнищеної болем й образою людини і від’їзд із Єрусалиму півмертвої, позбав­леної змислів істоти. Усе це колись чув від матері, але то були оповіді чужих оповідей. Як міг він останнім часом за­бути про це? Та ж то була думка про батька, ображеного, пониженого батька, що там у Геброні, на перших порах сві­домості, надавала його душі гарту і його думкам жадоби пом­сти. Це ж батькова істота стояла за ним і вчитувалася разом із ним у пророчі слова про відплату, про кару на неслухня­них рабів і жорстоких панів народу... Він засунув правицю під ліву пахву, намацав держака сіки, теплої від тіла, готової кожного часу. Це був батько, що передав її у синові руки. Це був батько, що завів його на зелотський шлях! О, хай буде благословенна пам’ять твоя! А син твоїх думок, батьку, не зрадив. Вихилявся, наче викрутасами полевих доріжок пря­мував до цілі, здавалося, що віддаляється від неї, але все-таки йшов уперед. Храм, садукеї, фарисеї, — все те було тільки підготовою до праці для храму й закону, приготованням усього того, на що присягався ще дитиною, коли читав матері зі старих батьківських сувоїв. Так, мати! Єгоханан здивувався. Так рідко чомусь згадувалося йому тепер про матір! І нараз так нестерпно забажав побачитися тепер із нею, розказати їй все, почути хоч би її співчутливу мовчанку. О, вона зрозуміє його без багатьох слів. Як завжди розуміла його за часів гебронських мрій, коли викохувала на назорея й на­решті віддала на службу законові і храмові...

Сам не пам’ятаючи, як попрощав Закхія, сидів самотній на своєму даху, дивлячися на Єрусалим. Дільниця стихла, на сусідніх дахах давно вже поснули всі нічліжани, а Єгоханан сидів і не збирався спати. Навколо була темнота. Лише вго­рі світилися смолоскипи небесної колісниці, а долі, серед темної маси домів, смолоскипи Антонієвої вежі й головної храмової брами. А далеко, на другому кінці міста, де був Іродів палац, підносилося легке сяйво: на освітленій світиль­никами стрісі знову відбувався один із безперестанних бен­кетів римських панів. І Єгоханан стиснув п’ястуки. Ота Антонієва вежа була знаком ізраїльського нещастя. А в тому палаці воно кублилося. Ані один зелот не минав тих місць, щоб не притиснути міцніше свою сіку. А в тіні вежі й палацу ховалися ті, що боялися ізраїльських поглядів, що їм чужи­нецька сила й ласка були опорою, охороною і нацьковуван­ням до нищення свого власного народу. О, вожде! На них передусім мусить упасти бойова сокира зелотських леґій!

Цієї ночі Єгохананові приснилася мати. Снилося йому, що подає йому мати свіжу, ще теплувату пшеничну палянич­ку. Печиво вигнулося пригоршнею, а в ній повно темно-брон­зового, запашного меду. Наче в дзеркалі бачить Єгоханан у нім своє дитяче обличчя з радісним усміхом задоволення. Коли ранком прокинувся — здавалося, відчував на устах со­лодкість ласощів і ще втягував у себе останній пах свіжого пшеничного печива. І думка про Елісебу не залишала його цілий день. Вистукуючи своїм молоточком, він наче прита­кував її словам. Ах, можливо, що відтоді, як він не був у храмі, для нього передавали якісь черепочки з Геброну. А він навіть і не сміє показатися на храмових подвір’ях! І так нараз захотілося Єгохананові покинути це місто, Єрусалим великий, цю вуличку, повну гуркоту і брязкоту, цей верстат достойного Авакума! І податися до свого Геброну, пройтися вузькими вулицями, тінистими левадами, дихнути прохоло­дою рідного дому і притулитися до ласкавих, спрацьованих, шершавих материнських долонь...

Як тільки Єгоханан зайшов за горби гебронського шля­ху, і Єрусалим зник з очей, — давно не відоме почуття охо­пило його істоту. Так наче не було жодного Єрусалиму, з його знесилюючою душу боротьбою останніх років, так на­че б тільки вчора йшов він цією дорогою з Елісебою, повен мрій і сподівань. Усе було тоді, як і сьогодні. Те саме сонце, пекуче й сяйне, ті ж горби й поля, ті ж левади й дороги, що розбігалися радісними закрутами до сіл і гаїв. І він був той самий, рішучий, веселий і готовий віддати все і прийняти все для храму, закону й народу.

Тоді була осінь. Повнота буття схилялася над землею, всі дари землі й неба лежали, як приготована жертва, перед олтарем Вишнього. Як і його серце за тих днів. Як і вся його істота, готова до назорейської жертви. Тепер весна. Зелень, яра і блискуча, аж сліпить очі, повітря напоєне незрівнянними пахощами — капшучок на грудях тої, фарисеєвої вродливи­ці. — «А потому там я тобі своє кохання дам!..» - заворкотіла горлиця в Єгохананових думках. І він бачив блиск живих очей дівчини і блиск мертвих очей Беназара... Цікаво, що сталося з дівчиною? Він чув від Симона, що за злодіями шукали й у місті й по довколишніх селах. Але про дівчину боявся спита­ти. А тепер ось вона ішла біля нього, подзвонюючи сріблом прикрас і виблискуючи іскрами самоцвітів, ішла танковим кро­ком й наспівувала легко солодкі запаморочливі слова: «А по­тому там я тобі своє кохання дам!..»

Єгоханан спинився. Ні, ні! Тепер не те, цілком не те! І він не той самий юнак, що залишав із матір’ю Геброн. Не бракує йому ані завзяття для боротьби, ані жертвенності для офіри! Але яке ж воно все, все інше, як було тоді. Як скаже він про все матері? А чи скаже? Чи зрозуміє мати його те­перішні думки? І чи варто про все це казати їй?

Єгоханан прискорює кроки, бо думки затримували його рух, наче бажаючи дати спокій для власного погідного хви­лювання. На дорозі рух малий. Ціла околиця тепер по садках і виноградниках, на полях і городах. Немає часу відвідувати місто, хоч би і свята. Земля кличе! В поті лиця свого будеш їсти хліб свій! Натискаючи з усієї сили на чепіги, йде он там за плугом селянин, а двоє молодиків ведуть волів, час від часу покрикуючи тяглими, співними перекликами, а ззаду ідуть ще двоє і наче ті дзьобаті птахи на Йорданських боло­тах, підносять і спускають на виорані брили важкі дзьоби своїх мотик! Справді, скільки зусилля й поту! Скільки пра­ці, солодкої, терпкої, невдячної і збагатливої праці!.. І Єго­хананові здається найбільшим злочином хотіти для Ізраїля такої долі, щоб він став паном, що сам ніколи не прикладає рук до чепіги, мотики й рискаля, сам ніколи не працює на цій запашній ріллі, серед цих ароматних садів, левад і вин­ниць! Великим гріхом було б Ізраїлеві стати таким паном! Бо земля має за пана лише того, хто пестить її своїми мо­золястими руками, стискає в міцних селянських обіймах, хто милується прибажно її красою, хто тремтить заздрощами від одної лише думки, що на чиїсь чужі пестощі вона могла б відповідати пристрасніше і плідніше, ніж на його власні. І цю землю мав би пестити інший народ? Та ж тоді він, а не Ізраїль був би паном цього обіцяного раю! Цікаво, що ніколи ще такі думки не приходили йому до голови. Що сказав би на них Симон? А вождь? Ні, це не зелотські думки! Він тор­кається держала свого меча і наспівує бойовий псалом: «Господь твердиня моя — кого убоюся? Вишній сила моя — кого устрашуся!» Аж сіяч на дальній ниві спиняється на мент і вдивляється в самітнього співака на гебронській дорозі.

Сонце схилялося вже до заходу, коли, звернувши зі шляху, Єгоханан почав короткий спуск до міста по Гебронських схилах. Але на хвилину спинився, щоб з калатливим серцем придивитися до рідного міста. Здаля не було помітно жодних змін. Усе було те саме, як залишив був його останній раз. Може, навіть, як за часів царя Давида! Так, ніби ніколи не змінявся час над цією кам’яною купою домів. «Он там, між завилинами вуличок їхній дім. Там мати! Де вона? Вдома? Чи на леваді, серед вечірньої краси весняної природи?» І він уже не спам’ятався, як опинився в місті.

І у вузьких вуличках було так само, як і завжди. Лише після Єрусалимської ворохобні, руху й галасу все здавалося ніби старше, менше, зшарганіше. Вулиці були ще майже по­рожні, бо всі ще знаходилися на роботі. Лише, як сонце діт­кнеться західних горбів, тоді оживе місто гамором дітвори й перегуками молоді. І, ніким не пізнаний на дорозі, прослиз­нув Єгоханан аж до батьківського дому. Аж трусився, коли підбіг до дверей, аж мусів на мить затриматися перед двери­ма і на порозі:

— Мамо!..

У півсутінку хати поволі обернулася до нього від млин­ка якась постать. Зі здивованим зойком піднеслася зі землі чужа жінка. І щось щемливого й важкого поклалося на серце і стиснуло горло, так, що жоден звук не вийшов уже з нього. А ця чужа жінка низенько вклонилася йому, і наче через імлу передчуття чув Єгоханан її запобігливо-ласкаві слова:

— Привіт тобі, чужинче! Увійди й відпочинь у цім до­мі! Пробач мій оклик. Ти вступив так несподівано! Здійми ходаки, і я принесу тобі води!

Чужинець! Чужинець у власному домі. Хотів щось відпо­вісти, але рука й далі тиснула за горло. Мовчки сів і, розв’язуючи ремінці ходаків, почав розглядатися по хаті. Видко було, що тут господарили чужі люди. Лише кілька знайомих речей, речей із його дитячих споминів, стояло на своїх ста­рих місцях, як оцей стародавній млинок, що гуркотів так інак­ше від млинків цілої вулиці. Але багато було вже чужого, незнаного, що відчужувало й цю кімнату й цілий спомин про рідний дім. Нарешті спромігся на слово:

— Дякую тобі, жінко! Я Єгоханан, син Захарії й Елісеби, пророчий учень з Єрусалиму.