Обкладинка роботи художника 18 страница

— Показуй шлях, юначе!

Єгоханан забіг наперед і ще встиг побачити, як здаля наближався Закхій. Але не хотів чекати. Ще в стані піднесен­ня прудко обернувся й повів асаїна до Закхієвого дому. За собою ледь чув тихі кроки босих есеєвих ніг.

МІНЕРВА

C. X - в і

Ще того весняного вечора, року Божого 1750, з’їжджаючи в почоті полковника Вишневського з за­карпатського нагір’я до Угорської рівнини та по­бачивши далеко на обрії Токайську гору, — відчув нараз Григорій Савич Сковорода, що він у Токаї довго не затримається.

Вдивляючись здаля в трикутник злиття Ляториці й Бодриги, де в серпанку передвечірньої імли маячіло місто, пригадав собі Григорій Савич, що це почуття тимчасовості було охопило його впер­ше перед багатьма роками. Це було такого ж ве­сняного вечора, коли він, натхненний жадобою знан­ня юнак, ступив із тремтінням серця на зелене подвір’я Київської Академії, від якої очікував, що ось-ось одімкне йому всі двері від скарбниці знань і чеснот. Але нічого з тих надій не справдилося, і мав рацію таємничий голос, коли шепотів йому тої хвилини: «Не тут, не тут...».

Цей же самий голос торкнувся знов душі за два роки пізніше, коли, покинувши Академію, по­дався він до «Північної Пальміри» — Петербургу і з-під повсті кібітки побачив, мов тую осторогу, гострий шпиль адміралтейства. Той голос дуже вразив його. Бо ж він з такою радістю залишав був осоружні стіни Академії та подався в широкий світ. Ні, передчуття таки мало правду, бо швидко переконався придворний співак, що не серед пе­тербурзької імли, не під зеленкувато-синім небом півночі, не в ласці чужої цариці й відчуженого геть­мана знаходиться тая життєва вісь, якої так палко прагне його душа.

І ось він назад повернувся до Академії, ще раз чув той сам голос остороги, щоб по-друге по­кинути свою «Альма матер» і податися нарешті до чужих земель. Приймаючи пропозицію полковника Вишневського їхати як перекладчик з царською місією за кордон, —- чекав з тривогою Сковорода, що ось-ось озветься в нім знов знаний внутрішній голос і нагадав своє осторожливе: «Не тут, не тут!...» Але нічого не сталося й він з радістю ви­рушив у далеку путь.

Одразу, на перших кроках по тих землях Свя­щенного Римського Цісарства, через які йшов шлях місії, очікував Сковорода, що побачить новий, ін­ший світ, радісніший, ніж у себе вдома на Україні або й на Московщині, де «багатому кланяються, а бідного зневажають, неукові дають нагороду, а вислуга годується жебрацтвом, розпуста пестить­ся на м’яких перинах, а невинність томиться за ґра­тами».

Та ніякої особливої різниці між чужиною й батьківщиною не помітив одразу Григорій Савич. На перший погляд, йому навіть здалося, що тая чужина і бідніша, й сумніша, ніж його Україна. А сталося так тому, що дорога місії йшла через Чер­влену Русь, захопила глухий кут Польщі, а після пішла серед буйної природи забутої Богом і людь­ми Угорської Русі.

Але своє розчарування він ще скривав. Євро­па — велика, й серед багатьох королівств і народів знайде таки він можливість пізнати мудрість, справедливість, всі чесноти життя, що роблять людей достатними, щасливими та розганяють тем­ряву, гнобленняй визиск... Не озивався й голос остороги, ніби підтримуючи надію, що все бажане знайде він за цими кордонами, які так давно праг­нув переступити. Тому й радісно виїхав Сковорода до Токаю, але коли той голос озвався знов, — то видалося йому місто чужим і байдужим.

Та день за днем утікав од приїзду до Токаю, а Григорій Савич потрохи втягувався в свої обов’язки. Бо не так дяківські повинності при старій Токайській церкві, як її цісарська влада передала для вжитку місії, як перекладчицька праця відби­рали від нього багато часу та уваги й не лишали місця для інших думок.

Місія Вишневського була вислана за кордон для закупна вина для царського двору й православних церков, а також, щоб узяти в оренду ро­сійського уряду кілька славних токайських винниць. Це вимагало від Вишневського багато турбот, роз­мов, оглядин, торгів, умовлювань і відвідин, при яких товмачем завжди мусив бути Сковорода. Бо зі своїм знанням лише французької та москов­ської мови, почував себе Вишневський цілком без­порадним серед того многоязичного Вавилону, яким видався малий Токай навіть і поліглотові Сковороді.

Стало чимось звичайним, що одної й тієї ж години мусив часом Григорій Савич перекладати й галасливий потік слів токайського жида, в устах яко­го знайома німецька мова здавалася чудернаць­кою плутаниною й кучеряві латинські періоди освіченого угорського шляхтича, й віденський діалект присланого до місії з Відня урядовця. Доводилося часом зібрати й розгублені знання й старої гебрайщини, але найчастіше доводилося перекладати з тої, йому здавалось мішанини слов’янських і угорської мов, серед якої пізнавав він yсі первні всіх слов’янських язиків, але свойого „язика малоросій­ського’’ найбільше.

З Вишневським довелося об’їхати Сковороді цілий довколишній край, подивляючи славне То­кайське винарство, оглядаючи орендовані винниці та приглядаючись до людей, звичаїв і природи То­кайської околиці. Опинившись за містом, брудним і по-жидівськи метушливим, переносився враз Гри­горій Савич у свої рідні Чорнухи на Лохвиччині. Тая ж жарка блакить літнього неба здіймалася над Токайськими винницями, як і над ланами Полтав­щини, білі русинські хати здавалися перенесеними сюди з його рідних Чорнух, так само майоріли зо­лоті соняшники й маячили на обрії довгі журавлі криниць та розмірно коливалися в ярмах зустрічних возів круторогі угорські воли. І посполитий люд околиці був усім, усіма проявами свого життя той самий, що й на Україні. Він лише під угорськи­ми магнатами зазнавав й обман і презирство, зне­вагу й визиск, все теє, що, відчував Сковорода, за­знає швидко і його батьківщина в недалекій уже панщині.

Як поступало літо, жарке й промінисте, змен­шувалося Сковороді роботи. Праці по винницях бу­ли скінчені, церковні служби раз на тиждень не ви­магали багато турбот. І тепер Токай почав здава­тися йому остаточно чужим і знов потягло його до широкого світа.

Від недоученого клирика, що був токайським міським писарем, довідався нещодавно Сково­рода про славне задунайське місто Тирнавія, або Трнава. Має бо це місто пребагато гарних косте­лів, по них чудотворні образи, жиє в нім багато вчених богословів і філософів. Та ще більше ві­доме воно своїм університетом, що його перед століттям заснував славний Петро Пазмань і дав у введення єзуїтам.

Але ані костели й чудеса, ані чесноти єзуїт­ського ордену й слава «слов’янського Риму», як іно­ді, натхненний старим токайським, називав Трнаву писар, — не цікавили Сковороду. В іншій формі й іншій обрядності знав це все Григорій Савич вдо­ма. Вельми цікавив його лише університет. У церков­ному архіві знайшов він і стару, безліч разів дерту і знов ліплену мапу Угорщини, оздоблену крас­ним, кучерявим написом: «Спеціяліс Маппа Ґеогра­фіка». На ній у куточку причаївся й чотирикутник з написом Тирнавія. Григорій Савич повісив мапу на стіну й усе частіше почав придивлятися до неї, міряючи віддаль від Токаю до Трнави... Але все не міг відважитися.

Аж одного вечора, коли по південному швид­ко спадав смерк на затихлу околицю, узяв Сково­рода, виграючи на своїй нерозлучній сопілці, один давно вже забутий акорд. Щось у тих нутах було такого, що враз розбудило в нім усі надії, які покладав він колись на за кордон... І Григорій Савич усвідомив собі, що в Токаї нема вже чого йому робити, нема чому вчитися, нема чого споді­ватися... І того ж таки вечора просив він Вишневського, щоб відпустив його з Токаю, навіть зовсім звільнив від служби.

Усіма спокусами вмовлювань і обіцянок нама­гався полковник затримати Сковороду. Нічого не помагало. Хоч офіційно й був Григорій Савич лише дяком при місії, але всі вважали його положення за щось тимчасове й невідповідне для такої вченої людини. Вишневському навіть і до голови не прийшло, що він може затримати свого дяка силою.

А на другий день нашвидку попрощав Сково­рода всіх своїх знайомих, поспішаючи, ніби боючись, що запізниться з відходом і щось важливого стратить. Лише довше побалакав з писарем, напослід розпитуючи його про Трнаву, університет, професорів, спудеїв і старанно занотовуючи все потрібне. Писар теж намагався затримати його. Він висував навіть такий, на його погляд, важливий аргумент, як те, що Сковорода нe бачив ще славно­го празника винозбору, що відбувається під осінь у близькій до Токаю Маді. Свята, на яке, крім без­лічі посполитого люду з околиці, приїздять графи, князі й високі достойники навіть зі столичного Прешпорка... Все було марне...

Склавши в свою тайстру трохи білля, кілька книжок, зароблені гроші та засунувши за пояс не­розлучну сопілку, вирушив Григорій Савич з Токаю по свойому давньому звичаю „пер педес апостольорум», це значить пішака. Через Будапешт, Остригом, Паркань, Комарно прямував він до Трнави.

Дорога була радісна, як була взагалі для Ско­вороди радісною кожна мандрівка зі своєю зміною обріїв і новотою думок. А тут ще була й природа, ціла околиця, так подібна до рідної, був безпосе­редній зв’язок з посполитим людом, але найбільше те невідоме, що манило його вперед. І все це ро­било цю мандрівку найцікавішою з промандрованих досі.

Не зменшила тієї радості й Трнава. Місто ви­падало, як розкішний сад на тлі недалекого передгір’я, а всередині було навіть чистіше, ніж він сподівався, бо, незважаючи на велику кількість ко­стелів, це ж було місто переважно жидівське. І на нім бачив Сковорода, що не помилявся, думаючи про цілу країну: «Село слов’янське, місто жидів­ське, уряд німецький, а пан угорський».

Та прийняття його в університетських колах бу­ло гарне й навіть сердечне. Такого він зовсім не сподівався. Правда, отці каноники й пралати університетської колегії спочатку з подивом і недовір’ям придивлялися до неблискучого зовнішністю чужинця, але досить бувало перших хвилин розмо­ви, як недовір’я уступало місця подиву, а подив по­шані до цієї людини, що мала таку блискучу еру­дицію та заворожуюче поводження. А проте цей чужинець з далекої землі бажав лише одного: по­вчитися в славному університеті, доповнити свої знання, що він їх знав ще «скудними».

У зазнайомлюваннях, відвідинах, диспутах швидко утікав час і, зголоднівши в Токаї за,, пищею духовною», радісно почував себе Сковорода серед ученого оточення. Вже почали Сковороді закидати, що тільки стати б йому магістром, а тоді й натривало він може зв’язати своє життя з уні­верситетом, Трнавою і цісарською землею. Розумним отцям єзуїтам хотілося б мати при універ­ситеті цього вченого схизматика як засіб принади до своєї школи й некатоликів, як пропаганду серед східної схизми.

Байдужий до зовнішньої обрядовості, не ці­кавився Сковорода високою політикою воюючої церкви й ніколи не протестував проти цих прихиль­них натяків, та нарешті з радістю прийняв своє за­рахування до студентського конвікту. Треба було лише ректорової згоди, але ректор, виїхавши до Прешпорку, не повертався довго до Трнави та да­вав знати, що затримається в Прешпорку довший час. Щоб самому вирішити свою справу й заразом побачити столичне місто, вирушив Сковорода до Прешпорку.

Осінь була вже в повні розвою й цілком за­хопила Сковороду. Такої барвистої феєрії осінніх барв він у себе вдома не бачив. Ніколи, здавалося, й повітря не досягало там тої прозорості, яку спо­стерігав він у той день над гребенем близьких гір, коли здаля-здалека вгледів лісисті відроги, під якими лежало столичне місто Угорщини — Прешпорк.

І ось нарешті з горба Трнавськогошляху ви­блиснув перед Сковородою сріблястою сіттю своїх рукавів многоводний Дунай, велична будова коро­лівського замку вип’ялася над Прешпорком у всій своїй могутності, потім потяглися назустріч низькі доми передмістя, такого подібного на Київський Подол, далі горбатий брук півсутінком вечора вкритої угорської вулиці й нарешті похмура Михальська брама...

А ще через півгодини рекомандаційний лист і плинна латина з’єднали Григорію Савичеві найщи­ріше прийняття в господі отця каноника, якого він знайшов по вказівкам з Трнави серед тої плутани­ни вуличок і переходів, що роїлися довкола кафедрального костела.

Від приватного господаря довідався також Ско­ворода, що ректора він може побачити завтра ра­но на відправі в кафедралі. Й як тільки він почув це та глянув через вікно на осяяну місячним сяєвом масу цього собору, що заслонював собою пів-овиду, як тільки усвідомив, що завтра рішиться його доля — хвиля радісного піднесення охопила його й уже не залишала цілий вечір.

Коли господар відвів його нарешті до комірки під стріхою, побажав доброї ночі й вийшов з попередженням про небезпеку пожежі, то Григорій Савич, незважаючи на втому, не ліг відразу. Він загасив лойову свічку, розчинив дрібно рямоване вікно й вихилився на двір.

Під потоками місячного сяєва ґонтові дахи будинків здавалися вкритими сріблястою лускою, велетенська тінь соборної вежі простяглася аж по­під замок, десь далеко за мурами міста, калатав у било вартовий, але від сухого коцання дерева об дерево врочиста тиша осінньої ночі видавалася ще тихішою... І Сковорода мимоволі захопився цим миротворчим настроєм.

Ось нарешті привів він корабельсвоєї душі до пристані. Ректорова згода — це ж тільки формаль­ність і через пару день буде у спокійно-мудрому колобігу університетського життя. Так буде добре. Куди бо він не кидався досі, а все повертав до на­уки, до збирання знань, все надила його до себе лише одна мудрість - Мінерва. То ж власне й з Академії одійшов він лише тому, що нічим уже не міг у ній задовольнити свою жадобу. І до Петербургу манило його ніщо іншого, як тая ж владна Мінерва. Вона ж вказала йому й шлях за кордон, аж до далекої Трнави (чи хто в Чорнухах чув про неї?)... Тут і залишитися?... Далеко від батьківщи­ни?... Служить чужині?... А чому ж і ні... Чого шу­кати?... Усюди однакові люди!... Усюди!...

Так легко дихати чистим повітрям осінньої но­чі, так радісно й мирно на серці, що здається сту­пив би на сріблясту дорогу, яку місячне сяйво розстелило по дунайськиххвилях, і пішов би, поман­дрував у королівствомудрої Мінерви...

Він відвернувся від вікна, щоб іти на постіль і нараз мов закам’янів. Так ясно, як ще ніколи пе­ред тим, зазвучав у його свідомості знаний від-давна голос. Ясно, як ніколи раніше, почув Сково­рода осторожливе:,, Не тут, не тут!...». Непереможне почуття тимчасовості знеслося на нього, як ти­хий морок і витиснуло всі думки, всі почування, всі настрої, щоб ясніше чути було таємничий голос таємничої остороги...

Сковорода прикрив рукою очі, ніби заслонюючи їх від якогось осліплюючого сяєва, постояв ще хвильку, потім повільно роздягся й схилився біля постелі, як дитина, що повільно проказує мо­литви. Почуття тимчасовості вже проминуло, але цілком вже інші думки запанували над немов осві­тленим мозком. Ось сьогодні лише, тут, у цісар­ській землі, починає розуміти він нарешті, чий то був голос, навіщо попереджував його й куди кликав...

То не туга за Мінервою - мудрістю гнала його з місця на місце. То сама його душа Мінерва, сповнена вкрай назбираними скарбами, тягла його роздати їх по тій землі, з якої вона вийшла. Від­платити їй за радість вечорів, гармонію співу, на­солоду пізнавання, шукання правди...

О, він знає тепер, що ця відплата мусить від­бутися не тут, в цісарському місті, за мурами колегії... Не діалектикою Академій і не розмножу­ванням мудрості шкільних лав. Ні, повернутися додому, до «рідної тітки» (так іноді жартуючи, прозивав він Україну), проходити знов тими рід­ними ланами, яким так бракує радості й ласки, знання й розваги, задоволення й щастя… Усе, що назбирала душа по мандрівках, віддати цій землі, вхопити її кігтями мудрого Мінервиного птаха і до кожної ранки вкапнути свою краплину мудрості й любові...

О веди ж мене, душе моя, Мінерво вірна!... Ґеніє мій непоборний! …

***

Міська брама Прешпорська ще була замкнена й Григорій Савич мусів чекати встановленої для відмикання години. Того ранку він був першим, що переїздив дунайським паровозом на другий бік...

Сходило ясно-холодне жовтневе сонце, а Ско­ворода, прямуючи через міські луки, до віденської дороги, здавалося, йшов йому назустріч...