Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Умови вступу в шлюб, порядок його укладення та розірвання




Римській правосвідомості було зовсім чуже уявлення про шлюб, яке прийшло з християнством, як про таїнство, що відбу­вається на небесах, хоч Модестин, як зазначалося, говорив про шлюб, як про союз чоловіка і жінки, союз на все життя, основа­ний на праві божому і людському. Оскільки шлюб — це союз чо­ловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається вико­нання таких умов:

• згода на шлюб нареченого і нареченої, а коли вони перебу­вали під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;

• важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступати в шлюб ius connubiі. Цим правом тривалий час наділя­лися тільки римські громадяни та деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надано римське громадянство;

• додержання шлюбного віку для жінок 12, а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрі­лість, з чим пов'язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є постійним спільним союзом і по­дружня вірність жінки — це сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;

• не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши пер­шого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого протягом усього республіканського і класичного періодів не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу;

• недопущення близького споріднення між нареченими. Спорідення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії у стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії — до другого-третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки;

• додержання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, мала додержуватися так званого жалобного року, який ви­значався 10 місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вва­жалося, що це є виявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визначенні батьківства дити­ни, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, од­нак сама вона піддавалася безчестю у формі infamiа та деяким обмеженням у сфері спадкування.

Тут перелічені лише деякі основні умови, додержуючись яких можна було перешкодити сторонам вступати у шлюб.



У римській історії відомо кілька форм шлюбних церемоній, які, однак, залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum manu міг бути укладений одним з описаних нижче способів.

1. Особливою формальністю відзначався складний ритуал, який мав яскраво виражене релігійне забарвлення. Він відбував­ся у присутності 10 свідків, які були представниками десяти ку­рій, за участю жерців, виконувалися різні сакральні обряди, які супроводжувалися проголошенням різних формул і жертвопри­несенням. Серед цих обрядів основне місце займає посвячення і вкушання молодими особливого хліба, завчасно для того приго­товленого. У період імперії ця церемонія як найстародавніша і по-своєму релігійна здійснювалась головним чином у жрецьких родинах з тим, щоб народжений від такого шлюбу син міг успад­кувати сан свого батька. Подібна процедура укладення такого шлюбу між плебеями не допускалася.

2. Плебейська церемонія укладення шлюбу відбувалася за до­помогою «міді і ваги», як це звичайно робили, якщо справа сто­сувалася купівлі певних речей. Очевидно, це була удавана купів­ля жінки у її домовладики або опікуна, яка подібно до інших по­купок у той час здійснювалася за правилами манципації. У присутності 5 свідків, вагаря з вагою наречений проголошував певну формулу, а потім передавав батькові нареченої злиток міді, який був символічною купівельною платою. Цьому актові пере­дував обмін питаннями про згоду молодих вступити в шлюб. На­приклад: «Чи будеш ти для мене гідною домовладичицею?» — за­бинтував наречений. «Ти мене знайдеш там, де будеш ти», — від­повідала наречена. Ці запитання й відповіді супроводжувалися також виконанням певних обрядів. Проте юридична суть акту полягала не в цих шлюбних обрядах, а в акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської держави ку­півля жінки була реальною, а не удаваною.



Крім цих двох форм, шлюб міг бути укладений також шля­хом так званого usus, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку маємо застосування до сімей­них відносин речово-правового інституту давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для нерухомих і од­ного року для рухомих речей перетворювало їх на власність, так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (manus) над жінкою.

Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чо­ловікові. Склалася така ситуація, коли жінка, особливо аристо­кратичного роду, почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць, санкціонуючи встановлення manus за допомогою usus, зазначають у той же час, що жінка може пере­шкодити встановленню manus, перервати сплив давності, не но­чуючи в домі чоловіка три ночі підряд. Повторюючи це щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встанов­леними. Звичайно, з юридичного погляду таке співжиття не по­винно було б вважатися шлюбом. Однак римське право вже ран­ньої епохи визнавало його законним шлюбом. Діти від такого співжиття вважалися законними, а не позашлюбними. Вони під­лягали владі батька, входили як агнати в його сім'ю. Жінка ста­вала законною дружиною свого чоловіка, а не була наложницею, однак вона не підлягала manus, була вільною і самостійною.

Деякі дослідники римського права вважають, що usus був іс­торично першим способом укладення шлюбу sine manu, який вже в епоху класичної юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі. Виникнувши з простого шлюбного співжиття для відвер­нення manus, новий шлюб почали укладати шляхом простої зго­ди сторін, за якою чоловік приводив жінку до свого дому. Це, звичайно, супроводжувалося різними обрядами, які, однак, нія­кого юридичного значення не мали. Повна безформальність шлюбу sine manu за формальності інших менш важливих юри­дичних актів викликає подив. Проте це можна пояснити саме історичним походженням шлюбу sine manu. Недодержання будь-яких формальностей у шлюбі sine manu збереглося в римському праві до самого кінця Римської держави. Лише у Візантії була встановлена необхідність церковного вінчання.

Від порядку укладення шлюбу залежав і порядок його розір­вання. У шлюбі cum manu розлучення вимагало виконання фор мальностей, подібно до тих, які здійснювалися під час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутні 10 свідків, жерці і здійс­нено відповідні сакральні обряди. Якщо шлюб укладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність 5 свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал та ін.

Шлюб sine manu, навпаки, міг бути розірваний не лише за взаємною згодою обох сторін, а й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римсько­го сімейного права було додержання принципу абсолютної сво­боди розлучення майже у всі часи. У стародавні часи, перебуваю­чи в шлюбі cum manu, розлучення мав право вимагати тільки чо­ловік, а жінка як підвладна особа ніякої ініціативи в цьому не могла виявляти. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Наприкінці республіканського періоду під впливом мо­рального розкладу родинні відносини зазнають гострої кризи. Тому в імператорський період, особливо з утвердженням христи­янства, були вироблені звичаї, згодом закріплені законом, які іс­тотно обмежували право чоловіка на розлучення. Чоловік мав право на розлучення лише за таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю.

Шлюб cum manu жінок відлякував, тому вони вступали у співжиття, яке мало позашлюбний характер. Борючись з нахила­ми до позашлюбних відносин і бездітності, імператор Август вдався до надзвичайних заходів, які передбачали покарання за подружню зраду і співжиття, що мало позашлюбний характер. Так у 18 р. до н. є. був прийнятий закон Юлія, який встановлю­вав покарання за перелюбство. Характерно, що покаранню підда­валися не тільки безпосередні винуватці, а й ті, хто потурав цьому. Зокрема, підлягали покаранню чоловік та батько винної жінки, якщо вони самі не порушували питання про її переслі­дування.

У цей же час було прийнято й інші закони (наприклад, закон Папія і Поппея у 9 р. до н. є.), спрямовані на подолання нахилів до позашлюбних відносин та бездітності. Звільнялося від пока­рання лише таке співжиття, яке здійснювалося з наміром утвори­ти сім'ю і мало назву конкубінат. Згідно з цими законами усі чо­ловіки у віці від 25 до 60 і жінки віком від 20 до 50 років повинні були обов'язково перебувати у шлюбі і мати не менше трьох дінення. Право на узаконення з'являється тільки в період абсолют­ної монархії і тільки для liberi naturales — так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:

1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало
можливим шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів,
попередньо наділивши його майном (декуріон — особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала податки неплатоспро­можного місцевого населення своїми коштами);

2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом родичів у законний шлюб (після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше);

3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.

 

Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встанов­лена шляхом усиновлення, форми якого різнилися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) —
аdoptio.
Arrogatio. У стародавні часи здійснювалося у народних зборах по куріях за участю жерців у присутності усиновителя й усиновлюваного. Після встановлення обставин усиновлення, засвідчення згоди обох заінтересованих сторін, з'ясування різниці у віці між усиновителем і усиновлюваним (щоб усиновлення від­повідало природі, різниця у віці мала становити не менш ніж 18 років) жрець зачитував народним зборам заяву про усиновлення. Отже, усиновляти і бути усиновленими у такій формі могли лише ті особи, які мали право брати участь у народних зборах. А тому жінка не могла усиновляти і бути удочереною. Не можна було усиновляти і неповнолітніх.

Але з часом і падінням ролі куріатних зборів відпала потреба в санкціонуванні усиновлення народними зборами. Разом з тим в імператорський період було скасовано заборону усиновлення неповнолітніх, а саме усиновлення оформлялося імператорським рескриптом.

Adoptio. За цією формою усиновлення батько усиновленого продавав його за допомогою mancipatio будь-якій сторонній до­віреній особі. Якщо такий продаж відбувався вдруге і втретє, то у процес вступав усиновитель, який для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не заперечувала проти позову, внаслідок чого претор передавав усиновлюваного позивачеві. Для цієї форми не було обмежень для усиновлення неповнолітніх і жінок. Навпаки, для дочок і внуків до­статньо було одноразової mancipatio.

Залишком старого патріархального характеру влади батька навіть у найпізнішому римському праві є її пожиттєвість. Ні до­сягнення сином повноліття, ні заснування своєї сім'ї, дому, гос­подарства не припиняло батьківської влади. Лише з набуттям певного звання, зокрема консула, єпископа, син її позбавлявся.

Проте влада батька, як право одностороннє, може бути при­пинена штучним шляхом — звільнення сина самим батьком, що має назву emancipatio. Форма emancipatio теж здійснювалася за допомогою триразового продажу сина, в результаті чого він здо­бував волю і ставав persona sui iuris, набував господарської само­стійності, однак втрачав усі спадкові права стосовно своєї сім'ї. Це обмеження мало місце в часи існування агнатичної сім'ї і бу­ло скасовано в імператорський період. Імператор Анастасій встановив можливість emancipatio за до­помогою імператорського рескрипту, а Юстиніан взагалі припи­сав, що для emancipatio досить заяви, зробленої перед судом.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.005 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал