Особливості соціально-економічного розвитку Гетьманщини та її торговельні зв’язки.

Тема 4. Фінанси України-Гетьманщини.

Гетьманщина була автономним, але не самостійним політичним утворенням, що знаходилось на території Лівобережної України та існувало майже століття (з кінця XVII ст. до 1783 року). До неї належали 10 полків і населяли близько 1, 2 млн. чоловік, або четверта частина населення України.

Основу економіки Гетьманщини складало сільське господарство. Водночас, значного розвитку набуло будівництво млинів, вітряків, ґуралень, що приносило значні прибутки як їхнім власникам, так і державі. Промисловість розвивалась повільніше і була зосереджена не тільки в містах, але й старшинських маєтках. На початку XVIII століття домашні майстерні почали перетворюватись на мануфактури.

В Гетьманщині відбувалося розшарування козацтва і формування станової організації суспільства: старшина перетворювалася у землевласників, бідні козаки – у селян, а виборні козаки все більше втрачали навики у військовій справі. В перші десятиліття існування автономії чіткого розмежування осіб між станами не було, а переходи від стану до іншого були легкі. Однак, починаючи від Б.Хмельницького відбулися зміни – монастирям не тільки надавались у довічне володіння землі, а й закріплювались за ними відробітки селян. За універсалами гетьманів наближені до них товариші отримували землі разом з селянами. Таким чином, до кінця ХVІІІ ст. в Гетьманщині усе населення поділялося на такі стани:

– рядові козаки. Їхнім основним заняттям була військова служба, за яку вони отримували землю для власних потреб. Козаки звільнялися від податків на землю, мали різні привілеї у торгівлі, право виробляти горілку. За це козаки були зобов’язані на перший поклик старшини з’явитися до війська з власною зброєю, боєприпасами, провіантом, транспортними засобами. Невиконання військової служби суворо каралося штрафами, грошовими виплатами, ув’язненням, позбавленням козацьких прав та привілеїв і навіть смертною карою. Реєстрові козаки сплачували такі податки: з млинів – «, військова мірочка», орендні збори на право продажу горілки, тютюну та дьогтю; показанщина (податок з виробництва горілки); медовий, тютюновий податки, збори з рибних ставків. При цьому варто підкреслити, що розміри податків, які сплачувало козацтво, були значно нижчими, ніж для посполитих та міщан;

– козацька старшина – вищі військові чини та виборні козаки. Серед них виділялася привілейована категорія козаків – «бунчукові товариші». Із середини ХVІІІ ст. своїми універсалами гетьмани брали окремих знатних козаків «під свій бунчук». Ці особи вилучались із загальної полкової чи сотенної юрисдикції й підлягали лише юрисдикції гетьмана, а також його суду. Вони виконували різного роду доручення гетьмана, за що діставали землі з обов’язковою працею селян.

Привілеєм «бунчукових товаришів» була участь у владі, у старшинських зборах, вони забезпечувались різними посадами, мали право володіти найбільшими маєтностями. Ця категорія козацтва скуповувала, а іноді й силою захоплювала у рядових козаків і посполитих їхні землі;

– рядові селяни – жителі сіл, підпорядкованих козацькій старшині. Відповідно до універсалів І. Мазепи від 1701 р. відпрацьовували на користь власника дводенну панщину, яка у другій половині ХVІІІ ст. зросла до 4-5 днів на тиждень.

Крім панщини, селяни віддавали на користь землевласника частину своєї худоби, птиці, мед, прядиво, платити податки державі та виконувати різні повинності. Селяни платили також на утримання військ, на сердюцькі та компанійські полки, на спорудження мостів і шляхів, на гетьманський двір; на селян лягав тягар забезпечення військ усім необхідним під час війни.

У другій половині ХVІІІ ст. селяни втратили право вільного переходу. Так, за Кирила Розумовського в 1760 р. селянин міг перейти лише тоді, коли отримував дозвіл від попереднього власника;

– жителі вільних військових сіл. У козацькій державі всі землі, що належали польській шляхті, стали власністю Війська Запорізького, тобто державними. На цих землях були «вільні військові», або ратушні, села, населення яких залежало тільки від держави і сплачувало їй податки, здебільшого у формі натуральних повинностей;

– міщанство. Завдяки магдебурзькому праву жителі міст зберігали особливе становище. Починаючи з ХVІІІ ст., таке право мали тільки великі міста, менші підпадали під козацьку управу. Міщани обкладались різними податками, а щодо торгівлі вони перебували в гіршому стані, ніж козаки, які користувались привілеями безмитної торгівлі. Орні міщани були головними платниками натуральної та грошової стації до гетьманського двору, яка збиралася від робочої худоби чи в залежності від прибутків. Крім того, значна частина цієї групи міського населення займалася промислами, сплачуючи додаткові податки до військового та полкових скарбів. Промислові міщани сплачували податки переважно з промислів натурою або грішми. Ярмаркові та торгівельні збори, які сплачували дрібні торгівці, надходили до міських бюджетів, частково до військового та полкових скарбів. Купці, які займалися закордонною торгівлею, сплачували лише ввізне і вивізне мита (індукту та евекту), розмір яких дорівнював приблизно 2% від вартості товарів. Цехові ремісники, замість сплати податків, найчастіше виконували державні повинності за своєю спеціальністю.

Торгівельні відносини. У Гетьманщині була широко розвинута внутрішня і зовнішня торгівля та застосовувались певні методи її регулювання. Так, Богданом Хмельницьким був виданий універсал про врегулювання торгового шляху з Московщини і від Балтійського моря до балканських держав і введення мита на московські та турецькі товари. Після приєднання Правобережної України до Польщі, Гетьманщина вже не могла самостійно вести зовнішню торгівлю.

Росія проводила політику по переміщенню торгівлі на Північ. У 1714 році Петро І зобов’язав українських купців довозити пшеницю до Архангельська, Риги і Санкт-Петербурга. У 1719 році був заборонений вивіз зерна у Західну Європу і на польсько-українському кордоні вводилося мито на імпорт. Українські купці платили мито у розмірі від 10 до 40% за товари, які вивозили на північ, в той час як російські купці мали пільги при ввезенні продукції у Гетьманщину.

Петро І вживав заходів, щоб експорт українських товарів здійснювався через російські порти, що збільшувало транспортні витрати і вимагало багато часу. Було видано закон про „заповідні” товари, експорт яких заборонявся. Перелік цих товарів був досить довгий. Збільшено кількість застав, на яких перевіряли товари, що також спричинювало затримку.

Дії російського уряду викликали протести з боку традиційних партнерів України, зокрема Австрії. Поступово практично всі торговельні зв’язки Гетьманщини підпорядкувались Росії. До Росії вивозили переважно сировину – шкіру, вовну, спиртні напої, худобу. З Росії надходили предмети домашнього вжитку, сільськогосподарський реманент, оброблені хутра, тканини, китайські товари (шовк, чай). Не зважаючи на обмеження, Гетьманщина розвивала торговельні зв’язки з Австрією, Саксонією, Пруссією.

На торговельних операціях багатіли українські купці. Купецтво об’єднувалось у торговельні компанії, які проводили не лише торговельні операції, а й збирали податки до міської та військової скарбниць.

Внутрішня торгівля проводилась у містах і великих селах у відповідні церковному календарю строки. Великі торговельні ярмарки тривали тижнями і відбувались у Ніжині, Ромнах, Києві, Полтаві, Переяславі, Харкові. До 1780 р. у Гетьманщині проводилось близько 400 ярмарків, а дрібніша торгівля здійснювалась на 700 базарах. Досить поширеною формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби.