Особливості оподаткування в Січі.

В Запорозькій Січі дія податкового механізму обмежувалася негативним впливом таких чинників, як: малоосвоєність та значні розміри території, малозаселеність і постійне переміщення населення, неможливість проконтролювати заняття запорожців та їх доходи, заміщення прямого оподаткування особистою службою у війську та ін.

Податки представляли собою пряме оподаткування окремих видів господарської діяльності незалежно від особистості платника та його платоспроможності, оскільки під впливом об’єктивних обставин результати господарських та торгових операцій було важко прослідкувати. Об’єктом оподаткування виступав не фактичний дохід платника, а середній за певних умов.

Податкові доходи січового скарбу формувалися від внутрішніх податків і за рахунок оподаткування зовнішньої торгівлі (мито).

До внутрішніх податків, які справлялися на Січі належали:

1) військовий оклад – податок на користь січової й паланкової старшини. Стягувався без імунітетів і неоподатковуваного мінімуму з усіх козаків (курінних і одружених), а також з не козаків (січового підданства) по 1 крб. 50 коп. з душі (в другій половині XVIII ст.). Одружені козаки – “гніздюки” вносили додатковий податок із сім’ї;

2) господарська десятина та медове – стягувалися у паланках від хуторів і млинів натурою, від промислів і пасік – грошима. За користування посполитими військовою землею – 10 % врожаю;

3) торгове – податок акцизного типу з крамарів на січовому ринку – 10 % вартості товарів;

4) податок з шинків – по 2, 5-5, 0 крб. в рік сплачували в скарб господарі, що держали шинки (корчми) у Січі, паланках і зимівниках;

5) подимне – податок з домогосподарств (димів) не козаків (простих не військових селян) і осілих (сімейних) козаків – підданих війська, що жили в паланках;

6) мостове – плата за перевози по річках в межах Запорозьких Вольностей;

7) руга, роковщина – платежі на утримання церкви і духівництва.

Військовий оклад і подимне були початковими формами подушного і майнового податку. Досконаліші форми оподаткування майна за його вартістю та податок з доходів тоді були ще не відомі. Подимне («димовий» податок) був постійним і тимчасовим. Постійний до 1758 р. обмежувався 1 крб. з родини, а з 1758 до 1770 рр. – 1 крб. 50 коп. Тимчасові податки накладали у випадках, коли організовували великі військові походи на Туреччину, Крим чи Польщу. Вони становили 300-500 крб. з паланки і бралися з жонатих козаків. Посполиті, які проживали у поселеннях-слободах і були підданими Коша, сплачували «військовий оклад» у таких розмірах: тяглові – 80 коп., піші – 30 коп., наймані робітники – 70 коп.

Важливим джерелом доходів скарбу була внутрішня та зовнішня торгівля. Всі купці та торговці вносили певну плату у військовий скарб або на військову старшину. Мито і торгове поступали після реалізації товарів і характеризувалися добровільною формою сплати усіма соціальними групами населення, без врахування податкового імунітету.

Митна система Січі функціонувала з метою захисту внутрішнього ринку. З метою створення сприятливих умов для торгівлі видавались спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців. При цьому українським купцям надавались окремі привілеї при продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит та право складування товарів. Прикордонне мито стягувалося безпосередньо військовим збирачем мита „екзактором”, або через орендарів – відкупників, які брали на себе функції митниці.

У 1649 році була підписана Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським купцям право вільно плавати по Чорному морю й безмитно торгувати у турецьких володіннях, а також Угода про безмитну торгівлю з Росією, яка дозволяла без сплати мита реалізовувати російські товари в Україні, а українські в Росії. Як описує Д. Дорошенко, якщо гетьману вдавалося добитися значних успіхів у зборі податків з населення, то „для самого українського уряду залишилось як головне джерело прибутків до державного скарбу мито з привізного краму й посередні податки з меду, пива і горілки”.

Упорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За експорт товару гетьманська адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus – який вивозиться), а за імпорт товару – у формі індукти (лат. Inductus – запроваджений).

За допомогою митного регулювання торгівля давала великі доходи запорізьким торговцям і в цілому Війську Запорізькому. Митні збори стягувались з запорізьких козаків, насамперед, з торгівлі на ринках. Щоб брати мито з купців, на усіх запорізьких територіях були особливі начальники – військові кантаржії (від турецького „кантар” - вага). Вони стежили за точністю міри і ваги, визначали ціну на товар, збирали мито у військову скарбницю.

Важливим джерелом доходів у запорізьких козаків було також „мостове” мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевезення через річки. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Наприклад, з порожнього воза на Микитинській заставі бралось по копійці, з навантаженого – від 2 до 10 копійок. Плата за охорону купця до місця збуту його товару значно перевищувала плату за перевезення. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалась з шафарів, підшафарів, писарів, підписарів.

Уряд Російської імперії приймає у 1653 році Торговий статут. У відповідності до нього, усі види мита з продавців товарів були трансформовані в єдине карбованцеве мито у розмірі 5% з обороту товарів, для солі – 10% від ціни. На рибу і хутро були встановлені особливі мита. Іноземні купці були зобов’язані платили мито в розмірі 6% із ціни товару на внутрішніх митницях і 2% колишніх мит на прикордонних митницях при вивезенні товарів.

Після введення у 1667 році Новоторгового статуту мита стали стягуватися монетами, золотом і „єфимками”. Новоторговий статут значно змінив митні ставки при ввезені іноземних товарів – вони збільшилися у 4 рази.

Після підписання Переяславської угоди (1654 р.) та маніфесту імператриці Катерини ІІ у 1793 році, Україна повністю була підпорядкована Росії, а тому й митні питання відповідали тим статтям, які закріплювалися у законодавстві Російської імперії.

Серед надходжень від внутрішньої торгівлі найбільші поступлення були від податку з шинків, яких у 1770 р. налічувалося понад 370. Вони приносили загалом 1120 крб. на рік, у тому числі оренди за звичайний шинок, без льоху – 2 крб. 50 коп., а з льохом, де можна було тримати пиво й мед – по 4 крб. 50 коп. З купців, що привозили в Січ біле вино чи горілку з Криму, Польщі, України брали мито на церкву й старшину: на старшину з кожної куфи по карбованцеві, а також по одному відру з того, хто продавав, або з того, хто сам купував, – загальною кількістю 7 відер.

На Запоріжжі застосовувалися податкові пільги у вигляді повного або часткового звільнення від сплати податків за особливі заслуги в козацькій службі, по старості або через низькі доходи. Однак ці пільги в основному надавалися козакам, в той час як більшість податків покладалась на не козаків-посполитих та на населення, що проживало у паланках. Такий стан вказує на недоліки фінансової політики у запровадженні суспільної неуніверсальності оподаткування.