Реформи у аграрному секторі

20 лютого 1803 р. уряд Олександра І видав указ про «вільних хліборобів», за яким поміщики діставали право відпускати за викуп селян (за взаємною згодою) на волю з наділенням їм у власність землі. Однак цей указ реального значення не мав, бо на кінець 50-х років в Україні було тільки 11 тис. «вільних хліборобів» (всього по Росії 153 тис. чол.). До того ж вони, крім викупу поміщикам, платили подушну подать, відправляли рекрутську і земські повинності, не відчуваючи, отже, істотного полегшення.
2 квітня 1842 р. було видано царський указ про зобов'язаних селян. Він надавав поміщикам право укладати з селянами, за взаємним погодженням, договори про наділення їх землею за певні повинності — відробляння панщини або сплату грошового оброку. Після укладення й затвердження договору такі селяни називалися зобов'язаними селянами. їх становище нічим істотно не відрізнялося від звичайних кріпаків, оскільки вони залишалися прикріпленими до землі поміщика, мусили виконувати на його користь повинності, а він зберігав за собою повне право власності на всі землі, право управління всіма селянами й право вотчинної поліції.
Однією зі спроб розрядити напруженість селянської боротьби було проведення царським урядом у 1847—1848 рр. так званої інвентарної реформи на Правобережній Україні. Проводячи цю реформу, царизм мав на меті видати себе за захисника інтересів місцевих українських селян і використати їх у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, в якому брала участь значна частина правобережних польських поміщиків.
На Правобережній Україні ще з XVI ст. поміщики складали описи своїх маєтків, які називалися інвентарями (лат. inventarium — опис). До них заносилися відомості про кількість землі, її розподіл на поміщицьку й селянську, число селянських дворів, їх інвентар, у них визначався розмір панщини та інших повинностей, що їх мали виконувати селяни на користь поміщиків. Інвентарі складалися з волі самих поміщиків, самі ж вони визначали розміри селянських, наділів і повинностей.
Царський уряд, щоб певною мірою регламентувати відносини між поміщиками й селянами й цим залучити на свій бік селян, запровадив обов'язкове складання інвентарів. З цією метою в травні 1847 р. були опубліковані «Правила для управления имениями по утвержденным для оных инвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». 29 грудня 1848 р. було видано ці інвентарні правила в новій редакції, що для селян була гіршою за першу.
За інвентарними правилами вся земля, яка перебувала на час їх запровадження в життя у користуванні селян, мала залишатися у них без усякої зміни, тобто формально поміщики не мали права її зменшувати. За цю землю, в залежності від розмірів ділянок, селяни мусили виконувати на поміщика повинності: тяглові — по три дні тяглових з упряжкою і по одному — жіночому на тиждень, напівтяглові (мали 1/2 наділу) — по два дні піші і по одному жіночому. Городники за користування садибою й городньою землею платили оброк або відробляли панщину 24 дні на рік. Всі селяни, крім того, відбували на користь поміщика додаткові повинності: 8 днів будівельних на рік, 12 літніх згінних днів, два рази в місяць іти в нічний караул до поміщика і т. д.
Практично селяни не дістали полегшення, а часто їх становище навіть погіршувалося, бо інколи визначені за інвентарями повинності були більшими, ніж вони були раніше, а наділи меншими. Селяни залишилися у повній владі поміщиків. «Поміщик, — говорилося в інвентарних правилах, — є безпосередній господар в маєтку і наглядач за порядком та спокоєм між селянами». Крім того, контролю за здійсненням інвентарних правил встановлено не було, і поміщики робили все, що хотіли.