Обкладинка роботи художника 11 страница

— Братіку, ти маєш правду. Не думай, що мені це ніколи не припадало на думку!

— Я й не думаю! Тільки вирвалось це в мене тепер, бо вже й вміститися в моїй душі не могло. А тепер годі! Завтра викопаєш свої револьвери, потішимо наших і підемо... Вони не будуть затримувати. Побачиш! Вони, я бачу, самі вже відчувають, що нам треба йти! І я піду, брате, піду, піду... Мене кличе…

Він підсунувся до мене, обняв за шию худою рукою, пестливо потерся своєю щокою об моє неголене підборіддя й заговорив тихіше:

— Братіку милий! Якби ти знав, скільки оце я передумав за останній місяць! Я тобі опісля розкажу все … багато... Ти не думай, що я малий, як мене прозивають... Знаєш, я гадаю, що як ми прогавимо цей дев’ятнадцятий рік, а його вже половина геть, то ніколи не спроможемося на свою долю...

І ми сиділи далі мовчки, обнявшись, серед верболозів і очерету на маленькому овечому острівці. Правду має брат! Не вівцями, а вовками треба бути, щоб дійсно не прогаяти цей парний, грімкий і кривавий дев’ятнадцятий рік! Ми мовчки сиділи, а земля вже цілком загорнулася в ніч... І враз серед причаєної тиші зачули ми далеке гуп-гуп, гуп-гуп... і знов, і знов... Ми добре знали це гупання! То десь на заході били гармати… Гармати тих, що не схотіли бути худобою…

Брат здригнувся.

— Чуєш?! Кличуть!...

Я чув... І ми знов сиділи замовклі. Про що думав брат? Але я переходив думками минуле півріччя.

Уже в лютім з північного сходу примчав злісний марець-суховій і цілими днями здіймав на роз’їзджених шляхах півзмерзлу порохню. Він хижо вривався в села, дибом ставив солом’яні стріхи, зривав шапки, чеплявсь за свитки і, вигукуючи північні погрози, мчав далі, на простір обезсніжених піль. Морозним подувом згаги сушив він ко­рінці озимини, вимітав підліски, з’їдав лободове шкаралушшя в придорожніх ровах і гукав, і висвистував, і завивав, як тая орда, що сунула за ним з північного сходу. Як тая орда, що перед нею гнався він, вістун своїх проклятих дітей...

А вже в квітні сонце виходило, як розпечене коло, на мутне, ніби димним завоєм потягнуте небо й досушувало, чого не встиг досушити марець-москаль. Дощ пролітав лише, як подих вогкості, і знову томилися ниви й луки невимовною згагою.

О, це він, марець-москаль-суховій, пригнав на наші поля сіру, скуласту сарану-товаришів, нас­крізь просякнуту смородом гидкої лайки, хамством споконвічного рабства й безмежною заздрістю зго­лоднілого розбишаки. З їх бездонних горлянок тільки й вилітало сухе, розкотисте, кулеметне ррр... в гидких глумливих словах: контрррреволюція, петлюррофци, буррржуі... й кінчалось глузливим, реготливим: хаххли, хаххли...

І були в цих словах і ненависть, і погорда, і жа­доба загарбування, що одвіку кидала зголоднілую північ на м’який, ласкавий південь. І рвався з цих слів, рухів, учинків штучно віками стримуваний вибух розбишацької розпанаханості й жорстокої насолоди нищення... Брат мав правду! Далі вже не було сили терпіти!

А з заходу знов загуло, загупало. Мов у велетенські груди хтось могутній бився п’ястуком, підтверджуючи грізну присягу... Це гупання давно вже розбурхало край і кликало, гукало, звало до себе, на жнива, як казали батьки й матері шкіряним людям, що допитувалися про їх безвісних дітей і знов тоді гарчали:

Ага! На жнива! Знаємо ці жнива! До Петлю­ри! - Ломихребта, зірки!... На жнива! Бандіти... буржуї…хахли... хахли...

І багато іншого я пригадав собі, сидячи біля брата, що куняв на моєму плечі. Згадав, як у школі в мене розстрілювали портрети гетьмана... як я сам вискочив? І як дерли українські книжки!... І як реквірували... І виїзну сесію чека* пригадав…I тих розстріляних, дротом поскручуваних... О, коротка дійсно пам’ять наша...

І ще згадував, і ще... І того комісара, що нахвалявся вигнати з нашої околиці впертий самостійницький хахлацький дух та навчити нас ррреволюційного розуму. А ввечорі той самий комісар, напившись і нажершись, як голодний собака, розвіз свою п’яну московську душу та вилив переді мною свою любов (о, це слово!), до малоросійського борщу, сала, ковбаси, білого хліба і... солодких українських дівчат.

На все це вона лізла, ота розпаношена північна сарана й у п’яній щирості признавалася, що доти ми будемо її дурнями, доки матимемо ласкаве небо, запашне повітря, чорну пухку землю, але доки в нас не буде залізних п’ястуків і сталевих іклів, щоб втинатися в хижацькі горла.

О, ти шарлатний дев’ятнадцятий роче! У твоїй суховійній весні й пустельно-гарячому літі почи­нає відроджуватися «черкаська» завзятість! Ти за­палюєш вогнем волі мою батьківщину, ти випікаєш з серця оману братерства, ти робиш з нас, ще вчо­ра дітей, людей і людину...

Тобі, дев’ятнадцятий роче, що в крові й поже­жах, у тріскотінні кулеметів у вибуху шрапнелів, у знущанні, геройстві, боягузтві й жертвах ідеш через наші серця — тобі привіт!...

Я сидів, думав, курив. Брат уже спав, скулив­шись під шинелиною. І, нарешті, сон похилив і мене біля нього...

А ранком прокинувсь я один. Прим’ята трава, де спав брат, була вже вкрита росою. Не було його й дома, куди перебрався я знов... Він встав і пішов, куди кликало його гупання могутніх грудей!...

О, брате!...

О, дев’ятнадцятий роче!...

ПОВОРОТ КОЗАКА МАЙКЛА СМАЙЛЗА

— Хто з вас, панове, добре знає географію?

Цим несподіваним запитом почав наш голова сьогоднішню неофіційну частину клубових зборів.

— А що значить добре?

— Запит на запит, але до речі, — засміявся Давид. — Так добре, щоб міг, наприклад, прига­дати нам, де в З’єднаних Державах Америки мі­сто Річмонд?

Запанувала довша тиша. Я не сумнівався в сво­єму незнанні, але деякі обличчя прибрали зами­слено врочистий вигляд. Голова зупинявся на них по черзі трохи іронічним, трохи очікуючим зором.

— Важко вгадувати, чого не знаєш, — пору­шив нарешті напруження чийсь зрезиґнований го­лос. І всі весело засміялися.

— Отож я бачу, що доведеться мені самому від­свіжувати ваші зачерствілі географічні знання, — постановив Давид. — І пригадати вам, що Річмондів у З’єднаних Державах є кілька. Але я мав на думці лише Річмонд над рікою Джемсі, столицю стейту Вест — Вірджінія. Це великий культурний і промисловий осередок, з кількома сотнями тисяч мешканців... Бачу, що дехто від здивування витріщує очі... Не варто. Колись і я знав про це місто стільки ж, як і ви сьогодні. Але вже давно перечитав відповідні гасла в Бритійській енциклопедії... А зацікавився я тим містом тому, що звідти походив козак Майкл Смайлз...

Я ніколи був би не припускав, як і кожен з нас, що міг бути колись козак з таким прізвищем. Давид завжди мав відомості, які нам не були знані. Перебивати його було б зайво...

— З історією Майкла Смайлза, — продовжував Давид, — я познайомився не зразу. Мусів збирати її по частинках і зліплювати докупи. Свідком дечого з цієї історії був я сам, дещо почув від Майкла. Хоч мало. Скупий був на слова козак і не любив розмовляти про себе. З великими хитрощами і часом впрост таки нахабством доводилося здобувати відомості, які мене цікавили. Та й тих кілька місяців, що ми проблукали разом по Україні, дали мені лише обриси фактів. Може, я їх ніколи й не заповнив фарбами життя, якби не був свідком останнього акту цієї козацької драми. За той час, що минув від неї, я ще кілька разів перезгадав, так би мовити, її перебіг. Порівняв відоме, поінформувався про незнане, доповнив правдоподібним. Тепер, зібравшись поділитися з вами цією історією, здається мені, що впрост читатиму її з книги пам’яті й уяви...

Справді, Давид мав іноді трохи дивний спосіб оповідати. Тоді він ніколи не зупинявся поглядами на слухачах. Він наставляв осі очей на безконечність, немов дійсно вдивлявся в йому одному видні сторінки далекої книги подій. Гладко, без зупину і без свого звичайного кепкування, розка­зував він тоді, ніби внутрішнім зором вичитував з ясних рядків цікавий і для нього самого зміст.

— Коли Майкл Смайлз, чотовий третьої сотні Річмондського пішого полку американської експедиційної армії, заявив після завішення зброї на західному фронті, що він ще на деякий час зали­шається в Європі, — то зразу ніхто з його това­ришів не виявив свого здивування. Правда, війна була дефінітивно скінчена, і кожен, хто мав здо­ровий або незначно надщерблений карк, з раді­стю квапився за океан, додому. Від бруду окопів, паху шпиталів і безтолоччя гульливого запілля, що було справжнім зразком «Бенкету під час чуми»...

Отож велетенський «Президент Рузвельт» швид­ко осідав під навантаженням біля Шербурського молу. І вояки з нетерпінням очікували перших хмарок диму з його димарів. Завтра мав він уже відплисти з Річмондським полком, а лише сьогодні чотовий Майкл Смайлз зголосив своє рішення. На кілька байдужих по тону запитань він так само байдуже відповів, що має ще полагодити тут деякі справи.

— Де саме тут?

— В Європі... — І Майклова рука майнула в невиразному напрямку, кудись туди, де простя­глася тая Європа, яка містила в собі його неполагоджені справи. Хтось з товаришів висловив своє глибоке переконання, що в цій покаліченій колючим дротом Європі неможливо буде довший час полагоджувати будь-які справи. Хтось погодився з цим глибоким розумінням європейської будучини... Та на тім поки що прояви зацікавлення закінчилися.

Джентльмени не розпитують, але тим більше, мабуть, п’ють... І готель «Конкордія» був того вечора свідком такої грандіозної пиятики, якої в Шербурзі не відбувалося від років. Чотовий третьої сотні Майкл Смайлз був її вартий. І хоч переможені алкоголем товариші й надалі стримувалися від проявів цікавості, але аж занадто дружнє поплескування Майкла по плечах виявляло потенціал їхнього здивування:

— Ні! Тільки уявити собі! Лишатися тепер в Європі! І не при місії чи якомусь посольстві? А просто так! Полагоджувати справи!... Хлопцеві, як Майкл! З його славою найліпшого баскетболового змагуна Річмонду. З його славою найхоробрішого вояка полку, що раз був загнав футболевого м’яча аж у самісінькі німецькі окопи. З його зв’язками між демократами й республіканцями. З його вірджінськими вуйками, дядьками, вуйнами й дядинами, що готові були б перевернути догори ногами обидві Вірджінії, лише-но щоб він не йшов на війну, та ще й як простий вояк. А тепер могли б перевернути Вашінґтон і околиці, щоб своєму улю­бленцеві уможливити достойну Смайлзів майбут­ність...

— Які це, власне, справи? Мабуть, якась француженка. Ах, ті француженки! Вони мають нічим не виправдану властивість прив’язуватися до муж­чини заради його самого. Щоправда, і вони іноді варті того ж самого. Та все ж таки, чи варто, задля жінки, зрікатися всіх Річмондських перспектив?... Ні, Майкл рішуче з’їхав з глузду!...

Тому, коли на другий день Майкл прокинув­ся в своєму покої аж пізно ввечері, то йому не так гуло в голові від випитого, як боліли плечі від дружніх поплескувань. Перше, що зробив він, — скочив до вікна. Місце «Президента Рузвельта» займав біля молу якийсь інший колос, ковтаючи вантаж, як Мамон жертви, подумав Майкл.

На хвилинку ніби заздрість торкнулася Майклового серця. За тиждень усі вони вдома, в рідній Вірджінії. Розійдуться по фермах, містечках, під­гір’ях і долинах. До знайомих привітних околиць і облич... Багатьох привітає його веселий Річмонд. Буде гучна зустріч, не гірша, ніж свято Незалежності... А потім у клубі старші панове, зачувши, що він залишився в Європі для полагодження своїх власних справ, від здивування перестануть на хви­линку смоктати свої цигари... А старші пані одно­голосно проголосять, що від Майкла Смайзла, сироти-одинака й шибайголови, нічого ліпшого спо­діватися й не можна було... Вуйки й дядини, на­певно, перехворіють. А лише молодше покоління пожертвує йому, мабуть, кілька щирих зітхань... От дядько, той може заради нього збентежити всі консулати в Європі... Але хай... Трохи хвилювання дорогій рідні абсолютно не пошкодить... І, уявивши собі цілий родинний гармидер, який скоїться від його відсутності, Майкл почув себе як хлопчи­на, що приправив оточенню якусь несподівану збитошність. І, засміявшись, відчув, що навіть і сліди заздрості до товаришів покидають його серце. Він з такою ґрунтовністю почав умиватися, ніби хотів змити з себе й сліди якихось там жалів за Річмондом і Вірджінією.

І того ж самого вечора в їдальні експресу Шербурґ — Париж ніхто в елегантному юнакові не пі­знав би вчорашнього чотового Річмондського пол­ку, Майкла Смайлза.

Експрес мчав крізь осінню ніч, розпатлавши свою іскристу чуприну. Майкл стояв у коридорі, і, притиснувши обличчя до віконної шиби, дивився в темряву. Коли б хто сказав йому тепер, що він лише романтичний хлопець, який утікає з дому за пригодами й далиною, — він не знав би, що від­повісти: «Може, так... а може, й ні...» Він сам не знав…

З бічної кишені витяг Майкл великий кишеньковий блок, а з нього часописну вирізку. Була вона десь з весни того таки року й мала сенсаційний заголовок: «Наш новий ворог». Була це інфор­маційна стаття про повстання на Сході Європи но­вої держави, України. Подавалися короткі інфор­мації про її історію, про козацьку державу Хмель­ницького, московське лихоліття, наслідки револю­ції й проголошення гетьмана... Хоч автор і ствер­джував, що нова держава має занадто тісні зв’язки з центральними державами, але в її ворожість до Антанти не вірив. Виявом його сумніву був і знак запиту за сенсаційним заголовком...

Часопис з цими інформаціями попав у Майклові руки цілком випадково. Ліниво тоді сковзнув він очима по заголовку, ліниво почав читати й уже не відірвався, аж дочитав до кінця. А потім вирізав замітку й сховав до нотатника. Він проно­сив її з собою цілу весну й літо, разом з листом до родичів, на випадок, якби його вбито. Він не від­давав собі відчиту, для чого потребує її, але якесь рішення поволі назрівало в нім і остаточно з’ясу­валося перед поворотом додому.

Якби цю вирізку побачив хто з його товари­шів, — напевно дуже здивувався б. Правда, вояки збирали вирізки про висліди баскетболових зма­гань, там у себе вдома. Або фотографії кінозірок, чи світлини своїх улюблених коміків. Але ніхто з них ніколи не вирізав собі жодної політичної но­вини й не тримав би її так довго при собі, як Май­кл. Та ще новини з якогось далекого Сходу, де простяглися незнані простори нової держави.

Коли хто гадає, що З’єднані Держави не ма­ють аристократії, — дуже помиляється. Коли хто гадає, що вона складається з мільярдерської сме­танки, — помиляється ще більше. Та аристократія відзначається не велетенськими маєтками, а своїм стопроцентовим американським походженням та своїм політичним впливом. Вона — це нащадки тих, що на славетній «Маєвій квітці» пристали як перші колонізатори до берегів Нової Англії. Вона — це нащадки тих, що з Джоном Смітом засновували Вірджінську компанію, закладали Джем-ставн, заорювали перші борозни у вірджінську зем­лю, перші падали під індіанськими томагавками. Це в них текла кров славетної князівни Попагонтас, що давала їм тубільне право на ввесь цей край. Так, це вони розбудовували свою Вірджінію, цей підклад цілої держави, колиску семи прези­дентів, з Вашингтоном на чолі, «мати стейтів», мати президентів, як гордовито звали її. Це ось ця справжня американська аристократія, що скеп­тично дивиться на всілякі там міхи з грішми: різ­них Марґенштернів, Морґанів Рокфелерів і Вандербільтів... До тієї аристократії належали й Смайлзи.

У родинній хроніці, започаткованій на кількох задніх листках старовинної Біблії, був занотований початок Смайлзового роду в Америці. Майкл кілька разів мав у руках цю родинну реліквію, що зберігалася в доброму сейфі одного з банків Річмонду. Друкована в Амстердамі, мала вона на чільній сторінці запис латинською мовою, що на­лежить бакалаврові Михайлові Смільському, си­нові сотника з Козацької землі України, з міста Сміли. Був зазначений рік наприкінці шістнадцятого віку... По традиції роду, це й був перший Смайлз, що прийшов до Вірджінії з Джоном Смітом на по­чатку сімнадцятого віку.

Читане по-англійськи стало зі Смільського Смайлз і пішло так цілі століття. На кінці ж Біблії кілька пожовклих сторінок були пописані датами народження й смерті членів роду майже за ціле перше століття перебування в Вірджінії. Майкл кілька разів читав цей синодик народжень, шлю­бів і смертей, цей шерег імен мужчин і жінок, що довгим рядом вишикувалися на початку роду. Як кожен тубільний вірджінець, він з дитячих років носив у собі ту гордовитість роду, якої не знає Вис­кочень — Захід, який ще ані не перед ста роками був лише пасовиськом бізонів. Ні, стейт, держава, доля цього континенту кувалася тут, на вірджінських рівнинах, ними, нащадками тих перших, від­важніших, витриваліших!...

Цікаво, що родові амбіції американської ари­стократії дуже рідко сягали за межі її континенту. Хто були ті, що їх англійська влада насильно ви­слала з Англії на «Маєвій квітці», щоб колонізу­вати Нову Англію? Хто були ті піонери, що з авантюрником Джоном Смітом, хоч і адміралом «Но­вої Англії», засновували цю державу. Як і чому син козацького сотника з далекого козацького мі­ста прийшов до Вірджінії, щоб обернутися в Майкла Смайлза. І чим були його предки на тій землі, що в поблідлому записі несла таке дивне ім’я: Україна — козацька земля.

Справді ніхто з роду Смайлзів за цілих три сто­ліття не поцікавився подібними питаннями, їм ви­стачало, що це їхній піт й їхня кров клали підва­лини держави. Але як і чому почався їх рід саме від козацького бакалавра — нікого ніколи не бо­ліло. Хіба лише зберігали одну родову традицію: старший син у роді завжди діставав на честь свого предка це козацьке ім’я Михайло — Майкл.

Отож Майкл був одинаком. Не мав ані сестер, ані братів. Батьки йому швидко вмерли, залишив­ши його на вихованні у бездітного дядька, відо­мого річмондського адвоката й сенатора. Там Майкла любили як рідного, і якщо з нього не виріс розбещений юнак, то це завдячував своєму родин­ному характерові, що завжди мав усвідомлення про працю й обов’язок.

Люблений приятелями й ріднею, трохи шибайголуватий юнак міг очікувати доброї кар’єри, яка відкривалася йому з дядьківської канцелярії при чинній допомозі численної рідні. Якби не війна й не експедиційний американський корпус до Європи, — надії родичів не були б марними. Вихо­вався б з нього незлий адвокат, парламентарний репрезентант, не останній чинник у політичному житті держави, що скінчив би впливовим сенатор­ством, суддівством або й закордонним представ­ництвом.

Не все ще було втрачено, коли Майкл добро­вільно зголосився до експедиційного корпусу. Ні­що з родинних надій не було ще втрачено, поки він залишився живий і вернувся б додому. Ніщо не було втрачено аж до того дня, як вирізав і схо­вав для всіх інших байдужу нотатку про нову дер­жаву — Україну...

Перебігаючи все це думками перед темним вік­ном експресу, повз який часом пролітали метеори­ти іскор, Майкл пробував сам собі з’ясувати, чим саме зробила на нього та замітка таке враження. І не знаходив відповіді. Чи, власне, знаходив одну, яку за відсутністю інших прийняв як висвітлення для свого поступовання: чому власне йому, на­щадкові Смільського сотника, не подивитися на країну, звідкіля прийшов його прапрадід? Чому не використати нагоди й не з’явитися самому на тій землі, щоб порівняти її з його вірджінськими горами, ланами й долинами...

Отож це була для нього проста цікавість, може, не без присмаку романтизму й авантюризму. Але лише цікавість... І як був би він здивований, ко­ли б його переконували, що це нащадка так тягне до обріїв батьківщини старої, як колись предка гонило за обріями новими...

Гладкий біг Давидового оповідання перервався.

— Ось це, панове, вам та частина Майклової історії, яку я мусів сконструювати сам з усією прав­доподібністю, що давали мені мої здогади й спо­стереження. А далі вже оповідатиму як очевидець.

Було це напровесні дев’ятнадцятого року. Са­ме коли попустили лютневі морози. Обрій приби­рав важкого олив’яного вигляду, гайвороння, зда­валося, чіплялося крилами за хмари, і сніг почи­нав шерхнути. Давно вже відгриміли гармати пов­стання проти гетьмана, окупаційна армія цен­тральних держав залишила по собі лише стоси руш­ниць і трупів. Зате жадібна північ починала тис­нути нестримним валом... Повстанчий загін, у якім я був старшиною, спинився якось на ніч на одному з фільварків Київщини. Усі були до смерті потомлені. Затиснуті з двох боків у кліщі московською кіннотою, у кліщі, які, сходячись за нашими пле­чима, гонили нас усе далі й далі на захід, ми були як загнані звірі. Пам’ятаю безнадійну халепу, дощ зі снігом і вітром, що навіжено рвав солом’яні стріхи фільварку. Штаб загону, стиснутий у неве­личкій хатині, спав покотом на застеленій соло­мою долівці, всі вдягнуті з револьверами та бом­бами при руці.

Як я не був утомлений, але звичка привчила спати причаєно й сторожко. І вже незвикле шару­діння в сінях пробудило мене, і я в ту ж мить сидів на соломі, хапаючись за зброю. Черепок з лоєм, — освітлення того часу, — ще не загас на столі, і в його хитливому блиманні я пізнав вар­тового з передньої чоти, на роздоріжжі з фільвар­ку. Обліплений мокрим снігом він ледь розплю­щував очі, а в сінях за ним ще ворушилися якісь прихожі.

— Що сталося?

— Та злапались-мо...

— Кого злапали?

— А біс його зна... Привелись-мо його зі собою...

— Давай сюди...

Сну вже не було. Розмова наша збудила й ін­ших, що посідали на соломі.

Вартовий упірнув назад у темні сіни. За хви­линку в хату вступила мовчки якась висока по­стать і так само без звуку спинилася біля одвірку. Світло черепка не сягало аж до порога, а ще й високо під стелю. І з цілої постаті можна було розі­брати лише її височину. Голова губилася в сутін­ку під стелею. Із своєї позиції на соломі я найкра­ще бачив поли доброї селянської свитки й високі чоботи.

Очікуючи, що це якийсь селянський парубок, я звернувся до нього по-українськи. Постать мов­чки зробила кілька кроків у світляний круг, і я зразу розпізнав, що це не селянин. А він далі стояв без звуку, тримаючи руки за плечима. Вар­товий виступив уперед.

— Що, він німий, чи що?

— Ні, говорить, але ніхто з нас його не розу­міє. Мабуть, німець...

І вартовий оповів, як у заметілі ця людина прийшла на саму заставу, бо, мабуть, не спостере­гла її. Це викликало здивування, бо в таку погоду йшов у дорогу лише той, хто дійсно мав дуже важ­ливі наміри. Які ж вони були в цього чужинця?

Під час розпитування вартового чужинець спокійно розглядався по хаті, не виявляючи жодного занепокоєння, і, нарешті, зробив крок до лавки й сів. І тут по незручному положенні його тіла я зразу пізнав, що він має зв’язані за спиною руки.

А вартовий у той час викладав на стіл відібра­ні від чужинця речі. Деякі товариші цілком про­будилися зі сну і, присунувшись до бликавки, роздивляли ці дрібниці. Був там гаманець з невели­кою сумою грошей, нотатник, цигарниця, годин­ник і, нарешті, паспортова книжка. Речей небагато, але все дорогі вироби й підібрані так, як би цього не міг зробити звичайний бандит... А при­хожий усе так само, ніби навіть і байдуже, сидів на лавці із зв’язаними руками й ще, здавалося, всміхався.

Я взяв у руки паcпортову книжку, розгорнув біля самого каганця й зразу ж пізнав: скельний орел — емблема З’єднаних Держав — тримав у кігтях земну кулю. Каліграфічно написане ім’я і прізвище між незрозумілим мені тоді англій­ським текстом та фотографія доказували, що при­хожий був американець. Я наказав розв’язати йо­му руки. При цій нагоді він вперше заговорив.

Але ми не розуміли. І я звернувся до американця по-німецьки.

І ось тут, поволі, навіть дуже поволі, як гово­рить чужою мовою по-книжному вчена людина, американець почав відповідати. Так з годину три­вав його допит. А він спокійно сидів на лаві, роз­тирав затерплі руки й невправними німецькими фразами відповідав мені. Я перекладав його від­повідь, й усі із здивуванням слухали, що американський громадянин Майкл Смайлз об’явився з-за океану, щоб ознайомитися з Україною...

Було дивно, що він не залишився десь у запіл­лі, як це робили тоді деякі нечисленні чужинці, що прибували із Заходу на Україну. Було дивно, що він у такій халепі блукає вже кілька день, шу­каючи, як сам признався, якого-будь повстанчого загону, щоб приєднатись до нього. Про його укра­їнське походження ніхто з нас тоді й не згадав. Але якби це й було нам відомо, то мало б змен­шило недовір’я до дивовижного чужинця...

Допит закінчився. До рана ще було далеко. То­вариші знов покотом лежали на соломі. Я покли­кав вартового, щоб сидів у хаті при чужинцеві аж до рана. А він спокійно повалився на солому під лавкою, так ніби був старим повстанцем, якому це є найбільш природним...

Такими то шляхами до нашого загону вступив новий повстанець, козак Майкл Смайлз.

На другий день, при ранішньому виступі з філь­варку, отаман загону ще перепитав про його вій­ськову кваліфікацію й приділив його до однієї з наших кулеметних тачанок. А старшому на ній було наказано, що в разі якого-будь підозріння перша куля належить американцеві. Це ж я пере­клав і Смайлзові. У відповідь була лише усмішка. Але якщо у взаємовідношенні людей усміх грає найголовнішу роль, то я був переконаний, що з приходом Майкла Смайлза загін зробив добре придбання. І не помилився.

Того ж таки дня нас перестріли червоні саме при виїзді з якогось села. Безвихідність положен­ня подвоювала наш опір. Ми щасливо пробилися, завдавши ворогові тяжких втрат. Найбільшу роль у бою відіграли наші кулеметні тачанки й особли­во одна з них, на якій при кулеметі залишився ці­лим лише Смайлз. Спокійною рукою і вправленим оком опановував він свій кулемет. Було аж дивно, що вперше в житті, опинившись на незвиклім йому степовім танку, яким були тачанки, він зразу схопив істоту їхньої тактики. Його тачанка найбільше косила ворога, вихром міняючи місце, й дала мож­ливість нам опам’ятатися... З того часу Майкл став на тачанці старшим, й жодне підозріння вже не діткнулося його поведінки...

То вже був, власне, останній день нашої втечі. Кліщі ворога потрохи слабшали. Ми дісталися до регулярної армії й були чинними на її найдалі висунених передових позиціях. Але наш загін, як і кожен повстанчий загін, мав дуже мінливий склад. Хлопці приходили й знов відходили. Поча­лася оранка — було їх менше, скінчилася сівба — більше. Та ядром загону все залишався той гур­ток, що творили ще повстанці з Лівобережжя. Вони не мали куди йти додому. Вони тримали повстанчу традицію.

Мені кілька разів доводилося покидати загін. На довший і коротший час. Мав я часом іншу пра­цю й інші завдання. Але, повертаючись до загону, я завжди заставав там Майкла Смайлза, нашого американця, як ми його називали. Він уже трохи навчився по-нашому, тих кількадесят слів, найпотрібніших у козацькому житті, і став найвідомішою особою в усіх повстанчих загонах околиці. Чутка про козака-американця, найвлучливішого кулеметчика, вже ходила по селах. Від полонених москалів ми знали, що й червоні довідалися про нього.

Я часто розмовляв з Смайлзом. Але він за­надто явно уникав балачок на його персональні теми. Так ніби соромився. Та зовнішні обставини його життя мене цікавили менше. Найбільше — внутрішня сторона його рішення прийти на Укра­їну, щоб воювати поруч нас, українців з діда-прадіда. На подібні питання я ніколи не діставав від Смайлза відповіді. Він уникав їх, завжди тримаючи мене самого в вогні власних запитів. І з них було видно, що не даремно він прогаяв кілька місяців у Берліні й Парижі після залишення Шербурґу. З тим незначним матеріалом, що був там у книго­збірнях відносно України, він встиг добре ознайо­митися. Але я бачив, що його цікавлять не мертві факти й сухі професорські дати. Він шукав між ними життя. Часом з його розпитувань здавалось, що цей юнак хоче вхопити якусь нитку, яка б зв’я­зала те минуле, з якого вийшов його предок, з тим сучасним, яке захопило нащадка. Здавалося, що він до кінця хотів зрозуміти і нам ще досі неясну річ: як і чиєю виною з вільнолюбивого козацько­го роду став з бігом віків сонний велетень, що так ґрунтовно прогаював сигнали великих історич­них діб...

У такі моменти наших розмов, коли його за­пити й мої відповіді ось-ось сходилися на якомусь вістрі проблеми, — у такі моменти мені страшен­но кортіло прямо запитати його, невже він справ­ді почуває себе українцем, сином того народу, за­ради якого ризикує своїм життям. Так я раз і зро­бив. Смайлз був спочатку здивований, навіть на хвилинку замислився, але нарешті дав цілком не­двозначну відповідь: «Ні, ні! Він не почуває себе українцем. Але його цікавить, вельми цікавить бо­ротьба цього народу, народу його предка»...

Була це дуже поверховна відповідь, та була це відповідь неґативна. Одначе я частіше замислю­вався над її щирістю. Але чому Майкл Смайлз не міг бути щирим у цім питанні? Людина, яка щодня з нами, повстанцями, розділює жереб життя й смерті, — така людина, звичайно, в подібних пи­таннях не бреше. Але чому в такому разі нащадок сотникового сина Михайла Смільського ризикує головою й серцем у цій небезпечній для чужинця грі? Може, величні проблеми права й справедливості так голосно промовили до його серця, що не дали йому спокою, аж поки він сам не взявся за зброю, щоб боронити справедливу справу народу свого предка. У його випадку я хотів вбачати ана­логію з деякими палкими головами, що, буває, віддають себе цілих на службу чужій ідеї, яка з них робить своїх найвідданіших слуг. От як шотландська шляхта дала Хмельницькому полков­ника Кривоноса, чеські вигнанці — гетьмана Ор­лика й німецькі ландскнехти — полковника Кеніґсена, батуринського оборонця...

Лише пізніше я вже цілком зрозумів, що хоч Майкл і був щирим, називаючи себе лише аме­риканцем, але це не була правда. Чи бодай не вся правда, яка керувала його поступуванням. Це, па­нове, не парадокс. Слова наші, контрольовані сві­домістю, не завжди є виразником того, що є в на­шій істотності. При всій нашій щирості, і навіть глибоко пересвідченій щирості, вони часто фіксу­ють лише те, що плаває тільки на поверхні нашої душі. Усе ж, що ще зріє в нас, усе, що навіть і дозріло, але не вийшло з підсвідомості, — все це ще не може стати здобутком слів. Так було й зі Смайлзом.