Легати і фідеїкоміси

Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, а й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або пев­них речей тій чи іншій особі. Це так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона бу­ла не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги.

Першою історичною формою відписів, відомою ще цивільно­му праву, яка виникла, очевидно, разом із заповітом, були легати. За цивільним правом, легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.

За своєю формою та діями усі легати цивільного права поді­лялися на чотири види.

1. Легат віндикаційний (legatum per vindicationem). Звичай­но цей легат встановлювався за допомогою слів і містив розпоря­дження про передачу певної речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спадкоємцем спадщини або право на сервітут і могла у разі затримки пред'явити тут же він­дикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.

2. Легат дамнаційний (legatum per domnationem). За цим легатом легатарію надавалося тільки право вимагати від спадко ємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цін­ну річ за певну суму і передати іншому). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.

3. Легат престаційний (legatum per praeceprionem). Римські юристи цей легат трактували по-різному. Сабініанці вважали, щоза цим легатом одному з кількох спадкоємців давалася певна річ
додатково до спадкової частки. Прокульянці, навпаки, вважали, що цей легат є лише різновидом legatum per vindicationem, ос­кільки він дозволяв робити відписи і на користь третіх осіб.

4. Легат неперешкоджаючий (legatum sinendi modo). За цим легатом спадкоємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.

Слід зазначити, Що легати, як і заповіти, підлягали суворому формалізму. Найменша помилка у виборі належної форми легату призводила до його недійсності. Тому в імператорський період поряд з легатами виникає й розвивається інша форма відписів — фідеїкоміси. Зародком цієї форми відписів стали різні нефор­мальні, словесні або письмові прохання особи, яка помирає, до спадкоємця передати щось іншій особі. Таке прохання з юридич­ного погляду для спадкоємця було зовсім не обов'язковим, а ли­ше справою його совісті (fideі; звідси — fideicomisum).

Однак уже з часів Августа імператори доручали магістратам, а згодом і фідеїкомісним преторам стежити за тим, щоб такі фі­деїкоміси були виконані.

На відміну від легатів фідеїкоміс міг бути покладений не тільки на спадкоємця за заповітом, а й за законом, Фідеїкоміс міг бути зроблений до і після заповіту у вигляді доповнення до нього. Спочатку не вимагалося для його виконання будь-яких формальностей. Але, як правило, фідеїкоміси складалися у пись­мовій формі на ім'я спадкоємця.

Якщо за допомогою легату можна було відписувати лише частину спадкового майна, то з появою фідеїкомісів стало мож­ливим відписувати всю спадщину. У такому випадку постає універсальний фідеїкоміс.

Фідеїкомісарій мав зобов'язальне право вимагати від спадко­ємця видачі спадщини, хоч останній залишався спадкоємцем, і, отже, ніс відповідальність за борги спадкодавця. Зрозуміло, що за таких обставин чекати прийняття спадкоємцем такої спадщи­ни було важко, а тому розпорядження спадкодавця часто залиша­лися невиконаними. Ось чому за постановою сенату (56 р. н. є.) спадкоємець не відповідав за борги спадкодавця, якщо він переуступив спадщину фідеїкомісарію. У такому разі обов'язок спла­тити борги спадкодавця припадав на останнього. Внаслідок цього фідеїкомісарій ставав універсальним наступником.

Проте за таких умов фідеїкомісарій залежав від спадкоємця, оскільки він міг зруйнувати все право фідеїкомісарія — варто тільки спадкоємцю відмовитися від прийняття спадщини і разом з падінням заповіту відпадає і фідеїкоміс. У зв'язку з цим з'явля­ється друга постанова сенату (69—79 р. н. є.), яка, прагнучи ство­рити для фудуціарія (спадкодавця) інтерес для прийняття спадщини, переносить на всі фідеїкоміси правило, за яким спад­коємець, що добровільно приймає спадщину, дістає право на отримання 1/4 частини спадщини. Якщо цей інтерес виявиться недостатньо сильним, то на прохання фідеїкомісарія фудиціарій (спадкоємець) може бути змушений прийняти спадщину у вста­новленому порядку, при цьому він позбавляється права на фальцидієву четвертину.

Усі ці складні правила були скасовані Юстиніаном. Були збережені деякі положення попередніх постанов сенату, зокрема про фальцидієву четвертину і про вимушене прийняття спадщи­ни фудиціарієм і передачу її фідеїкомісарію. Отже, у праві Юстиніана була збережена універсальна форма фідеїкомісу, усі інші фідеїкоміси, які встановлювали не універсальне, а сингулярне наступництво, повністю зрівнялись з легатами.