Соціальний та етнічний склад під росіської України ХІХ ст.

На початок ХІХ ст. в Україні спостерігалося значне збільшення населення. Фактори: 1) Покращення життя (їжа, медицина, умови життя); 2) Міграційні рухи, внаслідок воєн зміна політичної карти світу, економічні рухи; 3) Ранні шлюби, зменшення дитячої смертності. Укр. населення у під рос. Україні: 1795 – 6, 7 млн. українців; Середина ХІХ ст.. – 13, 9 млн.; Кінець ХІХ ст.. – 23, 4 млн.

Західна Україна: Кінець ХVIII ст.. – 2, 5 млн.; Середина ХІХ ст.. – 5 млн.; Кінець ХІХ ст. – 7 млн. українців.

Етнічний склад населення: Лівобережжя – 98% укр.. на поч.. століття, 88% - в кінці століття, рос. населення на поч. століття 5%, національні меншини – євреї – на поч. століття менше 1%, в кінці століття 1%. Правобережжя – 88% на початку століття, 90% в кінці століття українців. 7% - поляки, 2% - євреї, національні меншини 1%. Слобідська Україна – 85% на поч. століття, 6, 5% - росіяни, а решта національні меншини – болгар, греки, вірмени. Південна Україна – 56% - українці, 15% - татари, решта нац. меншини. Західна Україна – 34% українців у Закарпатті, 38% - у Буковині, 62% - у Сх. Галичині. Станова структура: Укр. селянство – спочатку люди могли переходити від господаря до господаря, але потім це обмежилось. Згодом був так званий Юріїв день в який дозволялось переходити. Дворянство – формувалося на території України з 1785 року здебільшого на Лівобережжі, а з 1795 – на правобережжі, видавалися жалувані грамоти рос. дворянству. Цей документ надавав недоторканість особи, можливість приватної власності на землю і володіння людьми, звільнення від оподаткування, можливість вільного виїзду закордон, можливість вільної освіти для дворян. Було спадкове дворянство і особисте. Держава спиралася на дворян. Духовенство – чорне і біле. 2% - духовенства на території України. В цього прошарку були свої привілеї: можливість не служби в армії. Купецтво – залежало від гільдійного капіталу. Різночинці – люди різних чинів, сплачували податок, мали середній і вищий рівень освіти.

5) Соціально-економічне та політичне становище Росії в першій половині XIX ст.
Скасування кріпосного права в Росії стала умовою, що забезпечує затвердження капіталізму. Причиною, яка змусила уряд піти на реформи, була криза феодально-кріпосницької системи. Існування кріпосного права зумовлювало економічну і політичну відсталість Росії. Розвиток промисловості, піднесення сільського господарства були неможливі при збереженні кріпацтва. Криза феодально-кріпосницької системи викликав загострення класових протиріч, що знаходило своє вираження у розвитку антифеодальної ідеології, у зростанні селянського руху, особливо в 50-і роки. Тому питання про кріпосне право та його ліквідації був центральною проблемою суспільно-ідейної боротьби в першій половині XIX ст. в Росії.
Буржуазія, економічно залежна від царизму, хоч і була зацікавлена ​ ​ в ліквідації кріпосного права, але не відрізнялася тієї рішучістю, з якою наприкінці XVIII ст. виступало третій стан у Франції на боротьбу з феодальним режимом. Російська буржуазія була нездатна на революційну боротьбу проти самодержавства. У силу цього її ідеологи-ліберали стояли на реформістських позиціях. Революційні демократи, що відображали сподівання селянства, були дуже нечисленні і не являли собою яку-небудь реальну силу.
Внаслідок цього революційна ситуація, що склалася в Росії наприкінці 50-х - початку 60-х років, не могла перерости в революцію [1].
Кріпосницька система організації сільського господарства на рубежі XVIII-XIX ст. переживала період розкладу і кризи. Продуктивні сили в сільському господарстві до цього часу досягли відносно високого розвитку, показником чого було застосування машин, певні досягнення в області агрономічної науки, поширення посівів нових трудомістких технічних культур [2].
Одним з показників розвитку сільського господарства було збільшення в поміщицьких маєтках посівів технічних культур: Буряківка, соняшнику, тютюну та ін
У селянському господарстві також були певні зрушення, хоча вони і не отримали тут скільки-небудь помітного розвитку. Перехід до різного роду удосконаленням спостерігався переважно у державних, а також іноді й у поміщицьких селян, які перебували на оброк. Це знаходило своє вираження в деяких поліпшення сільськогосподарських знарядь, вирощуванні породисту худобу, посівах технічних культур і т. д.
Ці нові виробничі сили були несумісні зі старими, феодальними виробничими відносинами, заснованими на підневільному кріпосній праці із властивою йому рутинної технікою, внаслідок чого вони і не могли отримати скільки-небудь значного розвитку.
Посилення експлуатації кріпосного селянства в умовах зростання товарно-грошових відносин знаходило своє вираження у збільшенні поміщицької оранки за рахунок покладів і пусток, а також за рахунок зменшення селянського наділу [3].
Розширення поміщицької оранки за рахунок селянських наділів і збільшення кількості панщинних днів не тільки погіршували матеріальне становище селянина, але й впливали на стан належного йому робочої худоби та інвентарю, необхідних для обробки, як свого наділу, так і землі поміщика. З погіршенням становища селянства погіршувалося і якість обробки поміщицької землі.
Саме в силу цього вже на початку XIX ст. ряд поміщиків ставить у пресі питання про перехід до вільнонайманій праці. У міру поглиблення кризи питання про переваги вільнонайманої праці стає в центрі уваги передової російської громадськості.
Прагнення до підвищення прибутковості своїх господарств змушувало поміщиків переходити до раціональних форм землеробства, вимагали ретельнішої обробки землі, що нерозривно було пов'язано з застосуванням вільнонайманої праці.
Окремі поміщики дозволяли цю потребу в вільнонайманій праці - досить своєрідно переводили своїх селян з панщини на оброк, а потім наймали їх же для обробки своєї землі як вільнонайманих робітників. В інших випадках поміщики вишукували нові види панщини, більш ефективні в економічному відношенні.
Нові продуктивні сили в сільському господарстві не могли отримати в першій половині XIX століття скільки-небудь великого розвитку в силу панування феодально-кріпосницьких відносин. Остаточне затвердження нових виробничих відносин було неможливо в умовах збереження кріпосницьких форм господарства, що були непереборною перешкодою будь-якого прогресу.

У розглянутий нами період, незважаючи на існування кріпосного права, затримував процес розвитку капіталізму в селі, Відбувалася відома диференціація селянства. Більшою мірою розшарування відбувалося серед оброчних селян, з-поміж яких виходили не тільки капіталістичні підприємці типу Сави Морозова і великі торговці, але і представники сільської буржуазії - кулаки. Через відсутність в дореформений період будь-яких статистичних матеріалів, що стосуються становища селян, єдиним джерелом для вивчення процесу розшарування селянства є вотчинні архіви.
Процес розшарування селянства можна простежити і на основі розподілу землі, який купувався селянами на ім'я свого поміщика.
Жорстока експлуатація селян зумовлювала злиденний рівень їх життя. Селянське господарство занепадало, врожаї були вкрай мізерні, внаслідок чого масові голодування і злидні вважалися нормальними явищами. Незважаючи на те, що юридично забезпечення селян продовольством в голодні роки покладалося на поміщиків, останні зазвичай ухилялися від цього або замість борошна постачали селян лободою, жолудями та іншими сурогатами [6].
Уряд, оберігаючи права дворянства, розглядало обурення кріпаків проти їхніх власників як повстання проти державної влади.
Таким чином, протягом першої половини XIX ст. в умовах кризи феодально-кріпосницької системи спостерігається погіршення економічного становища поміщицьких селян, що було наслідком посилення експлуатації та часткового обезземелення їх. Разом з тим погіршується і правове становище селян. Саме в XIX ст. посилюється поміщицький свавілля.
За законом 26 грудня 1837 було створено особливе міністерство «для управління державними имуществами, для піклування над вільними сільськими обивателями і для завідування сільським господарством». На основі цього закону було реорганізовано управління державними селянами. У кожній губернії була утворена палата державних маєтностей з великим штатом чиновників. Міністерством державного майна був проведений ряд заходів: наділення селян землею і лісом, медичне обслуговування, будівництво шкіл, переклад селян західних губерній з панщини на оброк і т. д. Все це мало позитивне значення.

6) Кріпосницька система. Форми експлуатації кріпаків визначалися місцевими господарськими умовами, які давали поміщику можливість отримати найбільший дохід або у вигляді панщини, або у вигляді оброку. У більш розвинених в промисловому відношенні районах переважав оброк у формі грошової ренти. Оброчна система створювала великі можливості для розшарування селянства, що означало включення його в орбіту капіталістичних відносин. Однак сама по собі оброчна система аж ніяк не була показником капіталістичного господарства, хоча і створювала для цього певні передумови внаслідок тієї відносної свободи, якою користувався оброчний селянин в порівнянні з селянином, які перебували на панщині. Селянство Росії поділялося на три основні групи: поміщицькі, державні та удільні.
Поміщицькі селяни поділялися на дві групи: власне селян, що займалися сільським господарством на поміщицької землі, і дворових, позбавлених будь-яких засобів виробництва і задовольняли особисті потреби поміщика.
За формами експлуатації поміщицькі селяни поділялися на панщинних і оброчних. Значна частина селян несла змішану повинність, відбуваючи панщину і вносячи оброк. Панщина переважала, як уже говорилося, переважно в чорноземних губерніях.
У найбільш важкому становищі перебували панщинні селяни. Робота на панщині, що вимагала повсякденного спілкування селянства з представниками поміщицької влади, тягла за собою дріб'язкову регламентацію всього життя кріпака, що призводило до насильства і сваволі над особистістю. У оброчних маєтках поміщики або зовсім не займалися сільським господарством, або вели його в незначних розмірах (там, де поряд з оброком селяни зобов'язані були виконувати також панщину). У силу цього селянські наділи, як правило, в оброчних маєтках були вище, ніж у панщинних. Величина оброку здебільшого не залежала від розмірів земельного наділу, а визначалася доходами селян від різних кустарних промислів або торгово-промислової діяльності. Не тільки за катування, але і за вбивство кріпосного поміщик здебільшого не ніс ніякої відповідальності, за винятком окремих випадків, коли винуватці відмахувалися незначними покараннями. Поміщикам надавалося право продажу і купівлі кріпаків, як із землею, так і без землі, причому в цих випадках нерідко розлучалися сім'ї. Продаж кріпаків представляла собою справжню работоргівлю. Селян продавали, як річ, на ярмарках і базарах, продавали за борги поміщиків при опису їх майна.
Селяни не мали право власності як щодо нерухомого, так і рухомого майна. Нерухому власність кріпаки могли отримувати тільки на ім'я свого поміщика (незадовго до реформи, в 1848 року, селянам було дозволено купувати нерухому власність на своє ім'я, але і то, лише за згодою поміщика). Поміщик мав право переселяти своїх селян, позбавляти їх землі, переводячи в дворові або на місячину. Право суду над кріпаками також належало поміщикам, які могли застосовувати до них такі покарання: 1) перетин різками до 40 ударів, палицями до 15 ударів, 2) арешт до 2 місяців, 3) висновок в гамівну і робочому будинку до 3 місяців, 4) висновок у виправних арештантських ротах цивільного відомства до 6 місяців. За законом 1822 поміщикам було знову надане право заслання своїх кріпаків у Сибір. Селяни були позбавлені права скаржитися на свого власника. За законом 1767 кріпаки за таку скаргу піддавалися покаранню батогом і заслання в каторжні роботи. За Укладення про покарання 1845 за подання скарги на поміщика належало 50 ударів різок. Другу групу селянства становили державні, або казенні, селяни, що належали державі, Державні селяни як юридично оформлене стан виникли на початку XVIII ст. в результаті військових і фінансових реформ Петра Великого. До складу державних селян увійшли різні категорії сільського населення, що знаходилися в залежності від держави (чорносошну селяни, сибірські орні люди, ясачние з районів Приуралля й Поволжя, однодворці і різні категорії нащадків служивих людей - гармаші, засічні сторожа, рейтари, драгуни і т. д.) [8].
Поряд з оброком селяни виконували ряд натуральних повинностей: підводний, будівельну, дорожню, платили і інші грошові податки. Загальна сума платежів, що стягуються з державних селян, була дуже значна і лягала важким тягарем на їхні плечі. Третю групу селянства становили удільні селяни. Вони були власністю імператорського прізвища і раніше іменувалися палацовими. Назва питомих вони отримали в 1797 р. у зв'язку з виданням Павлом I «Установи про імператорської прізвища», в силу якого було утворено особливу питоме відомство.
Землі, що були у користуванні питомих селян, поділялися на дві групи: постійний, або тяглову, наділ, що складався із зручних земель, і запасні землі. Користування тяглових наділом було обов'язковим, запасними землями - за бажанням селянина. Однак запасні землі були далеко не скрізь. Забезпеченість питомих селян землею була менше, ніж державних.
Всі удільні селяни перебували на оброк. Сума оброку протягом першої половини XIX ст. неухильно збільшувалася. Поряд з грошовими повинностями існували і натуральні (дорожня, житлової, підводна). Крім того, селяни повинні були обробляти так звану суспільну оранку, урожай з якої надходив у продовольчі запасні магазини, з яких проводилася роздача селянам хліба у неврожайні роки. У дійсності ж громадська запашку більшою мірою служила для збагачення чиновників питомої відомства, ніж для надання допомоги постраждалим від неврожаю.
У правовому відношенні удільні селяни мали значно меншою свободою, ніж державні. Нерухому власність вони могли набувати лише на ім'я Департаменту уділів, рухомим майном могли розпоряджатися лише з санкції начальства.
Особисті права удільних селян були ущемлені. Так, отходнічество було надзвичайно ускладнено; регламентації начальства підлягали також і шлюби [10].
Селянське «самоврядування» перебувало ще в більшій залежності від місцевих чиновників, ніж у державних селян.
Отже, простеживши становище всіх трьох основних груп селянства, можна зробити наступні висновки:
o протягом першої половини XIX ст. спостерігається зростання експлуатації кріпаків, здійснювався в формі збільшення оброку або панщини;
o правове становище селян також погіршується, що нерозривно пов'язано з посиленням експлуатації. Це знаходило своє вираження або в усі возраставшем поміщицькому свавілля, або у формі посилення «піклування» над державними і питомими селянами.
o в XIX ст. спостерігається відомий процес розшарування селянства, проте за винятком промислових районів, він протікає дуже повільно (внаслідок наявності кріпосного права)

7.Розвиток, промисловості у Надніпрянщині в ХІХ.
Найхарактернішою рисою розвитку промисловості в Україні першої половини XIX ст. — періоду розкладу й кризи феодально-кріпосницької системи — був поступовий перехід від товарного виробництва до виробництва капіталістичного, індустріального, завоювання капіталізмом дедалі більших позицій у промисловості.
На основі розвитку сільського й міського дрібнотоварного виробництва виникала проста капіталістична кооперація — майстерня, у якій на капіталіста одночасно працювала більш або менш значна кількість найманих робітників, що виконували однакову роботу. В капіталістичній мануфактурі теж експлуатувалися наймані робітники капіталістом і заснована вона була так само на ручній техніці, але в ній уже існував розподіл праці між робітниками. З появою машин і застосуванням їх поступово виникала капіталістична фабрика — велике підприємство, яке ґрунтувалося на експлуатації найманих робітників і впровадженні у виробництво системи машин. Важливе значення для машинізації виробництва мав винахід парового двигуна.
Ремісники об'єднувались у цехи, найбільш важливим з яких були: кравецький, кушнірський, шевський, ковальський, ткацький, бондарський, гончарний, різницький, перепечайський (випікання хліба), шаповальський. У ремеслі t створювалася проста капіталістична кооперація, яка в ряді випадків переростала в мануфактуру. Кількість як сільських, так і міських ремісників зростала. Якщо в 1816 р. число цехових міщан на Україні становило 812 тис. чол. із 9225 тис. чол. населення, тобто 8, 8%, то в 1859 р. їх налічувалось 1309 тис. чол. із 12 558 тис. чол. населення, тобто 10, 42 %. У першій половині XIX ст. на Україні розвивалися різноманітні галузі промисловості: харчова, винокурна (ґуральництво), борошномельна, олійна, цукрова і тютюнова, суконна, полотняна, паперова, канатна, салотопна, свічкова, миловарна, шкіряна, селітроварна, скляна, поташна, цегельна, фарфоро-фаянсова, залізорудна, металообробна, кам'яновугільна, машинобудівна та ін.
Збільшувалася й загальна кількість вироблюваної цукровими заводами України продукції. Напередодні реформи 1861 р. вона становила 3, 1 млн. пудів цукру або близько 80% загальноросійського виробництва. Основна частина цукрових заводів була розташована на Правобережжі й Лівобережжі України. Перше місце посідала Київська губернія, що дала 60 % вироблюваного в Україні цукру. І в суконну промисловість проникав купецький капітал, створювалися купецькі, капіталістичні суконні мануфактури, які ґрунтувалися на більш продуктивній найманій праці і машинній техніці. Напередодні реформи 1861 р. в Україні було вже 20 купецьких суконних мануфактур.

8. Торгівля, міста, торг сполучення
Важливу роль у завоюванні російськими купцями й підприємцями українського ринку відігравала ярмаркова торгівля. У 1858 р. у Росії відбулося 4930 ярмарків, з них на Україні — 1953, тобто 40 %. На ярмарки України привозилось 40 % і продавалось 26 % товарів, якими торгували на усіх ярмарках Росії. Найбільшими на Україні були ярмарки: Хрещенський, Троїцький, Успенський і Покровський у Харкові, Іллінський у Ромнах (із 1852 р. у Полтаві), Воздвиженський у Кролевці, Київський контрактовий (переведений до Киева у 1797 р. з м. Дубно). Ці та інші великі ярмарки мали значний товарний оборот і були важливими пунктами всеросійського обміну, торгівлі як вітчизняними, так і імпортними, іноземними товарами. Змінювалася також структура як експорту, так і імпорту. На перше місце висунувся вивіз хліба, за ним ішли сало, прядиво, потім вовна. Взагалі продуктів землеробства вивозилося 57, 4 % всіх експортованих товарів, продуктів тваринництва — 20, 1%, а промислових виробів — усього — 6, 6 %. На кінець першої половини XIX ст. значно зменшився довіз бавовняних тканин, цукру, шовку і шовкових тканин, а довіз шерстяних тканин припинився зовсім. Зате почався імпорт різних машин і апаратів.
Для розширення економічних зв'язків і торгівлі важливе значення мають шляхи сполучення і транспорт. У першій половині XIX ст. в усій Росії, в тому числі і в Україні, вони перебували в поганому стані. Шляхи були переважно ґрунтові, на 1840 р. шосейних шляхів по всій країні було тільки 780 км, в основному навколо Петербурга, Москви і в Царстві Польському (з стратегічних мотивів). В Україні в 40— 50-х роках XIX ст. шосейними шляхами були з'єднані Харків із Москвою і Київ з Брестом.
Залізничне будівництво залишалося в зародковому стані. На 1838 р. була споруджена лише двадцятип'ятиверстова залізнична лінія, що з'єднала Петербург із Царським Селом (нині місто Пушкіно). У 1848 р. була збудована залізниця Варшава — Відень, у 1851 р.— Петербург— Москва, у 1859 р.— Петербург — Варшава. Напередодні реформи 1861 р. в Росії було 1500 верст залізничної колії, а в Англії — 15 тис. верст, в Німеччині — 10 тис. верст. В Україні у той час не було жодної версти залізничної лінії.
Слабо розвинуте було і пароплавне сполучення. В Україні перший пароплав, що був спущений на Дніпро, був збудований у 1823 р. в селі Мошни Черкаського повіту на Київщині — маєтку князя М. Воронцова. У 1838 р. почала свою діяльність Дніпровська пароплавна компанія (засновники бобруйський купець Рогозін, петербурзький купець Єберт і аптекар Штраух). На 1861 р. на Дніпрі плавало 17 пароплавів. Кілька було на Дністрі.
Через незадовільність стану шляхів, відсутність залізниць і недостатність водного транспорту основна частина вантажів у першій половині XIX ст. перевозилася гужовим транспортом — возами (хурами або мажами), в які запрягалися воли чи коні. Перевозом займалися чумаки, спеціальні візники, а також селяни-кріпаки, які відбували на поміщиків транспортну повинність (подорожчизну).
Міста. Залишаючись осередками адміністративного управління, міста, передусім губернські й повітові, дедалі більше перетворювалися на промислові і торгові центри. Це насамперед стосувалося таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Миколаїв, Херсон, Катеринослав, Житомир, Глухів, Чернігів, Єлизаветград, Новгород-Сіверський, Дубно, Луцьк, Ровно та ін. У містах зростала кількість ремісничих майстерень, мануфактур і фабрично-заводських підприємств. Якщо в 1825 р. у містах України налічувалося 528 промислових підприємств, то в 1861 р. їх було 1474. За той же час число постійних крамниць зросло у містах з 3662 до 15089, тобто в чотири рази, а закладів по продажу різних страв (трактири, харчевні, чайні та ін.) збільшилося з 224 до 808. Особливо швидко зростали чорноморські портові міста — Одеса, Херсон, Миколаїв.
З розширенням у містах промисловості й торгівлі, дедалі більшим їх відокремленням від села, в них зростала кількість населення, причому передусім такого, яке уже не займалося сільським господарством, — ремісників, робітників, купців, промисловців, дрібних торговців, торгуючих міщан. З 1811 р. по 1858 р. населення міст України збільшилося з 512, 9 тис. до 1456, 8 тис. чол., що становило 11 % загальної чисельності всього населення.