Устрій ідеальної держави

В своїй праці Платон велику увагу приділяє питанню устрою держави, а саме те, що правління філософів тісно поєднується з дією справедливих законів.

Справжні філософи, пояснює Платон, не прагнуть власності, але їх правління необхідне для блага всіх решту. Не держава для філософів, а філософи для держави. Обґрунтовуючи необхідність зв’язку філософії з політичною владою, Платон пише: “Поки в державах не будуть панувати філософи, або як сьогодні їх називають царі та владики не почнуть благородно і правильно філософствувати, і поки не будуть в обов’язковому порядку усунуті ті люди, – а їх багато, – які нині прагнуть до влади, та до філософії, до тих пір державам не позбутися зла і рід людський не побачить сонячного світу державного устрою” [Книга 6; 239].

Ідеальний світ і “сонячну державу”, згідно Платона, слід вивчати не з ранніх років, а з 30 до 35 років, після цього ці особи повинні займатися виключно державними справами на різних громадянських та державних посадах.

Платон характеризує ідеальну державу як правління кращих і благородних, тобто як аристократичний вид держави. Такий устрій буде або царською владою, або аристократичною [Книга 9; 327]. Таке трактування обумовлено тим, що поняття людини царської і людини аристократичної для Платона обожнюються. Величезну увагу автор приділяє визначенню в державі місця правлячого класу. На його думку, правителями “ідеальної” держави повинні бути винятково філософи, для того щоб у державі панували розважливість, розум. Саме філософи обумовлюють добробут, справедливість держави Платона, адже їм властиві “...правдивість, рішуче неприйняття якої-б то не було неправди, ненависть до неї і любов до істини”. Очевидно, що саме філософи будуть охороняти “ідеальний” лад, закони від усіляких нововведень, адже вони володіють “...усіма якостями правителів і охоронців ідеальної держави”. Саме тому діяльність філософів обумовлює існування " ідеального" держави, його незмінність. Власне кажучи, філософи охороняють інших людей від пороку, яким є будь-яке нововведення в державі Платона. Не менш важливе і те, що завдяки філософам правління і все життя “ідеальної” держави буде побудоване за законами розуму, мудрості, там не буде місця поривам душі і почуттям.

Основний закон полягає в тому, що кожен член суспільства зобов'язаний виконувати тільки ту справу, до якої він придатний. Усіх жителів “ідеальної” держави автор розділяє на три класи:

Нижчий клас – поєднує людей, що роблять необхідні для держави речі сприяють цьому; у нього входять самі різні люди, пов'язані з ремеслом, землеробством, ринковими операціями, грошима, торгівлею і перепродажем – це хлібороби, ремісники, торговці. Всередині цього нижчого класу також існує чіткий поділ праці: коваль не може зайнятися торгівлею, а торговець по власній примсі не може стати хліборобом.

Другий і третій клас – класи воїнів-охоронців, правителів-філософів, визначається уже не за професійними, а за моральними критеріями. Моральні якості цих людей Платон ставить набагато вище моральних якостей першого класу.

З усього цього можна зробити висновок, що Платон створює тоталітарну систему поділу людей на класи, що небагато пом’якшується можливістю переходу з класу в клас (це досягається шляхом тривалого виховання і самовдосконалення). Перехід цей здійснюється під керуванням правителів [Книга 9; 336].

Характерно, що якщо навіть серед правителів з’явиться людина, що більше підходить для нижчого класу, то її необхідно “понизити”. Таким чином, Платон вважає, що для добробуту держави кожна людина повинна займатися тією справою, для якої вона пристосована найкраще. Якщо людина буде займатися не своєю справою, але усередині свого класу, то це ще не загибель для “ідеальної” держави. Коли ж людина незаслужено із шевця (перший клас) стає воїном (другий клас), чи ж воїн незаслужено стає правителем (третій клас), то це загрожує занепаду усій державі, тому такий “стрибок” вважається “вищим злочином” [Книга 9; 338].

Так само він вважає, що трьом основним станам відповідають три з чотирьох основних чеснот:

1.Мудрість – чеснота правителів і філософів

2.Хоробрість – чеснота воїнів

3.Помірність – народу.

Четверта справедливість не відноситься до окремих станів, але є “над становою”, деякою “державною” чеснотою.

Цікаво, що Платон, який жив у часи загального рабовласницького ладу, не приділяє рабам особливої уваги. Усі виробничі турботи покладаються на ремісників і хліборобів. Тут же Платон пише, що в рабство можна звертати тільки “варварів”, не еллінів, під час війни. Однак він же говорить, що війна – зло, що виникає в порочних державах “для збагачення”, і в “ідеальній” державі війни варто уникати, отже, не буде і рабів. На його думку, вищі розряди (касти) не повинні мати приватної власності, щоб зберегти єдність [Книга 9; 341].

Прообраз влади в Платона – це пастух, що пасе череду. Якщо вдатися до цього порівняння, то в “ідеальній” державі пастухи – це правителі, воїни – це сторожові собаки. Щоб удержати череду овець в порядку, пастухи і собаки повинні бути єдині у своїх діях, чого і домагається автор.

Прийнятні та регресивні форми держави

З позиції своєї ідеальної держави Платон класифікує існуючі державні форми на дві великі групи:

1.Прийнятні державні форми

2.Регресивні – занепадаючі.

Перше місце в групі прийнятних державних форм це його “ідеальна” держава. До регресивних форм він відносив тимократію. В античній Греції до цього типу більше всього відносилася Спарта V і VI ст. Істотно нижче тимократії стояла олігархія – влада декількох особистостей, що спирається на торгівлю, лихварство. Головним предметом роздратування. Платона є демократія, у якій він бачить владу юрби, неблагородного демосу, і тиранія, що в античній Греції починаючи з VI ст. до н.е. представляла диктатуру, спрямовану проти аристократії.

Заслуговує уваги і рольова характеристика суб’єктів політичних відносин, де всі не правителі називають один одного “громадянами”. Громадяни в свою чергу називають правителів “спасителями” і “помічниками” (але не “панами” і не “правителями”), правителі називають один одного “співтовариші по охороні”, – а народ – “платіжниками” і “годувальниками”. Але звичайно тільки правителі та їх помічники – охоронці наділені основними політичними правами в ідеальній державі. Проникнення людей третього класу в перший і другий рівень і їх причетність до державних посад Платон розцінює як початок занепаду держави.

Признаючи труднощі практичного втілення цієї ідеї, Платон все-таки впевнений в своєму замислі. Але для нього набагато важливіше філософськи просвітити ідеальну дійсність держави і тим самим показати, що образ ідеальної держави доступний кожному бажаючому є на небі і існує в ідеальній дійсності [Книга 9; 350].

Але ж яке майбутнє ідеальної держави, якщо все ж таки вдасться створити її? Чи буде вона вічна? Розглядаючи такі питання Платон пише: “Важко зламати державу, яка побудована даним чином. Але ж якщо всьому, що існує приходить кінець, то навіть такий устрій не збережеться вічно...” [Книга 10; 370].

Ідея відповідності п’яти видів державного устрою до п’яти типів духовного складу людини

В зв’язку з проблемою неминучості деградації і загибелі ідеального суспільства Платон презентує свою концепцію закономірної зміни різних державних форм як коловороту всередині певного циклу. В основі цієї концепції лежить ідея відповідності між п’ятьма видами державного устрою (аристократія, тимократія, олігархія, демократія, тиранія) і п’ятьма видами духовного складу людей. Причому, згідно Платона існує навіть геометричне число, яке визначає час коловороту для людського потомства і має значення для кращої якості народження. В цілому, сам коловорот всередині циклу з п’яти державних форм обумовлений порчею людської натури, в результаті якої залізо домішується до срібла, мідь до золота, виникає невідповідність та відхилення, ворожнеча та суперечки [4].

На зміну аристократичному держаному устрою (тобто ідеальній державі) як правильному і хорошому видові по схемі Платона по черзі йдуть чотири помилкових і грішних види. Платон характеризує їх в VIII книзі “Держава”. Висвітлюючи весь цей цикл деградації, Платон поєднує в своєму викладі різну аргументацію (філософську, політичну, міфологічну,

містичну і т.д.) і створює цілу динамічну картину політичного життя і зміни його форм.

Наслідком псування ідеального суспільства є поява приватної власності на землю, будинки, перетворення вільних в рабів; замість розумного панування в державі з’являється панування злого духу. Це – тимократія, під якою Платон має на увазі критсько-спартанський тип державного устрою. Така держава буде вічно воювати. Разом з тим, війна “головне джерело індивідуальних та суспільних бід, коли вона ведеться” [Книга 8; 299].

Через війни і суперечки тимократична держава поступово трансформується в олігархію. Цей устрій базується на цензі власності: при владі стоять багаті, бідняки не беруть участі в правлінні. Олігархія тримається на залякуванні та використанні озброєної сили. Олігархна держава всередині розколена: у ній дві ворогуючих між собою держави – держава бідняків і держава багачів [Книга 8; 306-311]. У бідних назріває ненависть проти нікчемних багачів, що призводить до перевороту в державі і встановленню демократії.

Перехід до неї Платон змальовує так: “Демократія, на мій погляд, створюється тоді, коли бідняки одержали перемогу, деяких з своїх противників знищать, інших виженуть, а решту зрівняють в громадянських правах і обов’язках...” [Книга 8; 313-320]. Вцілому, Платон показує демократію як різносторонній та хороший устрій, але який не має певного керування. Рівність при демократії рівняє рівних і не рівних.

Демократичне уявлення про рівність орієнтоване на повне вирівнювання всіх в усьому, – оскільки в цих уявленнях відсутня сама ідея об’єктивних границь бажаної рівності. Правильно усвідомлена справедливість і відповідна їй рівність, а саме – “геометрична рівність”, яка має на увазі рівність по гідності і відрізняючись від простої, арифметичної “числової” рівності взагалі необхідні моменти розумного політичного порядку [Книга 8; 320].

Для людей, які живуть в умовах пороків державного устрою, характерний помилковий вибір цінностей, ненаситне стремління до здійснення блага (в тимократії – палке бажання до воєнних успіхів, в олігархії – до багатства, в демократії –до безмежної волі). Саме це, згідно Платона, і губить даний устрій. Іншими словами, кожна форма держави гине через внутрішнє протиріччя, притаманні її власному принципу і зловживанням останніми.

Демократія, згідно Платона, п’яниться свободою в нерозбавленому виді і з неї виростає її продовження і протилежність – тиранія. Надмірна свобода перетворюється в надмірне рабство. Тиран добивається влади. Тиранія – найгірший вид державного устрою, де панують беззаконня, знищення видатних потенційних противників, підозра до вільних думок, “очищення” держави від тих, хто сильний, великодушний, хоробрий, розумний і багатий. Тиранія – панування найгіршого, оточеного натовпом негідників [Книга 8; 318-326].

Розкриття злодіяння тиранії відноситься до числа кращих сторінок VIII книги “Держава”, де висвітлюється платонівська критика тиранічного правління, можлива сама яскрава у всій світовій літературі [1, 4, 5, 8].

В перекладі на мову платонівської “політичної геометрії” (яка знаходиться під впливом піфагорійської числової інтерпретації політико-етичних явищ) виявляється, що тиран живе в 729 раз гірше, чим істинний (аристократичний) правитель. В контексті платонівських пошуків закономірностей розвитку політичних відносин – це означає, що амплітуда коливань (від істини, добра і щастя до брехні зла і нещастя) всередині всього циклу зміни державних форм і разом з тим шкала розрахунку степені деградації політичного устрою від найкращого (ідеального аристократичного) до найгіршого (тиранічного) складалися з 729 етнічних одиниць. Багато критиків цих піфагорійських цифрових екзерсисів Платона стверджують, що це вражаючий підрахунок [1, 3, 7, 9].

Висновок

Платон – надзвичайно велике явище в розвитку філософської думки стародавності, та й не тільки стародавності. З творів Платона черпали ідеї візіонери і схоласти, корифеї об’єктивного ідеалізму і релігійного спіритуалізму і містики, Гребель, Августин, мислителі та вчені

Відродження – Микола Кузанський, Кампанелла, Галілей, Декарт, у навчанні яких про природу пробивався сильний струмінь натуралізму, або переважала матеріалістична сторона.

Платон є одним із правдошукачів і героїв думки, які стали вічними супутниками людства і сучасниками все нових і нових епох та поколінь людей у їх пошуках істини і справедливості, в устремлінні до більш розумного і досконалого життя.

Не дивлячись на так зване “платонівське питання”, пов’язане з сумнівами щодо точності та хронології його праць, не має сумніву, що Платон – перший із грецьких мислителів, чиє повчання дійшло до нас не в уривках, не в суб’єктивному переказі інтерпретаторів, а в цілих творах.

Платон був першовідкривачем в сфері філософського просвітництва політико-правових питань. Ф. Енгельс відмічав “геніальне для свого часу змалювання розподілу праці Платона, як природної основи міста (який в греків порівнювався з державою)”.

Секрет тисячолітньої значимості Платона полягає не в буквальному змісті його філософії і проповідуваної ним моралі, і не в буквальній спрямованості його наукових, релігійних, естетичних або соціологічних теорій. Конструктивно-логічні принципи думки, проповідь саме знедоленого служіння ідеї, пафос світової гармонії, принциповий антисистематизм і антидогматизм, неспокійний драматичний діалог і мова – от у чому розгадка таємниці тисячолітньої значимості Платона.

Платон завжди є актуальний в тому високому змісті, в якому актуальний духовний досвід минулого. Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій, вольовій частині – чеснота якої в мужності, – стан воїнів, стражів; низовинній, хтивій, чуттєвій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три соціальні стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів, мужня мужністю своїх охоронців, розсудлива по слушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать їй як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розум вносить порядок в людські відносини, а закон встановлює ту міру поведінки, котра є реальним вищим благом. Звідси необхідність керування державою в руках філософів, оскільки саме їм притаманне глибоке та істинне знання ідеї добра. Знання забезпечує стійкість держави.

Незнання – веде до загибелі. Ось зовсім не утопічна думка Платона в тому, що просвітництво, освіта, виховання – основні рушійні сили державного устрою.

Згідно Платона, досконала держава – найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя думку створення демократії, зумовило його політичний консерватизм.

Геній Платона не просто акумулює знання для найкращого державного устрою людського життя. Про які би сфери та види діяльності людей не говорив Платон, він завжди підкреслює можливість і необхідність перемоги добра як загального блага над злом, правди над брехнею, здорового глузду та справедливості над несправедливістю та насиллям. Пошук та використання всього корисного та прекрасного, справедливість та правда – головні умови будь-яких політичних новацій, моральних вдосконалень та державної перебудови. Ось чому, велика увага до вчення Платона не зменшується на протязі більш ніж двох тисячоліть і є актуальною в наші дні.

Література

Асмус В.Ф. “Платон”, Москва, 1975, ст.115-156

Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. “Курс лекцій з філософії”, Київ, 1999, ст.33-34

Лосєв А.Ф. “Життєвий і творчий шлях Платона”, Москва, 1968, ст. 90-116

Надольний І.Ф. “Філософія” Київ, 1997, ст.43-48

Нерсесянц В.С. “Юридична література”, Москва, 1984 ст. 4-68

Платон “Держава”, Москва 1998 ст. 65-382

Причепій Є.М. “Філософія”, Київ “Академія” 2001, ст.60-75

Хамітов Н., Гармаш Л. “Історія філософії” Київ, Наукова думка 2000, ст.42-45.

Шаповалов В.Ф. “Основи філософії від класики до сучасності” Москва, 2001, ст.75-100