Перша часть

О. Еміліян Ковч. Чому наші від нас утікають? — Львів, 1932

ЗМІСТ:

Три замітки

І. ЧАСТЬ. ОБРЯД

І. Мова

ІІ. Азбука.

ІІІ. Спів.

IV. Богослуження

V. Церемонії

VІ. Утвар

VІІ. Відпусти

ІІ. ЧАСТЬ. ДУХОВЕНСТВО

І. Виховання.

ІІ. Жонатий стан духовенства.

ІІІ. Джерела доходів.

IV. Інші причини, що підривають повагу духовенства

V. Участь духовенства в народній роботі

VІ. Церковні братства.

VІІ. Сповідальниця й проповідальниця.

ТРИ ЗАМІТКИ

І.

Якби на це не глядіти, однако, не дасться заперечити болючий факт дезерції вірних з нашого обряду, а тимсамим і з нашої нації. Про цей стан, що прибирає після війни щораз ширші розміри, ми, на жаль, лише півголосом себе повідомляємо та радо находимо для нього всякі стереотипові пояснення в роді: нашого теперішнього політичного положення, несвідомости мас, опортунізму одиниць і т. д. Однак ніколи не видвигаємо його з повною щирістю і отвертістю на денне світло суспільної критики й застанови, а ще менше беремо його під мікроскоп психольоґічної аналізи. – Словом, не маємо на стільки цивільної відваги, щоби сказати собі правду в очі, – хоч і як гірку, та відважитись на операцію, – хоч і як болючу.

Тимчасом ця дезерція, – байдуже, чи то тільки на латинський обряд, чи навіть на православя, або й штунду, – є багато більше катастрофальною, як це загально уважають. Томуто ці обставини змушують мене висказати свій погляд, хочби тільки для того, щоби розбудити приспану сторожкість.

Хто буде уважно читати цю книжку може стріне кличі, з якими не погодиться, але ж бо і яке людське діло може бути совершенне.

Однак я є певний того, що богато після її прочитання перестануть легковажити так грізний стан нашої церкви, обряду й нації, та зпоза гречки, коров та копиць сіна, кинуть оком на щораз то темніший овид нашого церковного й народнього життя, – і – застановляться!

II.

Можливо, що після прочитання хтось буде мати вражіння, бутьтоби я клонився до златинщення обряду, впровадженням всяких латинських практик.

Тому заявляю, що стою за як найдальше йдучою ориґінальністю нашого обряду й за задержанням, оскільки можна, як найбільше його характеристичних ціх, – з другої сторони, однак, я є рівнож за впровадженням усяких таких новостей, – без огляду на це, чи їх вже нині практикують у латинському обряді, чи ні, – але, які є корисні для душ наших вірних, – а за усудженням, навіть найориґінальніших ціх нашого обряду, коли вони, пережилися, або є для вірних перепоною в поступі їх духовного життя.

Крім цего вважаю, що навіть і це, що ми булиби примушені конечністю взяти з латинського обряду, мусить перейти до нашого не живцем, а змінене, й так пристосоване до цілости, щоб в ніякий спосіб не разило.

III.

Відносно самої теми то замічу, що добачую дві головні причини дезерції з нашого обряду:

Перша, це таки сам обряд у нинішнім виді, – а друга, це саме духовеньство, так, як воно нині є змушене жити, поступати й робити. Проте й ціла ця книжка складається з двох частей, що по можности за порядком беруть під увагу різні, хоч богато ще не всі в цій матерії, впадаючі в очі неправильности.

Замітити ще мушу хиба це, що винахід цих двох причин не є моїм ориґінальним. Говорять про це всі й всюди, але тільки півголосом, між своїми.

Моя роля обмежується тільки до цего, що ці гадки переношу на папір і разом зібрані віддаю кожному цікавому під критику й розвагу.

Перша часть

Обряд

МОВА

Руданський розвеселює нас, пишучи в своїй співомовці про того мужика, що „...сіяв просо, жінка каже – мак. – Ой так, чи не так, нехай буде з проса – мак...”.

Подібно відмовляють наші люди: “Отченаш, жеєси, яко родила єси і будучого віка амінь” – або “прибивши три латі”, – або – “посидіти й покурити”, – або..... або..... або..... ще в тисячі інших случаях менше, або більше знаних, викривляють і перевертають текст молитви, чи св. Письма. Але сказав хтось: “Ця мова є для народу зрозуміла”. – І ми всі в один голос: “Так, так, а вже ж, зовсім зрозуміла, – “нехай буде з проса мак”. – Булоб це рівно ж комічне, колиб не мало дуже сумних наслідків.

Навіть людоїдів, на островах Тихого Океану, коли навертають на католицьку віру, учать “Отченашу” в їх рідній мові, а наш культурний нарід, одинокий на цілім світі має цей привілей, що кожного ранку й вечора, хоч яких десять хвиль, або й пів години виплітає найбільші в світі нісенітниці, щоби не дай Боже, часом не прокинутися з цего масового самообману, що він розуміє те, про що не має поняття.

Вже якби там не було, але ізза якогось пустофразерства довести аж до цего, щоби чоловікові не позволити вести найінтимнішої і найсердечнішої розмови зі своїм Сотворителем у власній мові, “...якою учила нас всіх ненька говорити”!

Цего не важиться навіть найбільший тиран, – це злочин, – це непрощений гріх, – перед Богом, – і грядучими поколіннями. – Чейже не може відповідати на Страшнім Суді та темна людина за ці нісенітниці, а нераз богохульства, що їх заносить щоденно рано й вечір, – і ще коли, – перед престіл Всевишнього, – а тільки ті, – що вбили в її бідну голову переконання, що це є щось одиноко-гідне Божого Маєстату.

Так є з чоловіком простим, але не краще буває і з інтеліґентом.

Для переконання, питано інтеліґентних людей, що значить пр., так часто повторюване слово як “дориносима” – й хоча це вчать в ґімназійній літурґіці, помимо цего, – не відповіли.

Отже: Яким правом можемо назвати церковну мову зрозумілою для нашого народу, коли її ніхто не розуміє і то заєдно простолюдець, як інтеліґент?! На якій підставі ми учимо наших вірних відмавляти в цій мові щоденні молитви, а навіть, – що найменше, – з неохотою глядимо на людей, що впроваджують до них живу народню мову?!

Коли вчитатися в молитви й пісні нашої будь-якої відправи, то мимоволі наша душа наповнюється чаром їхньої божественної краси. –

Чоловік неначе вступає в передсінок небесної розкоші. – Візьмім хочаб нпр. молитви при вінчанні: якажто божеська сила бє з висказаних там благословенств для новобранців. Можна їх і сотки разів читати, а однак вони все наповнюють душу цим самим одушевленням. Буде її розпирати надмір радости й щастя, що їх хоче свята Церков вляти в серця молодят у тій так важній, переломовій і врочистій хвилині їх життя. І якаж це шкода, що вони бідненькі стоять при цьому неначе на турецькій проповіди, глухі на красу й закамянілі на любов, що нею так щедро дарить їх найліпша Мати – Церков. Якжеби то зросла їх любов до Неї й їхнє привязання, колиб вони розуміли, що Вона до них говорить? – Бідні!

Або візьмім таке “послідне цілування”. – Скількиби то воно сліз втерло, скільки болю усмирило, скільки надії вляло, а скільки навіть і навернуло, або хоч привело до застанови, – колиб його хто розумів! Памятаємо що індиферентних і безвірників можемо дістати лише на похоронах.

А чтенія на всеночнім, апостоли, євангелія, та ж це криниця мудрости, відблиск небесної краси, джерело поетичного надхнення.

А псальми, – це ж поезія поезій, – красота краси! І це все закрите перед вірними китайським муром “зрозумілої церковної мови”. Сui bono, – сui bono? Загально знана опінія, що наші Богуслуження “страшно довгі”, – прямо “годі кінця дочекатись”. – Тимчасом як дивитися на годинник і не тратити часу в тягу Богослуження – на виклади для братів про принципи порядку, – коли реєнтий не довго шукає за табакеркою і нечасто до неї заглядає, – а ще, як так трапиться, – бо навіть і таке буває, – що наперед повишукує собі усі стихарі, тропарі і т. д., а священик євангелія, й що там ще потребує, – то можна наглядно переконатися, що наші богослуження, щонайменше зовсім нормальні. – 1/2 – 2 – 3 години, або малощо більше й це тільки тоді, коли ходить про поклони, страсти і т. д. – Що ж тут властиво такого “страшно” довгого, передусім для побожного чоловіка? А наш чоловік, особливо цей, що ходить до церкви, є дійсно побожний.

Помимо цего – голос народу каже, що богослуження задовгі, отже треба з тим числитися і застановитись, чому?

Отже тому, що заглиблюватися в сердешній молитві, у взнеслих розважаннях, в місці уєдиненім і тихім не є довго, ані одну, ані дві, ані три години. Тимбільше не є довго той час провести на слуханні взнеслої поезії надхненної св. Духом, що передає нам в прегарній формі найвзнесліші обявлені правди, – а навіть найпевніші правила практичного життя. – Передусім не є довго, коли це все буде віддане виразною дикцією і в супроводі чудесних старинних мельодій відданих з повним розумінням і чуттям.

Однак навіть 10 мінут, навіть 5 мінут, – нето годинами, слухати якихось вересків і писків, що виражають якісь горендально-комічні вискази, або вискази, що взагалі не мають ані сенсу, ані змислу, або в найліпшому случаю, щось такого, чого загально ніхто не розуміє, – це дійсно задовго, – предовго!

Наші богослуження є дійсно задовгі!...

Однак скаже хтось: “най вже, що це дійсно правда, – в такім случаю, що властиво тягне нашого чоловіка до костела? – Чейже він там ще й стільки не розуміє”!

Отце й є якраз фатальний блуд, що ми його а рriоrі принимаємо та без всякої застанови повтаряємо. – Ліпше піти до костела, бути на богослуженнях, без упередження їм прислухуватися, застановитися над ними й придивитися, яке вражіння вони роблять на нарід і як нарід їх приймає, а щойно тоді давати осуд. – А коли хто це зробить, то йому відкриються очі й він прийде сейчас до переконання, що лат. обряд, зглядно його мова, нашому народові далеко більше зрозуміла, чим мова цего обряду, що ми зовемо його рідним, прадідним, українським, ітд.

Щоб про це переконатися ходім за порядком:

1-о. Щодені молитви. – Говорім, що хочемо, все ж таки кожний українець скорше зрозуміє польську мову, чим мову, що нею писані церковні книги. – Очевидно це може дехто заперечити, бо папір терпеливий, але цему не повірить навіть сам автор цего заперечення.

Проте чи то дивне, що з природи побожний нарід інстинктовно клониться в цей бік, де може найти спосіб висказання своїх найглибших почувань перед Творцем в спосіб і по формі, щонайменше йому більше приступній і зрозумілій, чим це йому його “рідний” обряд позваляє?

2-о. Служба Божа. – В лат. обряді правиться по латині. Цеї латини нарід не розуміє, та в тім випадку це є менше важне. – Над тим видно вже хтось подумав, – бо це нерозуміння мови усунено на друге місце, а то через гук орґанів. Далі, й це найважніше, додано всякі пісні та літанії в живій мові. Тому вражіння цих кількох незрозумілих латинських зворотів зійшло до мінімум.

(Належить ту ще додати, що перед проповідю священик звичайно читає призначену на цей день Євангелію в зрозумілім і симпатичнім перекладі на живу мову. І так виходить цікавий куріоз: – Був наш чоловік в церкві і там чув Євангелію, кажуть на своїй, чи там зрозумілій мові і не розумів майже нічого, або дуже мало, – а прийшов до польського костела де правиться, як звісно по латині, і – на диво – зрозумів усе).

Що іншого у нас. Ввесь присутний нарід, на Службі Божій бере участь в цьому богослуженні, як це впрочім і повинно бути, але є полишений тільки власним силам. – Він не дістає ніяких суроґатів, ані еквівалєнтів, тому мусить добре розуміти це, що він співає. – Бо коли не розуміє, то насамперед не зуміє віддати його якслід, – а далі, – годі від нього вимагати, щоб його притягало в це місце, де він має стояти й слухати не знати що, та відповідати рівнож не знати що. – Він остаточно під загрозою тяжкого гріху піде раз на тиждень на Службу Божу, але піти частіше – чого? – Мучитися? – Це ж не має змислу!

Щоби не бути односторонними, мусимо завважити, що остаточно сама Служба Божа, є ще найбільше зрозумілою відправою. – І тут не треба дуже багато слів заступити новими, (очевидно з цих, що нарід чує, або відповідає, а не з цих що священик тайно вимовляє). – Мимо того теперішний стан є цего роду, що Служба Божа, в такім виді, як вона нині відправляється, не є всилі розбудити внутрішнього бажання, або самочинного акту волі, щоби на ній бувати частіше та з дійсною охотою. – А це в першу чергу завдяки загальному незрозумінню мови. – (Очевидно йде тут бесіда про пересічного христіянина). Це ще не все, коли нарід розуміє: “Господи помилуй”, або подай Господи”. Він мусить зрозуміти цілу суть, усего духа Служби Божої, він мусить бути степенево, слово по слові, проваджений в стан певної душевної екстази, в передсінок надземського щастя, що має його огорнути в хвилі кульмінаційного напняття, це є підчас освячення. – І тоді зовсім певно піде наш нарід, коли тільки буде міг, – і милю, і більше, й навіть в слоту, щоб тільки бути на Службі Божій. – Але, попри інше, він мусить перш за все добре розуміти це, що говорить священик і це що він відповідає.

Інакше ціла справа схибить і місто плюсів мусись дати мінуси.

Це бачимо, між іншими в дезерції з нашого обряду. – Бо, як не має де краще то втікає наш чоловік хоч там, де гудуть орґани, де хоч раз в тиждень заспіває собі якусь зрозумілу молитву.

3-о. Інші богослуження, як утренню і т. д. латинники мало відправляють по парохіяльних церквах. Видно, що мали стільки відваги й сказали собі щиро: це немає ніякого сенсу і є ще навіть шкідливе, бо знеохочує нарід до церкви. Нарід цего не розуміє і не хоче. – То ж не треба його силувати! – Натомість вони, або підкріпляють такі богослуження якимись літаніями, суплікаціями і т. д. і заглушують орґанами, або прямо впроваджують нові богослуження в живій мові. Наслідки з цього такі, що нарід до них горнеться, а від нас втікає.

Звернім в цім місці увагу на деякі характеристичні й дуже поучаючі випадки:

а) – Служба Божа Преждесвящених Дарів: – Відправа чудесна, – зміст, мельодія – неоцінені. – Після неї слідує парастас: недосяглий спосіб побудження, а рівночасно і осмирення жалю по небіщику. Щось гіперартистичного – безконкуренційного. – Додаймо ще непамятну традицію. – А тепер гляньмо хто й кільки на це богослуження приходить...? Кілька – кільканадцять, переважно старших жінок та дехто зі старших господарів, (о скільки ще заморозь не пустила).

В цій самій церкві, цей самий священик, між цими самими людьми й цего самого дня, о третій пополудні править богослуження, що сильно “латинщить” наш обряд, – що нажаль дуже мало поширене, – а називається “хресна дорога”. – І, на диво! – Церква битком набита, як в неділю на Службі Божій. І ніхто не втікає, хоч воно треває добру годину, або й дві.

Правду сказати нічого надзвичайного в цьому богослуженні немає! Що до краси не рівнятись йому зі Службою Божою Преждеосвященних. Але факт є фактом, церква битком набита людьми. Очевидно на це є легка відповідь: “новість”.

Так, сказати, – легко, але досвід учить, чогось іншого. Бо не є новістю це, що повтаряється від ряду літ, – усе в великому пості, – а помимо цего фреквенція не меншає, а більшає. – Отже не новість, а це, що нарід пополудні все розуміє, а рано не розумів нічого. А може, хто зна, тут ще й це щось значить, бо наш нарід, кажуть, музикальний, що пополудні всі грімко з повної груди співали зрозумілі страсні пісні, а рано іспитований а може й неіспитований........ от, краще замовчім....... не всилі були слухати, та й повтікали.

б) Поручається перевести цей досвід: Коли правиться майське богослуження з виставленням Найсв. Тайн і суплікацією, а молебен, цей менший, василіянський, (златинізований і більше зрозумілий від пароклиса), – то буде найбільше людей. Коли не буде суплікації і виставлення Найсв. Тайн, – буде менше. Але як ще замінимо цей молебен на “паралис”, – пригадається нам фреквенція зі Служби Божої Преждеосвященних. Чому? Нарід не розуміє і не приходить, – і на це нема ради!

в) Годі вдержатись, щоб ще раз не повернути до похоронної відправи:

От так, – йде собі похорон. В хаті була відправа, в церкві відправа, на цвинтарі відправа. Нарід щось там, колись, менш-більш причинився до неї, коли почув, що співають “Святий Боже”, або “Господи помилуй”. Впрочім щось там реєнтий співали, (приймім цей виїмковий випадок, що направду співали) та тоді нарід був чим іншим занятий. Бо й що ж може його обходити якесь “мірское пристрастіє” і “привременних мечтаніє”. Він же ж прийшов на похорон, не на лєкцію старословянської мови. Впрочім десь хтось, що не хотів розсіватися, зловив зпочатку якесь “ідіже”, або “без сімене родшую” і вже о цім “сімени” може думати аж до кінця похорону й не додумається, що воно таке. Вкінці домовину впустили до гробу й нарід заспівав “вічную память”. І бувби розійшовся пригноблений до дому. Сказано пригноблений, бо й якже не бути пригнобленим: Страта дорогої особи, розпука родини, спів по більшій части доволі неприємний, – слів потіхи жадних.

На щастя на похороні найшлося кількох тзв. поляків. – І коли священник вже відійшов, а люди почали розходитися домів, вони собі поклякали й давай: “Swię ta Marjo ł askiś peł na – і т. д.”.

Тоді всі назад (гр. католики) поклякали, злучилися в великій і щирій молитві-пісні – (не була їм задовга), – повставали й вже з якимось полекшінням на серці розійшлися домів, радіючи самочинно, в глубині душі, що крім рідних і зрозумілих обрядів є ще на світі обряди незрозумілі й нерідні, а однак такі, що в них можна помолитись зрозумілою, хоч нерідною мовою.

Але ж це абсурд. Вже що – як – що, але цілий лат. похорон правиться по латині. А що там за мельодії, – куди їм рівнятися до наших!

В тім то власне й ціла штука, що ми маємо такий пречудовий похоронний обряд, з так незрівнаними мельодіями й змістом, а мимо цього маємо в собі стільки самовідречення, що й його не пощадили а принесли в жертву цьому мольохові, що називаєтьса чистота обряду, традиція, чи як там. І це пішло так далеко, що цего священика, який хоче його хоч дещо оживити, додаючи по всім пару “Отченашів” за душу покійника, уважаємо мало не зрадником народу. А тимчасом латинники, навіть тут де можнаби їх уважати за найслабших, і тут зуміли добути атут, що публично й очевидно нас побиває. – Вони ту наче говорять: “дивіться люди, що є вам більше зрозуміле, чи “кая зитейская”, чи “жиздительноє повелініє”, чи „wieczne odpoczywanie racz im podać Panie”? “Уважайте”, кажут “люди й мотайте на вус”. – І так наші люде уважають і мотають, аж перемотуються, а ми не маємо відваги заглянути правді в очі й раз врубати лихові голову.

Шкоди для гр.-кат. Церкви й українського народу, що випливають з уживання церковної мови при богослуженнях, а навіть в щоденних молитвах, повинні бути наглядні із досі наведених прикладів. – Тут належалоби ще хиба те згадати, що ця сама церковна мова є рівно-ж одною з важніших причин, що спонукують наш нарід переходити, особливо в Америці, на православя, а в краю на штунду. – Бо й православна церква в Америці й штунда в нас впровадили в молитвах і відправі живу мову.

Тому не дивниця, що нарід туди починає пересуватися.

Проте першим і невідкличним середником, що напевно здержить дезерцію з нашого обряду, а то й з віри та народности – є в першу чергу, негайне впровадження живої мови до щоденних молитов, – а дальше й до всіх інших богослужень.

Тут не можна видумувати, мовляв: нарід цего не прийме, повстане схизма, на нас дивиться православний схід і т. д. Бо, поперше, в найгіршому випадку не стратимо більше, як тратимо й так. Подруге, наш обряд попри інше, оскільки буде мати зрозумілу мову, є безконкуренційний. Остаточно потретє: на нас дійсно дивиться православний схід і ніяк неможе доміркуватися, “що ми таке”. І тому дивиться й дивить, а як прийде кидати православя, а переходити на католицизм, то тоді махає рукою в нашу сторону, а переходить на лат. обряд.

Вперед подбаймо про своє під носом, а щойно тоді будемо дбати за чуже під лісом. Вперед загатім відплив своїх з нашого обряду, а щойно тоді застановимося над будовою водопроводів, що ними малиби, евентуально, допливати чужі до нас.

Вкінці доволі з нас цієї дотеперішньої жертви, що її складаємо на жертівнику традиції. Раз мусимо промовити до нашого Найліпшого Батька так як чуємо й розуміємо. Досить вже цих “жиси”, “курень”, “латів” і тд.

Громада має маленьку стареньку, перехилену й подіравлену церковцю, що памятає ще може й татар. Вона хоче її розібрати й побудувати нову муровану обширну й пригожу до нинішніх вимогів. Але щож, приїжджають консерватори тай кажуть: “невільно”. Противно, громада мусить її напрявляти й піддержувати, бо це памятка старини ітд. І хоч нам є всім дорогі так рідкі в нас старинні памятки, то однак злість нас пориває, що ізза якихось там археольоґічних причин, тут, тепер, зараз, живий нарід має терпіти, й не може поставити величавого храму свойому Творцеві. – Храму, що бувби гідною жертвою народу нинішньої культури й храму, що є потрібний для кількости й реліґійних почувань нинішньої громади.

І слушно: нпр. парижани не вагалися знищити найстаринніших будівель у центрі міста, щоби надати йому модерний вигляд і форму примінену до потреб нинішньої культури. Французи, як знаємо, шанують свою традицію і це що її піддержує та хоронить, однак, видно, що для них ще важнішою є нинішня година, – потреба нинішнього дня. Нинішній день належить до тих, що нині живуть. – Вмерлого треба нести на цвинтар, а старинні памятки до музею.

Тому ми не можемо жертвувати віри, обряду й народности, словом усе те, що найдорожче кожному народові на те, щоб давати змогу ученим, або аматорам подивляти в дійсності те, що вже давно пережилось і лежить чорною домовиною напоперек шляху, яким йде в свою світлу майбутність молодий, здоровий і сильний український нарід.

Годі тут не зробити одної замітки. Наш нарід, це нарід скрайностей. Коли гуляє, то валить стіни, – коли пє, то до безтями, – коли бє, то на смерть.

Колиб ми показалися такими й при впроваджуванні живої мови в богослуженнях, то дійсно накоїлиб чимало лиха. Однак справу можна перевести незамітно, легко й без потрясень. Не переводити все йота в йоту на живу мову, бо тоді звичайно затрачується ритм і ціла пісня чи молитва тратить цей своєрідний і її питомий, так сказатиб, “смак”, до якого нарід є призвичаєний. Передусім ходить тут про ритм, що є дуже важним чинником при віддаванні мельодій, що у них приходиться нераз таку молитву співати.

Як не мається перекладати церковні книги до практичного вжитку в церкві, хай послужить salva rеvеrеntia авторів і коректорів, св. Євангелія в перекладі о. Левицького. Воно з певністю без закиду щодо граматики, складні та самої сути річи, за що ручать прізвища поданих там наших учених з різних ділянок нашого культурного життя. Однак читати його мельодійно підчас Служби Божої, так як Євангелію читаємо, прямо неможливо, бо воно не до складу. Не звернено саме уваги на ритм. Крім цього в св. Євангелії є певні звороти, які собі загал присвоїв, очевидно їх розуміє та ними послугується наче приповідками. Тому якось немило разить, коли цей самий текст почується нагло в інакшій, а до цего ще нескладній формі. Тому многі, що з радістю прийняли цей новий переклад св. Євангелії і навіть почали ним в церкві послугуватися, скоро розчарувались і закинули, бо переконались, що він є не до вжитку при відправі.

Подібно й з перекладом щоденних молитов. – Нпр. В однім катихизмі перекладено “Под Твою милость” – “До Твоєї милости”, а в другім “Під Твою милість”. – Зараз впадає в очі, що другий переклад є практичніший, бо хто його почує, зараз зрозуміє про яку молитву ходить, коли в першім являєтьтя вона якоюсь новою, незнаною. – Подруге, цю молитву треба часто співати, а в другім перекладі це далеко складніше. – А потретє, чи ж то муситься кожне слово перевернути? Противно належить лишати, що лише можна в його давному звукові, щоби безпотрібно не давати притоки до критики й завваг, тощо.

Отже належить поволі й незамітно увільнити церковні книги від незрозумілих і мертвих, або й смішних слів. Заступити їх живими та дібраними, щоб текст був справді зрозумілий, а однак не стратив питомої краси, а передусім, щоби не стратив свойого дотеперішнього ритму, що є надзвичайно важним з огляду на це, що його треба переспівувати в різних мельодіях.

АЗБУКА

Коли говориться про мову, належить застановитися над знаками, що її задержують на папері, це є над азбукою.

Колись за давніх добрих часів була інституція церковних шкіл та дяко-учителів. Тоді то було самозрозуміле, що хто навчився читати, читав вже й церковні книги. Та тепер вже не те. Буває на селі письменний чоловік, що взагалі не вміє читати українських букв. А такого, щоби вмів прочитати церковну книжку, взагалі нема, хіба якийсь аматор, або дяків син. – Наслідок цього очевидний: До крилоса приступає шораз менше людей, а небавом реєнтий будуть мусіли співати “сольо”, – як старі повмирають. Ми це бачимо, але не маємо відваги сказати собі щиро: змінім азбуку церковних книг, бо вона відтручує молодіж від церкви! – Отже раз треба сказати!

Старословянська азбука вживана в наших церковних книгах, не є, по перше первісна (подібно, як і мова). Вона переходила всякі модуляції, після вимог часу, то мусить перейти ще одну. – Подруге, ця азбука відтручує молодь від крилоса, бо після теперішньої системи навчання є для молоді зовсім неприступна. – Потрете вона є, попри незрозуміння церковної мови, цею причиною, що навіть 95% нинішніх дяків, не то аматорів, при читанні апостола і тд. перекручує слова, а тимсамим викликує несмачні жарти й ширить згіршення поміж вірними.

Проте річю, що не терпить найменшої проволоки, є відіслати церковну азбуку до музею, а всі церковні книги переписати, нетільки зрозумілою мовою, але також і вживаною народом азбукою.

Прикро, але, щож, коли правда, й це треба сказати, що діти які покінчили народню школу, в дійсності уміють читати лише латинську азбуку. Потім вони, особливо дівчата, хотять мати молитвеники. Отже купують польські, бо інших не прочитають. Чи не булоби добре мати видання українських молитвеників латинськими буквами? – Це вже навіть раз таке роблено.

Правда можна за одну зиму навчити читати українську азбуку ціле село. Так, можна й повиннося, але це рідко хто робить, а польські молитвеники не рідко купують українці. А як хто це підглянув в церкві й посміявся, так вже краще йти з польським молитвеником до костела.

От і знова ще одна свіжа порошинка, що перегинає вагу на бік лат. обряду.

Представмо собі якби в наших очах виглядав такий нарід, що не хотівби боронити своєї держави інакше як тільки луком. – Мовляв: де наше ориґінальне, прадідне оружжя. Чейже не можна зраджувати “древніх начал” і братися до цепелінів, ґазу, скорострілів і тд. бо це не наше, а ґерманське, французьке, анґлійське, чи яке там інше.

Делікатно беручи, мабуть, чи не здвигнулиби ми плечима й не сказали: “безглузді”.

СПІВ

З черги пригляньмося церковному співові, оскільки про нього не було вже передше мови. Українська пісня, – церковний спів, – співолюбний український нарід, – оце загальнозвісні й повторювані слова. Хто це чує й не знає як воно в дійсності, то мігби собі Бог-зна що подумати про співаків і музичну творчість українців. – Та так воно “страшно” не є.

Дійсно годі не признати, що музичне поле не лежить в нас відлогом. Ми видали композиторів і співаків не будьякої міри, та їм ще далеко до західньоевропейських корифеїв, – хоча український нарід дійсно дуже співолюбивий. Хто на це звернув увагу, то міг переконатися, що піснею можна до нього найскорше підійти, навіть найострішу сварку, що до неї українець аж надто скорий, можна легко й сейчас зліквідувати, коли начнеться співати будь-яку українську пісню. Дійсно цікаво обсервувати, як такі два розпалені словесні борці вже по перших звуках пісні начинають стигнути й замовкати, а вже при другій стрічці прилучаються до хору й забувають про цілий світ. Проте обряд, що має гарну мельодійну музику, що дає вірним спосібність висказати свої почування піснею, є для українців вимріяним обрядом.

А таким обрядом є якраз наш обряд. – Чудові мельодії, багатство мотивів – отце його характеристичні ціхи.

Але й тут, очевидно через брак застанови, ми ослабили й ту ціху до мінімум та дали супремацію в руки “безгласних” латинників.

1-о. Хори: – Нарід в ґрунті річи є хорові в церкві противний. Здоровий інстинкт простого чоловіка вичуває, що тут щось не в порядку, але що ж, як начнуть йому крутити голову й переконувати, так він мусить в кінці збаламутитися і повірити, що хор в церкві, це кульмен якоїсь краси чи культури, чи чого там. А в додатку як зберуть цей хор у читальні й він научиться зо два “ґатунки” “Господи помилуй”, так мусить цим десь пописатися. – Ну а де ж? – Та ж в церкві. – І вже співає хор... Страшне... Прямо страшне!! – Але громада має славу, мовляв: “У них є хор”. – Тож люде кажуть: “о нічого, ввійде”, дарма, що після богослуження виходять з церкви з таким смаком, якби цілу ніч напивалися. – Навіть ніхто до цего не признається, бо щоби хто сказав, що він не розуміється на правдивій красі. – Це ж хор, – не щобудь. – Тільки й просвітку, що такий хор звичайно не вивчить всіх пісень і тому, від часу до часу, знову начинає співати ціла церква. А ці хвилі є правдивим відпочинком для зболілого вуха й змученої душі, як тепла хата для перемерзлого подорожника, – як холодне джерело для гоненого й спрагненого оленя.

Чи не є гарніше й приємніше для Бога й людей, як ціла церква “єдиними усти і єдиним серцем” – з глибини душі”, заносить могутній гимн перед престол Всевишнього Творця, коли серця вірних наповнені вдоволенням і радістю, а слухач кориться перед висказом вселюдної маніфестації найглибших і невдаваних реліґійних почувань? Чи краще переносити слухові тортури й дивитися на компромітацію та муки кількох молодців, підчас коли вірним нетільки перешкаджається в молитві, але взагалі не дається їм навіть на хвилю зосередити гадок біля поодиноких моментів богослуження? – А що й говорити, як ще звернеться увагу, що хор виробляє неабияку гордість, особливо у цих, що з природи обдарені кращим голосом?!

“Ну, але, якби так хор співав добре”, скаже хтось? – Так – “якби” – але це “якби” в 99% є не до переведення. Поперше тому, що в селі тяжко підшукати відповідного дириґента, бо вміти читати ноти й вміти роздавати голоси, це ще не все. – Ще треба чуття й інтеліґенції. А подруге, що голоси на селі часто до хору не надаються. Але хочаб вже й одно й друге далося якось полатати, то однак мусимо памятати, що церква не є для попису одиниць, а для молитви всіх. – Що десь в місті, де легше о якогось доброго дириґента, де правиться читана Служба Божа, то ще хайби там з якихось мотивів і було. Але на співаній Службі Божій, де нарід приходить і сам хоче співати й відчуває це як свою орґанічну потребу, пощо параліжутати його в цім благороднім і богоугоднім розмаху?

Краще стараймося ублагороднити це, що нарід вже має, що любить, до чого самочинно тягне його, його природа! Ублагороднюймо цей всенародній спів, – і це буде вдячне поле до праці, принесе користь для душ вірних і для їх естетичного почування та буде цементом, що тим сильніше прикріпить їх до свойого обряду, віри й народности. – Не тратьмо безпотрібно енерґії на організацію вересків, що послужать хіба на це, щоби нарід відігнати від церкви, – бо про це й так є кому подбати.

Освідомім собі, що цей всенародній спів в церкві, це мабуть, чи не одинокій атут, що держить наш нарід при своїм обряді, а нераз і вірі. А коли наш нарід не буде мати права хоть раз в тижні прийти до церкви й там виспіватися, то чого властиво він має туди йти? – Що має його там тягнути?

Та ж молитва! – Так, – так, молитва. – Тішмося, що найшли так вичерпуючу відповідь і спім спокійно далі.

Хоч з болем серця, але мусимо знову признати, що таки гарніші й більше притягаючі є орґани. І чи дивно, що чоловік від гіршого втікає до кращого? Від славетних хорів до латинських орґанів? – А прецінь ще гарніші орґани має наш нарід у своїх грудях, чого ж їх руйнувати?

Коли кажемо А. мусимо сказати Б. – Коли хочемо конче хору, а хочемо, щоби він не відпихав вірних від церкви, так мусимо додати й орґани, щоби заглушували й лагодили дисонанси й верески так, як латинники вже давно зробили. – Та це виключене! – Так, виключене, – безпотрібне й шкідливе. Тому тримаймося всенароднього співу й цей ублагороднюймо. – І тут є якраз поле до попису не так для священика, як для дяка.

Належить збирати ці прекрасні мельодії незнаних народніх композиторів, що їх співають по церквах цілої України. Вибирати, що найкращі й вперід виучувати молодіж, а щойно тоді співати в церкві. – Виучувати! – Це значить, щоб нарід умів віддати не тільки мельодію, але щоб вивчив і голос відповідно модулювати. Щоб не надто спішився і не надто протягав. Словом, щоб спів робив дійсно вражіння співу, а не вериску, або писку.

Коли реєнтий схопить якусь мельодію й пічне нею сам пописуватися в церкві поки нарід не вслухається та не пічне за ним потягати, то це ще не є ніяка наука. – Це є звичайне незнання, нерозуміння, або й легковаження свого обовязку. – Заки нову пісню будуть співати в церкві на богослуженні, то наперед належить її виучити в читальні, або й церкві після вечірні, чи де там. Тоді спів буде співом милим цьому, хто співає і цьому, хто слухає. І тоді хор напевно буде злишний а навіть недопускаємий.

Однак хор є можливий тільки підчас Служби Божої, так, що на щастя, нема потреби, де інде, провадити з ним війну.

2-о. Пригляньмося тепер до інших богослужень, де в гру входить ірмольоґійний спів.

Як відомо раса анґлійських коней походить від коня, якого вживано до воження води. – Але він мав це щастя, що його побачив правдивий знавець коней, який зумів і схотів його ужити. Цей момент був в його житті рішаючим. Він став основником найславнішого кінського роду.

Подібно й з нашим ірмольоґіоном; колись може й він впаде в око знатока, що схоче й зуміє його ужити й може рівно ж стане основою якоїсь музики, що заблестить хто зна якою славою. Однак наразі він є в пониженні; “возить воду”.

Коли ми почуємо слово ірмольоґіон, то зараз асоціяція ідей приводить нам на думку ось таке: Брудна, запорошена церква, заходжена долівка, коптить і капає кілька свічок, одна більша, друга менша. В лавках кілька старих жінок і кілька старих чоловіків дрімаючи шепочуть молитву. А в крилосі над подертими й поплямленими грубезними книгами сидить згорблений реєнтий, звичайно в окулярах і ще один – два чоловіки. – Вони ніби щось співають, – ніби муркотять, – ніби гопкають, – ніби затягають, – ніби протягають, а зчаста позіхають. Слів очевидно ніхто не може полапати, а як вже й полапає то, або не знати, що воно таке, або властиво можнаби з них посміятися, але не випадає, бо то має бути святе слово, коли виходить зі святої книги, а ще до того в церкві. – І так то тягнеться довго-предовго й називається утрення, всеночне, чи як там. Часом підчас того заглядає дехто з вірних: – може часом скінчиться і буде Служба Божа? – Та де там, – ні!... “Кінчать вже утренню? – Та де. Ще щось галакає”. І йдуть ще раз на дорогу, до коршми, часом до читальні. – От так представляється нам наш ірмольоґіон.

Тимчасом вчені, очевидно не наші а анґлійські, що десь случайно заглянули цю подоптану й поплямлену книгу, побачили в ній зовсім щось іншого. – Вони увиділи в нім цілі хори зі старинних грецьких траґедій, цілі гимни, які співали по грецьких святинях ще перед приходом Ісуса Христа. Змінено лише текст а мельодії остали ці самі. Місцями навіть тексту не рухано лише імена поодиноких поганських святих замінено на христіянські. Далі, – ці самі вчені прийшли до переконання, що це неабияка примітивна музика, а музика великої культури, надзвичайно розвинена й ублагороднена, що вона не має нічого спільного з симфонічною музикою, а її основою не є акорд, лише мельодія і ритм, – подібно як іншим світом є ґотицька вежа, а іншим колюмнада і архитрав грецької святині. Що ця музика навіть не зносить акорду й такту, оскільки має бути вірно віддана, а вимагає зрозуміння та відчуття себе, виразної дикції і задержання відповідного ритму. (Подібно мається справа з більшістю наших народніх пісень). – Що ірмольоґіон, це багатий унікат старинної грецької музики. Що можнаби його порівняти з музеєм, який має в собі неоцінені скарби недостежимого грецького мистецтва. – Що те, що в нім законсервоване є чимсь таким, що може стати основою нової, бо давно забутої, музичної культури, яка перевищить модерну симфонію, подібно, як твір духа перевищає твір тіла. – І що український нарід, якраз може створити щось ориґінального, бо його народні пісні, на загал, майже всі є збудовані після цих самих правил, як пісні ірмольоґіона, й пісні старинної Греції. – А це знак, що цей нарід має в собі вроджений хист до такої музики, – що він йому рідний.

От, що вичитали ¢ ермани в нашому ірмольоґіоні. – А ми, що від віків маємо цей неоцінений скарб, зробили з нього страшака, який людей з церкви виганяє, – і є неостанньою причиною дезерції з нашого обряду.

Бо будьмо щирі й признаймо, що аби вислухати нашої утрені, чи яких там поклонів, або чогось подібного, особливо в церковній мові та в креації наших дяків, зуміє хіба, тільки чоловік без думки та слуху, або чоловік надзвичайно побожний і то з нервами як посторонки. Пересічний відбуде цю кару хіба тоді, як сяде в куті й задрімає, або задумається про що інше та не буде звертати взагалі ніякої уваги на це “блеяння” і “гопканя”.

Може хто заперечить, але contra factum, nullum argumentum. – Щож робити? – Викинути з церкви всі відправи враз із ірмольоґіоном, чи що?

Колиб ми так зробили, то ми булиб подібні до цего чоловіка, який має забруджену і запорошену перлу й тому викидає її на смітник. Мудрий чоловік цего не зробить. Він її вимиє і вичистить і вона знову буде така гарна, як була давніше. І як давніше буде радувати око кожного, що на неї спогляне.

Треба проте, приймаючи, що вже текст буде в живім і складнім перекладі, (бо без цего кожна думка про поправу справи немислима), – належито виховати покоління дяків, які зрозумілиби який то скарб дістається їм у руки. – Що пізналиби тайни цієї чудової, небесної музики. – Що зрозумілиби, що її основою є виразна дикція, виразне марковання ритму (стіп). Що довгі склади треба віддавати дуже довго, а короткі дуже коротко. – Що її належить відспівувати з неабияким чуттям, яке булоби випливом докладного розуміння тексту й тайни, що її оспівується.

І щоби собі ще затямити, що річчю дяка, особливо, коли вже мова й азбука будуть загалові вірних приступні, є не відганяти охочих від крилоса, а противно, навіть байдужих до нього притягати, так, щоб по можности і в інших богослуженях співала ціла церква, як на Службі Божій а навіть, щоб співали й рецитували псальми на два крилоси, як то властиво повинно бути, а давніше може й було. – Не, щоби собі кількох щось там під носом “муркотіли”, або “ойкали”.

Іменно нинішні дяки мають цю спеціяльність, що дуже нерадо втаємничують кого з вірних у свої дяківсько-ірмольоґійні секрети. Це зраджує на перший погляд, ненайліпшу черту їхнього характеру. Та ця справа має глибшу й більше зрозумілу причину. – Іменно дяки знають з практики, що як навчать в селі кількох сяк-так читати й брати хочби тільки “самогласні”, то вони зараз починають кампанію проти них, предкладаючи свою службу за мінімальну заплату, що їм, як місцевим господарям тяжко не приходить. – Вони підходять пароха й комітетів різними чемностями, а то й могоричами та дарунками. На жаль доволі часто вдається їм усунути з парохії чужого, хочби й найкращого дяка, або огірчити йому життя в ній, а потім стають на їх місця, самі дяками.

Дякові, що вже раз пережив такий інцидент, або бачив, як його сусід, або знакомий переживав, відпаде раз на все охота працювати на свою загибель. Тому доки буде жити, буде кожного гнати з крилоса!

Чейже на це є легка рада. Нічого більше тільки нехай парохи держаться дяківскої праґматики, – повітові аґентури, хай стежуть за точним її приноровленням. – Тоді дяк буде чути ґрунт під ногами й хочби тільки для власної користи й вигоди, буде дбати про це щоби в крилосі співало як найбільше людей.

Вертаючи до річи: Як так буде, тоді підчас наших богослужень, церкви не будуть світити пустками, а будуть битком набиті подібно, як на співаній Службі Божій, а душі тих, що співають і тих, що слухають наповняться надземським вдоволенням і боже благословення буде блище, після слів св. Письма: “Де є вас два, або три зібрані в моїм імені, там я є поміж вами”.