Висновок.

Після Аристотеля – “Олександра Македонського грецької філософії” – антична філософія втратила свій творчий характер. Древньогрецька культура починає рости в ширину. Вона проникає у всі куточки завойовані македонцями і греками території, включаючи в себе всю західну частину смуги древньої цивілізації, яка протягнулась через Старий світ між 40-м і 20-15-м градусами північної широти і, в середині якої виникли ранньокласові суспільства, в той час як на північ і південь від цієї “смуги” зберігався ще неоліт.

Третій період в історії античної філософії – це і є епоха поширення грецької культури як на Схід, так і на Захід – на Рим. Цей період охоплює ІІІ-І ст. до н.е. В цей період продовжують функціонувати з перемінним успіхом як старі філософські школи Платона і Аристотеля, так і нові, які опиралися далеко не на нові ідеї. Це були школи Епікура (“Сад Епікура”), Піррона (скептики), Зенона – стоїка (Стоя). Їх вчення проникають в Римську республіку, породжуючи римський, латиномовний епікуреїзм (“Про природу речей” Лукреція Кара), скептицизм і особливо характерний для Римської республіки і ще більше для ранньої римської імперії стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій і ін.); вплив Аристотеля невеликий. Однак він зростає з кінця І ст. до н.е., завдячуючи виданню творів Аристотеля.

Останній, четвертий період в історії античної філософії – філософії Римської імперії – проходить під впливом спочатку стоїцизму (рання Римська імперія), а пізніше неоплатонізму (пізня Римська імперія) і, опираючись на неоплатонізм християнської патристики, яке стало, як відомо, на початку ІV ст. Жорстоко переслідуватись Римською імперією, християнство до початку VI ст. усуває античну філософію. Це було легко зробити, оскільки на протязі всієї своєї історії антична філософія була надбанням невеликої групи освічених греків та римлян, а світогляд переважної більшості населення Римської імперії залишався релігійно-міфологічним, тому в державному масштабі перехід до християнства означав лише заміну міфології і культури. Та й сама антична філософія в цей період переживала спад, схиляючись до містики і міфології (звичайно, язичницької). Зі свого боку і християнство для боротьби з античною філософією почало створювати релігійне вчення (воно було філософським лише по формі, а по змісту залишалось міфологією).

В умовах внутрішнього і зовнішнього наступу християнського релігійно-міфологічного світогляду аристотелізму довелось зіграти позитивну роль. Олександр Афродісійський – знаменитий коментатор Аристотеля, пропагуючи вчення Стагірита, підкреслював його матеріалістичні сторони.

Закриття імператором Юстиніаном в 529 році філософських шкіл в Афінах, і катування Боеція (перевів Аристотеля на латинську мову) вважається кінцем античної філософії. Праці Аристотеля найнеймовірним методом вціліли. Вигнані філософи винесли їх на Схід, де були переведені на сирійську мову, а пізніше, при арабському завоюванні – на арабську. Так Аристотель отримав друге життя: його вчення стає основою світогляду видатних арабських мислителів – Ібн-Сіни, Ібн-Рушда і ін.

Третє життя твори Аристотеля отримали в епоху пізнього середньовіччя: в період хрестових походів в Європу спочатку із сходу, а пізніше від західних арабів іспанського Кордовського халіфату попадають арабські твори Аристотеля. Тепер їх перекладають з арабської мови на латинську. Незабаром з Візантії були отримані і оригінальні тексти, які також перекладались на латинську.

Західнохристиянська церква не зразу прийняла Аристотеля. Вона ще опиралась на Платона та неоплатоніків. Однак в ХІІІ ст., завдяки працям Олександра Гельського, Альберта Великого і особливо Фоми Аквінського, аристотелізм став основою християнської теології в її раціоналізованому варіанті.

З таким схоластичним Аристотелем і довелось зіткнутися науці і філософії Нового часу. Реакція протиставила геліоцентризму Коперніка геоцентризм Аристотеля, вченню Джордано Бруно про нескінченність Всесвіту і нескінченість світів, про матеріальну однорідність Всесвіту – вчення Аристотеля про єдиний кінечний і матеріально різнорідний світ, який складається (на думку Аристотеля) з надмісячної, ефірної і підмісячної, чотирьох стихійних частин. Філософія Нового часу опиралася на нові знання, які показали неспроможність більшості уявлень Аристотеля про природу.

Особливо вразило людей те, що вони побачили в телескопи на небі і в мікроскопи на Землі. Новий шлях науки вказали вчення Коперніка і Галілея, а також великі географічні відкриття. Люди в XV-XVI ст. ніби опинилися в іншому часі і на іншій землі.

Тому, не дивлячись на те, що деякі філософи сприймають ідеї Стагірита (наприклад, Лейбніц), аристотелізм стає досягненням історії. Однак, католицька церква ніколи не відмовлялась від аристотелізму в тому вигляді, якого надав йому Фома Аквінський. В кінці ХІХ ст. католицька церква оголосила аристотелеподібний томізм єдино вірним філософським вченням. Цей аристотелізм під назвою неотомізм набув поширення по всьому світу.

До думок Аристотеля людство прислуховується уже понад дві тисячі років. Державні мужі, науковці, церковні служителі, митці звертають свою увагу до думок мислителя, який у своїх творах намагався осмислити вічне і плинне.

Аристотель доводив, що між народами і державами не існує справжнього миру, а точиться постійне суперництво, боротьба і війни (“війна всіх проти всіх”). Йому також належить обґрунтування теорії розподілу влади (законодавчої, виконавчої та судової), як ідеї “змішаного правління”. Аристотель вважав природною рисою людини потребу приналежності до групи з притаманними тільки їй ознаками: сім’я, клан, плем’я, стан, суспільний прошарок, релігійна організація, політична партія, нарешті народ і держава.

Мислитель доводив і необхідність обмеження політичної влади (абсолютизму), такі функції повинно взяти на себе право. Його роздуми про правову державу актуальні і сьогодні. Наскільки свіжими в нашій пам’яті є ще пошуки консенсусу, які в стародавні часи турбували думки філософа.

Все це дало йому змогу випередити свій час, ідеологічно готувати світ до його реформування. А основні праці древнього мислителя – “Про ідей”, “Категорії”, “Аналітика”, “Поетика”, “Риторика”, “Політика”, “Фізика”, “Метафізика”, “Історія тварин”, “Про душу”, “Нікомахова етика” ввійшли в золоту скарбничку наукових надбань людства.

Використана література:

1. Авраамова М.А. Учение Аристотеля о сущности. – М., Изд. Московского университета., 1970- 68 с.

2.Антология мировой философии.: в 4-х Т. Т.1.- М., Мысль, 1969—576 с.

Аристотель и античная литература (АН СССР, Инст. Мировой литературы) – М., Наука, 1978—230 с.

Аристотель. Сочинения: в 4- х Т. (Редакция И. Д. Рожанский) — М., Мысль, 1981—Т.1. 550 с.

Асмус В.Ф. Античная философия — М., Высшая школа, 1976 - 544 с.

Асмус В.Ф. История античной философии — М., Высшая школа, 1982- 320с.

Багнюк А. Філософія. Ч.1. — Рівне, 1997 — 472с.

Богомолов А.С. Античная философия — Издательство Московского университета, 1985—366 с.

Воронина Л.А. Основные эстетические категории Аристотеля — М., Высшая школа, 1975—126 с.

Гайденко П. История греческой философии в ее связи с наукой: учебное пособие для вузов—М., Университетская книга, 2000- 320с.

Джахадзе Д.В. Диалектика Аристотеля—М., Наука, 1971—264с.

Джахадзе Д.В. Основные этапы развития античной философии—М., Наука, 1977-- 296 с.

Залеский Н.Н. Очерки истории античной философии. Вып. 1.—Л., Изд- во Ленинградского университета, 1975-- 104 с.

Лосев А.Ф. История античной философии в конспективном изложении— М., Мысль, 1989-- 204 с.

Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии —М., Мысль, 1993-- 960 с.

Мамардашвили М. Лекции по античной философии (Редакция Ю.Сенокосов) — М., Аграф, 1998-- 320 с.

Сократ; Платон; Аристотель; Юм; Шопенгауэр: биографические повествования — Челябинск, Урал, 1995-- 400 с.

Татаркевич В. Історія філософії Т. 1.—Львів, Свічадо, 1997- 456с.

Томсон Дж. Исследования по истории древнегреческого общества — М., Изд. иностран. лит., 1958-- 660с.

Фролов Э. Д. Факел Прометея: очерки античной общественной мысли—Л., Изд. ЛГУ, 1981-- 160 с.

Хамітов Н. та ін. Історія філософії. Проблема людини та її меж — К., Наукова думка, 2000-- 272 с.

Целлер Э. Очерк истории греческой философии — С.- Пб., Алетейя, 1996—296 с.

Чанышев А.Н. Аристотель — М., Мысль, 1981-- 200 с.

Чанышев А.Н. Аристотель- 2-е изд., доп. - М., Мысль, 1987- 220 с.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии — М., Высшая школа, 1981-- 376 с.

Читанка з історії філософії. У 6-ти книгах. Кн..1. Філософія стародавнього світу—К., Довіра, 1992-- 208 с.

Ясперс К. Всемирная история философии: введение.—С.- Пб., 2000—272 с.

Тема 3. Філософія середніх віків та епохи відродження