Церемонії

Церемонії в очах пересічного чоловіка є самим обрядом. Вони впадають найбільше в очі й тому пересічний чоловік розрізняє і оцінює після них обряд. Проте, коли мається писати про церемонії, належалоби повторити все те, що раніш було сказане про обряд. Та це злишне, тому відразу зачнемо застановлятися над церемоніями, беручи почерзі, очевидно не всі, але ті, що на застанову найбільше заслугують.

1-о “Метанія”. Колиб так найшовся тепер такий добрий митар, як то було за христових часів. Колиб собі так побожно клякнув у кутику коло дверей і бився в груди, як тоді. І колиб після цего побожні вірні приходили до храму, та так, як це є їх обовязком, перед тетраподом робили глибоке “метаніє”, так як його мається робити після всіх правил – то, беручи під увагу нинішню, що правда вже вимираючу, коротку моду, дійсно заходить сумнів, чи пішовби він до дому оправданий. Здається, що ні! – Колись, во врем’я оно, коли ті, що оснували наш обряд ходили в тоґах, – колито, ще й наші власні прадіди вважали поклін “в пояс” за найдостойніше віддання чести, – тоді “метання” в церкві було дійсно на місці. Та ці часи минули безповоротно. “Метаніє” не тільки вийшло з моди, але воно нині просто сталося неможливе. Одних компромітує, а других гіршить. Тому ніхто, думаючий і рефлектуючий, головно з інтеліґентнішого жіноцтва, не зробить глибокого “метанія”, бо це є для нього моральною неможливістю. Приклякати на одно коліно, це очевидно, надтовпадаюча в очі латинщина. Наслідок такий, що інтеліґенти й взагалі троха культурніші вірні, або не віддають Н. Тайнам ніякого поклону, або дуже невиразний. Не роблять вони цего тому, що не знають хто є на престолі, або що стидаються визнати свою віру. Ні! Це нераз найщиріші й найбільше здецидовані й практикуючі католики. Мимо всего, таки не хочуть робити з себе видовиска. Коли ще парох на це налягає, щоби парохіяне точно виконували це “метаніє”, то вони, бідаки, аж крутяться й не знають, що зі собою робити. І хотілиби бути в церкві, бо їх туди тягне, й не знають, як до неї дістатися, бо “метаніє” загороджує їм дорогу. Що ж мають робити? – Всуваються незамітно до середини та стають собі потихоньки десь у кутику помолитися й знову незамітно висуваються. Очевидно – особливо в більшому місті, де є костели – дуже радо використовують цю щасливу обставину та йдуть туди.

А ми кажемо. “От дивіть, як то пана тягне поміж панів”. Алеж не тягне, може йому це навіть дуже прикро – однак годі! Треба обсервувати, треба рефлектувати, треба думати й видумувати. Словом треба заниматися своїм фахом і не давати в церкві місця нічому такому, щоб вірних від церкви відганяло.

Це переборщено – скаже хтось. Так, – напевно, – але для тих, що ходять по світі, а нічого не бачуть і не чують. Коли ж будемо говорити з дотичними людьми про такі й тим подібні справи, то довідаємося дуже багато цікавих річей, про які нам ніколи й не снилось.

Властиво цю справу “метанія” в нас, на щастя, вже замічено й є слідні змагання якось цьому зарадити. Звісно, що деякі перед Н. Тайнами клякають на оба коліна й ще до того віддають поклін, але цего не дасться приноровити для загалу. На одно коліно годі клякати, бо це булоб очевидне латинщення обряду, тож дійсно тяжко найти якийсь загально вживаний, конвенціональний спосіб, щоб вийти з цієї колізії.

Отже належить аж очікувати якогось собору наших дієцезій, або спільного й згідного розпорядження наших Владик, які вирішать якусь форму, що гідно заступить “метаніє” й буде відповідати духові часу й перед ніким не буде зачиняти церковних дверий.

2-о. “Поклони”. Хто з нас старших не пригадує собі, як то було, ще за нашого дитинства (а може ми тоді добре не вважали?). На всякий случай пригадуємо собі, з яким то благовінням наш чоловік бив колись поклони й цілував задоптану долівку. Але часи зміняються. Вже й тоді ледве, чи робив це який інтеліґент, щонайменше публично, а тепер то вже нема що й говорити. Пересічний наш парохіянин, як вже згадано, колись це практикував – однак тепер йому, назагал, якось ніяково. А як вже й б’є поклони, то на всякий случай недокладно, і назагал виконує цю вже з природи досить неестетичну акцію, ще більше неестетично й якось так – “як за панщину”.

Та не можна сказати, щоби вірні в церкві вже ніколи не робили поклонів. Одна частина їх ще робить. Але є й друга, що правда менша, що цего не робить і робити не буде, хочби тому тільки, що її це видається комічним. А тому що не хоче звернути на себе уваги абстиненцією від поклонів, не йде до церкви. А тепер пригляньмося цим що б’ють поклони. Правда, годі не признати, що є й такі, що це роблять дійсно з набожности й з набожністю, але їх дуже мало. Однак спробуймо незамітно обсервувати, хочби молодь у великопісну середу, як правляться т. зв. “поклони”. Побачимо тоді, що це для них небудьяка забава. Зараз пізнати, що ця молодь, ждала вже кілька днів на цю нагоду й прибігла до церкви не на молитву, але на виїмкову “гецу”, що трапляється тільки раз в рік – та з найбільшим вдоволенням і смішками збиває хмари пороху.

Проте, коли тільки зникаючий відсоток находить в поклонах заспокоєння своїх релігійних почувань, коли многі, які навіть б’ють поклони виконують їх дуже недокладно й неестетично – коли, особливо молодь строїть собі з них жарти, – й коли вони, особливо там, де є деревяна долівка, збивають хмари пороху, – то дійсно заходить зовсім поважне питання, як довго ще думаємо терпіти в наших церквах, цей, щоправда – “древній”, але пережиток і рівночасно дивуватися, що вірні від нас утікають?!

3-о. Інші церемонії: – Давніше говорили: “що попик, то типик”, та в цьому твердженні наступила тепер так далеко еволюція, що можнаби сказати: “що попик, то новий обряд”. Дальшої еволюції годі на разі предбачити навіть найбуйнішою фантазією, та маючи на увазі дотеперішнє темпо, належалоби хіба припустити, що повищі правила будуть відноситися вже небавом не до обряду, а хіба вже до самої віри.

Цікавий з нас народ. Недаром-то кажуть, що де два українці, там три партії. Недаром ми ще до нині не знаємо, як себе звати. Сумно однак дуже, що цих прикмет ми не могли позбутися і на релігійнім полі. При богослуженнях одні обертаються в ліво, другі в право. Одні держать долоні до себе, – другі від себе. Одні миють руки перед і по Службі Божій, – другі не миють та ще сміються з тих, які це роблять. Одні віддають поклін на “воплотившогося”, – другі не віддають. Одні вживають слова “православний”, – другі не вживають, хочаб це мало й цілу парохію вігнати на “православя”. Є такі, що й “теплоти” св. Духа вживають, – а є й такі, що навіть літурґічне вино в жидів купують. І що ще тут вичисляти. Паперу не сталоби, якби захотів вичисляти всі “обряди” нашого обряду.

Тимчасом народ це бачить і добре собі “міркує”, хоч мовчить. Ми не звертаємо на це уваги й нам здається, що воно не має значіння, Тимчасом вірні дивляться на цю роботу, а особливо як мають те “щастя”, що в них священики зчаста зміняються і як приходить по “восточнику” – “западник”, або на відворіт, зачинають набирати переконання, що обряд це не щось прадідного, щось дорогого, щось святого, тільки собі така “кумедія”, – от забавка, яку видумують “попи”, бо не мають що робити. А коли так, то йдуть льоґічно дальше й кажуть: “як це вільно кожному священикові перемотувати на свій лад, то чому ж мені не можнаби перемотати на мій? Це ж мабуть дрібниця! Чому ж мені не перейти хочби й на лат. обряд, особливо, коли до цего прилучується така, чи інша користь, нпр. посада писаря в податковому уряді, або сторожа при елєктрівні? – Та ж Бог один. До такого висновку приходить наш вірний. Ми очевидно не звертаємо на це уваги, бо ми маємо важніші справи до порішення, нпр.: Чи мають бути свічки на вівтарі вбрані в цвіти, чи ні, або чи мають до вівтаря вести ступні, чи ні, – і ще багато тим подібних “дуже важних” квестій. Працюймо так дальше, а праця видасть гарні овочі й вже навіть видає!

Дивна річ, що ми вміємо зужити стільки енергії, щоби завертати наш обряд до первісного виду, що є абсурдом, а не застановимося над естетикою й гігієною цего обряду, що є конечністю, яка вимагає безпроволочної реформи.

Так, це є абсурдом завертати обряд до первісного виду. Воно виходить з поняття самого обряду й з досі сказаного. Позатим первісний вид, це щось зовсім неозначеного. Бо не знати властиво, чи маємо вернути до часів Петра Могили, чи св. Володимира Великого, чи Царя Гороха. Чи може маємо брати живцем цей обряд, який виплекало царське православя, чи цей, що в •рота Феррата, чи в Александрії, чи в Царгороді, чи де? Зате естетика й гігієна нашого обряду, то нас нічого не обходить мимо цього, що то справи, на які особливо нині, кладеться загально велику вагу. Хіба, що ми в своїй безпримірній скромности гадаємо, що навіть не можна припустити, щоби до нашого обряду належали й такі люди, для яких гігієна й естетика не є байдужі. Але й тоді власна самопошана повиннаби нам наказати застановитися над неодним питанням.

Поминаючи досі сказане про метання й поклони візьмім для приміру це водосвяття, яке відправляється у навечеря Богоявлення в церкві, зглядно під церквою. Як звісно святиться тоді воду в посудині менше-більше чистій і естетичній. Приймім, що тут все впорядку. Тепер слідує ця відправа, що має наступити, а потому благословиться, вперед свічками роблячи ними хрест у воді, потім рукою, роблячи пальцями хрест у воді, потім дуючи, роблячи віддихом хрест по воді, вкінці купається хрест, який не все “блищить” чистотою. На самім кінці цю воду пється.

От так то, во время оно, правили це водосвяття і в римській, українській колєґії. Церковця була відчинена, тому цікаві італійці та ще деякі інші чужинці з цікавістю приглядалися нашим церемоніям. А ці й гадки собі не мали. Правили тай правили, – й не лихо виходила ця відправа. Так вони хрестили та святили цю воду, співали та молилися, літаючи гадками по рідних церквах у далекому краю. Аж прийшов кінець і цей священик, що святив воду, з порядку річи напився. Тоді дався чути “голос з народу: “buon аppetito”, по нашому “смачного”. Дійсно, коли відправляється ці всі церемонії на ріці, або на великій воді в полонці між ледом, то це ще так дуже не разить. Але коли в церкві в малій посуді – а ще коли є кількох священиків, як стільки рук, свічок, хрестів там полочеться й ще в додатку надмухається, то дійсно зовсім злишне й зовсім неестетично ще й пити цю воду. На всякий случай, видається, що ця справа є неменше гідною застанови, як питання, чи мається піднесені руки держати від себе, чи до себе.

Подібний случай стався, між німцями з нашим способом подавання св. Причастя. А мало це місце тоді, коли наші люди перебували між ними на емґірації. Відомости про це подав свого часу один з наших священиків у часописі. А саме німці, що були присутні на нашій Службі Божій, коли побачили наш спосіб уділювання св. Причастя, почали шептати: “есkelhaft”. Невже ж ми не здаємо собі з цего справи, як дуже здержує нашу інтеліґенцію від частого св. Причастя якраз спосіб уділювання цієї Пресв. Тайни? – А чейже розвязка така легка. Підчас Служби Божої можна задержати дотеперішний спосіб причащання, щоб не давати причини до згіршення, або, як деякі припускають і до апостазії людям, що справи добре не розуміють. Але ніщо не перескаджає мати в пушці дещо більші, як звичайно, освячені частиці й причащати ними перед, або по Службі Божій, під одним видом і то рукою, а не ложочкою. (Остаточно, як хочемо конечно й все давати св. Причастя під двома видами, то можемо мати в пушці відповідну переділку, де булоби освячене вино й можна кожну частинку перед уділенням там замочити).

Про що властиво розходиться? Поза Службою Божою причащаємо й так під одним видом. Також Найсв. Тайни беремо пальцями в премногих случаях. Чому ж не вжити цих всіх в нашому обряді практикованих і дозволених способів, коли ходить про річ найбільшої ваги? Саме про часте св. Причастя вірних і то з катеґорії тих, що найбільше потребують цего найдужчого і найсвятішого, а в своїх наслідках найбільше обильного в плоди середника до скріплення і розвою правдивої христіянської девоції?

Як то? Ми є люди, що дивимося і думаємо? Ми є душпастирі й шафарі небесних ласк? І ми можемо для збереження якогось музеального пережитку замикати нашим вірним найбагатіше джерело Божої Благодати? Не до увірення!

Що ж має робити цей інтеліґент, що вродився на своє нещастя в цім обряді й добре зрозумів силу цієї Найсв. Тайни та цілим єством бажає лучитися якнайчастіше зі своїм Відкупителем і Учителем – а якого ціла природа бунтується, коли він має приняти Христа з ложочки щойно заслиненої, не скажім вже сифілітиком, але хочби тільки сухітником? Що ж має він властиво робити?

Так! Він мусить втікати до лат. обряду. І за це не сміє кинути на нього камінем жаден віруючий чоловік.

От чому то наша інтеліґенція від нас утікає. Чому вона так часто індиферентна, або непрактикуюча. Чому православна інтеліґенція радше переходить на лат. обряд, чим на наш! – Чому в нас з давен-давна тільки: “chlop і рор”.

Ну – ну, держімся далі “древних преданів”.

Як ми вже при цій Найсв. Тайні, застановімся ще над одним “древнім обрядом”, який загально приноровлюється при її уділюванню.

Іменно, є звісною річчю, що як запричащається вірного, то обтирається йому губи рушником. Тут є можливі дві евентуальности: або на устах нічого не було, або остала якась маленька частинка, чи то під видом хліба, чи під видом вина.

В першім случаю належалоби безумовно закинути цей звичай, бо треба дуже сумніватися, щоб хтонебудь мав в цім приємність, щоб йому безпотрібно обтирати губи тим самим рушником, що його попередникові, особливо, коли цей мав на устах якогось поліпа, замерзлі вуса, тощо.

В другім случаю, коли навіть приймемо, що дійсно остала якась частинка, хоча коли цю функцію виконується з належною увагою, це неможливе, – але кажім, коли однак мимо всего остала, належалоби її уважно здіймити рушничком. Тоді рушничок звинути, так, щоби вона з него не зсунулася на землю а після запричащання всіх стрясти до чаші, оскільки це бувби вид хліба, а оскільки вина, – або заховати в кивоті, щоб висохла, або перепрати, придержуючись відповідних приписів.

І таке поступовання булоби льогічне. Але без застанови й потреби, за порядком всім обтирати уста цим самим рушником і цим самим його місцем, це хіба не зраджує надміру розваги, як не щось ще гіршого. А якби дійсно при обтиранні дісталася на рушничок якась частинка? А ми обтираючи другого, лишили її йому на вусах, або й струтили на землю? – На чиє сумління впаде тоді збезчещення Найсв. Тайн? Невже ж нікому ніколи не прийде це на гадку?!

Проте скінчім чим скорше з цією аномалією, щоби не прийшлося нам колись тяжко відповідати на Страшнім Суді.

4-о. Калєндар. В цім місці належить сказати ще кілька слів про церковний калєндар:

Кажуть, що якби наші свята припадали разом з латинськими то, поперше, наші вірні стратилиби почуття різниці обряду й переходилиби на лат. обряд, – а подруге далобися в руки ворогам унії, новий арґумент, що унія є помостом до введення латинізації – (а далі й польонізації) і це утруднювалоби нам пропаґанду за наверненням сходу до католицької віри. Щодо першого, то дійсно не знати чомуби то наші мали переходити, на латинство, а не латинники на наше? – Чейже рація та сама, або іншими словами, цей арґумент не має ніякої стійности. Хіба що ми самі в глибині душі признаємо, що наш обряд терпить аж так великий заник животник сил, що найменше потрясення грозить йому цілковитою катастрофою! Та в такім случаю, не булоб взагалі сенсу над цими справами застановлятися. Однак на щастя, ще так лихо не стоїмо.

А щодо другого, то краще: “врачу ісцілися сам”, це раз, а далі, зачувати, що православні церкви вже й самі начинають вводити григоріянський календар. Впрочім, що там ще хто буде говорити й взагалі буде що говорити, то це ще питання будучности, – натомість подивімся, що діється вже нині тут на наших очах.

І так на лат. Різдво, українці молотять та возять обірник. На українське це саме роблять латинники. Ця сама історія повторюється на Йордан, Великдень, Боже Тіло ітд. Потім, муж латинник святкує, а жінка українка підгортає бульбу. Завтра вона святкує а він поїхав до ліса по дрова. Подібно їхні діти.

А, що з цего виходить?

1) В дійсности, ані одна, ані друга сторона не святкує як слід жадного свята.

2) Цим самим святкування, якогобудь свята, хочаб і найторжественнішого, стається для одної і для другої сторони, в дійсности і загально, маловажною річчю.

3) Через це підупадає повага релігії взагалі, а то й сама віра завмирає.

4) В родині повстають часті спори, взаємні кпини та висмівування, а з цего нераз і люта ненависть.

5) Остаточно морально сильніша сторона старається насильно накинути свої свята слабшій, бо так далі жити – годі. А що слабшою стороною являється звичайно наша, то ж наслідки звичайні: від нашого обряду знову хтось відскакує.

А як є такий стан справи, то ми не маємо часу думати про це, що колись хтось може буде щось говорити, або й ні, тільки мусимо чим скорше загородити цю стежку, якою вірні від нас утікають. І це тим більше, що це легко зробити, коли будеться робити з розвагою і повагою. – Бо вкінці, зле, чи добре, але ми не можемо самі одні стати проти течії цілого культурного світу, якій і ми самі, хоч-не-хоч й так у всіх інших ділянках вже були змушені піддатися.

Сказано, з розвагою і повагою, – бо так одним почерком пера й одного дня, на моду указу, як це впрочім вже й поучив зайвий досвід, – справи не дасться перевести. Натомість злегенька й поволеньки, пішлаби гладко. Ось так: зачатиб нпр. від перенісних свят, від такого року, як вони припадають одного дня, українські з латинськими, так як це було в 1930 р. На другий рік, в цім случаю в 1931 р., наказати їх знову святкувати разом, то це не викликалоби назагал, великого крику й нарід поволі зачавби привикати й привикби. А якби привик при перенісних то тоді братися до неперенісних свят. Не до всіх нараз, а зразу до деяких менших, відтак до щораз то більших а на кінці до Різдва й Богоявлення, до Нового Року. І так напевно найдальше за 5–10 літ і слід застигби по юліянськім калєндарі. Однак якби в деяких парохіях справа йшла тяжче, то можнаби піти на уступки й правити впертим далі після старого календаря, але не залишати відправи після нового.

Може таке твердження дивне? Коли так, то звернім увагу на це, що після папського розпорядження, на наших очах багато лат. торжественних свят перенесено на неділі, – й їх в неділю святкують. Однак вірні привикли до старого порядку і в ті дні, в які раніш святковано ці свята, приходять до божого дому. Що ж роблять лат. священики? Дуже мудрої – “Є люди! Богу дякувати! Ставаймо до відправи! ” І стають. Навіть голосять проповіди. Одначе щороку, в ці дні щораз-то-менше людей приходить до костела. – В цей спосіб і реформа переходить без скандалів, і ще навіть божа хвала збільшається, бо ще більше йдуть люди до божого дому на молитву, як є обовязанні.

Це значить поступати з розвагою і повагою.

Як ми вже остаточно змінимо калєндар, – тоді обрядові справи в мішаних родинах зійдуть на другий плян. Всі будуть святкувати разом, одна сторона піде до церкви, друга до костела.

А що костел рідко де є, підуть обі сторони до церкви. Тоді справа перетягання одної сторони на обряд другої перестане бути в родинах актуальною. – 50% сварки й ненависти уступить. Святковання свят набере більшої ваги. Авторітет реліґії зросте, – віра утвердиться, а божа слава розшириться.

Чому властиво цего не зробити?

5-о. Пости. Чи хто коли числив скільки в нас на рік днів посту? Коли не числив, а хоче знати, то подається йому до відома, що ми маємо в році 29 неділь, або 204 дні посту – 23 неділі, або 161 днів без посту. Оскільки ходить ще про весілля й гучні забави, то доскакує ще щось 17 днів заказаних часів, так, що їсти з мясом можемо 161 днів, а відправляти весілля й забави з музикою тільки 147 днів, або 21 неділь. Подрібно рахунок представляється ось так: 8 неділь (бо фактично 8 числячи від мяснопусної неділі) великого посту:

................. ц. є. 56. днів,

6 неділь пилипівки.....ц. є. 42. //

4 неділь (пересічно) петрівки ц. є. 28. //

2 неділь спасівки...... ц. є. 14. //

20 неділь (разом), або...... 140 днів.

Остає в році ще 32 неділі непісні, а у кожній по 2 дні посту, – це робить разом: 9 неділь і ще троха або 64 дні. Додаймо ще 2 неділі заказаних часів (зглядно є три), або 14 днів, разом:

31 неділя (піст та заказаний час) ц. є 228 днів, або 29 неділь самого посту.... ц. є 204 днів, або 21 неділь на їдження мяса, на весіля та гучні забави ц. є 147 днів. Отже рахунок менш більш доволі ясний і добрий, хоч не зовсім точний, бо є ще “навечеря” ітд., але це менш-більш зноситься з “загальницями”. Беручи стисло після нашого обряду, в піст взагалі не можна їсти мяса, а набіл лише в деякі дні. Коли так, то узгляднюючи нинішню дорожнечу й тяжку працю, загально попсуті, або хоч розніжнені жолудки інтеліґенції, то заходить питання, що властиво має їсти наш віруючий малощо не на протязі 8-ох місяців у році? – Та хіба бульбу й капусту з конопляним олієм! На рибу, масло, оливу ітд, через дві треті року, не стати навіть і радника.

Так, скаже хтось, – та про це подумано вже давно: є диспензи. Впрочім підчас тяглих постів можна в деякі дні їсти мясо, треба тільки відмовити 5 “Отченаш” та 5 “Богородице діво”, або “Помилуй мя Боже”. Впрочім тяжко працюючі, хорі, подорожуючі кормлячі діти ітд. є без нічого вільні від посту. Так це все правда, тільки сміло можна обіцяти кожному дуката, хтоби найшовся такий, що в практиці потрафивби в цім всім визнатися. Певно не булоби втрати.

І так:

1) Не потребують постити тяжко працюючі. Добре! А хто ж нині, особливо між нашими краянами, має право легко працювати, а однак жити? Хіба цей, що в шпиталі і в криміналі, або який розбійник та цих не можна брати під розвагу. Отже хіба ніхто не має постити, – чи як?

2) Не потребують постити хорі. – А скільки то, особливо поміж нашою інтеліґенцією та між сільським жіноцтвом є здорових? 25%? сумнівно, ледви, чи 10%. – Як не жолудок то серце, як не серце то нирки, або нерви, як і це ні, то якесь підірвання, зрушення, або щось подібного. А як є в хаті такий один-два підірваних, зрушених, або поломаних, хайби навіть вже прочі були й здорові, то чи можна вимагати в теперішніх тяжких часах, щоби родина вела дві кухні, як її й на одну не стати? Хіба що ні!

Виходить, що постити має мало хто, або й ніхто. Остає ще відмовлювання молитов.

Щодо цего останнього, то щонайменше так виглядає, що хто є звільнений від посту ізза тяжкої роботи, або слабости ітд., то мабуть не повиненби мати обовязку й відмовляти молитов. Виходить, що ці молитви, тільки для таких, що можуть остаточно й постити і не їсти мяса, а однак церква їм позваляє, але лише під цим услівям. Та з повищого виходить, що таких, які беручи стисло, булиби обовязані дві треті року постити властиво в нас немає. Проте виходилоби, що цей закон, про ці молитви є inutilis, бо не має в практиці ніякого приноровлення, а коли так, то non obligat. Далі на церковний закон має вплив usus i abusus. А коли de facto є такий usus, зглядно abusus, що ці молитви перед їдженням майже ніхто, здавен-давна не відмавляє, то властиво цего закона, зглядно обовязку немає.

От таке то можна міркувати в справі постів. Проте, хай тут буде хто такий мудрий і порадить цьому парохові, що він з тими нашими 2/3 річними постами має робити на проповідальниці, а що в сповідальниці? – Очевидно робити, але так, щоби бути після цієї роботи внутрішно спокійним і вдоволеним? – Коли так є з парохом, то що діється з парохіянином, особливо цим, який є чуткого сумління? Чи може він держатися такого обряду? А як держиться, чи не є це для нього моральною тортурою? – Чому не взяти так пекучої справи під холодну розвагу й не встановити такий закон, який відповідавби теперішним часам і був пригожий нинішнім обставинам?

Чейже ми не можемо й далі вдавати, що не бачимо, як молодь на феріях в петрівку і спасівку танцює. Що на Маланки вечірниці, – на Різдво танці ітд. Не можемо цего далі не видіти, але, остаточно й не можемо заборонити, щоби діти, які цілий рік у школах тяжко працюють, не могли навіть на феріях дещо розірватися, а мусіли навіть ще й постити!

Для орієнтації погляньмо, як є в лат. церкві:

4 неділі – Адвент. Нецілих 7 неділь перед Великодними Святами. Разом 10 неділь, коли не вільно відбувати весіль та гучних забав і нічого більше.

Щодо самого посту, то він обмежується лише до споживання м’яса, а починаючи від 21 року життя, ще й до кількости поживи.

Він обов’язує у слідуючі дні:

1) Кожної п’ятниці в році.... ц. є 52 днів

2) Одна середа “попєльцова”.. ц. є 1 ”

3) Суботи великого посту..... ц. є 6 ”

4) Чотири Навечеря........ ц. є 4 ”

5) “Сухедні”............. ц. є 12 ”

Разом:.... 75 днів

Позатим:

1) У всі дні вільно їсти з молоком.

2) Всяка омаста все допускаєма, навіть смалець зі шкварками.

3) У Велику Суботу піст лише до полудня.

4) Коли у пісний день випадає врочисте свято, посту нема.

5) Тяжко працюючі ітд. є звільнені від посту, без всяких молитов, або чогось подібного.

Проте ясно, виразно й можливо до приняття при нинішніх обставинах. Коли ж тепер хтось, особливо віруючий чуткого сумління, порівняє наш піст з латинським і застановиться, а прийде йому при цім на гадку, що чейже це одна віра, а що найменше в практиці перехід з обряду на обряд легкий, тим більше, коли він живе в мішаному супружестві, а в додатку, щодо національної свідомости є він tabula rasa, то дійсно годі припустити такий случай, щоби він мимо всего, однако лишився при своїм обряді. Але ми душпастирі видно не здаємо собі з цего справи, бо не чувати, щоби хто тим занимався. Ми лише дивуємося, чому вірні переходять на латинство.

Цікаво чому і за яку то кару, чи покуту ми маємо постити й то так тяжко аж 204 дні, а латинники так легко тільки 75? – Чейже нинішні наші вірні, це по більшій части люди, які думають і таке питання собі ставлять. А як відповісти? Хіба може так: “Бачите в лат. церкві є люди, які дивляться на життя відкритими очима й завчасу усувають це, що не на часі а вводять те, чого вимагає нинішня хвиля. Однак ніколи не накладають на вірних тягарів, яких і самі не в силі двигнути”. Іншої відповіли годі видумати.

Колись, за давних добрих часів, як наш прапрадід лише волочився по лісі та боровся з турами й ведмедями, а в ріках було багато грубої риби та бобрів, коли то він тільки й думав, щоби їсти, пити, гуляти й битися – то тоді треба було накладати на нього найостріші і найчастіші пости, та різні заказані часи, подібно як на дикого коня накладаємо ховста ще й муштук. Але нині, коли нарід, перепрацьований, збілований, схорований, поломаний та позриваний, коли чоловік ледви заробить на кавалок сухого хліба, – то пощо йому посту – муштука, йому й ховста не потрібно. Він дякує Богу, що якось пережив ще один день та перегодував своїх дітей.

Отже як хочемо, щоби вірні держалися нашого обряду, то й з постами треба зробити якийсь порядок. Належить їх приноровити до нинішніх обставин. На цьому місці годі ставити докладні проекти. На це треба, скажім модерно,

широкої анкети. Впрочім до цего покликані вищі Духовні Власти. На всякий случай практика лат. церкви повинна бути тут взята під увагу. Рівно ж не забуваймо й про цей фактичний стан, що маємо дуже великий відсоток мішаних супружеств і живемо всуміж із латинниками.

Не може чейже одна часть родини постити 204 дні, на коноплянім олію, а друга тільки 75 днів, і то на смальцю та ще й зі шкварками. Невже ж так може остати, щоб одній части родини вільно було танцювати 42 неділі, а другій тільки 21?!

УТВАР

Кажуть, що в нас на престолі не повинно бути нічого крім кивота, євангелії й хреста. При цьому престіл має бути невеликий о поверхні около 1м2. А властило й кивот не повинен там стояти, бо знаємо, що Н. Тайни приміщувано в голубі, який звисав з піднебесного. Свічки, зглядно лямпади й хрест стояли поза престолом.

Якби так було ще й нині, якби на престолі знаходився ще й якийсь невеличкий кивот, то й можнаби удержати порядок. Бо насамперед свічки не накапувалиби, а обрус легко можнаби зміняти. Іменно кожна церква моглаби мати доволі таких невеличких обрусів і легко булоби їх застелювати підносячи лише один і то невеликий та нетяжкий кивот. Впрочім цей обрус і так бувби все чистий, бо можнаби його легко все прикривати якимсь покривалом.

Та в нас інакше. – Престіл: можнаби на нім, як то кажуть, і чвіркою обертати. На ньому кивот, що його два сильні мужчини ледво чи є всилі зрушити. Біля кивота й на кивоті повно свічок та всяких живих й штучних цвітів, звичайно без смаку та естетики. До цего долучуються всякі фігури о підозрілих виразах лиця під скляними кльошами й без кльошів та образи, або статуї, що “грають”. Зглядно колись грали “Serdeczna Matko”, а як перестали грати, то якась побожна душа з “надміру духа жертвенности”, після принципу, “на Тобі Боже, що мені негоже” занесла їх до церкви й “зажадала собі”, щоб їх покласти на вівтар, бо то дорогоцінна річ, ще перед війною коштувала 10 ринських. Під ліхтарями звичайно розстелені понадшарпувані шматки паперу з опаковання свічок, щоби віск не капав на обруси. За ліхтарями й кивотом часом ще й шапки, або капелюхи старших братів, кілька пачок свічок, тощо.

Наслідки такої обстанови ось які:

1) Церква не може здобутися на так багато великих і дорогих обрусів, тому, рідко має в запасі чисті.

2) А як вже є чисті, то не легко їх змінити, бо треба кількох людей, щоби підняти тяжкий кивот і много треба заходу, щоби звільнити престіл від всього згаданого вище маґазину.

3) Як вже й застелиться чистий обрус, то він скоро стає знову брудний, – бо накапують свічки, й порох осідає скоро, а престіл нема як накрити, хіба лише з переду. Впрочім з усіх боків є він заложений ліхтарями ітд.

І так назагал, звичайно на престолі бруд і порох. А звідки то взялося, що наші престоли так позакладані? Кажуть, задивились на латинників, бо в них на престолах свічки, цвіти і т. д. Задивились, але зле. В латинників на престолах взагалі нема нічого, тільки ми зле дивимося. Вправді стоять там свічки і т. д., але то не на престолі, але поза престолом. Коли ми хотіли дивитися на латинників, то треба було дивитися докладно й уважно. Все, що там стоїть, стоїть на підвищенні, яке зовсім не є престолом. Сам престіл зовсім вільний, застелений, без всякої трудности обрусом і закритий покривалом. На нього не може капнути свічка й не може сісти порох, тому там усе чисто, аж мило дивитися. Тому то в нас появляються священики, які намагаються поскидати лишні річи з нашого престола, його зменшити та поусувати здвижні кивоти і в цей спосіб завести, якийсь порядок. І якби вони зуміли задержати належну міру й вказати на найважнішу ціль цих змін, це є на чистоту, мабуть скоро найшлиби багато приклонників і реформа принялабися з аплявзом. Тимчасом, вони гублять міру. Вони хотять взагалі викинути всі цвіти з церкви, бо, мовляв, це латинство. Ні, – це не латинство, а загальнолюдська природа, яка має уподобання в декорації цвітами. Уважає їх за щось гарного й милого. І цю гарну й милу річ приносить в дарі свому Відкупителеві й ніколи не зрозуміє, чому малоб бути її заборонено складати так любу жертву.

А однак хочеться заборонити. Наслідок такий, що через цю заборону ціла реформа тратить симпатію і є причиною всяких сцисій парохіян з парохом, тимбільше, що переводиться її не під кличем чистоти в церкві, а повороту до якихось давних форм обряду з року “Х”.

В цей спосіб, навіть і це, що повинноби бути ліком, стає отруєю і місто притягати вірних до церкви, їх від неї відтручує.

Невже ж в церкві нема такого місця де можнаби покласти гарні живі чи штучні цвіти? На престолі їм не місце. Добре! Але ж церква велика й має ще й інші місця. Чи може забороняють це канони, або противиться якійсь догмі? А коли ні, то на якій підставі можемо збороняти цієї приємности нашим вірним?

Подібно мається справа й на бічних престолах, на тетраподі і в цілій церкві.

Одна свічка вища, друга нижча, одна вигнена вправо, друга вліво. Всюди пороху на цаль, а долівка мита на Празник і на Великдень. Хоругви пошарпані, хрести на них позагинані. Стіни полупані, а на них всякі тандитні жидівські олійодруки за шклом.

І чи може таке занедбання притягаюче ділати на нарід, що з природи любить чистоту й красу?

Особливо, яке то “миле” вражіння й яку “симпатію” до свого обряду збуджує особливо в інтеліґента такий случай, коли йому чужинець цвікне в очі: “а був я в Вашій, цій найбільшій церкві. Але ж, бійтеся Бога, чого ж там такий страшний бруд? І взагалі середина ані стилем, ані урядженням майже не нагадує української церкви”.

Так! Але ж це переборщено! Це було колись, тепер вже інакше.

Зовсім певно, що інакше, але мимо цего, престоли переладовані, закапані й забруджені, а в церкві не пахне чистотою.

А однак лише троха доброї волі й справа булаби як слід наладнана. Так майже в кожній церкві є паламар, а де його нема, там легко його дістати. – І тільки поучити як слід, напімнути раз, другий, провірити. Коли непоправний, або нездібний, навіть змінити, а зараз буде порядок. Але на це треба настояти, – треба це мати на своїй голові бо чистота й порядок в церкві є дуже важним чинником, особливо – інтеліґентних людей, коли ходить про це, чи мають держатися свойого обряду, чи ні.

Ще більше важним чинником є задержання в обряді своєрідного, нам питомо стилю, та ориґінальних особливостей. Бо, як будемо дальше невільниками системи малповання лат. обряду, як дальше будемо те, що треба, чи не треба, живцем від нього перебирати, а своє ориґінальне затрачувати, то остаточний – вислід готов бути такий:

1) Стиль, обстанова й взагалі вся церковна утвар, – будуть такі в церкві, як і в костелі. (До цего вже багато не бракує).

2) Однак в костелі буде очевидно все багатше, гарніше й чистіше, чим у церкві, тому що там є без порівнання більший відсоток інтеліґенції чим у нас і парохіяни взагалі куди маєтніші.

3) Льоґічний висновок з цего вийде такий, що між церквою, а костелом є тільки ця різниця, що церква для дідів а костел для панів. А далі, що хто себе шанує й за щось має повинен йти до костела. А що наш чоловік має себе за щось аж надто високого, то очевидна річ: довше стояти при своїй церкві та при своїм обряді ніяк не потрафить.

Таке пророцтво й такий льоґічний висновок бувби дуже нерозсудливий, колиби в многих випадках вже нині не мав практичного приноровлення, що нам всім є добре відоме.

Проте наші заходи повинніби бути такі, щоби довести нашого парохіянина до такого переконання, що обряд до якого він належить є цілковито іншим світом від латинського обряду. Що він є віковим витвором української культури, скарбницею всіх найбільших народніх цінностей, інтеіральною частиною української народньої душі, а не лихим наслідуванням іншого, вищого, панського обряду. Тоді він буде його любити, шанувати й буде до нього прив’язаний, як любить і шанує добра дитина свойого батька, хочаб навіть убогого, навіть забрудженого й обідраного.

I. Проте треба вважати за дуже великий блуд, коли ми не вживаємо а то й цілковито відрікаємося трираменного хреста. Чейже це так гарна й ориґінальна річ. Що ж можна властиво проти нього мати? – Хіба це, що його вживають і православні. Але, що ж це за рація? – Та ж православні вживають і фелона й іконостаса і т. д., а однак мимо цего ми їх не цураємося. Впрочім з православними, на всякий случай, назагал, ми не різнимося обрядом. Остаточно св. Андрій, в якого честь додане це третє скісне рам’я не був чейже “православним”. Отже чому ми, що найменше, від трираменного хреста бокуємо? – Хіба, що в нас вже така вдача, що не вміємо свого шанувати та все позволимо собі легко відібрати всяку нашу цінність. Натомість імпонує нам чуже хочби й найгірше. Так і тут прийшовби був трираменний хрест, скажім з Парижа, чи з Риму, або хоч з Єрусалиму, – то бувби чимсь надзвичайним і пожаданим, так нпр. як скаплір, або як рівнораменний грецький хрест. Але, що це своєрідний наш витвір то не має вартости. На цій самій основі понижують у нас Шевченка, зневажають св. Йосафата, шуткують з народніх звичаїв, опльовують недавню революцію і т. д. Ой погана то, кажуть птиця, що власне гніздо каляє....

Як хочемо, щоби вірні держалися обряду, то мусимо їм у видимий та зрозумілий спосіб ставити перед очі гідність цего обряду, а таким чинником, що це сповняє є між іншим трираменний хрест, бо він до певної міри завертає початки христіянства на українських землях аж до часів апостольських, а цей факт непомірно підносить в очах вірних значіння нашого обряду перед іншими обрядами. Тому не усуваймо дискретно трираменного хреста, а противно лише його вживаймо.

II. Подібно з хоругвами. Назагал тепер у нас в ужитті фани, взяті живцем з латинського обряду, з цією різницею, що в костелі бувають звичайно порядніші, а в нас гірші. Є це тички обвинені якоюсь матерією з якимись образами, яких звичайно не видно, бо сховані в фалдах. До фасолі вони завеликі, а до хмелю замалі. Зате мають вони цю знамениту прикмету, що їх вживається в костелі, а це вже є аж надто сильним арґументом, щоб були і в нас. І так ці тички виперли прекрасні наші хоругви. Як взяти нашу хоругов, але не цю пародію, яку подибуємо ще де-не-де по наших церквах, але цю, київського крою, коли й не роботи, то годі прямо зрозуміти, як можна було зробити таку заміну. Але що ж, хоругва своя то мусить бути чимсь гіршим, а фана чужа, так очевидно є чимсь кращим. І цей аргумент вистарчить, щоб зробити так фатальну заміну. Булоб зрозуміле впроваджувати щось чужого, але кращого на місце свого, але робити якраз противно, впроваджувати щось гіршого – це хіба не є доказом глибокої застанови.

Та сама історія і з чорними фелонами та з чорними хоругвами на похоронах. Ще недавно вживано червоних фелонів. Чорної краски наш обряд не знає. І народня пісня співає про червону китайку, якою накрито козакові очі, а не про чорну. Проте знову безпотрібно, тільки задля жалюгідної манії малповання приняли ми від латинників чорну краску, а затратили своє, рідне, гарне й ориґінальне! – Жаль і сором!

Тому належить на будуче справляти лише наші ориґінальні хоругви й то після київського крою, а існуючі вже фани на такі хоругви переробляти. Це тому, що хоругви маркують публично красу, ориґінальність і відрубність нашого обряду, натомість фани це все затирають. А тому, що фани в церкві звичайно в гіршім стані як у костелі, то це понижає наш обряд перед латинським. А такий стан справи є знову одним шнурочком більше, що відтягає вірних від церкви, а притягає до костела.

Подібно належить на будуче й старі, чорні фелони та фани виношувати, а поволі впроваджувати темно-червоні. І цієї справи не можна легковажити а треба вважати за дуже важну й пильну, бо похорон між іншим є публичною демонстрацією і тому де-як-де, а тут мусить бути замаркована ориґінальність і, краса нашого обряду.

III. Коли буде йти прецесійний похід з трираменним хрестим на переді, за ним, хоругви, не фани, рівнож з трираменними хрестами, то буде належало подбати, щоби й образи, мали якийсь своєрідний вигляд. Тому вони ніяк не, можуть бути в стилю барока, або ґотицькім, чи щось подібного. Навіть це дуже є дивне як взагалі можна було досі щось подібного допускати, – коли ми маємо принятий від віків зукраїнізований візантійський стиль та прекрасний, дуже ориґінальний гуцульський. Дійсно годі напевно сказати, чи причина цієї аномалії лежить у недоцінюванні власних цінностей, чи в манії наслідування, чи таки в браку всякої застанови.

Чейже такий публичний прецесійний похід є також, очевидною та прилюдною демонстрацією для всіх, а для наших вірних зокрема поученням про окремішність, ориґінальність та красу нашого обряду. Однак так, як цей похід нині виглядає, він цего ніяк не вчить, ані не доказує. Противно він наче говорить: “Дивіться добрі люди, між вами й латинниками хіба ця різниця, що процесія, в латинників дещо багатіша, а може порядніша, та це не має значіння, впрочім все однаке”. – Чи по такій науці, мають вірні мати якесь особливше прив’язання до свойого обряду? Чи це не є для них підготовкою до опущення його? – Мабуть що такі

IV. Наші ризи – дуже гарні, лише в практиці даються завважити в них деякі недомагання, а саме:

1) Колиб так фелон мав первісний свій вигляд, ц. є був відповідно широкий і однаково довгий ззаду і зпереду, то поперше не требаби було його на раменах стинати, а тоді не псувавбися десень матерії і він лежавби все добре й на священику слабшої і сильнішої будови. Коли однак він є вузький, а через те на плечах постинаний, лежить добре тільки на священиках середньої будови, а ніколи не буде лежати добре на тому, який має ширші плечі. Подруге, булоби добре підбирати його з боків, як треба мати вільні руки, при благословленні, ломані агнца ітд. Але як він є зпереду викроєний, а матерії на нім скупо, то муситься руки містити в цім викрою, а що він невеликий, тому параліжує рух рук та в цім місці натягається і нищиться матерія.

2) Фелони вживаємо все: Служба Божа – фелон, хрест – фелон, шлюб – фелон, процесія – фелон, до хорого – фелон, целєбруємо – фелон, тільки пристоящі й тоді фелон. Аж проситься, щоб вжиття фелона ограничити лише до найважніших функцій, а при менше важних вживати чогось зближеного, але не самого фелона, подібно як у латинників є орнати, але є й капи, а часом і сама комжа. Однак доки фелонів вживаємо майже до всего, не дивно, що вони в нас скоро винищуються та бувають повитирані, пімняті й поплямлені. – Понадто є деякі функції, які відправляємо без фелона лише в епітрахилі. Та в практиці це не виходить добре, бо верхне одіння священика, що в тім случаю є відкрите, не все є з усякою педантерією позашиване та вичищене. Не дивно проте, що такий священик нпр. в бунді або зимовім кожусі, що щойно приїхав та зліз із фіри, добре затрасканий болотом, в епітрахилі не робить симпатичного вражіння.

Але, сільський священик на це не звертає уваги, а міський, що має тротуари і з конечности є все порядніше вбраний, вважає, що все є правильно. І так не видячи самі себе, не подумаємо над цим, що чейже, як небудь приходимо до церкви вбрані, хочаб і найпорядніше, то однак, коли беремося сповнювати якісь духовні функції, треба звичайну нашу одежу, що в ній виступаємо на вулиці, в реставрації ітд. конечно чимсь прикрити.

Проте у латинників дуже мудрою видумкою є комжа. Тому в них, хочаб священик ввійшов до захристії і в найгіршому убранні, виходить з неї чистий, білий і симпатичний. А в нас требаби брати хіба аж фелон. Тому ми мабуть його й беремо до кожної функції. Мимоволі відчуваємо, що являтися в церкві в щоденнім убранні до духовних чинностей, тільки з епітрахилем, – то якось “не випадає”. – Це однак не значить, щоб ми мали від латинників зараз брати комжу, але при добрій волі можнаби щось скомбінувати з нашими дальматиками.

Ще гірше стоїть справа з прислугою. Направду не знати, чи така прислуга, що крутиться коло престола в полатаних або й подертих блюзках, чи кожухах, – чи вона більше підносить, чи понижає обряд! – У сербів нпр. дуже гарно виглядає, коли йде процесія (або й в церкві) а коло священика йдуть 4–8 хлопців в гарненьких дальматиках та його обслуговують. Це підносить красу обряду, легке до переведення і не противиться канонам. Можнаби й в нас завести щось подібного. Так само і в латинників, коли процесію веде хочаб тільки один священик, а коло нього йде кількох питомців в комжах, або й не питомців, зараз така процесія набирає якоїсь більшої поваги.

Проте треба тут конечно щось зробити. Бо не може зробити притягаючого вражіння такий обряд, що в ньому і священик і його обслуга являються в церкві в виповзлім, полатанім, заболоченім а то й подертім одінні.

V. Є в нас такий побожний звичай, що коли в хаті заваджає якийсь старий образ, дарують його до церкви. В наслідок цего, часто по церквах, а навіть на вівтарі, де взагалі повинен висіти лише один образ, над горним сідалищем висить багато всяких жидівських олійодруків та образів, що “грають”.

Так низької культурі в нашого академічно-образованого духовенства годі припускати, щоби воно не бридилося цим неестетичним, протиобрядовим і тандитним видом. А однак воно терпить цю аномалію! – Чому? Бо не хоче зражувати собі жертводавців відмовляючи приняти їх “дар” до церкви. Коли для нас важні такі арґументи, то дуже сумно. Для чиїхсь гарних очей робити з церкви склад старої тандити? Це неначе граничить з богохульством! – Темний чоловік може цего не розуміти. На це він і є мужик і до того ще й темний. Але на це знову є академічно-образований священик, щоб йому відкрити очі, щоб його поучити, що до церкви не дається після рецепти Каїна, те що останнє, – нам непотрібне, дешеве й тандитне, а те, що представляє нам найцінніший скарб, те, що найдорожче, що найгарніше. А далі, що наш український нарід витворив для своєї церкви пречудний, гідний божого місця, церковний малярський стиль і що в нашій церкві є допускаємі образи мальовані тільки в цім стилю, а не в іншім. – Немає тут місця для кокетуючих і видекольтованих Маідаден, ні для танцюючих Мадон.

Мусимо чейже числитися з цим “фатальним” фактом, що крім простеньких вірних, дістаємо щораз то частіше й інтеліґентних та культурних.

А таким людям не є байдуже, коли церква завалена такими богомазами. – В найкращому случаю, може це привести їх до сміху та до гідної оцінки естетичних понять дотичного душпастиря, – однак ніколи не буде воно для них цим чинником, що скріпить прив’язання до рідного обряду.

Це ясно!

Як можна компромітуватися такими образами? – Річ не до увірення!