Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема: Історичний огляд становлення та розвитку дошкільної лінгводидактики




Лекція №2

План

1. Ґенеза вітчизняної дошкільної лінгводидактики.

2. Вклад видатних постатей у становлення і розвиток теорії та методики розвитку мови як науки.

3. Сучасні дослідження з проблем дошкільної лінгводидактики.

4. Становлення і розвиток дошкільної лінгводидактики як науки в зарубіжних країнах.

Література до теми:

  1. Богуш А. М., Гавриш Н. В. Дошкільна лінгводидактика: Теорія і методика навчання дітей рідної мови: Підручник / За ред. А. М. Богуш. – К.: Вища школа, 2007. – 542 с.
  2. Богуш А., Гавриш Н. Методика ознайомлення дітей з довкіллям у дошкільному навчальному закладі. Підручник для ВНЗ. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2008. – 408 с.
  3. Богуш А. М., Маліновська Н. В. Лінгводидактична спадщина Софії Русової в сучасному дошкільному закладі: Монографія. – Одеса: ПНЦ АПН України-СВД М. П. Черкасов, 2006. – 134 с.

4. Бенера В.Є., Маліновська Н.В. Теорія та методика розвитку рідної мови дітей. Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою організації навчального процесу для студентів напряму підготовки 6.010101 «Дошкільна освіта». – К.: Видавничий Дім «Слово», 2010. – 376 с.

  1. Дошкільна лінгводидактика: Хрестоматія: У 2 ч.: Посібник / Упорядник Богуш А. М. – К.: Вища школа. – 1999. – С. 45–128.
  2. Левківський М. В. Історія педагогіки: Навчально-методичний посібник. – Вид. 4-е, доп. – Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2007. – 189 с.
  3. Луценко І. Дитина і дорослий: вчимось спілкуватись: Готуємося до мовленнєвого спілкування з дошкільниками. – К.: Світич, 2008. – 203 с.: іл. – (Біблітечка журналу «Дошк. Виховання»). – Бібліограф.: С. 201–202.
  4. Методика розвитку рідної мови і ознайомлення з навколишнім у дошкільному закладі: Навч. посібник / Богуш А. М., Орланова Н. П., Зеленко Н. І., Лихолєтова В. К.; За заг. ред. Богуш А. М. – К.: Вища школа, 1992. – 414 с.
  5. Піроженко Т. О. Сучасні підходи до мовленнєвого розвитку дітей // Дошкільне виховання. – 2001. – № 1.
  6. Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям // Вибр. твори: В 5 т. – К.: Рад. шк., 1977.
  7. Ушинський К. Д. Рідне слово // Вибрані педагогічні твори: В 2-х т. – К.: Рад. школа, 1983.

1-2.У педагогічній науці є імена, під знаком яких проходить професійна діяльність багатьох поколінь. Серед них — ім’я видатного українського педагога К. Ушинського, у педагогічній спадщині якого стрижневим є вчення про рідну мову. Це основне лінгводидактичне кредо Ушинсько­го як громадянина своєї Вітчизни, методиста, педагога, вчителя, вченого.

Костянтин Дмитрович Ушинський— засновник методики початко­вого навчання дітей рідної мови. У 1861 р. він написав статтю «Рідне слово», в якій висловив свої думки і погляди на рідну мову, поставив проблему виховання дитини через рідне слово. На його думку, з перших днів життя дитину потрібно вводити у чудовий світ рідної мови. «Мова, -пише К. Ушинський, — краща, ніколи не в’януча і знову вічно розквіта­юча квітка всього духовного життя народу».



Розкриваючи значення рідної мови, К. Ушинський виокремлює в ній насамперед народність. Він вважає, що мова кожного народу ство­рена самим народом, а не кимось іншим. Із мови народу народжується і поет, і музикант, і художник. Саме тому великий педагог закликав любити і ніколи не забувати рідну мову. Що освіченіша людина, за його словами, то більше вона має цінувати перлини народної мови, оскіль­ки в мові «одухотворюється весь народ, вся його батьківщина, вся Істо-нія духовного життя народу»1. В мові Ушинський вбачав найтісніший живий зв’язок між минулими, сучасними і прийдешніми поколіннями. Одне покоління змінюється іншим, а результати їхнього життя залиша­ються в мові і передаються спадкоємцям. За його переконанням, мова і народ нерозлучні. Якщо зникає мова, перестає існувати і сам народ. «Поки жива мова, — наголошує він у своїй статті, — живий і народ! Усе заберіть у народу, він усе може повернути, а заберіть мову — і він вже ніколи не зможе ЇЇ повернути, навіть нову Батьківщину може створити народ, але нову мову — ніколи!»2.

У характеристиці рідної мови К. Ушинського виступив глибокий патріотизм, любов до свого народу. Мова є повним відображенням Бать­ківщини і духовного життя народу. Вона є тлумачем рідної природи. Захищаючи рідну мову, К. Ушинський різко критикував систему на­вчання в тогочасній Росії, коли дітям нерідко виписували гувернерів із-за кордону і з перших років життя навчали французької чи іншої мови, забуваючи про рідну. Він з обуренням говорив: «Виписують із-за кор­дону няньок, тіток, гувернерів, … батько й мати і словом не перекинуть­ся рідною мовою, влаштовують у хаті шматочок Франції чи Англії… І цією жалюгідною штучною атмосферою вони намагаються підмінити дитині рідну мову, Батьківщину»^. Як патріот своєї Вітчизни, Ушин­ський дійшов висновку, що людина, яка з дитинства позбавлена рідної мови, залишиться непотрібним членом суспільства, ніколи не зрозуміє народ, залишиться людиною без батьківщини, яку б маску патріотизму вона не надягла пізніше. Кожний народ і його мова глибоко індивіду­альні й своєрідні, за характером мови можна говорити про психологію народу. За ствердженням К. Ушинського, мова — це найкраща характе­ристика народу.



У статті «Рідне слово» педагог наголошує і на другій важливій рисі рідної мови: її історичному й соціальному походженні. Мова — це істо­ричне явище, яке створюють тисячоліттями, це творчість не однієї лю­дини, а багатьох поколінь. Водночас мова є знаряддям спілкування і зв’язку між людьми, вона пов’язує минулі покоління із сучасними в єдиний «організм». Слово, що було створене людиною, залишається в скарбниці рідної мови. «У скарбницю рідної мови, — за його словами, -складувало одне покоління за одним результати історичних подій, ра-Дощів і горя, все своє духовне життя»

Видатний педагог підкреслює і третю важливу рису рідної мови: її роль у навчанні і вихованні підростаючого покоління. Маленька дитина входить у навколишній світ завдяки рідній мові, яку він образно називає чудовим вихователем і педагогом. «Мова, — пише К. Ушин-ський, — є народним педагогом, наставником, який навчав дітей і тоді, коли не було книг, шкіл і продовжує навчати до кінця історії»1. За Ушинським, рідна мова пояснює дитині природу, довкілля так зрозумі­ло і влучно, як не зміг би пояснити жодний природодослідник, знайо­мить з історією народу так, як не зміг би познайомити жодний історик, розкриває такі філософські поняття, які не зможе розкрити жодний філософ. Дитина у п’ять-шість років розмовляє вже правильно і жваво своєю рідною мовою. Що допомагає дитині засвоїти рідну мову? -запитує вчений і відповідає, — деякі вважають, що такому легкому засвоєн­ню мови допомагає пам’ять. Однак К. Ушинський переконаний, що однієї пам’яті недостатньо. На його думку, в засвоєнні рідної мови дитині допомагає своєрідне мовне чуття. На противагу тим, хто стверджу­вав, що дитина засвоює рідну мову несвідомо, К. Ушинський акцентує увагу на свідомому засвоєнні мови. У ранньому віці дитина засвоює велику кількість понять, логіку і філософію мови. Вона засвоює «легко і швидко у два-три роки стільки, що і половини не зможе засвоїти у 20 років старанного методичного навчання»

Методику навчання дітей рідної мови К. Ушинський виклав у низці статей, як-от: «Перші заняття вітчизняною мовою», «Організація почат­кового навчання», «Керівництво до викладання «Рідного слова», «Три Готовних види занять з вітчизняної мови» та ін.

Успіх навчання дітей рідної мови, вважає педагог, залежить від мети навчання. У зв’язку з цим він визначає три головні мети: 1) розвиток дару слова; 2) сприяння оволодінню скарбницями рідної мови; 3) сприян­ня засвоєнню граматичних законів мови. Усі ці завдання, на думку К. Ушинського, мають здійснюватися водночас. Найефективнішими ме­тодами і прийомами розвитку мовлення дітей К. Ушинський уважав проведення бесіди, ознайомлення з образотворчим мистецтвом, читання художньої літератури, розповіді самих дітей на різні теми, систематичні вправи.

У системі навчання дітей рідної мови, розробленій Ушинським, знач­не місце відводиться наочному навчанню. «Дитина мислить формами, фарбами, звуками», — писав він і вимагав пов’язувати початкове на­вчання дітей рідної мови з наочністю. Особливого значення у розвитку мовлення дітей К. Ушинський надавав усній народній творчості, зокре­ма казкам, загадкам, прислів’ям, скоромовкам. Саме вони допомагають розвинути чуття рідної мови. Усна народна творчість, особливо при­слів’я, на думку вченого, впливають на дитину як формою, так і своїм змістом.

За формою — прислів’я є «животрепетним» виявом рідного слова, що «вилетіло безпосередньо з його живого глибокого джерела — вічно юної душі народу, що вічно розвивається»1.

Народні прислів’я і приказки, самі, «дихаючи життям», пробуджу­ють, за словами педагога, і насіння рідного слова, що завжди коренить­ся, хоч і несвідомо, в душі дитини.

Зміст прислів’їв, уважав К. Ушинський, є надзвичайно важливим для початкового навчання тому, що в них, як у дзеркалі, відбивається народне життя з усіма його мальовничими особливостями: побутовими, сімейними, польовими, лісовими, громадянськими; його потребами, звич­ками; поглядами на природу, на людей, на значення усіх явищ життя.

Примовки і скоромовки вчений радив використовувати у роботі з Дітьми для розвитку чуття рідної мови, її «звукових красот».

Загадки збагачують дитяче мовлення порівняннями, образними ви­словами, стимулюють мислення дитини, змушують розмірковувати, по­яснювати предмети тощо.

Надзвичайно високо оцінював К. Ушинський народні казки. Він писав: «Це перші й блискучі спроби народної педагогіки, і я не думаю, о хтось був спроможним змагатися в ньому випадку з педагогічним генієм народу».

Щодо впливу казок на розвиток мовлення, то, за словами педагога, вони збагачують словник дитини. В усіх народних казках часто повторю­ються ті самі слова і звороти, які запам’ятовуються дитиною, і надають її мовленню образності.

К. Ушинський — засновник звукового аналітико-синтетичного мето­ду навчання грамоти. Отже, вчення педагога про місце й роль рідної мови в житті народу, країни, дитини є центральною концептуальною тезою усієї педагогічної системи вченого, яка не втратила своєї актуаль­ності й нині в Україні.

Ізмаїл Іванович Срезневський — учений-філолог, славіст, фолькло­рист, етнограф, педагог і методист. Ім’я І. Срезневського ввійшло у мовознавчу науку як відомого вченого в галузі російської та української філології. Однак більшу частину свого свідомого життя він провів в Україні (з дитинства жив у Харкові, закінчив Харківський університет, займався науковою та викладацькою діяльністю у цьому самому уні­верситеті). У книзі «Об изучении родного язьіка вообще й особенно в детском возрасте» автор презентує оригінальну лінгводидактичну концепцію Щодо значення рідної мови в житті людини і суспільства. Лінгводидак-тичні погляди Срезневського ґрунтуються на серйозній лінгвістичній °снові, з урахуванням соціальної та пізнавальної функцій рідної мови, спрямованій проти схоластичних прийомів навчання мови. Отже, знання рідної мови автор називає найважливішою умовою і знаряддям освіченості кожної людини, зокрема й освіченості народу загалом. У знанні мови він виокремлює: а) знання внутрішні — знання про себе, для задоволення внутрішніх потреб розуму; б) знання зовніш­ні — для інших, для задоволення їхніх вимог.

На основі вивчення особливостей навчання дітей дошкільного віку рідної мови І. Срезневський сформулював такі правила:

1. Розмовляйте з дитиною правильною і зрозумілою мовою, не на­слідуйте вимову «дитячих» слів, не переймайтеся новими модними сло­вами.

2. Розмовляйте з дітьми літературною мовою, не допускайте помилок і мовних огріхів у своїй вимові, виправляйте їх, якщо «вони зірвалися з язика». Водночас виправляйте помилки і в дитячому мовленні як ми­мовільні, так і довільні.

3. Розмовляйте з дітьми так, щоб вони все розуміли, не намагайтеся справити враження розумнішого (чи навпаки) за дитину, розмовляйте багатою і доступною їм мовою; пояснюйте дітям значення усіх слів, якими вони зацікавилися; давайте їм можливість висловлювати свої пояснення і зауваження.

4. Не гасіть у дітей любов до слухання розповіді й оповідок, а навпаки, розвивайте її; стимулюйте дітей до творчого переказування зі вставка­ми, інтерпретаціями.

5. Читайте дітям усе, що їм цікаво, прищеплюйтелюбов до читання і слухання художніх творів.

6. Із трьох років залучайте дітей до слухання поетичних творів; читайте їм вірші, цікаві і за змістом, і за формою. Не примушуйте дітей запам’ятовувати їх, нехай це відбувається довільно, за їхнім бажанням; Пропонуйте дітям найкращі зразки усної народної творчості: прислів’я, Приказки, загадки тощо.

7- Використовуйте в роботі з дітьми твори мистецтва, картини худож­ників, залучайте їх до розглядання картин і складання невеличких художніх описів за їх змістом. Водночас не зловживайте запитаннями на зразок: Скільки очей у коня? Де знаходиться дах будинку — зверху чи знизу?

Фундатором національного дошкільного виховання в Україні є Со­фія Русова (Софія Федорівна Ліндфорс), чиє ім’я упродовж багатьох років було невідоме. Тому не дивно, що сучасне покоління фахівців дошкільного виховання не знайоме з її працями та ідеями щодо на­вчання і виховання дітей.

Софія Русова — практик і теоретик дошкільного виховання. Вона усе своє життя присвятила проблемі створення національної системи виховання і навчання.

Ставлення С. Русової до мови дещо своєрідне. Так, педагог заува-ЖУЄ, Що інстинкт мови в дитини один із найсильніїних, тож, оволодівши певною лексикою, вона вже не може не говорити «як дрізд, який не може не співати перед своєю подругою». Водночас вона стверджує, що м»ва є одним із найвиразніших чинників соціального єднання та соціаль­ного виховання. Аналізуючії поведінку дитини, її любов до театраль-них вистав, С. Русова виокремлює ще один інстинкт — драматичний.

При цьому вона підкреслює, що всі діти мають природний драматичний нахил до перевтілення в інших людей, звірят чи тварин.

Своє бачення практичного втілення в життя теоретичних поглядів розбудови українського дошкілля С. Русова виклала в концепції націо­нального дошкільного виховання. Насамперед це принцип науковості, який вона розуміла як орієнтацію на новітні досягнення психолого-педагогічної науки щодо закономірностей і умов розвитку дитини, нові методи виховання і навчання дітей, прогресивні ідеї дошкільного вихо­вання інших країн. Саме тому дослідниця докладно аналізує роботу дошкільних закладів Росії, Європи, Америки, вивчає методики М. Мон-тессорі, Ф. Фребеля, використовує їх як підґрунтя для створення на­ціональної системи дошкільного виховання.

Провідним принципом С. Русова називає виховання на національних традиціях. У книзі «Дошкільне виховання» вона пише: «Сильнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще за інших вичерпала у своєму вихованні глибокі національні скарби й національній психо­логії надала вільного розвитку…»

С. Русова радить «садівницям» (так вона називала вихователів до­шкільних закладів) в процесі роботи у національному дитячому садку враховувати менталітет і психологію українського народу. Українці за своєю природою схильні до релігійності, філософських роздумів, на­строїв, любові до рідної природи. Звідси провідний принцип вихован­ня — виховання на лоні природи і серед природи, праця у природі тощо. Діти, за словами С. Русової, як пташенята, вони не можуть жити в кам’я­них мурах, віддалені від живої природи. Біля кожного міського дитя­чого садка має бути садок чи город, де діти могли б вирощувати квіти, городину та спостерігати за їх ростом.

Стрижнем концепції мовної освіти І. Огієнка є оволодіння кожним громадянином соборною літературною мовою, яка є, за його висловом, найціннішим і найважливішим знаряддям духовної культури, «найміи-нішим цементом єдності нації», а тому всі народи України повинні оточити її «найпильнішою опікою», бо тільки соборна літературна мова об’єднує етнографічний народ і перетворює його у свідому націю. Рідна й літературна мови, на думку вченого, «органи надзвичайно ніжні й чутливі», тому навіть найменші потрясіння приватного чи всенародного життя відчутно впливають і на них. І. Огієнко закликав український народ виробити певну «реальну мовну практику», щоб захистити найви­щу цінність народу — рідну літературну мову від будь-яких негативних впливів, що затримують її розвиток. І відтак визначає сутність рідно мовної політики держави як «збір державних і приватних практик найкра­щого розвою рідної і літературної мови, потрібних для більш швидкого духовного поступу народу та його культури»3. Вчений обґрунтовує необхідність такої різномовної політики тим, що рідна мова — це найго­ловніша цінність, на якій духовно зростає нація, яку «конче мусить нати кожний інтелігент, якщо бажає бути свідомим членом своєї нації, якшо бажає своєму народові стати сильною нацією». І. Огієнко, по суті, започаткував нову галузь науки — науку про рідномовні обов’язки (фун­датором якої він сам себе вважає). За глибоким переконанням ученого, знання рідномовних обов’язків підносить національну свідомість народу, а вона є найкращим підґрунтям для знання й розвитку соборної літера­турної мови. Ось чому він закликає, щоб наука про рідномовні обов’язки стала наукою всенародною, як всенародна національна цінність.

Біля витоків національного виховання стояв О. Ольжич, який ви­клав свої погляди на місце українського дошкілля в цьому процесі у низці публіцистичних статей («Українське дошкілля», «Довкілля).

На думку вченого, розбудову національного виховання як мо­лодії так і всього народу започатковує дошкілля. Це вимагає особливо­го ставлення до розроблення методів, форм і змісту виховної роботи з наймолодшими громадянами країни. Він стверджує, що в основі дошкіль­ного виховання має бути народність як «підвалина національної куль­тури взагалі»1.

Упродовж дошкільного віку (чотирьох-семи років), зауважує О. Оль­жич, дитина має засвоїти ті своєрідності національного світовідчуття, які визначатимуть її упродовж життя: «Увесь матеріал, який дитина діставатиме в цей вік — у хаті чи в дитячому садку, — має бути глибоко та стилево дібраний під цим оглядом».

Спадщина Василя Сухомлинського досить повно й образно відобра­жає думки і почуття вченого і педагога-практика щодо місця й ролі рідного слова в навчально-виховній роботі з учнями впродовж їхнього навчання у школі від підготовчих до випускних класів. Питання роз­витку мовлення і навчання дітей рідної мови викладено у низці його праць і статей («Серце віддаю дітям», «Слово рідної мови», «Рідне слово», «Слово про слово» та ін.). У роботах ученого визначено прин­ципи, завдання і методи навчання дітей рідної мови.

Першочергове місце у спадщині В. Сухомлинського посідає принцип нерозривної єдності і взаємозв’язку держави, батьківщини і рідної мови.

Найголовнішою ознакою держави є її рідна мова. Рідна мова — не­від’ємна частка батьківщини кожної людини, її вітчизни. В. Сухомлин-ський називає рідну мову «невмирущим джерелом», з якого дитина черпає знання про своє місто і село, рідний край, про життя своїх дідів і прадідів, минуле й сучасне. Реалізація цього принципу в ранньому і дошкільному віці сприяє вихованню глибокого патріотизму, любові до батьківщини.

Любов до рідної мови пронизує усі педагогічні праці В. Сухомлин­ського. Рідна мова, за його словами, — це безцінне духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і •лаву, культуру й традиції. Любов до Батьківщини неможлива без лю-

і до рідного слова: «Тільки той може осягнути своїм розумом і серием красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як юлискою, як добрим ім’ям своєї родини…»1.

Звідси випливає перше й головне завдання у вихованні молодого підростаючого покоління — прищепити з раннього дитинства любов до рідної мови, щоб рідне слово жило й грало усіма барвами й відтінками в душі молодої людини, говорило їй про віковічні багатства народу, про красу «рідної землі, про народні ідеали й прагнення». Педагог має зробити рідне слово надбанням духовного світу дитини, тобто разом із звучанням рідного слова влити в молоду душу відчуття краси й емоцій, які вклав народ у слово. В. Сухомлинський вважає, що найлегше це зробити в ранньому дошкільному віці, оскільки дитяча душа надзви­чайно чутлива до тонкощів краси й емоційного забарвлення рідного слова, адже дитинство — це не підготовка до життя, а «справжнє, яскра­ве, самобутнє, неповторне життя». Саме від того, що ввійде в період дитинства в розум і серце дитини з навколишнього світу, залежить якою людиною вона стане завтра.

Учений виокремлює також шляхи виховання любові до рідного слова у дітей на етапі дошкільного дитинства. Це насамперед любов до материнської пісні, материнського слова, хатньої близької і рід­ної для дитини мови. Народна дидактика здавна використовувала рід­ну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу байду­жого до материнської мови, рідного слова, рідної домівки і рідної землі.

 

3.Експериментальні дослідження з дошкільної галузі лінґводидактики в Україні були започатковані на початку 90-х років XX століття при Південноукраїнському (Одеському) державному педагогічному університеті ім. К.Д.Ушинського і продовжені в Південному науковому центрі АПН України. Дослідження здійснювалися в таких напрямах: історичний аспект становлення і розвитку вітчизняної дошкільної лінґводидактики; методика розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови; методика навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах; підготовка студентів дошкільних факультетів до навчання дітей української мови.
Дошкільна лінґводидактика як галузь, що вивчає загальні закономірності навчання дітей будь-якої мови, має свою історію становлення і розвитку і потребує спеціального дослідження.
Предметом дослідження Т.А.Садової виступив процес становлення розвитку вітчизняної дошкільної лінґводидактики (друга половина ХІХ століття – перша половина XX століття) [23]. Автор досить ґрунтовно здійснила аналіз лінґводидактичної спадщини відомих учених у цій галузі, які працювали у другій половині XIX ст. (О.В.Духнович, О.О.Потебня, М.О.Корф, К.Д.Ушинський), у 30-ті роки (С.Ф.Русова, М.С.Грушевський, О.Ольжич, І.Огієнко) та 40-60-ті роки XX століттю (психологічні засади: Б.Ф.Баєв, Г.С.Костюк, Д.Ф.Николенко, І.О.Синиця, П.Р.Чамата; педагогічний аспект: А.М.Богуш, Л.І.Глухенька, А.П.Іваненко, М.Д.Івашиніна, В.І.Коник, Н.П.Савельєва).
Процес реформування національної освіти неможливий без вдумливого, критичного переосмислення і використання наукового доробку попередніх поколінь на підставі узагальнення результатів теоретичного аналізу, вивчення наукових, методичних джерел. Т.А.Садова пропонує таку періодизацію становлення і розвитку вітчизняної дошкільної лінґводидактики.
І період: друга половина XIX століття – обґрунтування значення рідної мови для виховання особистості, активні пошуки і розробка основних принципів, методів і форм розвитку мовлення дітей, визначення змісту мовної освіти відповідно до соціально-культурних умов розвитку держави.

ІІ період: початок XX століття – 20-ті роки XX століття – розробка концептуальних засад мовної освіти в умовах національного дитячого садка, використання національних засобів у мовному вихованні особистості.

ІІІ період: 20-40-і роки XX століття – перехід від окремих методичних розробок до узагальнення досвіду освітніх закладів і розробки питань змісту та теорії методів навчання дітей мови, утвердження в радянській науці методики розвитку мовлення як окремої галузі.

IV період: 40-60-і роки XX століття – розробка психологічних і теоретичних засад дошкільної лінґводидактики за основними напрямками розвитку мовлення дітей дошкільного віку, створення методичного забезпечення процесу навчання дітей рідної мови.
Здійснена автором умовна періодизація становлення і розвитку дошкільної лінґводидактики дала їй змогу виявити загальні тенденції цього процесу. З-поміж них: виховання та навчання майбутніх громадян у лінґводидактичних теоріях учених здійснювалося на засадах народності, українських національних традицій; пріоритетна роль надавалася рідній мові в мовній освіті осо-бистості; спостерігався прогресивний, діалектичний характер процесу становлення і розвитку вітчизняної дошкільної лінґводидактики; поглиблення рівня лінґводидактичних досліджень відповідно до стану української педагогічної науки загалом; розширення змісту, форм і методів мовної освіти дітей зумовлювалося соціально-політичним, культурним розвитком українського суспільства.
Об’єктом дослідження Н.В.Маліновської стала лінґводидактична спадщина С.Ф.Русової. Його метою було наукове обґрунтування шляхів і форм ефективного використання лінґводидактичної спадщини С.Ф.Русової та її авторської методики щодо навчання дітей переказувати художні тексти [16]. Слугує на увагу практичний аспект наукового дослідження Н.В.Маліновської. Отже, за даними Н.В.Маліновської, порівняльний аналіз експериментальних даних навчання дітей старшого дошкільного віку переказу художніх текстів за двома різними методиками засвідчив перевагу методичних рекомендацій С.Ф.Русової.

Вихідними теоретичними позиціями побудови експериментальної методики І.М.Непомнящої виступили концептуальні положення Є.І.Тихеєвої щодо принципів організації та методів словникової роботи з дітьми. Серед них, встановлення у свідомості дитини зв’язку між фактом дійсності і словом, що означає цей факт. Експериментальними методами, у процесі яких реалізувався найбільш повно означений принцип, виступили екскурсії-огляди, розглядання предметів та бесіда про них, що були вперше презентовані Є.І.Тихеєвою. Другий принцип – уведення нових слів на основі активної пізнавальної діяльності дітей з побутовими предметами – реалізувався такими методами: прибирання кімнати пилососом, миття холодильника, прання одягу тощо, в сюжетно-рольових та дидактичних іграх і вправах.

Принцип комплексного розв’язання всіх завдань словникової роботи (збагачення, уточнення, активізація) у процесі одного заняття вирішувався в ході спеціальних тематичних занять (за термінологією В.Й.Логінової, О.С.Ушакової, А.М.Богуш) за допомогою таких методів: бесіда, розглядання картин, діафільмів,

Стрижнем експериментальної методики К.Л.Крутій виступила дидактична модель, що охоплювала комплексну роботу з усіма службовими частинами мови, зміст і засоби навчання, систему методів і прийомів навчання. Дидактична модель обіймала три взаємопов’язані щаблі: інформаційно-освітній, діяльнісний, комунікативний. У процесі навчання, за даними автора, відбулися суттєві зміни в показниках щодо кожної службової частини мови; підвищився коефіцієнт засвоєння прийменників, сполучників, часток; відбулися відчутні зміни і в загальних рівнях засвоєння дітьми службових частин мови, значно зросла кількість дітей з високим та достатнім рівнями засвоєння. загадки, прислів’я, пісні, читання, оповідань, заучування віршів.

Актуальною проблемою дошкільної галузі лінґводидактики є формування культури мовленнєвого спілкування, мовленнєвого етикету і виразності дитячого мовлення. Цій проблемі присвячені дисертаційні роботи С.К.Хаджирадєвої і О.П.Аматьєвої. Предметом дослідження С.К.Хаджирадєвої був процес навчання мовленнєвого етикету дітей старшого дошкільного віку.

Предметом дослідження Т.Г.Постоян було обрано процес навчання дітей старшого дошкільного віку зв’язного мовлення у продуктивно-творчій діяльності. Автором була розроблена методика комплексного розвитку зв’язного мовлення дітей у різних видах діяльності (продуктивно-творча, художньо-мовленнєва, мовленнєва, ігрова), що обіймала чотири послідовні щаблі: чуттєво-інформаційний, продуктивно-творчий, констатувально-описовий, резюмуючий.

І.О.Луценко вивчала проблему інтерференції і транспозиції в освоєнні дітьми дошкільного віку лексики української мови. У процесі дослідження було виявлено, що засвоєння української лексики дітьми-біглотами дошкільного віку має свою специфіку, що постає у проявах транспозиційного перенесення та інтерферуючого впливу російської мови у процесі оволодіння українською лексикою і набуття дітьми лексичних умінь і навичок з українського мовлення.

Предметом дослідження Н.В.Водолаги було навчання розповідання дітей старшого дошкільного віку в театралізованій діяльності]. У дослідженні театралізована діяльність розглядається більш широко – як художня діяльність, пов’язана зі сприйманням творів театрального мистецтва, відтворення у зв’язному мовленні набутих уявлень, вражень, почуттів і реалізована в ігровій формі. Таке розуміння театралізованої діяльності поширює межі її використання як впливового засобу навчання творчого розповідання через сюжетоскладання та розробку сценаріїв для театралізованих ігор, перетворення готових літературних текстів на сценарії.

О.С.Монке досліджувала формування оцінно-етичних суджень у художньо-мовленнєвій діяльності дітей старшого дошкільного віку.
Оцінно-етичні судження – це висловлювання, в яких на основі аналізу процесу і результату діяльності (змісту художніх творів) стверджується або заперечується адекватність поведінки чи вчинку людини (героя художнього твору) морально-етичним нормам, що прийняті в суспільстві; це характеристика певного ставлення особистості до поведінки (чи окремого вчинку) іншої людини (героя художнього твору); розкриття мотивів, що спонукали дитину до вибору відповідної оцінки.

Н.Є.Шиліна досліджувала формування мовленнєвої готовності дітей старшого дошкільного віку до навчання у школі. Мовленнєва готовність дітей до школи – це наявність у них певної суми знань і уявлень про довкілля; достатній лексичний запас, обізнаність з формулами мовленнєвого етикету, образними виразами, прислів’ями, приказками, загадками; оволодіння чистою і правильною звуковимовою, граматичною правильністю мовлення; вміння послідовно, логічно і зв’язно висловлюватись, переказувати тексти, будувати розповідь; оволодіння фонетичним сприйманням і звуковим аналізом слів; уміння уважно слухати відповіді інших, педагога, цілеспрямовано й точно відповідати на запитання; помічати, виправляти мовні помилки (сформованість оцінно-контрольних дій), доповнювати відповіді однолітків.

О.І.Білан досліджувалась проблема навчання розповідання дітей старшого дошкільного віку за ілюстраціями. Одним із ефективних засобів навчання дітей різних типів розповіді є художні ілюстрації, під якими розуміють освітлення, наочне зображення, малюнок у книзі чи журналі, який надрукований разом із літературним текстом, відтворює його зміст і пов’язаний з ідеєю, фабулою твору. Дослідження психологів (Ельконін Д.Б., Запорожець О.В., Леонтьєв О.М, Люблінська Г.О., Теплов Б.М.) свідчать про те, що діти по-різному сприймають і розуміють різні види малюнка, якими виконані ілюстрації: лінійний, світлотіньовий, умовний (найкраще з них сприймається світлотіньовий малюнок); повнота сприймання ілюстрації залежить від доступності змісту зображеного, художньої форми передачі змісту.

Для детальнішого вивчення даного питання радимо ознайомитись із наступними джерелами:

Аматьєва О.П. Методика виразності мовлення дітей старшого дошкільного віку: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1997.

2. Білан О.І. Навчання дітей старшого дошкільного віку розповіді за ілюстраціями: Автореф. канд. дис. – Одеса, 2003.

3. Боднар С.В. Методика використання мовних і немовних засобів комунікації у процесі навчання англійської мови дітей старшого дошкільного віку: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1996.

4. Водолага Н.В. Навчання розповідання дітей старшого дошкільного віку в театралізованій діяльності: Автореф. канд. дис. – Одеса, 2001.

5. Гавриш Н.В. Розвиток мовленнєвотворчої діяльності в дошкільному дитинстві: Автореф. дис. д-ра пед. наук. – К., 2002.

6. Кирста Н.Р. Методика використання поетичної спадщини Марійки Підгірянки в лексичній роботі з дітьми старшого дошкільного віку: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1997.

7. Котик Т.М. Методика підготовки студентів до навчання дошкільників української мови: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1994.

8. Крутій К.Л. Методика активізації вживання службових частин мови в мовленні старших дошкільників: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1996.

9. Крутій К.Л. Формування граматично правильного мовлення в дітей дошкільного віку. – Запоріжжя: ТОВ “ЛІПС” ЛТД, 2004. – 390 с.

10. Ласунова С.В. Розвиток описового мовлення старших дошкільників засобами української народної іграшки: Автореф. канд. дис. – Одеса, 2000.

11. Лопатинська Н.А. Активізація вживання префіксальних дієслів і усвідомлення їх семантики дітьми старшого дошкільного віку: Автореф. канд. дис. – Одеса, 2000.

12. Луцан Н.І. Методика розвитку мовлення дітей старшого дошкільного віку за текстами українських народних ігор: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1995.

13. Луценко І.О. Інтерференція і транспозиція у засвоєнні дітьми дошкільного віку лексики української мови: Автореф. канд. дис. – К., 1994.

14. Ляпунова В.А. Лінгводидактичні засади індивідуалізації та диференціації навчання дітей дошкільного віку української мови: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1995.

15. Маковецька Н.В. Навчання старших дошкільників суфіксального творення іменників і прикметників (на матеріалі емоційно-експресивної лексики): Автореф. канд. дис. – Одеса, 2000.

16. Маліновська Н.В. Методика використання лінгводидактичних ідей С.Ф.Русової у навчанні дошкільників переказу художніх творів: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1997.

17. Монке О.С. Формування оцінно-етичних суджень у художньо-мовленнєвій діяльності дітей старшого дошкільного віку: Автореф. канд. дис. – Одеса, 2002.

18. Науменко Т.И. Активизация речи детей раннего возраста в дошкольных учреждениях: Автореф. канд. дис. – К., 1991.

19. Непомняща І.М. Методика використання лінгводидактичних ідей Є.І.Тихеєвої у збагаченні побутового словника дітей старшого дошкільного віку: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1996.

20. Плетеницька Л.С. Підготовка студентів до народознавчої роботи в дошкільному закладі: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1995.

21. Постоян Т.Г. Розвиток зв’язного мовлення дітей старшого дошкільного віку в процесі продуктивно-творчої діяльності: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1995.

22. Руденко Ю.А. Збагачення словника дітей старшого дошкільного віку експресивною лексикою засобами української народної казки: Автореф. канд. дис. – Одеса, 2003.

23. Садова Т.А. Становлення і розвиток вітчизняної дошкільної лінгводидактики: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1997.

24. Трифонова О.С. Методика виховання звукової культури мовлення дітей середнього дошкільного віку засобами фольклору: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1998.

25. Фесенко Л.І. Українська народна казка як засіб розвитку зв’язного монологічного мовлення у дітей дошкільного віку: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1994.

26. Хаджирадєва С.К. Методика формування культури мовленнєвого спілкування у дітей старшого дошкільного віку: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1996.

27. Чулкова Г.В. Методика навчання діалогічного мовлення дітей дошкільного віку: Автореф. канд. дис. – Одеса, 1994.

28. Шиліна Н.Є. Формування мовленнєвої готовності дітей старшого дошкільного віку до навчання у школі: Автореф. канд. дис. – Одеса, 2003.

 

4. Одним із перших засновників-теоретиків методики розвитку рідного мовлення дітей дошкільного віку був відомий слов’янський педагог Ян Амос Коменський. Учений вважав, що виховання дітей від народження до шести років має відбуватися в материнській школі, що е своєрідною формою сімейного виховання. Материнській школі Коменський присвятив XXVIII розділ «Великої дидактики», окремі розділи читанки «Світ чуттєвих речей в малюнках» та книжку «Материнська школа», в якій опрацював питання переддошкільного та дошкільного виховання дітей. Коменський справедливо вважав, що основою розвитку мовлення дітей дошкільного віку є чуттєвий досвід, безпосереднє ознайомлення дітей з предметами та явищами навколишнього світу. На його думку, в дошкільному віці потрібно закласти основи загальної освіти, тобто дати дітям елементарну систему знань про навколишнє. У материнській школі, на думку Коменського, потрібно намагатися навчати дітей не лише «знати.., а й говорити». Його вказівки щодо послідовного методичного розвитку мовлення є цінними й нині. Так, він радить навчати дітей віком до трьох років правильного мовлення й уникати гаркавого говоріння. Слід наводити зразки правильного мовлення й вчасно виправляти мовленнєві помилки. На думку Коменського, мовлення дітей розвивається на основі граматики, риторики й поетики.

Граматика для дітей перших шести років життя полягає в тому, щоб дитина могла назвати стільки речей, скільки їх знає, навіть якщо висловлюється з помилками, але чітко й виразно, тобто так, щоб її можна було зрозуміти.

Риторика дітей полягає в тому, щоб навчитися користуватися природними жестами, а також наслідувати тропи й фігури, які вони чують. У дошкільному віці закласти основи поетики означає вивчити напам’ять кілька віршів або рим.
Для вдосконалення мовлення дитини віком чотири — шість років Коменський радив ставити їй запитання: «Що це таке? Що ти робиш? Як це називається?», звертаючи при цьому особливу увагу на виразну вимову слів. Учений рекомендував широко використовувати художню літературу, оповідання, казки, байки.
Заняття із розвитку мовлення, за Коменським, треба проводити у формі гри. Материнська школа Коменського — це перша спроба створити систему дошкільного виховання, методику роботи з маленькими дітьми відповідно до їхніх особливостей.
Організатором і теоретиком дошкільного виховання в Росії у 30-40-х роках XIX ст. був В. Одоєвський. Він організував перші дитячі притулки, які були прообразом перших російських дитячих садочків, створив низку посібників і рекомендацій з навчально-виховної роботи з дітьми, в яких значне місце відводив розвитку мовлення дітей.
Свої педагогічні погляди В. Одоєвський виклав у книжках «Наука До науки. Книжка дідуся Іринея», «Положення про дитячі притулки», «Наказ особам, які безпосередньо завідують дитячими притулками» . Особливо цінними для сучасної методики розвитку мовлення є рекомендації В. Одоєвського щодо розвитку діалогічного мовлення дітей, проведення бесід та розмов, які він виклав у книжці «Наука до науки» - Розділ «Розмови з дітьми»).
Провідним методом розвитку діалогічного мовлення В. Одоєвський вважає бесіду, мета якої — систематизувати набуті дитячі уявлення. Основою бесіди є чуттєвий досвід дитини. «Говорити з дитиною, — писав він, — можна про те, що у неї безпосередньо перед очима, за що вона, так би мовити, може ухопитися руками»1. Книжка «Наука до науки» складається з двох розділів. У першому розділі вміщено попередні вправи для бесід (178 запитань на зразок: Чим стілець схожий на стіл? Звідки взявся стіл? Для чого тобі руки? Де ти живеш?). Другий розділ складається з двох частин: книжки для вчителя (питальник, який містить 482 запитання) і книжки для учнів (містить 482 відповіді).
У розділі «Розмови з дітьми» В. Одоєвський дає конкретні методичні поради наставникам, педагогам щодо проведення розмов із дітьми. Він пише: «Мистецтво говорити з дітьми надзвичайно важливе для успіхів усього виховання. Якими широкими не були б знання наставниці, якими прекрасними не були б почуття і поняття, які вона бажає передати дітям, усе це залишається безплідним або принесе навіть більше шкоди, ніж користі, якщо вона не вміє говорити чіткою й переконливою для дитини мовою».

Лінгводидактичні погляди Є. Водовозової знайішіи своє втілення в її основній праці «Розумове і моральне виховання дітей від першого вияву свідомості до шкільного віку», яка перевидавалася 7 разів. Останнє її видання здійснено у 1913 р. В основу своїх педагогічних поглядів Водовозова поклала ідею народності виховання дітей дошкільного віку. Як послідовниця К. Ушинського, вона відстоювала навчання і виховання дітей дошкільного віку рідною мовою, на народних піснях, казках, загадках, приказках.
Є. Водовозова радить батькам розвивати фонематичний слух дітей вже на першому ропі життя, оскільки він є основою розвитку мовлення, і використовувати такі вправи: слухати шуми й звуки в кімнаті, на вулиці, у природі, прислуховуватися до голосів і криків тварин, співу пташок; розрізняти звуки грому, вітру, дощу, струмка, річки, різних предметів, музичних інструментів. Вона писала: «Мати повинна примушувати дитину прислуховуватися, коли гримить грім, виє та свище вітер, корова мукає, собака гавкає, кішка нявчить, півень наспівує своє ку-ку-рі-ку, зозуля кує, курка сокоче, кінь ірже, муха дзижчить…»2. На її думку, вчасний розвиток мовленнєвого слуху зробить уважною дитину й до звуків рідної мови, сприятиме успішному розвитку мовлення.
Особливу увагу, вважає Є. Водовозова, слід приділяти взаємозв’язку слова й уявлення, оскільки уявлення є основою збагачення словника Дітей, тому: «Зі словами дитина неодмінно має пов’язувати і живі уявлення предметів. Матері… повинні якомога менше говорити з дитиною про те, на що вона відразу не може вказати своїми рученятами»». Дитині, за її словами, потрібно давати стільки слів, скільки й ідей. Про все, Що дитина називає, вона повинна мати правильне уявлення, «кожному поняттю надавати належної форми».

Особливо цінними для сучасної методики розвитку мовлення є вказівки Є. Водовозової щодо шляхів розвитку рідного мовлення дітей дошкільного віку. У віці до трьох-чотирьох років автор радить батькам співати дітям народні пісні, грати в дитячі народні ігри на зразок «Ладу-сі», «Сорока-ворона», «Коза рогата». Ці ігри створюють у дітей бадьорий настрій, розвивають мовленнєвий слух, стимулюють звуконаслідування й оволодіння рідною мовою.

Є. Тихєєва справедливо вважається засновником методики розвитку мовлення дітей дошкільного віку в Росії. Інтерес до проблеми навчання дітей рідної мови виник у неї у перші роки роботи в школі під впливом ідей Я. Коменського, Л. Толстого, К. Ушинського, заповіти яких вона пронесла через усе своє життя. Однією з перших її праць (у співавторстві з Є. Соловйовою) була «Російська грамота» та методичні рекомендації до неї. Найповніше свої погляди щодо навчання Дітей рідної мови вона виклала у книжці «Рідна мова та шляхи до її Розвитку», в якій наголошувалося на необхідності починати навчання Дітей рідної мови задовго до школи. Результати тривалих досліджень у галузі розвитку мовлення висвітлено нею у праці «Розвиток мовлення дошкільника». Центральне місце в педагогічній спадщині Є. Тихєєвої посідає вчення про значення рідної мови в житі дитини, в її розумовому розвитку. У книжці «Ігри і заняття маленьких дітей» викладено методику розвитку мовлення дітей раннього віку. Розробляючи теоретичні засади методики розвитку мовлення, Є. Тихєєва основну роль відводить принципу наочності. На перше місце вона ставить реальні предмети, іграшки, на друге — картинки. Педагог вимагала, щоб у дитячому садку обов’язково була лялька, яку можна використовувати тільки на заняттях з дидактичною метою — для «сенсорного та лінгвістичного виховання». Дидактична лялька повинна мати усі ті речі, які має дитина: комплект білизни, одягу (літнього, осіннього, зимового), взуття, головних уборів (відповідно до одягу дітей), меблі, посуд, предмети побуту, знаряддя праці.

У книжці «Розвиток мовлення дітей» (розділ «Заняття з іграшками») автор описує різні види занять з іграшками та реальними предметами. Це своєрідний перелік: називання предметів, іграшок, їх якостей, властивостей, дій з лялькою та іншими іграшками, числових і просторових відношень; описування предметів, іграшок; порівняння, зіставлення предметів між собою; складання загадок про предмети та іграшки; знаходження іграшки чи предмета за змістом вірша. До кожного виду роботи у книжці пропонуються конкретні приклади занять. Від іграшок і предметів автор радить поступово переходити до картин. У розділі «Картини» визначено мету їх використання: розвиток здібностей до спостережливості, інтелектуальних процесів (мислення, уява, пам’ять) та розвиток мовлення. Тут також представлені серії картин за темами (суспільно-політична, життя дітей у грі та праці, прапя дорослих, будівництво, житло, предмети побуту, транспорт, природа) та вимоги до них, що є актуальними й нині.
Є. Тихєєва пропонує такі види занять з картинками: перелік (називання предметів, їхніх частин, якостей, властивостей, дій); описування предметних картинок; зіставлення, порівняння опису зображених предметів; систематизація та класифікація картинок; добір картинок до теми, вірша, оповідання; розповіді за картинками.

Значний внесок у методику розвитку мовлення зробила Є. Фльорина, перша жінка доктор педагогічних наук, професор у галузі дошкільної педагогіки, автор програми «Методика розвитку мовлення для дошкільних відділень педвузів». Методику розвитку мовлення Є. Фльорина розглядає у посібнику «Живе слово в дитячому садку», який було надруковано в 1933 р. У посібнику висвітлюється значення художньої літератури у вихованні дітей, використання різноманітних методів розвитку мовлення дітей, як-от: бесіда, розмова, художнє читання, розповідь, радіослухання.

Істотним є вклад у розроблення питань методики розвитку діалогічного мовлення Є. Радіної. Вона розробила методику проведення заключної бесіди як провідного методу розвитку діалогічного мовлення на заняттях. Автор висвітлює виховне й освітнє значення бесіди, тематику, зміст та структуру бесід, умови їх проведення, прийоми навчання дітей. Особлива увага звертається на роботу з мовчазними, соромливими, а також занадто балакучими дітьми.

Отож, чимало вчених здійснили великий внесок у становлення та розвиток дошкільної лінгводидактики.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.04 сек.)Пожаловаться на материал