Виховання

Нераз буває, що малий пейсатий жидок, зуміє водити за ніс цілу громаду, таку що майже неможливо перевести в селі щонебудь, коли він цьому противиться. В іншому, селі таку саму ролю відграє свій чоловік, як то кажуть, такий “хлопський фільозоф”.

Були часи, що й без „єґомосці” не можна було в громаді й кроком поступити, хоч ті “єґомосці” ще тоді ходили в штанах з білого полотна, а коло їх образовання можна було поставити великий знак запитання.

Як ми застановимося над цим і запитаємо де є причина цієї моральної сили в подібних случаях, то мусимо відповісти, що попри інше, вона лежить головно в докладному розумінні душі народу. Таке розуміння мають жиди, добрі агітатори, “хлопські фільософи”. Його мали рівнож давні наші священики й тому лишили в спадку по собі добрий спомин між народом.

Якже ж можна набути це розуміння душі народу?

Можна його набути самочинно через приставання з цим народом, або через відповідні етнографічні студії, та читання творів, які написали правдиві народні письменники.

У повище згаданих випадках, чи то жиди, чи то доморослі хлопські фільософи, чи то й давні наші священики ціле своє життя переводили, або переводять між народом. Вони присвоїли собі спосіб розуміння, думання, говорення й арґументовання нашого чоловіка, вони зуміють інстинктовно відчути його слабе місце. Отже, як додати ще дозу більшої вродженої інтеліґенції у цих одиниць, або ще хоч троха більше образовання, то нічого дивного, що вони мали, або ще й тепер мають в селі перший голос.

Натомість, коли маємо бути щирі, мусимо признати, що нинішні наші священики, особливо молодші, мають щонайменше дуже малий вплив у громаді.

Чому?

Тому, що вони не розуміють своїх вірних, а вірні їх. І не дивно, бо де ж цей молодий священик мав набрати розуміння свойого народу?

Ще малим пішов до міста до шкіл, а вернув на село вже скінченим чоловіком.

Учителями були йому західно-європейські корифеї: – •ете, Шіллєр, Лєссіні, Шекспір, Св. Тома, Св. Авґустин і т. д. Вони його виховували. На них він взорувався, брав за примір свойого життя, присвоював собі спосіб їх думання і арґументовання, словом, старався їх наслідувати.

Вправді бував він часом і на селі. Щось там у школах вчили й з української історії та літератури. Та на всякий випадок було це другорядне.

Тимчасом український нарід, хоч не є цілком східний, все ж таки не заперечить ніхто, що має багато східних черт характеру. – На всякий случай належить до слов’янської, а не до германської, ані до романської родини. Словом це інший світ. Інші уподобання, склонности, звичаї. Інший спосіб понимання, арґументовання, виражування.

І так “вивчений” приходить молодий священик до села. Чи дивно, що наступає період безнастанних непорозумінь, підозрінь і терть. І мимо цего, що він повний найгарніших замірів, а навіть “і крови з під серця” не жалувавби своїм парохіянам, то все одно, з кожним днем тратить “грунт” під ногами, мимо цего, що з другої сторони парохіяни, в ірунті-річи, найліпші люди на світі, а до душпастиря відносяться з найбільшим пієтизмом. Та годі, вони взаємно не розуміються.

Кінчиться звичайно на цім, що молодий ідеаліст по ряді розчарувань попадає в апатію. Своїх парохіян кваліфікує від зволочи й худоби, а парохіяни його від кареровича й деруна, хочби побирав і мінімальні квоти. І так на будуче витворюється життєва ситуація і взаємні відносини подібні до цих в менажерії, між пантерою а цим, що приносить її їсти. Тимчасом між його стадо всуваються люди, які розуміють народ а народ їх і починають роботу, на яку цей священик може дивитися тільки з розпукою, і безсилою злістю.

Такий стан є зрештою великою раною не тільки на орґанізмі нашого духовенства, але майже цілої нашої інтеліґенції. – Звідси витворюється щораз більша пропасть між інтеліґенцією а простим народом. – Звідси вплив на нарід аґітаторів найгіршої сорти характеру. – Звідси скарги наших письменників на народ, який не хоче читати їх книжок, ані часописів. (“Народню справу” читає однак дуже радо).

Отже як священик має мати вплив на нарід і має його притягати до церкви до себе а не відтручувати, то він повинен дістати таке виховання, яке би ще краще його навчило цей нарід розуміти, чим він сам мігби до цего дійти, хочби й ціле життя пересидів на селі.

Однак таке виховання він одержить аж тоді, коли в часі його студій звернеться головну увагу на вивчення рідної історії і літератури, коли буде вчитуватися в етнографічні розвідки та твори авторів, які дійсно є українські, як Шевченко, Стефаник....., а не лише українські по азбуці, або по імені. Коли кожну вільну хвилину зужиє на перебуванні й говоренні з простим народом і коли підчас богословських студій пізнає твори отців східної церкви не менш докладно, як твори західних богословів. (Багато в цім напрямі зроблено на львівськім богословю).

От тоді, так підготований, коли явиться він між своїм народом, прийме його цей добрий і побожний український нарід, як свого провідника й батька. Інакше він буде все уходити в селі за чужинця. Він не задоволить ніколи своїх

парохіян, а вони його. Він буде для них якимсь заволокою, якимсь “паном”, а вони йому темною і злобною масою. Вони будуть його терпіти, бо так каже традиція і доки не лучиться щонебудь іншого. А він остане між ними, бо не має чого іншого вхопитися. Взаємної любови, довіря а тим більше взаємного відданняся й посвяти не буде там ніколи.

А чи такий стан сприяє спільному перебувані одних і других в цій самій церкві і в цім самім обряді?...

(Діяметральну різницю понять, що зайшла нині поміж простим чоловіком а інтеліґентом, наглядно характеризує Арцибашев у свойому оповіданні “Дикі”).