Оксана Лятуринська

(1902—1970)

Оксана Лятуринська народилася 1902 р. біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Роксана Вишневецька) на Волині. З 1924 р. перебуває в Чехословаччині. Навчалася у Карловому університеті, Українській студії пластичного мистецтва, Чеській вищій промисловій школі у Празі. Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т.Шевченка, С.Петлюри. Друкувалася у “Літературно-науковому віснику” («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941).

У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Після Другої світової війни жила в м.Ашафенбурзі (Німеччина), з 1949 р.- у США. Друге видання «Княжої емалі» (1956) включало також збірку «Веселка». Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956). Померла 1970 р. в м. Міннеаполісі у США.

МАТЕРИНКИ

Даремне було б виводити цю назву квіток-материнок від трави-материнки, якої вживають у нас знахарі для різних лікувань і яка росте чи не всюди. Ці квітки з тією травою нічого не мають спільного.

Вони росли на Материнщині - маленькому хутірці, і, може, тому їх діти так назвали, тим більше, що ніде інде їх не можна було знайти.

Всі люди, хто їх тільки не побачив, були заздрі на ці материнки, пробували пересаджувати до себе. А от на, ніде вони не приймались!

Як вони справді називались? - Хто його знає. Ніхто ні зблизька, ні здалека про це не міг нічого сказати. Може, про це можна було довідатися щось у старолатинських ботанічних атласах. Пригадую, допавшись колись такої книги, я загледіла під рубрикою дивовижної флори якісь квіти - Sancta mater чи щось подібне. Але вони не були такі, як материнки. Материнки були далеко кращі, і з тим в один голос погоджувались усі діти з Материнщини.

Їхній колір був сивоблакитний, оквіття подібне до оквіття повних стокрот, тільки трохи більше. Якби не той колір, вони б майже цілком були подібні до квіток Атосу, так званих " слізок Матері Божої".

Про ці слізки, що ростуть лише на Атосі, тамошні ченці розповідають таке:

" Мати Божа ходила по горах, плакала:

її Син мав бути розп'ятий!

Вона питала Місяця, Вона питала Сонечка:

" Чим полегшити йому муки? "

Ніхто не знав, лише Земля-праматір:

" Слізьми, своєю мукою! "

Мати Божа ходила по горах і плакала,

Просила Місяця, просила Сонечка:

" Будь свідком моєї печалі! "

Місяць посвітив, Сонечко пригріло,

Земля сльози квіточками позбирала".

В слізках перламутром блистіла справжня сльоза.

В материнках завжди стояла синя роса.

Слізки пахли бальзамами і кипарисом.

Материнки - чимсь дуже наближеним - маминою хутрянкою.

Вони росли на галявах Материнщини з ранньої весни до пізньої осені. Іноді здавалось, що вони ростуть і взимку на глибокому снігу, особливо ввечері, як приплющиш трохи очі.

В домі материнок, сухих або свіжих, завжди повно. Вони стояли в їдальні на столі, в дитячій біля узголів'я, в божниці біля слізок.

Вони, ніби як слізки, ніколи й не в'янули.

Коли хтось з дітей був далеко від дому, йому посилали материнку. Тоді дитині ставало легше на душі: хтось знав про неї, хтось пам'ятав! І згадка про Материнщину була однією пахучою материнкою.

Тепер усіх дітей з хутора розігнала хуртовина в різні сторони. І ніхто вже їм не пошле материнку. А вони так би втішились, якби хтось хоч сказав, чи ще ростуть материнки на Материнщині.

Якби хтось з вас чув про це - перекажіть!

ОЛЕНА ТЕЛІГА

(1906 -1942)

Олена Т е л і г а народилася 1906 p. в Іллінському під Москвою у родині вченого-гідротехніка І.Шовгенева. Дитинство минуло у Петербурзі. У 1917 р. родина переїхала до Києва, навчалася у трудовій школі, гімназії. З 1923 р. О.Теліга в еміграції. У Чехословаччині закінчила матуральні курси, навчалася в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, увійшла в коло Празької поетичної школи.

У 1929 р. переїздить до Варшави, працює манекенницею, вчителькою, друкується у “Літературно-науковому віснику”. З 1939 р. – у Кракові, очолює літературно-мистецьке товариство “Зарево”, працює в Культурній Референтурі Проводу ОУН.

У роки Другої світової війни налагоджує літературне життя в окупованому Києві, очолює Спілку письменників, редагує тижневик “Літаври”. Розстріляна гестапівцями в Бабиному Яру (1942) разом з І.Ірлявським, І.Рогачем, М.Телігою. Поезія і публіцистика О.Теліги вийшли посмертно: “Душа на сторожі” (1946), “Прапори духа” (1947), “Полум’яні межі” (1977), “О краю мій…” (1999).

АБО-АБО

(Фрагмент)

В канцелярії, де була зайнята Ніна, з самого ранку був надзви­чайний рух. Працівники бігали безнастанно по посвідки, бо завтра видавалися пайки й мануфактура.

Соняшний ранок, відлига, а тому на чоботях цілі фунти болота, що розкидалося мальовничими плямами по підлозі.

Біля самого входу, на лавці, сиділо декілька хлопців. Приїхали з села, щоб зробитися студентами, а сюди прийшли розпитати, як це перевести в життя. Кліпали очима, розглядалися довкола, а час від часу флегматично лущили зернята. Урядовці, минаючи їх, де­кілька разів кидали:

— Товариші, це вам не село.

Або:

— Товариші, це ж канцелярія.

Та на хлопців це не робило найменшого враження. Ніби не до них і зверталися.

З самого ранку Ніна була в русі. Вона була на посаді звичайного посильного, що розносить оповістки у всі кінці міста. Крім того, і оголошення виписувала, а поміж всіма роботами у канцелярії по­зичали її до бібліотеки і до деканатів політехніки, в якої мурах вона працювала.

У Ніни був чудовий настрій — завтра вона мала отримати пайок і мануфактуру, а сьогодні, замість того щоб хлюпати по болоті, їй довелося працювати нагорі, в деканаті. Там помічницею завідуючого канцелярією була Наталочка, яку за це називали «канцелярською крисою», назва, яка так не личила їй з її довгими косами.

«Канцкриса» била на машині повістки, а Ніна надписувала їх своїм не дуже виробленим, п’ятнадцятилітнім письмом. В кімнаті було тепло, низенька груба («буржуйка») розпалилася на червоно. А при ній так гарно було мріяти про минуле. Про дитячі роки з пухкими котлетами й золотими пиріжками, про вередливо недопите молоко, про нез’їджені зупи і сало, відтяте від шинки. Тепер було інакше: щоденний пшоняний куліш і брудна юшка, яка чомусь зветься кавою.

— Лектор Миколай Семенович Жаба, — перервала тишу Ніна, підписуючи якусь повістку. — Уяви собі, Наташо, виходиш ти заміж за людину, яка має таке прізвище, хоч би вона була найгарнішою в світі?

Наташа вложила новий аркуш паперу, задумалася на хвилину:

— Це прикро, але якби він був дійсно симпатичний, я все-таки вий-шла б за нього. Зрештою, можна поставити на кінці «о» замість «а», і все гаразд. Навіть гарно: пані Жабо. Е, Ніно, в наші часи прізвище взагалі нічого не значить. Не подобається одне — зміниш на друге. Раз-два й готово. Чи ти можеш бути певною, коли зна­йомишся з ким-небудь, що він Кухаренко, а не Кохман, або ще якось інакше? А ти вийшла б заміж за цього Жабу?

— Я? Не знаю... Ні... Я взагалі ніколи не вийду заміж.

Ніна почервоніла. Невідомо чому згадала вона майбутню вечірку, згадала, що йде весна, й на душі у неї стало так радісно, що вона забула свій голод, ненависну пшоняну кашу і зробила велику пляму на новій адресі.

— Якраз на повістці до нашого професора. Між іншим, щодо нашого професора... Вимий руки, ти вся в атраменті. Обличчя теж, ось тут, біля носа, як ти так вимазалась?.. Щодо професора... Ти чула, що з ним вчора було? Знаєш старшого майстра, комуніста Бабенка? Ну, є такий. Ще молодий, амбітний, але цілком неінте­лігентний, двокласову школу скінчив. Та майстер, кажуть, дуже добрий. За те його всі цінять, але ж і бояться, бо, розумієш, кому­ніст, має зв’язки. А щодо сентиментів, то не дуже... Цього самого Бабенка ніколи не задовольняла та пошана, яку йому виявляли як здібному майстрові. Він захотів іншого. І уяви собі... ну, вгадай, чого він захотів?

— Звідки ж я знаю? А може, освідчився тобі?

— Ні. Цей Бабенко рішив зробитися ні більш ні менш як інженером-механіком. Скромне бажання, правда? Тільки не думай, що він для цього хотів кінчити вісім класів гімназії, а потім п’ять років політехнікума. Він рішив відбути пару практичних вправ у наших професорів, а потім просити, щоб йому підписали диплом. Просити. Чи ти знаєш, що то за прохання? Коротко й ясно: «або-або». І підписали: мовляв, скінчив повний курс механічного відділу й на­дається йому назва інженера. Але слухай далі.

Сиджу я вчора ввечері в нашого пана Олексія. Ще твоя мама була й моя теж. Сама знаєш, пані Ольга після того, як дізналася про смерть свого сина, сама ледве живе, отже, ми всі силкуємося хоч трохи її розважити.

Раптом входить посильний і подає старому повістку. Прохають прийти на урочистий підпис диплома інженера Бабенка, а потім на товариську вечерю до нього додому.

Пан Олексій прочитав, бідолаха, це на голос, захвилювався, по­червонів весь. А потім заходив швидко по кімнаті й як не почне викрикувати.

— Я порядна людина, мене вечерею не підкупиш. Тридцять років вже професорую, ані одного ще диплома без іспитів не підписав.

І знов забігав по кімнаті, щось репетує, руками вимахує, а сам ледве не плаче.

— Ну і що ж, не пішов?

— Аякже ж. Тільки він трохи заспокоївся, як почала охкати й плакати пані Ольга, мовляв, що з ним буде, куди вони подінуться й що вона, хвора, буде робити... Адже ж інші підуть, бо вони люблять свою родину, вона у них на першому місці. Від підпису рука не відвалиться. Що ж робити, коли тепер весь світ перевер­нувся, а з вовками жити — по-вовчому вити. Потім ще щось то­рохтіла про те, що вона йому все життя своє офірувала, а він для неї такої дрібниці не може зробити.

А він, уявляєш, Ніно, стоїть, старий, сивий, і весь час повторює:

— Зрозумій, що не можу. Я не шахрай. Що ти на старі роки примушуєш мене зробити?

Довго вона його благала, нарешті замовкла й заплакала. Диви­мося — й він замовк. Ми всі потихеньку й розійшлися по своїх кімнатах.

Аж по хвилі стою я в передпокою й бачу: виходить він в своєму парадному френчі. Знаєш, що з зеленої портьєри, права кишеня вища, ліва — нижча. Пройшов повз мене, ні слова не сказав, але ясно було, куди йде. А повернувся, мабуть, пізно, бо ніхто не чув. Вже сьогодні в деканаті дізналися, що всі до одного підписали диплом, а потім... А потім була чудова вечеря з вином. Бабенко був у надзвичайнім гуморі, дуже привітний, всіх частував, а нашому старому весь час підливав. Той відмовлявся, а потім пив, як і всі...

— Я б не пішла й не пила, — сказала Ніна твердо.

— І пішла б, і пила б, коли б іншого виходу не було. Дивись, яка героїня. Шарлотта Корде. Та чого ти посмутніла? Ходім краще по квитки. Завканц вже, мабуть, повернув з обіду.

На широкому коридорі було весело й соняшно. Довгомісячний порох аж танцював від радості в веселих проміннях. Сонце, весна й золото лилися крізь брудні вікна.

В канцелярії було порожньо. Тепер, коли в ній не було нікого, ще яскравіше кидався в очі її нечепурний вигляд. Підлога сіра від пороху, дивовижно вигаптована брунатним болотом, білими недо­курками, якимись червоними скравками паперу й жовтим лушпин­ням гарбузового насіння. Біля дверей, під лавками, чітко вимальо­вувалися на темній підлозі декілька плевків майбутніх жреців науки.

Але й тут, як і в коридорі, цю вбогість і бруд весело освітлювало нахабне сонце крізь вікно, від бруду різнокольорове, мов вітраж, з відтиском чиїхсь пальців.

— Як же ж тут гидко, — подумала Ніна, — як в помийній ямі.

Вона була сама. Наташа чекала її в коридорі.

Раптом двері відчинилися, але до кімнати ввійшов не завідуючий канцелярією, а звичайний собі сторож з ганчіркою, відром і щіткою.

На устах його блукала усмішка. Ні, не блукала, а сиділа міцно й певно. Ніна дала йому дорогу — мабуть, прийшов робити порядок.

— А я до панночок справу маю, — звернувся він до неї.— Декілька разів сюда заходив, але вас не було.

— Я нагорі писала, в деканаті, — пояснила Ніна. (— Що за справа у нього до мене й чому «панночка», а не «товариш»?) — В чому справа?

— А в тому, що ви, панночко, мусите тут сьогодні добренько змити підлогу: бачите, яка брудна, та й того... вікно теж треба змити, і двері пошурувати варто, та й коридор, до сусідніх дверей. Я вже вам і води приніс, і щітку. Ось вже й поміч вам, хоч і не моє це діло.

Ніна здивовано глянула на відро, на ганчірку, на усмішку сто­рожа й нарешті зрозуміла: хочуть, щоб вона після цього дня праці, після всієї писанини поза годинами роботи, ще змила своїми ру­ками весь цей бруд. Десь глибоко в душі зайнявся вогонь образи й гарячим полум’ям спалахнув на обличчі.

— Хто це сказав? — знайшла вона нарешті силу запитати спо­кійно.

— Як хто? — здивувався сторож.— Звичайно, завканц. А ось і він іде.

— Я ось кажу, щоб вона мила, а вона вередує, —звернувся він до чоловіка, який входив до канцелярії, — скажіть їй самі.

Він весело хіхікнув і відійшов набік, цікавий сцени, яка має відбутися.

До кімнати ввійшов завканц. З його темного френча звисала ціла серія різних ремінців і якихсь футлярів на олівці, сцизорики й навіть мапи. Розкішне галіфе пишно, як два самовари, віддувалося над високими чоботами із жовтої шкіри. Все це надавало йому війсь­кового вигляду, хоч з військом він зроду не мав нічого спільного.

— В чому справа? — пролунав його спокійний солідний голос.— Ви не хочете виконувати свої обов’язки, товаришко?

— Це ніколи не було моїм обов’язком. Я роблю, що від мене вимагається, цілі дні розвожу повістки. Де ви бачили, щоб посиль­ний складав каталоги, навіть німецькі? А я все роблю, бо то я все вмію, а підлогу змити не можу, — швидко забелькотала Ніна.—Подивіться, яка вона? У всіх деканатах це спеціальні баби роблять. Та й змучена я за цілий день праці і голодна дуже.

— Боже мій. Тільки бути спокійною, — пронеслася думка, — це, мабуть, помилка. Він сам зрозуміє. Не з дерева ж він.

— Я вам кажу, — знову пролунав дерев’яний голос, — що ви, то­варишко, або вимиєте підлогу, або... я знайду собі іншу працівницю, яка буде це робити. Не маємо стільки грошей, щоб розкидати їх направо й наліво. Кажу вам востаннє: підлога мусить бути вимита сьогодні і то добре. Візьміть ласкаво своїми ручками ганчірку.

Сторож у кутку хіхікав. Ніна відчула, як кудись далеко відрива­ється від неї вся радість, яку вона носила в собі цілий день. Відір­валася й покотилася далеко по недокурках і гарбузовому насінню.

Кинутися на коліна під поглядами завканца й сторожа і шкребти, дряпати що є сили цю брудну вонючу підлогу? Кожна баба вимиє її за годину, а вона буде вовтузитися цілий вечір, та й добре не змиє. Зробити їм цю приємність? Цей театр?

Перед очима встала постать матері, яка чекає на сукно й цукор. Перед очима затріпотали всі олівці, ножики й мапи на грудях зав­канца й, як крізь сон, долетіли його слова:

— Бачу, що ви, товаришко, нарешті хочете мене послухати. Ось і добре. І столи відсуньте, всюди вимийте. А я буду тікати, бо дійсно погано робиться в цьому оточенню.

— Аякже, і під столом треба, і під лавками, — швидко заговорив сторож і затупотів до дверей. Цілим виразом свого обличчя він хотів продемонструвати, що й його нерви ні однієї хвилини більше не можуть витримати цієї атмосфери.

Ніна подивилась на ці два такі різні й однаково підлі обличчя. Хотілося ногою вдарити відро, а брудною ганчіркою хльоснути по задоволенім обличчі завканца й по його надзвичайному френчу.

— Не буду я мити вашу підлогу, мийте самі, — крикнула вона й вибігла на коридор, не чуючи затривожених питань Наташі.

Сонце по-старому світило крізь вікно, але Ніна вже не бачила ні його золота, ні весни. І нічого веселого не було в танцях пороху у весняному повітрі. Ні. Це просто був порох, який давно було б змити.

На душі було сіро, тяжко й брудно, як все довкола. Як жива, стала перед очима мати, як живий, став весь тяжкий завтрашній день, без отримання їжі й одягу.

Але раптом в душі щось сіпнуло й розпач зник, як хворий ви­рваний зуб. І відразу ж хворе місце залила пекуча, незнана до того часу хвиля ненависті. І замість жалісних — вирвалися слова спо­кійні й жорстокі.

— Слухай, Наташа, я вже не буду тут працювати. Завканц примушував мене сьогодні мити підлогу. Розумієш, просто йому треба було мене викурити або висміяти. Я його вже давно дратую. І не тому, що зле працюю, а якраз тому, що осмілилася не киснути дома, а працювати й заробляти. Навіть помилки того тумана на оголошеннях виправляти. Якби я ще працювала з виглядом муче­ниці, то, може б, він стерпів мене. Бо я ж мушу бути для нього «жертвою революції» й ні до чого непридатним продуктом «гнилої інтелігенції». Але коли цей «продукт» радісно ганяє по місту з по­вістками, а потім голодний до вечора пише всяку требуху, він не може цього знести.

Краще буду маківники продавати, на городах працювати, і, повір мені, я з ним ще зустрінуся. Але в інших умовах і при інших обставинах.

На слідуючий день на місці Ніни працювала інша — родичка завканца.

Підлогу вимив сторож. Мануфактуру й пайок за цілий місяць одержала нова працівниця.

ГАЛИНА МАЗУРЕНКО

(1901- 2000)

Галина Мазуренко (Боголюбова) народилася 1901 р. в Петербурзі, середню освіту закінчила у Катеринославі (1919). У період національно-визвольної боротьби воювала в армії Української Народної Республіки, за бойові заслуги була нагороджена залізним хрестом. Після поразки УНР навчалася в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова та в Українській студії пластичного мистецтва в Празі. Друкувалася у “Літературно-науковому віснику”(«Віснику”), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Перша збірка «Акварелі» вийшла 1926 р. у Празі, згодом там же вийшли «Стежка” (І939), «Вогні» й «Снігоцвіти» (обидві 1941).

Після Другої світової війни переїхала до Лондона, працювала у студії-ательє, потім коледжі при Лондонському університеті. У 1992 р. стала членом Спілки письменників України. Померла 2000р. у Лондоні. Там вийшли її збірки: «Пороги» (1960), «Ключі» (1969), «Зелена ящірка» (1971), «Скит поетів» (1971), поема «Золота корона» (1972), «Північ на вулиці» (1980).

“НЕ ТОЙ КОЗАК, ХТО ПОБОРОВ,

А ТОЙ КОЗАК, ХТО “ВИВЕРНЕТЬСЯ”…”

(уривки)

«Хай нас по тюрмах садовлять...»,

або Чортків

(Зі старої революційної пісні)

Минуло багато годин, поки жовніри маялись із полоненими. Ті то падали, то підіймались, а конвой терпляче чекав.

В нікого з тифозних з рушниць не стріляли, бо ніщо не могло допомогти хворому, коли лягав на землю, хіба пхнути ногою та за­лишити лежати. Сам підійметься і дошкульгає до в’язниці, і куди йому йти? Кривава зоря, мов когтисті крила Чортківської тюрми, захопила півнеба і причаїлась, ніби вдивляючись, як кігті вхо­дять глибше й глибше в серце Польщі, і те серце стає кам’яним.

Вже таки добре потемнішало, коли їх вкинули в маленьку ка­меру, на кам’яну підлогу. У слуховому вікні нагорі не було куку­рудзяного снопа, і з підвіконниці капав дощик. Снопа не було й на підлозі. Замість нього лежав молодий леґінь з села. У нього, мабуть, знайшли патрони і тепер місяць за місяцем гноїли в мокрій і холодній коморі.

Він і лежав, мов подушка, в головах у тифозних. Все-таки і йо­му, й їм тепліше.

«Хочеш квасолі?» — питала його Ліза, принісши з черги на сніданок мале горнятко, але він мовчав, відвернувшись до стіни.

«Та ти помреш так. Їж!» — частував хто інший, але не було ніякої відповіді, і коли б не кожух гуцула, такий гарячий, що па­ра йшла з нього, можна було б гадати, що він вже не живий. А так, мабуть, був тифозний? Дні проходили одноманітно, зате вночі тюрма наповнювалася стогоном і криками. То приводили галицьких вояків...

І тоді ніхто не балакав, а тільки прислухався. Тюрма знала, ко­го спіймали і як тяжко б’ють!

Особливо один... коли б його ім’я залишилось в пам’яті людей! Мучили й замучили його, та він не зрадив і не видав нікого на ті самі муки, що сам терпів. До камери вдень з’являлися ні з того ні з сього якісь солодкі й балакучі чоловіки і розпитували, хто звідки, чи не з Галичини? Треба отак посидіти та послухати в Чортківській тюрмі, щоб зрозуміти, чому галичани воліли денікінців, а наддніпрянці — Пілсудського.

А хто тільки міг та видужав, манівцями махав з таборів смерті через кордон, де, ходили чутки, що Омелянович-Павленко зібрав чимале військо й розкурює свою люльку...

Старий вояка був Омелянович-Павленко. Народ вірив і любив його.

У Лізи від неспаних ночей, коли приводили галицьких вояків і стогнала в’язниця, і від підозрілих відвідувачів почались кошмари. Як раніш, вона не хотіла вірити в злих людей, так тепер її вважався шпигун у невинній людині.

Польська сторожа пропонувала їй перейти до одиночки. Все- таки панночка, а то чоловіки. Незручно. Чоловіки? Ці тифозні в камері були люди вже, а не чоловіки! Вона боялась бути сама. Краще на кам’яній підлозі. Краще! І поляки її залишили.

Що діялось в тюрмі, знало все населення Чорткова. Здавалось в той час, що у міщан було одно серце і воно сиділо в військовій в’язниці.

Коли дозволяли відвідувати ув’язнених, вулиці пустішали, а перед ворітьми витягались, мов перед церквою на Великдень, один за одним кошики з хлібом та що Бог дав, і жінки у хусточках, з перемученими обличчями стояли і чекали, коли їм дозволять передати це все.

В’язниця стала переходовим пунктом до концентраку.

Сонце помалу повертало на зиму. Але Лізі не було холодно в валянках та кожусі, а там якось буде! І вона байдуже чекала на свою долю, що була вже виписана на клаптику паперу одного ранку в польській поліції.

Всі кудись розійшлись, а вона все терпляче сиділа на заяложеному стільці й дивилась у вікно. Коло вікна сидів русявий хлопець, щось переписуючи. Вона його тільки тоді помітила, як він підняв голову, озирнувся на двері і щось промовив до неї по-польськи. Вона не зрозуміла. Тоді він ще раз оглянувся на двері і сказав знов. Тепер по-українськи.

«Славна дівчина! А пошлють Вас туди, де й здорові чо­ловіки не витримують. Прохайте, поки не пізно, щоб взяли на поруки!»

«Та я нікого не знаю, щоб взяв мене».

«А Ви прохайте й прохайте. Та не відзивайтесь до мене при всіх».

Тут хлопець витяг свій полуденок, що його мати чепурно за­горнула, і поділився з Лізою.

Тільки грюк у двері — а хлопець шусть до свого столу. Сів і, мов не він, пише далі. Повернулись урядовці. Зібралась дівчина з ду­хом і давай прохати та й вмовляти:

«Лишіть мене тут. Я ще слаба».

Ті нічого — слухають і починають радитися.

«Та й можна лишити. Та де? В кого?» — радяться далі. Коли не підсяде збоку якийсь липкий та поганенький в червоних прищах.

«Та чого довго думати! Залишайте в мене. В мене мати, і їй бу­де добре з нами». — Решта глянула на нього і ніби згоджується, і ніби вагається. А самій Лізі чомусь страшно стало. Пішла геть з поліції назад до тюрми. Ніхто не вів її, бо мала перепустку, та й ку­ди втече на опухлих ногах і з хворим серцем?

Та тільки вийшла, а той хлопець, що з нею полуднував, вслід вискочив. Мабуть, і йому стало моторошно.

«Не журіться. Я щось надумав...»

І помчав невідомо куди для польської поліції!

Стась, а потім куховарка на кухні

Куди побіг Стась із ніжними очима Андрія з Тараса Бульби?

А побіг Стась, забувши, що він поляк і служить у польській поліції і не можна йому бігти, куди несли його молоді ноги і душа, що вже їй сили не стало терпіти! Ледве дихаючи від задухи, вско­чив він до галицького комітету і промовив до зачудованого пана судді, голови комітету:

«Беріть на поруки Вашу українку. Рятуйте! Її лихо чекає». Та й метнувся назад щодуху, поки не помітили відсутність його в поліції. А підстаркуватий суддя, що бачив багато на своїм віці, на цей раз тільки здивовано похитав головою:

«Ось тобі й на! Буває ж...»

І пішов брати на поруки Лізу.

Після служби в поліції схвильований Стась повернув додому за місто до одного з дрібненьких будиночків, що, мов грибки в го­роді, стирчали коло річки, а далі йшли знов городи, а там очерет.

Стара мати його накривала на стіл на два прибори: йому й собі. Вона цілий день чекала його, щоб отак разом поїсти й поба­лакати. Обтирала полицю з книжками, що він так любив їх чи­тати. Але на цей раз вона сказала:

«Стасю!» — і докір, і страх були в її голосі, бо пані Зося щойно дізналася від нього, що він наробив.

«Стасю! Ти мусиш зрозуміти, що діється в світі! А що як дізна­ються? Ти ледве знайшов працю в поліції! А вже побіг клопотатись за якусь біженку до галицького комітету!»

«Мамцю, не бійся, суддя нічого не скаже».

«Стасю, що тобі вона? Всім не допоможеш! Та й ти поляк і по­бороли б вони, чи дістав би ти службу в польській поліції? Тут нічого не поробиш і, як тобі хоч трохи шкода твоєї старої мами, забудь цю дівчину!»

Стась понурив голову. Ось як мати зрозуміла його бажання просто допомогти в біді! Може, й суддя так зрозумів і тому всміхнувся?

І щоб забутись, після вечері Стась сів читати свого улюблено­го Шіллера.

Але його добре діло тим часом давало добрі наслідки, бо Ліза покинула в’язницю і сиділа в отелі, де галицький комітет винайняв їй кімнату.

«Звідки і хто Ви?» — говорив до неї поважний, літній чоловік, що назвав себе суддею. І чим більше розпитував він її, тим все ясніше ставало для неї, що він ніякий не суддя, а просто хитрий шпигун, що хоче щось вивідати від неї, чого вона сама не знає, але все єдино його підіслала польська контррозвідка. Але для чо­го? Та так, на всякий випадок! Щоб галичан виловлювати. І поки Ліза, охоплена манією переслідування, молола всяку нісенітни­цю, суддя, що був дійсно суддя, і руки опустив, не здогадуючись, за кого його приймають! Як кожне щире співчуття його обер­тається в очах загнаної людини в щось фальшиве й гидке! Тяжко допомогти, коли людина не вірить вже, що може бути дружба й поміч без брудних примішок. Але нічого, це осядеться.

Нарешті Ліза попала до переходової хати, яку винайняв га­лицький комітет для тих, кого зміг взяти на поруки.

Суддя дав їй жіночий одяг від своєї жінки, подарував фарби й папір, щоб малювала, але вона платила самою чорною невдякою.

Як загнане звірятко, бачила вона, чого не було, — провока­торів, шпигунів, польських вивідувачів. Це була якась бо­жевільна реакція, що загубила всяку міру, і найгірше, що воно ніяк не проявлялось назовні, крім мовчанки і безвиразної маски на обличчі. Це б не довело ні до чого доброго, коли б не сталось щось, що знов перевернуло її життя догори ногами.

Поки сипняк потихеньку підкрадався до неї, Ліза жила на кухні, де панувала куховарка.

Ясно, що куховарка її не злюбила: Лізу поклали на кухарчине ліжко (не спитавши, чи та того хоче), бо сусідня кімната була пе­реповнена чоловіками. На всякий випадок куховарка кричала:

«Піди донеси пану судді, що я тут роблю! Шпигунко!»

Це Лізу трохи заспокоїло. Куховарка сама боїться шпигунів і не донесе на Лізу, бо тільки галичани зараз переживають, що за­знала Ліза.

Куховарка мала своє товариство і допомагала «по-своєму». По­бачивши, що власне Ліза «таке ні до чого», що й донести про те, що діється, судді боїться, товариство почало ігнорувати її при­сутність на кухарчинім ліжку.

На ліжко до Лізи сідала не раз, обернувшись до неї спиною, не­молода жінка. Здавалось, вона була по професії знахарка. Загор­нувшись так, що тільки стирчав гостренький носик із шалі, вона також нагадувала й контрабандистку, коли цього було треба.

«Дай йому петрушки! А до лікаря нехай не йде. Всі вони пани і серця не мають».

«Хіба петрушка допоможе? А жаль його мені. Так плакав, так плакав, аж плече в мене досі мокре», — шепотіла молоденька повія, щоб ніхто не почув, але куховарка раптом повернулась до неї, у руці у неї був пучечок, що хотіла кинути до борщу.

«Гей ти, бери петрушку, та ось трохи з’їси сама».— Поки кудись зникав шматок м’яса, до Лізи повторювалось улюблене:

«Голову відірву! Бач, як розляглась, пані! Донеси судді — голо­ву відірву!»

І Ліза, почуваючи себе в повній безпеці від доносів, почала виліковуватися від манії переслідування.

Непрохану сльозу вона все-таки ковтала, але це тому, що ду­же любила поплакати, і крізь сльози, як крізь магічну пелену, тремтіла в куті на божниці лампада. Що ближче наближається Різдво, то все лютішала куховарка, їй так і кортіло замість того, щоб скалкою катати тісто, проїхатись по Лізиній спині.

«Дивиться і мовчить, дивиться і мовчить. А що думає, хто знає. Ой, донесе, донесе панові судді!»—тривожилась вона і замість то­го, щоб поділитися «серед своїх», несла картопельники до іншої хати, де мешкали, чекаючи долі, арештовані галицькі вояки.

Але одного разу вона вже дуже завзялась, Ліза встала з ліжка. Біла й страшна здавалась вона у своїй нічній сорочці, і все товариство повернулось до неї. Куховарка нараз затихнула.

«Бог Вас покарає за мене», — тихо й роздільно сказала Ліза до куховарки, і здавалось, щось нараз перевернулось від тихо промовлених слів, мов зашуміли якісь крила.

А Лізи вже не було в хаті, вона вийшла надвір, як була в сорочці, й лягла на Різдвяний сніг.

Гарно було лежати під зоряним небом. Сніг студив розпече­не гарячкою тіло, і вона відразу заснула. Отак її і внесли до Чортківського шпиталю, до палати зі зловісною назвою: «Сипняк».

РІЗДВО

Зоряний Рік кінчався. Панував Козеріг над тим, що залиши­лось жити, а йому дісталась замучена Галичина, голодна й хвора Україна та ще далекі рештки людства, що мали свої біди.

А від землі над Чортковом підіймалася чорна мла. Це старий біс виліз перевірити кості зі страшних підземель замку і, щоб довго не ходити, засів на шпиталі. Хтось ніби викликав його, йо­му здавалось. Але ніхто не кликав. Хворі мирно спали, перевер­нувшись з людини з прізвищем в людину з числом над ліжком.

«Не тратьте сили, так легше», — так, щоб щось говорити, ше­потів під ніс собі біс, роздивляючись своє місто.

І Ліза не втрачала сили, а просто нерухомо лежала. Одне око її перестало знов бачити, але друге ще якось трималось. Серце да­вало себе знати опухлими ногами, а на легенях висіли банки — тоді так лікували запалення легенів і з успіхом, судячи по Лізі.

Вона не рухалась, але дивно ясна стала голова; було цікаво знати й бачити те, що у звичайних обставинах нікому не поба­чити. Бачити, як зміщаються цінності людських відношень.

Ось принесла дівчинка-покритка своє немовля. Воно лежало й плакало на столі, а вона все кудись зникала, аж дитячий скривлений ротик навіки затих від голоду.

До Лізиного ліжка підійшов дволітній хлопець із опухлою го­ловою, він хотів, щоб із ним хтось побавився. Чути було, як лікар казав: «Цій дитині ліпше б не родитись!»

Принесли жінку з розпухлими гландами на шиї, і вона хрипіла три ночі й три дні без перерви і подібна була до страшної чорної ропухи.

«Жабо, замовчи!» — кричали на неї сердито жінки з сусідніх ліжок. Нарешті її тіло задубіло, і санітарки, що вона їм всім на­бридла своїм передсмертним хрипом, прибігли з ношами, вони жартували і, злегка підкидаючи тіло, так для сміху підкидаючи, вийшли з палати.

Це все більше зачіплювало й врізувалось в мозок, а вже манії переслідування як не було. Так загадково як прийшла — пропа­ла. Гарно й тепло спати в чистих простирадлах і, коли трохи по­кращало, Ліза широко відкрила своє здорове око.

Недалеко від неї жінки або суперечились, або оповідали страшні й дивні пригоди з нечистою силою. Чортків, здається, мав за собою цю славу.

«У Вас тиф?» — якось запитала Ліза одну з них.

«Ні, я отруїлась. Випила кислоту».

Вона помовчала й додала:

«І лікар сказав мені: дитино моя, будеш жити! Тільки хворіти­меш довго. Вся шкіра з кишок, зі шлунку позлазить, а будеш жи­ти...» Це було подібне до старого «сказу» і говорилось напівспіваючи. Невже такими словами дійсно говорив лікар?

— А з чого Ви отруїлись?

— Набридло жити.

— А чи Вас ніхто не любив?

— Ще й як любили! Один жовнір так мало через мене не зарізав другого. Ось як мене любив! Але так, щоб жалів, не було...

— Так Ви його не любили?

І Ліза з цікавістю вилізла з-під ковдри послухати про вічну казку «Люблю — не люблю».

Назустріч Лізі висунулась інша, кучерява голівка молодої жінки з проваленими очима і синцями в півщоки, бо випила отруту.

— Любила? — і задумалась. — Ні, я нікого не любила. Я тільки гроші любила! — гарячково блиснули очі. Видно, що вона й гроші не любила. А так... вихор життя, співи й сміх! Як весело жилося, ко­ли з кишень військової старшини текли гроші, а потім вона перей­шла до жовнірів. А чи варто жити інакше? Бог забув нас. А може й Бога нема. Як Він може терпіти, що людина така підла свиня!

Неочікувано викрикнула жінка, а потім затихнула й почала співати якесь заклинання: «Сафатина, сафату, вшицькі хлопці пойдьте ту!» — і почала оповідати леґенду — вона вміла оповідати!

Так ось, сиділи дві жінки під Різдво й ворожили. А хтось і грюк до дверей. Відчинили. Хлопці! Один краще одного, кличуть ку­дись їхати. Сани великі, всіх вмістили, і коні баскі, як вогонь!

Та якось моторошно стало жінкам, і потиху стали вони чита­ти молитви. Коли бачать — і коні не так скоро біжать, і в одного з хлопців виросли роги! От жінки з воза та в кущі. Дивляться, а вони під шибеницею, де з Бучачу харцизяку повісили.

Тут жінка раптом заспівала, але так сумно й тихо.

Ой на тій лонці, лонці зеленій,

Там лежить Стась мій, збитий, змучений...

Прийшла до нього матуся його.

Та й задумалась. «Отсе я й струїлась тоді вперше», а потім че­рез кілька хвилин заспівала далі, мов забулась.

Ой, Стасю, Стасю, що з тобою?..

А там у палаті настала мертва тиша. Малий хлопець, що в нього голова роздулась, мов гарбуз, зложив свої ніжки, як у павученяти, тонкі й заснув. Ніхто на нього не кричав: «Йди геть. Ану набрид! Хто тебе спородив такого?..»

... Добрий Вечір, святий Вечір!

Це могли співати колядники? А через плечі Різдва, мов нічого не сталося, весна сипала проліски, повстання, подорож і нові живучі надії! І воскресала пам’ять про Того, Хто не піддався в бо­ротьбі проти страшного ворога людського роду, а може, й всього Божого світу. Хоч (3 Гоголя) «Два страшних ока просто вперлися в Нього, ніби готуючись пожерти Його...»

Цей хрест кладу на могилу Тобі, Мамо!

Ти спокутувала за мене,

і Тобі, замученій під час терору в

Києві 1935 p.,

він належиться!

Донька Галя

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ

(1907—1944)

Олег О л ь ж и ч (О. Кандиба), син поета О. Олеся, народився 1907 р. у м. Житомирі. Дитинство провів у Пущі-Водиці поблизу Києва. У 1923 р. разом із матір’ю виїхав до Берліна, де перебував його батько. Університетські студії закінчив у Карловому університеті в Празі, захистив докторську дисертацію “Неолітична мальована кераміка Галичини”. Був асистентом Українського вільного університету в Празі. Як археолог працював у чеському Національному музеї, брав участь в археологічних розкопках у Словаччині та інших країнах. 1938 р. читав лекції (слов’янська археологія) в Гарвардському університеті.

Перша збірка поезій «Рінь» вийшла у Львові 1935 p., друга — «Вежі» (1940) у Празі. Посмертно вийшла упорядкована автором збірка «Підзамча» (1946). У роки Другої світової війни О.Ольжич керував підпільною боротьбою на окупованій фашистами території України. У травні 1944 р. у Львові був заарештований і вивезений до концтабору, закатований гестапівцями у цьому ж році.

РУДЬКО

(Життєпис одного півня)

Отже, я розповім вам про півня. Не про величезного слона чи хижого лева, а про звичайного півня, яких ви безліч бачили за своє молоде життя. Ви, може, не пригадуєте, але я знаю, що колись ви були з ним в дуже близьких відноси­нах. Він непереможно вабив вас до себе яскравістю барв та дзвінким голосом, і ви, пручаючись в обіймах матері, тяглись до нього малими рученятами.

Згодом, коли ви навчились ходити та копатись в піску по­серед подвір’я, ви відчули до нього пошану. Ви уступилися йому з дороги або, кинувши всі скарби, стрімголов бігли в сіни і причиняли за собою двері, коли він надходив занадто близько. Ще за якийсь час ви шпурляли в нього тоді, як виводив свою голосну пісню, грудками, і, нарешті, він став для вас зовсім байдужим. Предивний птах з закрученим хвостом перестав для вас існувати.

І от роки ви тішитеся з літа, нудьгуєте взимку і менше знаєте про те, що твориться в душі вашого колишнього прия­теля, ніж він, що відчуваєте ви!

Сором! Сором! Отож — про півня. Слухайте!

* * *

В сінях було душно, і сіра чубата квочка, що два дні тому була перенесена сюди з прохолоди стайні, часто дихала роз­критим дзьобом. Квітневе сонце таки добре припікало! Мож­на було б устати й напитись з мисочки, що стояла коло гнізда, але вона досиджувала сьогодні свій двадцятий день і обурю­валась на саму згадку про воду чи пшоно, яке лежало поруч золотою купкою, не зачеплене ще від позавчора. Двадцять днів! Це вам не хруща проковтнути!

Її майже голі від сидіння груди горіли останнім огнем, який могла видушити матерня любов з виснаженого тіла. Ще доба, — ні, не доба, ще кілька годин — і прийде найщасливіший мент її життя, мент, за який можна віддати все, витерпіти всі муки!

Яйця були якраз в міру теплі, й, перевертаючи їх ніжно дзьобом з одного боку на другий, вона всією своєю істотою відчувала в кожному маленьке скорчене тільце і величну силу життя, що його наповняла. Година ще!

А проте я не оповідатиму, що сталося за годину. Я не малюватиму вам щастя матері, коли тріснула перша шкарлупина і почулось жалібне хлипання немовляти. Я не маю для цього гідних барв. Не згадуватиму і всіх тих переживань, що їх мали нові мокрі громадяни світу, коли ступили на межу свідомого життя. Вони мало чим різнилися від ваших власних, коли ви були в такому становищі. Безліч незрозумілого, дивного і сила неприємного, як-от шкарлупка, що не хоче одстати від пупика, або погана колюча соломина.

Прийшла господиня і, вийнявши, щоб не подушилися між яйцями, тих, що вже обсохли, поклала в решето та поставила на піч. Тут зібралися вони всі п’ятнадцять (не було ні одного бовтуна чи заморка), тут навчились підводитись на ноги і вперше відчули голод, що відтоді став їх найвірнішим това­ришем на ціле життя.

Здебільшого лежали вони, притулившись одне до одного, і тихенько пищали, немов заспокоювали самі себе. Якийсь за­ворушиться, і всі прокидаються зі свого напівсну та вибуха­ють жалібним лементом.

На другий день, після того, як квочка добре викупалася в піску та досхочу наїлася, під неї підпустили курчат.

Чи вона пізнала своїх дітей? Чи ті почули в ній матір? Пізнала! Почули! Почули і побігли до неї на перший ніжний поклик. Так, але, скажу вам, курка на 21 день сидіння має такий настрій, що прийняла б під свої крила цілий всесвіт. В цей час у ній знайде собі оборонця взагалі кожне курча, нехай воно навіть убереться вже в колодоч­ки.

Хитаючись на непевних ногах, розбіглись наші малі по хаті і раптом, злякавшись чи то чорної тіні, чи власної самотності, летіли назад на тихий голос матері. Вони хотіли їсти. Мати це чула, і, коли чиїсь великі руки покришили на долівку жовток з яйця і грудку пшоняної каші, кілька самі кинулись на неї, а решті почала поясняти призначення цих жовтих шматочків мати. Ніжне дрібненьке квоктання, щось наче: «так, так, так, так, так», що його вона ще в дитинстві чула від своєї матері, тепер само з’явилося на язиці. Брала зернятка каші і знов випускала їх з рота, боячись, щоб не проковтнути ненароком коштовної страви. Сама вона сміла їсти тільки гречку та житнє зерно, насипані поруч. Малеча хапала гливкий жовток, давилася, чмихала. Нарешті це обридло. Всіх стали більше цікавити очі першого найближчого або його жовтенькі пазурці. Вони здавались особливо смачними, і то один, то другий голосно шльопався на землю, коли сусіда занадто сильно сіпав його за палець.

Одно руденьке з двома блакитними латочками на спинці курча зацікавилося маминою бородою, підскочило і повис­ло на ній. Квочка несамохіть тріпнула головою, і мале покотилося по землі. Запам’ятайте собі це курча. Задля нього одного я почав своє оповідання. На вигляд було це звичайнісіньке мале курчатко, півник, з цікавим поглядом карих оченят та ледве помітним зубчастим гребінцем. Він довго не міг заспокоїтись після цієї пригоди, але це не пошкодило йому за хвилину вскочити по пояс у миску з водою, яку всі тепер учились пити.

Мокрий, він поліз під матір, але не міг там довго висидіти, виглядав то з-під крила, то спереду, вилазив на спину або біг геть і націлявся на стіні на поважну чорну муху.

Проте всьому буває кінець. Прийшов кінець і сонячному квітневому дню, і все товариство опинилося під піччю. Було темно, душно і не лишалося нічого іншого, як забитися в мамине пір’я і віддати себе на поталу тривожним снам.

* * *

Другого ранку, коли висохла роса, всіх винесено на двір. Стурбована квочка бігла ззаду, підскакувала, хотячи відняти свій скарб. Та нічого страшного не сталося, курчата знов були коло неї. Малеча дивувалася з усього, що бачила навколо. М’який порох під ногами, довгі зелені травинки, які ніяким чином не можна висмикнути з землі, гаряче-гаряче світло, що сипалось згори, — все це і бентежило кожного, і наповняло душу веселощами.

Тепер вони вперше побачили інших схожих на маму істот. Довірливо бігли до їх і зразу ж розчаровувались. Ці coтворіння або, здивовані, йшли собі геть, або, гірше, — дзьобали малих боляче в тім’я. Мати мусила ставати в їх обороні, і за перший день їй довелося кілька разів витримати порядну бійку.

Треба сказати, що за час сидіння на яйцях багато подруг, які колись ставились до неї з належною пошаною, встигли цю пошану цілком втратити. Охляла та заклопотана, вона під час своїх коротких прогулянок не могла дати їм доброї відсічі, зате тепер, почуваючи себе матір’ю, вона зважува­лась ставати й проти тих, що на них колись навіть очей звести не сміла б.

Перед самим півнем, цим володарем курячих душ, вона своїм тілом закривала дітвору і, намагаючись не дивитись на його обурене обличчя, кричала хрипким голосом та молила йти геть. Любов робить героями. Колишня полох­лива сіра курочка не вагалася тепер кинутися на голову Сіркові, що з виваленим язиком прийшов глянути на нових мешканців подвір’я, а кота Кирила вона погнала галопом через увесь двір до першої дірки в баркані.

Всі думають, що кури вміють лише цокотати та кудкудахкати. Ніхто з вас, певне, і не підозрівав, що у них є власна, розуміється, не подібна на людську, а проте багата і вироблена мова. Цією мовою можуть кури і висловлювати свої почуття чи бажання, і ділитися зроб­леними спостереженнями. Так, так! Я колись, ще малим хлоп’ям, досконало знав її та пробував навіть складати курячо-людський словник. Мені нічого не коштувало збентежити всю шановну громаду принесеною звісткою або примусити її сховатися перед вигаданою небезпекою. Я водив за собою цілу зграю поважних курок, задурених найпривабливішими обіцянками, і доводив до сказу гордо­витого півня, кидаючи йому в обличчя тяжкі образи.

Досить сказати, що я заслужив щиру приязнь наших та сусідських курей, а між півнями нажив собі найлютіших ворогів. Не один вбачав у мені такого ж півня, як сам, і збройно виступав проти чужинця. Тому часто ходив я то з подряпаними руками, то з підбитим оком.

Отож цієї самої чудової мови вчились тепер наші малі клубочки. Про значення одних згуків догадувались інстинктом, інших — навчались з досвіду. Коли мати кричала довге «кре-е-е!» — всі бігли під баркан чи ховались в лопухах, бо це значило, що в повітрі є якась небезпека, шуліка абощо.

Як мати киркала одривчасто «кр, кр, кр!» (небезпека на землі) — малі розуміли, що треба уважати на кота, який, ідучи за своїми справами, щось занадто підозріло б’є хвостом. Вони й самі за матір’ю гукали зляканим голосом на нього, і цей голос скидався на сюркотіння цвіркунчиків.

Настали найщасливіші дні життя наших курчат, їх переселено з-під печі до курника, в перекинуту бочку. З ментом, коли господиня одчиняла вранці двері і сипала їсти, починався день самих насолод. Мати вела дітвору крізь дірку в плоті на город, на грядки з різним зіллям, або мандрувала в сад, що весь заріс високими травами та кропивою. Там, мовляв, безпечніш, як на городі, звідки господиня захвачувала родину віником. До того попід тином лежали цілі купи старого листя, де чудесно можна було шукати різних хробаків.

Тут, на лоні природи, дітвора здобувала всю науку, що її має знати тижневе курча з доброї родини. Малпуючи матір, вони навчилися чухати собі ногою за вухом (і не падати при тому!) та дзьобиком розправляти пух на малих крильцятах. Навчилися купатися в сухому піску, підкидаючи його вгору, наче дощик, лягати боком, відкинувши ноги, проти сонця і навіть удавати, що гребуться.

Малий Рудько всюди був перший. Чи то ковтати довжелезного хробака, чи заплутатись у траві і переполо­хати матір своїм вереском. Це він весь обробився у павутиння, він сам на сам зустрівся з загадковим зеленим коником.

Коли надвечір квочка вела всіх додому, курчата почували себе найщасливішими істотами в світі.

Вола їх були повні добірною стравою, переважували їх на бік, а дома чекала ще вечеря з рук господині. Переганяли одне одного, тріпотіли крильцями й удавали, що б’ються. У цій забаві однакову участь брали і півники, і курочки. Згодом одступили одні, поважніші півники, далі останні, й гра була полишена самим курочкам, що не зрадили їй аж до сивого волосу. Але це сталося потім. Тепер всі з однаковим захопленням стукали носиком у носик і робили це доти, доки не забували, чого вони, власне, стоять одне проти одного в таких страшних поставах. Е ні, не всі! Одне курчатко, мизинчик, якому господиня мусила помогти вилупитись з яйця, не тішилося білим світом. Весь час бігло воно, жалібно квилячи, слідом за матір’ю і, коли вона хоч на хвилину спинялася, зараз ховалося під крило. Мати перш турбувалася, заспокоювала його ніжно, але скоро побачила, що йому однаково вже не топтати рясту, і зовсім перестала звертати на хоре увагу. І справді одного ранку воно не вибігло разом з усіма з бочки.

День минав за днем, і курчата незчулись, як гидкі палочки на крилах та хвості обернулись у красні новенькі пірця.

Наш Рудько мав хвостик не менший, ніж курочки. Це показувало на його низьке походження (півники добрих порід довго не мають хвоста), але Рудько тим не журився. Досить було навколо речей багато цікавіших, щоб звертати увагу на власний хвіст.

Взагалі за останній час настали в житті курчат поважні зміни. По-перше, вони ночували вже на сідалі, мов дорослі! Мати — посередині, діти довгою низкою по обидва боки. Щовечора, звичайно, траплялась сила непорозумінь. Куроч­ки лізли під матір або на неї, одні курчата, злітаючи, збивали з сідла інших; щоразу ніч заставала когось на землі. Далі: їх перестали так смачно, як раніш, годувати. Але найдивніша зміна сталася в поводженні матері. Вона не була вже така дбайлива, як колись, і часто, ідучи поперед своєї родини, дзвінко-дзвінко цокотала. Цього вже курчата за нею ніколи не помічали, їм було навіть ніяково слухати. Згодом і ночувати вона стала не з ними, а з дорослими курми і, коли якесь занадто їй обридало, злегка дзьобала його в голову або плече.

Взагалі, давала зрозуміти, що старе минулося. «Що ж, як ми з своїм не в лад, то ми з ним і назад», — вирішили курчата, і тільки деякі курочки все не могли забути смачних шматочків з дзьоба матері і постійно наражались на неприємності.

Настала нова доба в житті родини. Курчата ще трималися купи і разом виправлялися на здобитки в старі знайомі місця. Але тепер на них самих лежали всі турботи про хліб насущний і про власну безпеку. Перед Рудьком послався широкий шлях самостійного існування, і він, не вагаючись, ступив на нього.

* * *

Рудько знайшов у собі новий хист. Він і сам не знав гаразд, як це сталося, але одного сонячного ранку, коли навколо горіли роси, зі старого саду почулось його хрипке, тремтяче «ку-ку-рі-ку».

Старий півень, що був саме на дворі, здивовано крутнув головою, а далі погірдливо скривився. Справді, це «ку­куріку» було таке дитяче, таке несміливе, що й ми б з вами напевне засміялися, але самому співцеві здалось воно вершком мистецтва й сили. І з того часу Рудько повторював його кожної нагоди і взагалі без жодної нагоди. Раптом він непомірно виріс сам у своїх очах. Він не почував себе вже тим руденьким курчам з довгим хвостиком, яке кожний може безкарно ображати. Рудько розумів, що своїм співом сказав усьому світові про своє право на радощі життя і що він боротиметься за це право.

Сестри, які вже давно з зачудованням поглядали на його мужню бороду, тепер відчули до нього просто побожність, а брати... заздрість. Ця остання і призвела до того, що на другий день заспівав ще страшнішим голосом його старший сіренький брат, а за тиждень сім запальних горлянок з ранку до вечора, забувши про все на світі, намагалися переспівати одна одну. Дорослі кури глузливо посміхалися, і тільки мати зайшла одного разу в сад і, пильно подивившись на Рудька, з задоволеним виглядом подалася назад.

Але поруч з тим перед нашими півниками стали з’являтися питання, які раніш їх ніколи не турбували. Це питання їх взаємовідносин та становище кожного в їх тісній громаді. Колись з одної зовсім незначної причини виникла суперечка між Рудьком і його сірим братом. Таких непорозумінь траплялось вже досить, і вони зараз же забувались, але сьогодні кожний спитав себе, чому, власне, він, він має поступитись, спитав і враз почув себе гірко ображеним.

Бачили ви, як люто б’ються між собою старі півні? Отже, бійки малих півників бувають куди страшніші. Там змагаються два досвідчені вояки-лицарі, два мистці у своєму фасі, тут — діти, недорослі діти стають до засліпленої боротьби, незручні, обняті одним гірким по­чуттям враженої гідності. Час такого змагання прийшов і для наших курчат, а початок йому поклали Рудько з братом.

Вони бились не день і не два. Бились посеред двору, в саду, навіть в темному курнику, бо обоє не мали сили злетіти на сідало, їх купали в бочці з водою, замикали в різних помешканнях. Даремне! Вгледівши один одного, бігли вони собі назустріч радісні, що зможуть знову гасити свою згагу ненависті. Найшла коса на камінь! Їх гребінці являли собою живе м’ясо, очі злипались від крові, пір’я на грудях зашкарубло. Коли раніш один міг легко перемогти, то тепер це було неможливе, їх завзятість дійшла до останнього, і вони майже не відчували болю.

Проте Сірий мав перевагу. Він бився розважніше, був витриваліший і багато більший. Йому ставало все легше і легше боротися з Рудьком, у якого зовсім запухло одне око. Сірий постійно був зверх, але, коли він хоч на хвилину випускав з дзьоба скривавлений гребінець Рудька, той сліпо ліз на нього знову. Сірого почала лякати ця безстрашність, це божевільне завзяття, і от одного ранку він побіг од Рудька…

У курей є одна негарна риса: вони б’ють лежачого. Боротьба Сірого з Рудьком дала початок для вияснення стосунків і між останніми півниками. Кожний з них витримав бій з кожним іншим, але всі хотіли використати слабість Рудька (Сірого вони не зачіпали, бо той був не такий знесилений), щоб він визнав їх перевагу. І хворому Рудькові доводилося боронитися.

Навіть курочки, і ті підходили до нього тільки на те, щоб ударити в скривавлену голову, мабуть, помщаючись за якісь давні кривди. Зате, коли Рудько вичуняв, він усім їм задав доброго хльосту. Встановився ось який ряд послуху: Рудько—Сірий—Чорний—Рябенький і т.д. Але була й така чудна річ: Чорний бив Рябенького, Рябенький помикав Жовтим, а цей знову ганяв Чорного.

Такі відносини скоро поклали край колишньому щасли­вому життю родини. Вона почала розсипатися. Перший утік Рябенький, бо йому не давав дихати Чорний. Другим подався Рудько; просто з туги по цілковитій незалежності. Незабаром тільки курочки тримались ще купи, а з ними цибатий Сивко, найбільший боягуз, що його всі лупцювали і який ще досі пищав по-дитячому.

У курячій суспільності панують суворі закони. Найваж­ливішим з них є закон шанування старшого. Хай Ви будете які хочете мізерні, а коли хтось молодший за Вас на два дні, то малий він чи високий до неба, а мусить Вам коритися. Ви можете скубти його, можете ганяти по подвір’ю, і він не смітиме Вам слова сказати.

Правда, кожний закон можна обійти. Наприклад, Ваша шановна бабуся впродовж місяця не з’являється на подвір’ї. Що тоді? Вона губить права горожанства і трактується, як кожна зайда. Ви можете зробити вигляд, що її не пізнаєте, і хай стара попробує вибороти собі давнє становище!

Вище посунутись по суспільній драбині можна також, коли Ви заквокчете та набудете тим права бити всіх на праве й ліве плече. А досить Вам когось раз потовкти, і Ви назавжди займаєте його місце. О, кури на це мають дуже добру пам’ять! (От і кажи: куряча пам’ять!) Біда ж, коли хтось по темному абощо ударить свого зверхника: довго тямитиме він цей нещасливий день!

Певне, що трапляються бунтарські душі, які не коряться благочестивим звичаям, але їх не можна брати на увагу. Вони роблять це на власну руку і самі знають, на що ідуть.

Все це найліпше було бачити за вечерею, коли все громадянство збиралось навколо господині. Кожний бив другого чи для того, щоб зірвати свою злість за те, що не може з’їсти сам всього зерна, чи просто для того, щоб показати, що має право його вдарити.

Скільки тут було вигуків, і справедливого гніву, і гіркої образи! Скільки погроз і жалібного нарікання!

Кожна курка щипала сусідню, кожна квочка лупила курчат чужого виводка, кожне курча вважало обов’язком скубнути свого меншого брата. Найгірше було тим, що їх покинула вже мати. За таких ніхто не заступався. На цьому вечірньому зібранні Рудько найближче стикався з товариством, тут почав свій переможний життьовий шлях.

Всі курчата молодших виводків ставились до нього з належним жахом. Двох пишних Марчуків, яких прикупив десь господар, він приборкав у перший же день, але Рудька пекло презирливе відношення до нього дорослих курок. Кожна з них могла видерти йому найліпше перо, йому, що співає незгірш за старого, могла з ганьбою прогнати геть від миски з водою, могла... Коли Рудько не хотів тікати, його так бито в голову, що він несамохіть кричав, наче двомісячний. Боронитись він перше не смів, тепер йому цього не дозволяла його лицарська честь.

Він одхиляв свою голову від ударів, примушував себе приємно всміхатися і показати тим, що він уважає все це за милу забаву, але коли якась занадто вже на нього напосідала, терпець вривався і Рудько одним мистецьким ударом вибивав з неї увесь гонор. Після такої пригоди курка ставала як шовкова і цілком визнавала в Рудькові дорослого.

Так мусив він переконати у своїй повнолітності усе старше громадянство і до початку вересня побачив, що далі йти нікуди. На горішнім щаблі життьової драбини стояв великий сірий півень, пан і господар цілого подвір’я.

Відколи звезли з поля хліб і коло клуні виросла величезна скирта, а на городі почали збирати картоплю, стали траплятися загадкові події. Одного вечора в курник зайшла господиня з синами (неприємні хлопці, але свої) і взялася знімати з сідала курчат. Один парубок схопив Рудька і закричав — «а цього також?» — «так!» і хотів запхнути в клітку, де вже шкреблося кілька полоняників. Та Рудько раптом тріпнувсь, вирвався з рук і, спотикаю­чись, вибіг на двір. Там у бур’янах він і просидів до ранку.

На другий день усіх зловлених з огидною кліткою побачив він на возі. Господар (поважна людина) махнув батогом, кінь хвостом, і Рудько ніколи вже їх не стрівав. Нічна пригода зробила на нього таке враження, що Рудько став диким та обережним і навіть ночувати почав десь на дереві. Його ще раз ловили вже вдень, але півень забився у хмиз, і хоч сам насилу звідти виліз, та зате лишився живим. І коли надворі складено дрова й господар з сином заходилися молотити жито, з давніх Рудькових знайомих товаришів дитинства лишилось дуже мало. Зникли деяки старі кури, зникли всі півники, крім Рябенького та сивого Дилди. Молодших курочок теж багатьох не стало, Рудько за ними, правда, не жалкував занадто. Тепер це був присадкуватий мідяно-червоний півень з довгим, ще мало закрученим хвостом, великим гребінцем та напрочуд мелодійним голосом. Йому лишалося вже дуже мало рости. На ногах у Рудька з’явилися невеличкі, не зроговілі ще остроги, а коло вух біліли білі, як сніг, сережки.

Рябенький теж став струнким та вродливим юнаком, і тільки Дилда досі корчив з себе маленького. Старий півень щось став звертати на них свою увагу. Він побачив в юнаках небезпечних суперників і почав переслідування. Увечері не пускав у курник, вдень протурював з двору. Бідні парубки не мали ні хвилини спокою, але не мав його ще більш за них Старий. Заздрим оком стежив він за молодцями, застукував їх у глухих кутках, неочікувано з’являвся з-за рогу хати і бив, бив і ногами, і дзьобом. Перший не витримав Рябенький. Десь у третього сусіда знайшов він пару щирих курячих душ, що в самоті там проживали, у них днював і ночував. Сивий незрівняно розв’язав питання: просто не виходив аж до темна з саду. Не піддавався один Рудько. Правда, й він з горя заходив до сусідів і навіть дражнив там чудернацького волохатого півня, але здебільшого тримався двору, зручно уникаючи зустрічей зі Старим. Різними правдами і неправдами віднімав у нього курей, вів гуляти на город, на тік, розгрібав їм гній та здобував собі все більшу й більшу прихильність, особливо серед молодших. Старий вискаку­вав з себе, біг, спотикаючись, туди і на чім світ стоїть гнав ґречного молодика аж у діл, де колись росла капуста. А за хвилину, коли він, задиханий, вертався на подвір’я, Рудько вже вів своїх товаришок на вулицю збирати розсипаний овес. Та це ще нічого, але уявіть собі муку Старого, як чув він серед ночі майже поруч на сідалі мелодійний спів свого ворога.

Опало листя з дубів. Вранці стало неприємно ходити по землі, що за ніч вкривалася намороззю. Курей знов почали добре годувати. Зі ставка вернулися ситі качки, а гусей давно не ганяли пасти в поле. Вони цілий день сиділи дома і забирали собі щокращі шматки. Під час сну дошкуляв холод. Кури, сидячи на сідалі, настовбурчували пір’я і скидались на великі темні клубки. А справжніх морозів ще, власне, й не було.

* * *

Одного ранку, коли відкрито курник, його мешканці побачили, що все навкруги укрилось пухкою білою ковдрою. Старі кури побігли до ґанку, лишаючи за собою низки дрібних слідів, але молодь, що ніколи не бачила снігу, була страшенно збентежена. Рудько боязко ступав по землі, обтрушуючи після кожного кроку ноги, а Сивий, розігнавшись, спинився посеред двору, з жахом попробував сніг, став на одній нозі і вже не рушився з місця. Курочки просто — летіли через подвір’я, бились у вікна, падали і застрягали в снігу. Цей сніг вже не розтав. Хлопці розчистили доріжки, і на них обмежилось поле діяльності курей. Тут товклися і гуси, проходжувався кіт. Тільки пес Сірко не визнавав ніяких кордонів. Горобці нав’язали приятельські відносини з усіма мешканцями двора, до свині включно, бо на городі нічого не лишилося, а жити ж якось треба було. Навіть ворони, і ті прилітали поритися на смітнику. Зате кілька разів з’являвся вже коршак і одного разу попав просто проти вікон якусь курку, та вискочили люди і напад не повівся.

Перемерзли дві наймолодші курочки, а Рудько одморозив собі найкращий зубець на гребені.

Старий півень у своїй злості дійшов до останнього. Бігав за Рудьком доріжками, а в курнику заганяв на найвище сідало.

І призвів нарешті, необачний, до того, чого найбільше боявся. Одного дня Рудько став проти нього! Рудько вже кілька разів заступався за курей, коли, бувало, їх кривдив Старий, але завжди приймав за це належну кару. І цього разу Рудько на свої груди прийняв удар розлютованого Старого, але тепер він не побіг геть і враз переповнився шаленою хоробрістю. Йому нічого більше губити! Це Старий ставить на карту своє панування, а він хіба що свої муки! Старий на хвилину закам’янів від здивування, потім хижо блиснув очима і кинувся вперед...

Ніхто не б’ється так завзято, як повстанці. Бо знають, що їм нема дороги назад. Тому завжди стається, що півень-повстанець перемагає своїм завзяттям пана-гнобителя.

Ніхто не заходив у курник. Вони бились цілий день. А ввечері господиня побачила в двох різних кутках два скривавлених тіла. Коли вона взяла їх на руки, щоб змити поранені голови, малий рудий півень кинувся на великого сірого. Той зовсім не боронився. Старе тіло не витримало в борні. Не міг витримати ганьби і гордий дух. На другий день він був мертвий.

Рудько виборов собі своє щастя. Невеличкий півник, що був колись пухкеньким курчатком з двома блакитними латочками на спинці, взяв тепер на себе провід життям рідної громади. І показав себе гідним свого становища. Рудько належав до тих півнів-лицарів, міцних духом і шляхетних серцем, що сміло підставляють груди кожній небезпеці і останні їдять посилане зерно.

Коли сонце почало дужче пригрівати і вода дзюрками побігла зі стріх, а горобці стали знімати невимовний галас, коли в стайні почало чутись кудкудахкання курей, що в яслах лишали теплі яєчка, коли нарешті з тих яєчок вилупились маленькі курчатка з блакитними латочками на спинках, Рудько відчув всю повноту свого щастя.

Уважний, дбайливий, він, здається, був усюди. Допома­гав курці, що носилася з першим яйцем, знайти найвідповідніше для цього місце і заспокоював ту, яка вже знеслася. Він вчасно з’являвся на городі коло квочки з курчатами, і ворони, що прилітали сюди вже не для того, щоб порпатись у смітнику, даремне топтались на гілках дерев, ласо поглядаючи на дрібні клубочки.

Двічі мав він у своєму дзьобі сіре пір’я яструба і від нього носив на щоці широкий рубець.

Дурного Сивого Дилду, який встиг вирости за цей час на величезного півнюру, що лякав усіх своїм безнадійним басом, він зовсім зігнав з двору. Так ніхто й не взнав, куди той подівся.

Тепер Рудько поширив свій вплив на цілу вулицю та сусідські двори і запевнив там собі блискуче положення. Кожний півень з того кутка пам’ятав день і ніч про мідяного півника, що так надпівняче побив його в першій і останній бійці. Бо незручному борцеві не допомагали ніякі хитрощі. Даремне було удавати, що ніби обом загрожує спільна небезпека і доцільніше звести рахунки іншим разом, даремне було робити вигляд, що дома чекає пильна справа. Рудько переслідував такого боягуза аж до самого його двору і там примушував прийняти бій. Отож, кажу, кожний півень міг завжди чекати, що на баркан рідного подвір’я злетить пишний Рудько і примусить його до найбільш принизливого, найбільш ганебного для кож­ного півня вияву покори: підняти вгору тремтячі крила і закиркати куркою...

Рудько, як власної чести, боронив і чести свого народу. Увечері, коли до ґанку сходилися всі кури і квочки приводили свої родини, гуси здалеку мусіли чекати своєї черги, а великий злісний гусак, що душив ногами малих курчат, не раз визнав перевагу Рудькового залізного дзьоба.

Нахабних дурних качок він любив одганяти так скоро, щоб у них запліталися ноги, і вони, зарившись носом у землю, ще довго крякали, дивуючись, як це воно сталося. Кіт Кирило, якому Рудько попри всі його чесноти не довіряв, смів ходити тепер лише по барканах та дахах, і часто траплялось, що голодний Сірко, дарма що клацав у повітрі зубами, мусів тікати у другий кінець двору від Рудькових острогів.

Ба й самій господині не дозволяв він зачіпати своїх курей. На цьому грунті виникали великі непорозуміння, і Рудько ледве не попав у борщ. Бо й дійсно, коли півневі здавалося, що господиня мучить котрусь курку, то він вважав своїм прямим обов’язком злетіти їй на груди або кинутись на спину. Не зважав на