Обкладинка роботи художника 12 страница

Він говорив одне, а глядячи на нього збоку, я не вірив йому. Не міг вірити. Бо, сам цього не знаючи, не усвідомлюючи ще, він був українцем, був козаком кожним атомом свого тіла. Бо все те українське, що з його предка Михайла Смільсько­го було, що розпорошилося по роду вірджінських Смайлзів — все те якимось дивним шляхом спадковості сконцентрувалося в нащадкові.

Ні, я не вірив Смайлзові, бо якби повірив, то мусів би сумніватися у власних змислах. Я кілька разів придивлявся до нього так, що він не помічав мого слідкування. От, наприклад, як він співав з козаками. Він не розумів ще всіх слів, але його голос так певно йшов шляхом відчуття пісні, як це не могло б бути в жодного чужинця. Це бо спі­вав не американець Майкл Смайлз, випадковий боєць за цю землю й нарід, але козак Михайло Смільський, що його душа виросла з цих звуків і темпу. Він дуже швидко навчився розгонистих степових танців, і коли б хто з вірджінців побачив, як він літає в танковому колі, — ніколи не при­знав би Майкла за нащадка річмондських Смайл­зів. Я бачив його й у бою, цілого зосередженого на своїм кулеметі. Глибока борозна сторчма пере­тинала чоло, наїжувалися брови, руки впевнено водили кулеметом, як маляр велетенським пен­злем. А там, де його очі втиналися в ворожу лаву, — там сік металевий дощ куль... І те грімке «Слава», що вилітало з його грудей, могло бути лише від козацького завзяття української душі.

Пам’ятаю, раз загін зупинився серед піль, у розлогій балці. Був вітряний день на початку червня. Один з тих незрівнянно прекрасних перших днів літа, що їх знає лише Україна. Хмари немов застигли на небі білими купами. Трави й жита ви­гиналися незрівнянною ґрацією руху. Тонкий аро­мат квітучого жита тягнувся струмками через по­вітря... Така благодатність росту, безконечного щастя очікуваної плідності, повнота симфонії руху й шуму — здіймалися над країною, що не можна було не помітити їх і не зрадіти їм. Я випадково побачив Майкла. Відділившись від загону, він стояв на краю дубового гайку й роздивлявся по виднокрузі. Його чуб тріпався на вітрі, як високі межі трав, очі сяяли й обличчя світилося від вну­трішнього вогню. Воно усміхалося до якоїсь доро­гої істоти, що на хвилях квітучих жит мчить над цією землею, тулиться до трав, жартує з вітром і сміється, сміється злотною радістю блакитного неба. Так лише залюблений юнак виглядає свою милу, як тоді приглядався Майкл Смільський, ко­зак з діда-прадіда подивляв предківську землю й не міг насититися її красою...

Одного разу Майкл почав мене розпитувати й про Смілу, звідкіль походив його предок. Він на­діявся, що таки пощастить йому побувати там. А поки що я оповідав йому про це містечко. Про могили в його околиці, які бачили ще скитів, про його козацькі городища, тихий, майже нерухомий Тясмин, непроходиме Ірдинське болото... А Майкл, слухаючи мене, виглядав, як заблуканий син, що розпитується про давно покинутий бать­ківський дім.

Але знов приходили інші розмови, і Смайлз давав зрозуміти, що він тут лише чужинець, аме­риканець, тимчасовий повстанець партизанського загону, який нарешті таки повернеться до своєї Вірджінії. Та я не вірив. Бо бачив, як з попелу американської прерії знов зроджується Фенікс української душі...

Одного вечора ми зупинилися на нічліг у ма­лому фільварку над Бугом. Загін довго планував напад на одне містечко, в якому лютувала виїзна комісія чека. Тепер ми були на шляху до нього. Напад хотіли зробити на світанку, коли охорона найміцніше спить. З нічлігу мали вирушити опівночі.

Фільварок був осторонь від головного шляху й дуже годився нам за вихідний пункт нападу. Була це невелика оселя. Два чи три довжелезні присадкуваті будинки, криті соломою. Порожні довгі стайні. Величезні стодоли, старі скирти злежалої соломи. Усе це тяглося здовж стрімкого берега Бугу, що кільканадцять метрів долі творив прудкі, глибокі вири.

Був дуже гарячий вечір. Потомлені денною спе­кою, певні у своїй безпечності, готові до нічного маршу, ми спочивали зараз же після заходу сон­ця, щоб бути свіжими на ранок. Всі лежали поко­том між стодолами на свіжій траві, забезпечені лише незначними сторожами наблизьку. А воно сталося перед північчю...

Москалі таки вислідили наш табір і ще за сві­танку почали оточувати нас. А ми спокійно відпо­чивали. За гарячим вечором прийшла так звана горобляча ніч. З духотливим, майже нерухомим повітрям, зоряним небом і грізними блискавками далеких громовиць. Обтяжені втомою безпечно спочивали, а довкола втягувалося вороже коло. Виходу вже не було... Вільним шляхом залишили нам лише крутий берег, а долі бугські вири... І коли сипнули ворожі кулемети, то сталося щось страш­не. Очманілі від несподіванки, у півсні, гинули ко­заки майже безборонні. Билися лише невеличкі гуртки. Не було ані зв’язку, ані проводу, ані можливості скупчитися. Запалені скирти горіли в ти­хому повітрі, як велетенські смолоскипи, і в їхньо­му кривавому сяйві безнадійно відбивався наш загін.

Не було жодного сумніву, що все втрачено. Та­чанки з кулеметами були захоплені в першу чер­гу, у багатьох козаків бракувало і зброї, і набоїв. Більшість кинулася врозтіч, але московський кор­дон забивав їх, як б’ють зайців, загнаних до польовничого кола. Лише кілька горсток боронилося зі стоділ, які москалі вже підпалювали. Декого взяли в полон, і їхня доля була гірша від долі за­битих.

З кількома повстанцями я теж устиг замкну­тися в стодолі. Але ми дали лише кілька сальв: з нами не було патрониць. І коли стодола почала горіти, то ми висадили ззаду кілька дилів і кину­лися наутіч. Нас привітав кулемет: ворожі чати стерегли всі закутки. Не було виходу: кожен мав сполягати лише на власні сили.

Вискочивши зі стодоли, я кинувся до хат. Із зад­ньої сторони одної з них була цілковита пітьма, бо туди не досягало світло палаючих ожередів. Але кулемет стрекотав десь так близько, що я му­сів упасти під стіною. Я лежав у лободі, а зараз же над моєю головою кулі втиналися в стіну з огид­ним тьопанням. Глина сипалася на спину. Ані встати, ані лежати. На мить кулемет замовк. Я під­вів голову й побачив, що кілька кроків переді мною приставлена драбина від височезної грушки кудись під солом’яну стріху будинку. Гадюкою я доповз до неї. Біля грушки був ще більший су­тінок. Не пам’ятаю, як я вислизнув на драбину й миттю був під стріхою. Там чорнів отвір на сіновал. Без жодної думки я вховзнув до нього й уже був на піддашші. У глибокій пітьмі я був зовсім безпомічний, але страх переміг усі сумніви, і я по­ліз у глибину. Довкола було не сіно, а солома, майже під саму стріху. І я кертицею зачав запорпуватися в неї. По пояс, по груди, по вуха, з голо­вою. А надворі вже догасав гамір бою. Звідтіля ще глухо було чути окремі вистріли, зойки, тріск вогню й крики. Нарешті все затихло.

Світанок мав уже наступити. Що діялося на фільварку? Та як про це я міг довідатися, не зра­дивши сам своєї криївки? І нарешті знайшов спо­сіб. Обережно, за кожним рухом прислухаючись до оточення, я почав поволі виповзати з полови, доліз по ній аж до стріхи й соломина за соломиною почав розгортати сніпки. Встромивши голову між розсунуті сніпки, міг добре вже бачити, що робилося переді мною, саме над стрімким обривом Бугу. Там якраз стояв ряд кількадесяти людей. Ні, не стояв, бо деякі покалічені сиділи, деякі пора­нені спиралися один на одного. Серце моє захо­лоло. Це були ті, що попалися в полон. Тяжко було мені звіддаля пізнавати кожного з них, по­ранених, посмалених, покалічених... Про те, на­віщо їх тут вишикували, не могло бути жодного сумніву. Три кулемети, за якими сиділи шкіряні люди, стояли проти цієї лави смерті. Але полонені мовчали. Навіть покалічені не стогнали. І від їхньої мовчанки ставало ще жахливіше... Я ж цілком за­був за себе і так натискав головою на сніпки, що дивуюся, як не вилетів на стріху.

Чого ж вони очікували? Присуду?... А з хати напроти вийшло кілька осіб, мабуть, командантів цих шкіряних людей. Вони спинилися за одним кулеметом і попереду виступив якийсь семітський тип. Я бачив горбатий профіль, товсті губи й си­няву недавно виголеного підборіддя. Він тримав у руці якийсь папір, і я чекав, що то буде присуд для полонених. Жид подивився в нього й звер­нувся до лави по-українськи. Кожне його слово виразно долітало до мене.

— Хто з вас американець Майкл Смайлз? Хай вийде вперед!

Думка про Смайлза мені не приходила в голову, і я не шукав його серед полонених. Яке ж було моє здивування, коли з лави виступив на два кроки вперед козак. Це справді був Смайлз. Обшарпа­ний, обсмалений, чорний, підтримуючи однією ру­кою другу, мабуть, поранену, він все ж стояв рівно перед лавою. Жид почав говорити спочатку по-англійськи, але після кількох слів перейшов зра­зу ж на німецьку. Що, мовляв, в останній мент з цього паспорту (він затріпав Майкловим паспор­том) штаб довідався, що серед бандитів є америка­нець. До цих бандитів він, Майкл, звичайно, при­став з нерозуміння, за що б’ється пролетаріат... Але щоб дати йому, мовляв, можливість спокутувати свою помилку, він пропонує Смайлзові перейти на службу революції. А революція не забуде ані його каяття, ані його вірної служби... Інакше його че­кає доля цих бандитів. І жид показав на приправ­лені кулемети...

Козаки в лаві, звичайно, не розуміли нічого з жидової пропозиції. Але з того, як усі їхні облич­чя були звернені до Смайлза, видно було, що вони здогадувалися, в чім справа. Можете уявити, що відчували ці присуджені вже до смерті істоти, ба­чачи перед собою людину, якій давалося право вибору між життям і смертю... Навіть шкіряні лю­ди вдивлялися в Смайлза напруженим зором.

А Смайлз стояв рівно, ані рухом не виявляючи свого відношення до пропозиції чекіста. Не знаю навіть, чи він слухав її. Бо при перших словах жида на його обличчі заграв усміх, а очі задиви­лися до обрію за фільварком... Я тремтів від жахливого напруження і притискався головою до сніп­ків, щоб нічого не втратити з його рухів і слів. А Майкл мовчав.

— Ну, так відповідайте, — по хвилині даремної мовчанки крикнув жид. І додав нетерпляче: — Що ви, американець, можете мати спільно­го з цими петлюрівськими бандитами?

Майкл здригнувся, так ніби тепер лише дій­шли до його свідомості слова чекіста. Але ще ні­чого не відповідав. Лише обернувся до відсудже­ної лави, яка без руху дивилася лише на нього. Це тривало хвилину, безкінечну довгу хвилину... Майкл знов обернувся до жида. я зачув його повільні, виразні українські слова:

— Я не американець, а український козак, Ми­хайло Смільський...

Потім поворот, два кроки назад і він знов стояв серед відсудженої лави...

Запанувала тиша. Страшна, передсмертна ти­ша. А жид шарпнувся назад і високим злим голо­сом не закричав, а впрост заверещав:

— Вогонь!!!..

Кулемети затріщали до лави...

* * *

— Я не пам’ятаю далі вже нічого, — докінчу­вав Давид. — Опам’ятався десь аж ввечері, коли чекісти покинули фільварок. З розстріляних не спасся ніхто. Хто не загинув від кулі — залишив­ся в бугському вирі... Десь там завершив колобіг свого роду український козак Михайло Сміль­ський...

ВЕЛИКИЙ ЛУК

Уже більше чверть віку висів він над ватраном у Яхненків: великий папуанський лук з Нової Гвінеї.

Славний мандрівник, що з своїм козацьким розгоном до світу запізнився вродитися на пару соток років, привіз його на Гетьманщину із своєї останньої подорожі. Незадовго до смерті він дарував його родині Яхненків, з якою був зв’язаний глибокою приязню.

Він не хотів його віддати до жодного музею, куди без жалю й без втіхи збував свої записки й збірки. Бо цей лук був подарунком від ворожбита-папуанця, з яким мандрівник колись побратався. Лук був славною зброєю. Поголос про нього йшов колись по цілому Маклаєвому побережжі. Бо жоден лук не придбав своєму власникові стільки черепів, як цей. Тонким карбуванням була позначена їхня кількість на твердому, як ріг, дереві й перевищувала півсотні голів.

Та не лиш цим був славен Великий Лук чаклуна. Він ще передповідав смерть. Але смерть не старечого нездужання, не від хвороби, не в тіні приморського гайку. Ні, смерть бойову, войовничу: спис проти списа і кий на кий...

Тоді все одно, натягнена, чи ні, озивалася його й жильна тятива дивною нотою. Була це нота така глибока й повна, як жоден інший тон, людині знаний. І виходила вона ніби з безконечної віддалі, що всюди: нагорі й долі, спереду й ззаду, на небі й під землею. Вона нагадувала таємничо-повний тон великих океанських мушлів, що гудуть захованими в них голосами вічних предків. І коли озивалася — тоді плем’я знало: Великий Лук радіє з близького бою й тішиться з нового карбування...

У нового власника лук ані разу не загудів. Великий мандрівник безсило догасав на півночі, далеко від своєї соняшної батьківщини. Така ж смерть не торкалася Великого Лука...

Яхненки дізналися теж про цю властивість папуанського лука передповідати війни й смерть. Але віднеслися до неї насмішливо й скептично. І повісили його високо над ватраном, майже під стелею, щоб ніхто не міг досягти до нього.

Рід Яхненків був з тих старих козацьких родів Гетьманщини, де колись Великий Лук міг би бриніти безперестанку. Мабуть, бувши нащадками легендарних «Ігоревих воїв», гонилися Яхненки світами. Ворскла, Жовті Води й Полтава, Ґрінвальд і Сарагоса, Царгород і Відень — були тими етапами, на яких бігом віків зупинявся рід, шукаючи собі честі, а батьківщині слави. Німими свідками їхнього минулого були їхні козацькі могили.

Своя слава проминула, а честь войовників залишилася. Було щось проклятого в цій честі, яка по інерції гонила рід і надалі по бойовищах слави чужої.

Семилітня війна, турецькі походи, Наполеонівські війни... Австерліц, Москва, Лейпціґ... Усюди, де проходила чужинча слава, кривавився старий козацький рід. І нарешті загубив і сліди споминів про своє славне українське минуле, не признаючись до нього ані в півсні родових леґенд. Жив уже для нової, чужинчої, слави, вслухувався в її заклики до козацької честі й крові...

Останньою бойовою смертю в родині була загибель одного з них в окопах під Плевном. Але тоді ще Великий Лук не висів над їхнім ватраном. А опісля прийшли спокійні часи…

Нарешті в домі всі майже забули про дарунок великого мандрівника. Забута, запорошена, з обвислою тятивою й двома стрілами навхрест, висіла зброя над ватраном. Нічим не нагадувала про свою славу Великого Лука. Не бриніла ані разу. Були спокійні часи.

Лише одна стара Яхненчиха, мати rocnoдаря, пам’ятала ще таємницю, що її звірив колись великий мандрівник. Але нікому з молодих не зрадила її. Сама лише часом задумливо оглядала дивовижну зброю.

Аж одної зими, коли від голови родини, полковника Яхненка, не було вістей з далекої Маньчжурії, Великий Лук прокинувся зі сну. Того вечора на дворі крутила заметіль, якої давно не зазнала околиця. Вона несамовито гула й висвистувала біля дому, вдираючись своїми голосами в кож­ну щілину вікон, дверей і коминів. Хльостала по шибках вітами вишень, термосила віконницями й зривала з даху спорохнявілі ґонтини. А коли досягла апогея й зломила перед домом столітню ялину, яка нізащо не хотіла схилитися перед нею, — тоді озвався й Великий Лук.

До реву й посвисту бурі вступила нараз рівна й грізна нута. Вона покрила всі голоси, що висвистували надворі. Ні, була їхнім звуковим тлом, широкиm і глибоким, як далеке море. Зібрана в кімнаті родина замовкла, збентежено вслухуючись у незнаний тон. А він наближався й віддалювався, міцнішав і затихав, підносився й падав, як гудіння далекого велетенського органу. І не можна було пізнати, звідки він об’являється й куди зникає.

— Лук, лук!... — закричав восьмилітній син полковника, показуючи вгору. І всі обернулися до стіни над ватраном. Один з цвяшків, на яких висіла зброя, мабуть, обірвався. Тепер у нестійкій рівновазі гойдався Великий Лук на одному гвіздку. Мовчки слідкували очі присутніх, як вихитувався він до темпу таємничого тону. Амплітуда розкиву зростала, як міцнішала й наближалася грізна нута. І щитом спадала, як спадав тон. Ніби чийсь могутній подув хитав по стіні дивовижним вагалом до модуляцій дивовижного звуку.

І вже здавалося, що це сам Великий Лук бринить вгаданим знов тоном, розхитується в такт до власного бриніння. Мов зачаровані гляділи всі на цю гру звуку й руху. Аж поволі тон, загасаючи, стих. Лук хитнувся й безвладно повис.

Усі сиділи мовчки, немов боячись порушити зніяковілу тишу. Дружина полковника поблідлими устами порушила її перша:

— Де він? де він?... Чом не пише? …

Вона почала вставати, але похитнулась і зойкнула. Свекруха підхопила її. Обидві жінки — й дружина —- обнялися в тривозі за життя сина й чоловіка. Полковниці було зле... А за хвилинку гнав до міста крізь бурю й заметіль очайдушний верхівець. Поспішав за лікарем помагати прийти на світ новому воякові...

Тієї ночі мало хто спав на хуторі Яхненків. До висвисту бурі мішалися зойки родильниці. А в покої з ватраном стара Яхненчиха похапцем оповіла полковниковому братові, своєму другому сину, леґенду Великого Лука.

Молодик лише знизував плечима. Це було поза його світоглядом. Він зняв зі стіни зброю, обтер порохно, натягнув з великим зусиллям суху жильну тятиву й пустив її. Лук видав лише ясний стрункий тон, цілком не подібний до того, що звучав раніше... Дурниці!... Галюцинації!... Бабські казки!... А в відчинених дверях стояла радісна, сяюча мати й сповіщала:

— Онуки!... Другий онука!... Як же врадується батько! Як врадується!

— Бачите, мамо, що цей лук віщував цілком інше, ніж ви казали. Він мені віщував небожа, онука, а братові сина! …

І знов до покою вступило полковникове ім’я і причаяність небезпеки, з якою він був там, далеко в маньчжурських снігах.

Так з бринінням папуанського лука ввійшов у життя Марко Яхненко.

Але про його батька не було відомостей. Аж занадто довго... Нарешті страшну звістку довідався першим брат: полковник загинув у кінному рейді до японського запілля. І сталося це, здається, тієї ночі, коли озвався Великий Лук...

Як не скривали все від жінки й матері, але нарешті й вони мусіли дізнатися... Козацькі родини довго не бідькаються. Найбільше боліло, що зотліє десь дороге тіло без чесного похорону...

Але вже весною прийшло на хутір велике листування в англійській мові з урядовими перекладами. Прийшли й особисті речі полковника, дбайливо складені в малий пакунок, і його шабля. І з болем та гордістю читала родина переклад японської реляції про смерть Маркового батька. Чесний ворог з пошаною й подивом висловлювався про хоробрість полковника, що сам один, покинутий вояками, боронився до останнього. Він упав між кількома зарубаними самураями. Вороги поховали його як героя з військовими почестями і засвідчували родині своє співчуття й подив... Над незнаною їм ще козацькою честю...

Усе це сталося тієї таки ночі, коли бринів Великий Лук. Він не зрадив своєї слави...

А потім знов прийшли спокійні часи. Полковників брат зайняв його місце на чолі родової традиції, ставши теж вояком. До неї ж готувавcя й старший полковників син. Обидва мужчини рідко бували вдома на хуторі. Один, коли дозволяла військова служба. Другий — коли дозволяла школа. А так хутір Яхненків, віддаль від великого міста, залишався королівством малого Марка.

Під доглядом двох жінок ріс Марко спершу одиноко. Як не близькі були йому мати й баба, але найкращим товаришем був він собі сам. Сам вига­дуючи виграшки й пригоди, він не тужив за великою компанією приятелів. Між сусідніми хлоп­цями не мав їх. Але опісля справжній друг появився. І була ним книжка.

Ледь навчившись читати, залізав він з книгою пригод до глибини саду й не чув, бувало, як збентежено гляділи й кликали його по всіх усюдах. Він- мандрував по далеких краях, приймав участь у войовничих пригодах, звойовував народи й підбивав землі. Це його, Колумба, вітали бронзові люди Нового Світу; це він, Кортес, полонив Монтесуму; це над ним, капітаном Куком, справляли дикуни канібальську перемогу...

А вернувшись до хати, він з острахом здіймав зі стіни папуанський лук, стирав з нього порох і даремне намагався натягти жильну тятиву. Могутня зброя для могутніх рук. І безвислідно на­трудивши дитячі м’язи, обережно вішав Марко зброю на старе місце. Він, зітхаючи, дивився на неї, і ніколи йому так міцно не бажалося бути вже дорослим і міцним, як у той мент. Він бо бачив себе струнким і сильним мужем, що, притиснувши ногою один кінець лука, влучає міцною стрілою в ворожу ціль.

Велика родинна бібліотека, занедбана й запо­рошена, наскрізь пролізла шашлями, таїла ще в собі безліч інших покладів. Їх усі відкривав Мар­ко. Стягаючи з полиць якісь стародавні книжки, сіро-жовті від пороху й віку, подивляв спочатку хлопець чудернацькі літери, дивовижні вінієти, орнаменти й дереворити. З них гляділи на нього часом суворі гетьманські обличчя, часом митропо­личі лиця, або веселі й лукаві козацькі Мамаї чи київські спудеї.

Здивовано розглядав ці старі, незнані йому речі Марко й ніс запитатися матері чи баби.

— Звідки ти це взяв? — була їхня здивована відповідь. — Лиши, поклади на місце, бо запоро­шишся!

Ось були їхні висвітлення на всі причаєні ди­тячі запити. Сам, не так розумом, як непомильною дитячою інтуїцією, доходив хлопець до розуміння тієї старовини. Це були свідки забутої батьківщи­ни. Свідки українського роду, що колись був зрік­ся сам себе. Свідки, що століття ховалися в невиді забуття, не об’являючись нікому. І нарешті дозво­лили діткнутися себе малій дитині. І ожили.

Читаючи першу сторінку півзотлілої книжки «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана...», відчувала дитина легкий треміт. Але не жалю. Це був треміт несвідомої радості над ще далеким, але вже пев­ним воскресінням «зацного рицера» — України.

На початку саме цього таємного процесу відродження української душі прийшла війна. І дядько і брат відійшли на фронт. Ішли з радістю. Те, що відроджувалося в Марковій душі, було для них назавжди мертве. Знов тая ж родова вояцька честь заслоняла їм причини й наслідки їхньої вірності. За кого й за що йдуть класти свої голови — не думали. Бо не лише самі не знали, але вже від кількох поколінь була обірвана з їхньої душі листва українських традицій.

На хуторі стало ще порожніше й тихіше. Мати й баба жили лише в очікуванні листів від синів. На Марка менше звертали уваги. А він, мов сп’янілий, пив без перестанку із таємного джерела відродження. Тієї зими він переглянув усі старі книжки, і коли б хто міг подивитися до Маркової душі — здивувався б: у дитяче тіло повернула вже родова душа, хоч ще підсвідомо-дрімотна перед цілковитим пробудженням.

А навесні прийшли перші удари. Під тим самим Ґрінвальдом, де колись згинув предок, впали й нащадки. І брат і дядько Марка пропали безвісти у гущавині пруських лісів, десь серед мережива мазурських озерець і болот...

Тоді від челяді почув уперше Марко легенду про Великий Лук: як Великий Лук сповістив родину про смерть його батька, як він народився бурхливої ночі, і як тепер знов Великий Лук гудів, як несамовитий, віщуючи смерть брата й дядька. Марко з новою цікавістю оглядав давно знану зброю, але через кілька день Великий Лук зник зі свого місця над ватраном. Лише незапорошена дугаста пляма значило місце, де ще донедавна висіла дивовижна зброя. Як не допитувався Марко, що з нею сталося — але не отримував жод­ної певної відповіді. Великий Лук зник без сліду. Наступної зими Марка віддали до міста, до школи. І та переміна його душі, що започаткува­лася на хуторі, довершилася в місті. І почала на­бирати чинної форми. А все те довершило чарівне, вперше втілене в звук слово Україна. Чим глибше сягав розклад давно вже мертвої імперії, тим виразніше ставало це поняття: Україна. Воно висіло в повітрі, само злітало з уст. Звук, легенда набирали форми. Форма жадала цілі. А ціль спалахувала нагло вибухнувшим полум’ям нації.

Марко був замолодий. Але, як усі самотні — зрілий не по літах. І мати й баба не впізнали хлопця. Так, ніби чужинець, син іншого племені й ін­ших обріїв з’явився додому тринадцятилітній Марко. Таємно зникли із стін портрети царів і з горища об’явилися суворі гетьманські обличчя в спорохнілих рамах. Жах матері й баби не був удава­ний. Але не поміг. Хлопець завзявся, ніби в’їхала до нього стара «козацька лють». Перестрашеним жІнкам кинув він до обличчя всю силу свого запалу. Немов справді стверджуючи стару істину, що сховане від мудрих відкривається дітям. І «мудрі» вступилися.

Тепер хлопець не мріяв уже про далекі виправи й пригоди. Його боліло, що замалий він і не може ще носити ані сірого жупана, ані шаблі, ані сидіти на коні, як новітні «зацні рицери». (Проте він спробував пристати до якоїсь козацької частини. Але його швидко відставили додому. І він дав матері слово, що почекає ще кілька років, аж кінчить науку. Затиснув зуби й чекав...

З півночі насунули хмари. Гетьманщина, роздоріжжя двох орд — північної й південної - встигла звоювати лише Дике Поле. Північ була сильніша. І тепер загарблива й нахабна, сунула вона до родючого краю, несучи на вимін облудливі азіатські гасла.

Перші зудари прийшли на Гетьманщину. В околиці Яхненкового хутора йшли бої. На високій тополі вмостилась гарматна чата, подвір’я було повне ординарців, заклопотаний штаб не спав ночами, і пізно до ночі світилися вікна панського будинку.

У цій метушні Марко почувався як вдома. Він знав околиці, як свою кімнату, водив стежі по знайомих лише йому доріжках через ліси й поза околиці сіл. Він забув про день, про ніч, про весну. Відчував лише, як грає й шумить у нім відроджена українська завзятість.

Проти українців стояли на дорозі міжнародні бригади. Набрані з бувших австрійських полонених, головно мадярів, вони відзначалися нечуваною жорстокістю й ганебною підлотою озвірілих наймитів крові. Мадяри були з них найгірші. Вони нікому не давали помилування, злобні й кровожадні прислужники Москви. Було щось символічне в цім союзі двох народів: зійшлися, спізналися й порозумілися дві азіатські крові. Не було ганебності, яку б не зробили мадярські бригади. Так ніби Схід хотів наперед і назавжди помститися Заходові за свою азіатську підрядність.

Після довгих боїв в околиці хутір Яхненків мусів бути залишений. Як не боронилися козаки, але обхоплена з усіх боків частина нарешті підлягла. Довкола хутора замкнулося коло смерті, і оборонці склали зброю.

То був ясний теплий день ранньої весни. Сонце ласкаво пригрівало, далечінь голубіла, межі просихали й над ріллею тремтіли теплі повітряні хвилі. Але ніхто не помічав цієї краси. Серед крику жінок, мичання худоби й іржання коней догоряли запалені гранатами хуторські стайні, ще коцав десь далеко кулемет, а двір був повен стомлених, розгублених людей, що скидали на купу зброю.

У воротях уже стояли націлені до юрби чужі кулемети, озброєні чужинці ходили по двох між подоланими, щось кричали й лаялись своєю й московською брудною лайкою.

Але кількадесят оборонців таки замкнулися в панському будинку. Вони завалили двері, залягли за вікнами, виставили через віконця на піддаші кулемет. Перспективи оборони були сумні. Старий дерев’яний будинок під сухими ґонтами спалахнув би, як віхоть соломи. Але нападаючим шкода тих скарбів, що їм мріялися в панському домі. А оборонцям треба було тримати в руках хоч власне життя. Почалися переговори...

Цих кілька годин непевності й напруження пролежав розпалений Марко біля кулемета, приправлений подавати стяжку набоїв. Він не боявся. Навпаки, його серце тремтіло незнаною досі радістю близького бою.

Переговори закінчилися умовою: оборонці складали зброю, їм підтверджено вільний відхід з хутора. Але Марка треба було силою відірвати від зброї. Бо хлопець мовчки вхопився за держала кулемета й треба було його пальці відтягувати один по однім.

Хлоп’яча затятість була останнім опором оборонців. З усіх закутків великого дому сходилися похнюплені мужчини до великих сіней і складали в куток на купу непотрібну зброю. Мадяри поки що поводилися чемно. Але не встиг ще останній покласти на купу свою рушницю, як великий озброєний відділ мадярських вояків ввійшов до сіней... Почався грабунок.

Незважаючи на протести й опір, оборонців почали обшукувати й грабувати. Мадярська лайка, удари рушничними прикладами, зойки й протести змішалися в невимовний гамір. Червоне начальство кудись зникло...

Марко кинувся до льоху, де були сховані жінки й діти. Їх саме виводили. Мабуть, хтось показав на власниць маєтку, бо двох безборонних жінок вже стерегли два озброєні мадяри. Їх вивели нагору й повели до окремої кімнати. Там почався допит.

Марко стояв між мамою й бабою перед кількома червоними мадяр-ськими старшинами, що ґерґотіли між собою своєю крикливою азіатчиною. Вони перебігли очима по жінках і все тикали пальцями в Марка, що дивився на них з тією нескриваною ненавистю, на яку здібна лише дитяча душа.

— Де сховані гроші? Де дорогоцінності? Де срібло?...

Мати й баба мовчали, презирливо оглядаючи нахабну галайстру. Уже розмовляти з цією злодійською наволоччю було пониженням для їхньої гідності. Вони навіть дивилися не на них, а кудись понад їхніми головами. Туди задивився й Марко. Темний гетьман, міцно затискаючи булаву, косо дивився, на знану йому, войовникові, сцену:

Горе переможеним!...

На всі повторені запити, на грубу лайку й погрози допитувані мовчали. Тоді один з мадярів прудко підвівся з вигідного фотелю й скочив до жінок. Однією рукою він схопив під горло стару Яхненчиху, другою Маркову матір й, стиснувши щосили, затряс ними, як осінніми яблунями. І довга, тріскуча, злобна мадярська лайка порснула з йoro уст.

Але це тривало лише мент, бо вже втявся Марко з усієї сили в насильника... Що сталося з ним опісля — він уже не пам’ятав.

Марко прокинувся й хвилинку лежав нерухо­мо, збираючи докупи уривки притомності. Спробував поворухнутися й зойкнув від болю. Боліло все. Ціле тіло було мов потовчене. Але найпекучішим болем озвалися руки й ноги.