Богослуження

Як глянемо кількадесять літ у минуле, то не хочеться вірити скільки то було крику на тему латинізації обряду при впроваджуванні маєвого богослуження. – Подібний крик, тільки трохи менший, счинився при впроваджуванні богослуження до Серця І. Хр. – Тепер, деякі, почали “латинщити” обряд, впроваджуючи Хресну Дорогу. Але тепер критики якось трохи зм’якли й кажуть: “Та він мусись то правити, бо в його парохії костел”. – Впрочім був це одинокий оборонний арґумент тих, що перші впроваджували маєві богослуження.

І так, чоловік нагадує собі минуле, або слухає теперішнє й не знає, чи дивуватися, чи не дивуватися, чи сміятися, чи плакати.

Застановімся вперед над цим клясичним арґументом: – “Я мушу правити, бо в костелі правлять”, – або “він мусить правити, бо в костелі правлять”. – Що це значить? То значить:

1-о. Що костел, це є лат. обряд, винайшов щось такого й дає нашому чоловікові, що цей, мимо прив’язання до свого обряду й мимо національного антаґонізму, мусить до нього йти. – Так воно йому по серці й до смаку.

2-о. Консеквентно, що в цьому лат. обряді є якісь такі люди, які задумуються над людськими уподобаннями, витворюють щось такого, що до тих уподобань підходить, це дають вірним, вони їх тим притягають до себе та в цей спосіб ширять божу славу, а людські душі наповнюють божою ласкою.

3-о. Що в цьому обряді є ще й такі люди, що завдають собі труду, мимо цего, що їм ніхто не наказує, ані до цего не силують ніякі обставини, щоби наложити на себе не дуже то легкий обовязок цих прерізних надобов’язкових відправ.

4-о. Що зате в нашому обряді – про щось подібного ніхто не думає, тим не занимається, нічого не винаходить, вірним не має охоти нічого нового дати, а навіть і не давби, оскількиби до цего не силував його прикрий, але правдивий факт, що вірні від нього втікають.

5-о. Що колиб тут не було лат. обряду, то наші вірні вже давно, оскількиби взагалі належали до своєї віри, – дуже вже давно привиклиби ходити тільки раз на тиждень до церкви на Службу Божу та раз у рік сповідатися, з виїмком одиниць, що ходилиб ще певно й на вечірні та утрені, – досипляти, – як це впрочім і тепер діється там, де далеко лат. костел.

6-о. Посередно, – що існування лат. обряду є, о іроніо, – для вірних нашого обряду conditio sine qua non, коли не до удержання віри, то щонайменше до розбудження та розросту реліґійного життя.

7-о. Що ми є індолєнтні й ліниві, що не рушимося, аж нас не припече до семої скіри й що ми самі, такими арґументами даємо собі, сором сказати, пощочину.

8-о. Найсумніше, що навіть не здаємо собі з цего справи й взагалі цего не видимо, чи видіти не хочемо.

Стільки, що до цего клясичного арґументу, а тепер вернім до самої річи.

Чейже ніхто з нас не думає ані не твердить, що є десь на світі такий обряд, що повстав одного гарного дня, одержав у віні якусь означену колекцію церемоній, богослужень, тощо, і так має тривати аж до кінця світа! – Усякий признасть, що навіть припустити щось такого є абсурдом, бо це чейже противиться поняттю самого обряду.

Коли доіма є чимсь непохитним, незмінним і вічним, то обряд є, якраз, чимсь зовсім противним: змінним, часовим, переходячим що реагує на всі найменші подробиці, навіть підсоння, географічне положення, вдачу дотичного народу ітд. Саме його завданням є у рамах можливості піти на найдальше йдучі уступки змислам, щоб повести чоловіка, неначе дитину за руку, від річей видимих до невидимих, від земських до небесних. А, коли така його задача й коли він цю задачу в крузі свойого ділання виповнює, то він є живий. Він має рацію існування. І тоді він до себе самочинно притягає і полонить. Але коли він не виповнює цего завдання, коли противно він є колодою у ноги тому, хто хоче взноситися вище, – так мусить діждатись хвилі, що його поклонниками стануть тільки індиферентні та темні, які про вище духове життя не мають поняття. (Нажаль цей сумний факт дається у нас вже подекуди завважити).

Отже, як хочемо, щоб з нашого обряду не втікав, найгарніший матеріял, то все мусить принороритись до вимог теперішнього часу.

Не тільки можна, але є й обовязком до нього впроваджувати такі новости, які підходилиби духові часу та вдачі народу, натомість викидати все те, що пережилося. Арґументи про чистоту обряду, латинізацію то ще є або безглуздою балаканиною, або маскованим лінивством. Остаточно хай буде що хоче, а навіть хай провалиться і весь обряд разом з цілою традицією і з всіми своїми додатками, якщо він має бути тим чинником, що забирає нашій церкві вірних а народові його громадян.

Та на щастя, справа не стоїть ще так дуже зле. Коли, як це згадано вище, давні богослуження будуть віддані до вжитку вірних у живій мові й азбуці, а до того у всенароднім та вивченім співі, коли будемо впроваджувати нові богослуження рівнож у живій мові й то не тому, що їх від літ правиться в костелі, але навіть і скорше, якщо тільки вони підходять під уподобання наших вірних цего часу. Коли надто, ще й самі себе переростемо та відповідно до хвилі й обставин, видумаємо таки самі щось свого з цієї матерії – то додаючи до того ще традицію й привязання нашого народу до своєї церкви – наш обряд є безконкуренційний. Але, коли ми будемо з цим зволікати, то очевидно покинуть нас вперед більше енерґічні, а вкінці масою всі – подібно, як поволі заперестали люди їздити волами (хоча це найбезпечніше) а перейшли до коней, авта, а то й до літаків, хоча це дуже небезпечно. Та щож вдіяти, такий дух часу. Однак річ інша, що коли ми перебираємо до нашого обряду якесь нове богослуження, що повстало в лат., або в якому іншому обряді, то не належить брати його живцем, тільки треба щось долати, відіймити, чи там і переробити, щоб до нього приставало, – та це вже хіба самозрозуміле. Тому приходять на гадку ось такі різні питання:

1-о. Чому в нас так мало звертають уваги на почитання св. Андрея! – Чейже, як голосить традиція, він був на “київських горах” і там застромив св. Хрест. Можна собі представити, якіби то штуки видумали наші сусідоньки, колиб мали такий атут у своїх руках. Однак ми не почуваємося до обовязку за цю неоцінену ласку обдарити св. Андрея яким молебнем, або хоч акафістом.

А може це ощадність на гірші часи...?

2-о. Поняття св. Тайни Евхаристії в наших вірних, щоб правду сказати, ще не є назагал, так скристалізоване, щоби не було місця на ніяке доповнення. Це з одної сторони. А з другої нема сумніву, що розвій реліґійного життя у кожного поодинокого чоловіка й цілих народів іде поруч з евхаристичним усвідомленням. Що більше, є певною річчю, що взагалі нема мови про якийсь поступ у духовому житті, коли полишимо цей найдужчий і необхідний середник, яким є культ Н. Т. Евхаристії. Тому ніщо дивного, що в часах нинішнього безвірства й що гірше, реліґійного індиферентизму, католицька церква звернула всю увагу на культ цієї Н. Тайни. Тому не видно причини, чомуб і ми, на нашому загумінку, не мали піти по цій самій дорозі.

Проте – 1) Щожбито шкодило колиби в день Н. Т. Евхаристії, крім відповідних відправ та проповідей, в кожній парохії ми робили ще й обхід з Н. Тайнами через цілу парохію, а не лише довкруги церкви?

2) А чи не булоби побажане, щоб щороку кожний деканат, або й повіт у день віддання цего празника, або в найближчу неділю зробив малий деканальний, або повітовий евхаристичний конірес, деби до одної місцевости зійшлися всі процесії, де булоби кілька відповідних проповідей і величавий евхаристичний обхід?

3) А відтак, що кілька літ, нпр. що три роки, такий же дієцезальний конірес? Хто знає уподобання нашого народу, цьому ясно, як радо він принявби цю новість, як корисне та спасенне воно булоби для його душі, та як піднеслоб в його очах престіж нашого обряду.

А чи тяжко це перевести? – Зовсім ні. Але латинники цего ще не роблять (хоч вже начинають) то ж можемо ще троха дрімати.

4) В латинськім обряді є звичай, що в часі свята Н. Т. Евхаристії в той сам день, – трохи скорше, або пізніше, приступають діти до св. Причастія. Звичай дуже гарний і похвальний. Не диво, що принимається і в нас. Однак в одній нашій парохії, (можливо, що є їх більше), перше св. Причастія приймають діти не в день Божого Тіла, а в день хрещення Руси. Того дня правиться торжественне богослуження для цих дітей, а по Службі Божій і по першім причастію беруть ці найменші на плечі великий, (але легонький, бо з шалівок) хрест, і йдуть з процесією на ріку. Там хрест ставлять у воді. Відбувається водосвяття та відповідна проповідь, а після цього ті маленькі знову беруть хрест на плечі та несуть до церкви. Чи це не гарне? Не ориґінальне? Не на місці? Не підносить обряд і що більше, чи не закріпляє його в серцях цих найменших? Але чомусьто не чувати, щоби воно де ширилось. Впрочім пощо? Таж нема тут що боятися конкуренції костела. Шкода дня та муки! Проте – на бік з упередженнями – небіщика в домовину – живого між людей. Українська вишивка все буде українською, хочби заполоч була вироблена і в Парижі. Не забуваймо, що в слабости без застанови приймемо лік вироблений навіть японцем, щоби тільки вернув нам здоровя; він певно з нас японців не зробить. Отже не біймося богослужень, що взяли свій початок в латинськім обряді, якщо вони підсилюють наш обряд і не лінуймося видумувати та впроваджувати власних і ориґінальних. Памя’таймо, що обряд мусить, по своїй суті змінятися та розвиватися. Брак цего розвою – це певний знак старости, а потім і смерти.

А від небіщика всі втікають!...