Історія виникнення та розвитку спадкового права

Уявлення про спадкування, що проникло у все наше сучасне спадкове право, значною мірою зобов'язане своєю розробкою римському праву, яке вперше сформулювало і послідовно проводило думку про універсальний характер спадкового наступницт­ва. Проте ідея спадкування як універсального наступництва ви­никла не відразу, а сформувалася протягом тривалого процесу історичного розвитку.

Відсутність спадкування, розкрадання майна померлих мож­ливі тільки у найпримітивнішому соціальному стані, коли сус­пільство являло собою групу ізольованих індивідів і не мало більш тісних осередків. Тоді зі смертю людини втрачався суб'єкт права, внаслідок чого майно, яке належало померлому, ставало безгосподарним, його міг захопити будь-хто. Вимоги втрачали свого кредитора, борги — свого боржника. Ні про спадкування, ні про наступництво тоді ще не йшлося.

Становище змінюється з виникненням патріархальної сім'ї. Тепер індивід оточений особами, з якими він пов'язаний єдиним походженням, спорідненням і які більш близькі йому, ніж інші члени суспільства; майно в цей час набуває характеру сімейної власності. За таких умов неприпустимою була безгосподарність сімейного майна. Ще за життя домовладики воно належало усім представникам сім'ї. Під впливом цих факторів безгосподарність спадкового майна змінюється переходом його до найближчих родичів.

Проте історичні факти свідчать, що такий перехід майна ще не поширювався на зобов'язання, особливо борги. Розвиток еко­номічного життя вимагав, щоб відповідальність за борги слідом за майном переходила на спадкоємців. Римське право зробило і цей останній крок. Уже старе римське право (ius civile) розрізняє дві форми спадкового наступництва: універсальне і сингулярне. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права та обов'язки спадкодавця, за сингулярним — лише права, зрідка — деякі обов'язки.

Зародившись на грунті сімейного і родового ладу, спадкуван­ня спочатку мало природний характер. Спадкоємцями були при­родно й обов'язково ті особи, які стояли ближче до померлого в порядку патріархальної родинності. Якщо померлий мав дітей, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то спадщина переходила до тих осіб, з якими померлий раніше ста­новив одну сім'ю. Отже, порядок закликання до спадкування ви­значався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування, і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлюва­лось тільки за законом.

Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності ослаблюється, права домовладики щодо розпоряджен­ня майном посилюються. За правом розпоряджатися майном за життя виникає право домовладики розпоряджатися майном на випадок смерті. Отже, розвивається свобода заповітів.

Уже Закони XII таблиць визначають заповіт (testamentum) як акт, що усував порядок законного спадкування. Таким чином, поряд із спадкуванням за законом, виникає інший вид спадку­вання — за заповітом.

При цьому характерною рисою римського права було прави­ло: спадкування за законом не сумісне із спадкуванням за заповітом. Якщо, наприклад, спадкодавець призначив спадкоємця тільки на половину своєї спадщини, то і друга половина також переходить до нього, а не до спадкоємця за законом.

Свобода заповітів у Римі привела до безслідного зникнення сімейної власності. Старе римське цивільне право, яке надало домовладиці право передавати своє майно будь-кому, разом з тим наклало на нього певні обмеження на користь його підвладних членів сім'ї. Невиконання передбачених законом умов могло призвести до визнання недійсності заповіту і спадкування за за­коном. В основі цих обмежень лежала думка про право близьких до спадкодавця осіб на необхідну участь їх у спадкуванні.

Дальший розвиток римського права спадкування перебував під великим впливом преторського права. Подібно до того, як майже в усіх галузях цивільного права поряд з цивільними ін­ститутами претор створив свої особливі, преторські інститути, так і в цій галузі система цивільного спадкування доповнюється системою спадкування за преторським едиктом (bonorum possessio). Суть спадкування за преторським позовом полягає у тому, що претор надає право певним особам увійти у володіння спад­щиною. При цьому таке введення у володіння іноді мало лише тимчасовий, попередній характер. З'явиться інша особа (наприк­лад, цивільний спадкоємець) і особа, введена у володіння, повин­на буде віддати спадщину їй, а сама залишиться без спадщини (sine re). Іноді на підставі преторського едикту спадкоємцем ста­вав не той, хто мав цивільне право на спадщину, а зовсім інша особа, яку претор вводив у володіння, заповнюючи або вносячи поправки у цивільне право.

Якщо преторський спадкоємець конкурував з цивільним, то й на грунті цієї колізії виникали уже відомі відносини, коли одна особа матиме голе квіритське право, а інша захищатиметься пре­торськими засобами. Позбавити цивільного спадкоємця його якості спадкоємця (neres) претор не міг, проте він міг зробити неефективним його становище як спадкоємця, зокрема відмови­ти йому в позовах і тим самим перетворити його право на голе право. І, навпаки, зробити преторського спадкоємця цивільним претор не міг, але він, надаючи йому позови, міг створити відпо­відне становище цивільного спадкоємця.

Питання про походження bonorum possessio є спірним і дони­ні. Проте достовірно відомо, що претор спочатку мав лише єдину мету — дати введення у володіння імовірному цивільному спад­коємцеві. Однак невдовзі різні недосконалості цивільної системи змусили його вийти за межі цієї скромної ролі.

Історичною особливістю цивільної системи спадкування бу­ло, по-перше, те, що коли найближчий спадкоємець не приймав спадщини, то вона не переходила до дальшого за порядком ро­динності спадкоємця і ставала вимороченою, а в стародавні часи — безгосподарною. Таке становище не схвалювалось, і претор почав давати введення у володіння наступному родичеві.

По-друге, розклад агнатичної сім'ї, ослаблення батьківської влади, яке сталося внаслідок розвитку і змін виробничих відно­син і всього соціально-економічного ладу, привели до того, що передача спадщини особам, пов'язаним із спадкоємцем лише агнатичною спорідненістю, обминаючи найближчих кровних роди­чів, які втратили зв'язок з попередньою сім'єю (наприклад, емансиповані діти), стала теж визнаватися несправедливою, і претор почав давати таким особам bonorum possessio, тим самим внося­чи поправки у цивільну систему.

Процедури, які обтяжували цивільне спадкування, були не­сприятливі для законного спадкоємця також у разі його відсут­ності або неможливості прийняти спадщину з яких-небудь по­важних причин. Таке майно міг будь-хто захопити, і після річно­го володіння загарбник набував усі права законного спадкоємця.

Керуючись принципами доброчесності і справедливості, пре­тор скасував як узурпацію набуття спадщини за давністю воло­діння і ввів інтердикт проти давнісного володіння спадковою ма­сою на користь справжнього спадкоємця. Таке набуття чужої спадщини поступово зникає, а якщо воно здійснене з корисли­вою метою, то стає злочином (criminalis). Усе це свідчить про те, що від преторського захисту справедливого спадкування най­більше виграли когнати — еманциповані діти померлого, а також інші його кровні родичі.

Однак не тільки претор доклав зусиль до вдосконалення спадкового порядку. Важливий принцип найновішого необхідно­го спадкування був встановлений в кінці періоду республіки або на початку імперії у практиці центумвірального суду, якому під­лягали спори про спадкування.

Не залишилося без уваги й законодавство. Так у період рес­публіки було прийнято закон про обмеження свободи відписів. Під час принципату замість закону виступають сенатус-консульти, деякі з яких належать до спадкового права. Із зміцненням ім­ператорської влади у галузі спадкового права на перший план виступають імператорські конституції. Під впливом усіх цих факторів римське спадкове право поступово далеко відходить від тих основ, на яких будувалася стара система цивільного права.

Багато в чому вона була змінена як преторським едиктом, так і численними окремими законами. У результаті до часів Юстиніана римське спадкове право, зокрема спадкування за законом, яв­ляло собою систему надзвичайно складну й заплутану.

У процесі складання Зводу цивільного права Юстиніан ще не був спроможний провести загальну перебудову спадкування на нових засадах, внаслідок чого у Зводі знаходимо ще нагрома­дження різних історичних прошарків. Але він зробив це своїми пізнішими актами, новелами, серед яких головне значення мають новели 118 (543 р.) і 127 (548 р.), що реформували спадкування за законом, і новела 115 (542 р.), яка регулювала обов'язкове спадкування.