Поняття та види речей

Незважаючи на те, що проблема речей займала одне з цен­тральних місць і в самому приватному праві, і в давньоримській юриспруденції взагалі, римські юристи не залишили нам загаль­ного поняття речі. Але з детальної регламентації правового статусу речей, визначення окремих видів речей можна скласти за­гальне уявлення про річ.

Річ — це певна частина природи, що являє собою певну цін­ність для її володільця. При цьому не має значення чи жива ця природа, чи нежива. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну цінність. Отже, римське приватне право ре­чами визнавало все те, що створено самою природою, а також те, що створено працею людини (зокрема, земля, житло, продукти харчування» предмети повсякденного вжитку). Разом з тим, рим­ське право розрізняло поняття речі і товару, які за правовим змістом не збігаються. Товаром може бути об'єкт, який на мо­мент продажу в природі ще не існує (наприклад, майбутній вро­жай), а річчю називається тільки те, що вже є в наявності в да­ний момент.

Світ, що нас оточує, складається з великої кількості певних речей і встановити критерії їх поділу дуже важко, а іноді просто неможливо. Але з цивільно-правового погляду речі все ж поділя­ються на ряд визначених груп. Поділ речей на певні групи зу­мовлений їх різним правовим режимом, який має важливе зна­чення. Деякі види речей залишилися суто римськими, інші групи надовго пережили римське право й епоху, в яку цей поділ був проведений.

Важливим, виключно римським поділом речей на окремі ви­ди був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі. До речей, які підлягали складній процедурі передачі — манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського рабовлас­ницького суспільства. З урахуванням їх особливої цінності й був установлений складний порядок їх відчуження.

У чому полягав цей складний процес передачі речей?

Для здійснення, наприклад, договору купівлі-продажу якоїсь речі запрошувалися не менш ніж 5—7 свідків і вагар з вагою. Пе­редача права власності на цю річ продавцем покупцеві супрово­джувалася виконанням низки ритуальних дій в урочистій обста­новці. Виконання таких ритуальних дій дістало назву манципа­ції, а речі, які підлягали манципації, називалися res manсірі. Усі інші речі набули назви геs nec manсірі.

У стародавні часи купівля-продаж таких важливих речей від­бувалася зрідка і виконання урочистих обрядів анітрохи не обтяжувало оборот. Однак з розвитком господарського життя, торгів­лі обряд манципації став їх гальмом.

Яке правове значення мав поділ речей на res manсірі та res nec manсірі?

Найперше, якщо обряд mancipatio не відбувався, то право власності не переходило до набувача, покупця. Власником фор­мально залишався продавець, який міг у будь-який час вимагати повернення речі, і республіканські суди дуже часто задовольняли такі вимоги. Манципація мала й деякі позитивні риси. Вона за­свідчувала запрошеними свідками факт переходу права власності на важливі речі від продавця до покупця. І якщо виникали сум­ніви щодо цього факту, то свідки, які були присутні при цьому, могли підтвердити його дійсність.

Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які мали матері­альну субстанцію, називалися тілесними, а ті, які не мали мате­ріальної субстанції — безтілесними речами.

Під тілесними речами розуміли такі речі, які можна сприйма­ти дотиком, а під безтілесними такі, що сприймаються лише дум­кою. Найімовірніше це не речі, а права (наприклад, право на спадкування, яке може не бути реалізоване і все ж залишається правом, як і те, що належить до нереалізованого сервітуту, у тому числі узуфрукт).

Безтілесна річ, як додає до сказаного римський юрист Гай, іс­нує у вигляді правового уявлення про якесь матеріальне благо, що може й не мати тілесної суті. Часто під безтілесними речами розуміли дії осіб, що являли собою грошовий інтерес.

Однак юридично важливими є інші поділи речей, які пере­йшли в наступні системи права. Зупинимо свою увагу на таких видах.

1. Речі рухомі і нерухомі. Первісний поділ речей на рухомі і нерухомі в ранньому римському праві не мав особливого значен­ня, бо перші й другі речі підлягали майже однаковому правовому режиму. Проте згодом правовий режим рухомих речей почав від­різнятися від правового режиму нерухомих речей. Так Ціцерон, посилаючись на Закони XII таблиць, писав, що вже тоді, тобто в середині V ст. до н. є., були встановлені різні строки набуття за давністю володіння земельних ділянок та інших речей. Щоб ста­ти власником земельної ділянки за давністю, треба було проволодіти нею два роки, для інших речей — один рік. За часів домінату були різні правила передачі прав на нерухомість і рухомість (наприклад, манципація для нерухомих та деяких рухомих речей).

Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили насамперед землю, будинки, дороги, міські стіни. Нерухомими речами вважалося все, що створено чу­жою працею на землі власника. Основоположним принципом був такий: створене на поверхні йде за поверхнею. Відповідно до цього принципу будинок, незалежно від того, хто його збудував і за чий рахунок, завжди належав власнику землі, на якій він сто­їть. Усі предмети, пов'язані з землею або функціонально скріпле­ні з її поверхнею, такі, як посіви, насадження, були її складовими. Вважалася неможливою окрема власність на дім і на землю. На­віть повітряний простір над ділянкою землі теж розглядався як частина поверхні. Для нерухомих речей (res immobiles) зміна місця без пошкодження неможлива. Усі інші речі, які можна перено­сити з одного місця на інше без пошкодження, вважалися ру­хомими.

2. Речі прості і складні. Класичне визначення такому розріз­ненню дав юрист Помпоній.

Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв'язане і однорідне, ство­рене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.). Во­ни не розкладаються на частини, а якщо їх розкласти, то самі по собі частини втрачають свою цінність і не мають самостійного значення.

Складні речі складаються із штучно з'єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв'язок і мають загаль­ну назву (корабель, шафа). Окремі частини такої складної речі не можуть належати різним особам.

Окрему групу становлять сукупності роздільних речей, мате­ріально між собою не пов'язані. Ця сукупність речей об'єднува­лася тільки однією загальною назвою або ім'ям (наприклад, ста­до, легіон, бібліотека). У таких випадках предметом правовідно­син могли бути окремі речі, які входили в одне ціле.

3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільною слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності. Кожна окрема частина залишається тією ж, що й була, лише меншою за обсягом. Подільними речами були насамперед земля і все те, що вона приносить, хліб, розрізаний навпіл, тощо. Неподільними є ті речі, які в разі поді­лу знищуються або втрачають свою цінність. Поділ неподільних речей міг бути тільки явним. Частини, які утворюються за тако­го поділу, називаються ідеальними частинами або ідеальними частками. У такому випадку ділиться не сама річ (вона неподіль на), а лише її цінність. Коли треба розділити неподільну річ, то вона залишається V власності однієї особи, а інші одержують гро­шову компенсацію.

4. Речі споживні і неспоживні. В цьому випадку поділ зроб­лено з уваги на те, що одні речі (земля, будівлі, знаряддя праці, дорогоцінне каміння та ін.) в процесі користування не спожива­ються або споживаються непомітно, а інші (вино, хліб, м'ясо то­що) згідно з їх призначенням зменшуються або знищуються зов­сім. Зазначені особливості речей не можна не брати до уваги, ви­робляючи юридичні правила, якщо доводиться стикатися з ними. Так у найм здаються лише неспоживні речі, а в позику надають­ся речі споживні. Споживними речами визнавалися й гроші, ос­кільки користуватися ними можна не інакше як витрачаючи її.

5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені. Дана класифікація грунтується на поміченому римля­нами своєрідному явищі, коли юридичні правила доводиться бу­дувати залежно від того, як визначено ту чи іншу річ у конкрет­них умовах обороту. Ці умови можуть будуватися так, що пов'язана з ними річ буде тим чи іншим способом виділена (на­приклад, придбання відомої картини, скульптури, золотої вази). Така річ називається індивідуально-визначена. Але якщо за умовами обороту річ особливо не виділяється, а характеризуєть­ся загальним чином, то її розглядають уже як визначену родови­ми ознаками. Такі речі не мали в обороті індивідуальності, їхня мінова цінність визначалася такими параметрами, як вага, міра, число. Джерела римського права для позначення індивідуально-визначених речей, вживали термін species, а для визначених ро­довими ознаками — genus.

Поділ речей на родові й індивідуально-визначені пов'язаний з різним вирішенням питання юридичного становища цих речей. Фізична загибель родових речей (від пожежі, крадіжки) цілком можлива, але для права, для кредитора вони не гинули, тому що завжди могли бути замінені іншими речами. Гроші дають у кре­дит числом і числом же одержують від боржника. Звідси прави­ло — рід не гине.

Однак, якщо сусід позичив у сусіда золоту вазу, то він уже мав справу з індивідуально-визначеною річчю і повинен був по­вернути не будь-яку річ, хоч би й золоту, а тільки ту, яку він по­зичив. Якщо індивідуально-визначена річ випадково гинула, то договір припинявся, хоч зобов'язана особа несла відповідальність у розмірі вартості втраченої речі.

6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних ре­чей належали частини речі, приналежність, плоди і витрати.

а) Частини речі не були об'єктом юридично самостійного іс­нування. Коли річ у цілому була об'єктом юридичного правочи­ну, то наслідки цього правочину поширювалися і на всі частини речі. Об'єктом самостійних правочинів частина речі могла бути лише в разі свого відокремлення від цілого.

б) Приналежність. Приналежністю називалася річ, пов'язана з іншою (головною) річчю не фізично, а економічно. Головна річ вважалася незакінченою, якщо від неї відокремлена приналежність. Звичайно, приналежність може існувати окремо від голов­ної речі, але тільки в процесі спільного користування досягається господарський результат (наприклад, ключ і замок, човен і вес­ло). У зв'язку з тим, що приналежність може існувати самостій­но, вона може бути предметом самостійних прав на неї. Однак, якщо немає спеціальних застережень заінтересованих осіб, усі правові відносини, встановлені на головну річ, поширюються і на
приналежність.

в) Плоди. Плодом називається таке органічне або фізичне ви­робництво речі, яке відокремлюється від неї без порушення її су­ті і становить звичайний прибуток у господарстві. Плоди бува­ють природні й цивільні або прибуткові. Плодами природними
вважалось насамперед органічне виробництво таких речей, які регулярно і постійно одержували від експлуатації речей, що при­носили плоди без зміни їх господарського призначення. Джерела
римського приватного права до плодів природних відносили тва­рин, овечу вовну, хліб, овочі, фрукти тощо. До плодів належать і цінності, набуті шляхом господарської діяльності (наприклад, відсотки від капіталу, орендна плата). Такі плоди називаються
цивільними або прибутковими.

Плоди поділяються на такі, що відокремилися від речі, яка їх виробляє, і не відокремлені; на плоди наявні в натурі і спожиті та інші. Ці відмінності в понятті плодів мають велике значення, якщо порушується питання про право власності та обов'язок по­вернення плодів. Зокрема, якщо річ повертається на підставі віндикаційного позову, наявні плоди завжди підлягають повернен­ню власникові разом з річчю. За спожиті плоди добросовісний володілець відповідальності не ніс.

г) Витрати. Будь-які затрати, зроблені на ту чи іншу річ, на­зиваються витратами. Римське приватне право знало витрати не­обхідні, без яких річ не може існувати, корисні, які поліпшують річ, збільшуючи її цінність, і витрати заради примхи, особистих смаків. Цей поділ витрат також має правове значення, особливо у позовах про повернення речі.

7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи роз­різняли речі в обороті і речі, вилучені з обороту. До першої кате­горії — в обороті — належали речі, які становили об'єкти при­ватної власності і обороту між окремими людьми. Це, зокрема, земля, раби, робоча худоба, сервітути, спочатку сільські, а потім і міські.

Вилученими з обороту називалися речі, які не могли бути об'єктом особистої власності внаслідок свого специфічного при­значення, а не за своєю природою. Вилученими з обороту були: а) речі, присвячені богам (храми, вівтарі); речі, які перебувають під заступництвом богів (міські стіни міста Рима, кладовища то­що); б) речі спільного користування, які безпосередньо служили усім людям (дороги, площі, великі ріки і моря тощо).

8. Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних господар­ським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле — майно. Вони вважали майном все, що належить певній особі. У преторський період до складу майна входило усе, що залишилося
після вирахування боргів кредиторів. Так поступово поняття майна стали трактувати як сукупність прав та обов'язків власни­ка. Отож майно складалося з активу і пасиву, з вимог та боргів, а відтак до складу майна входили і борги, які іноді становили
значну, а то й більшу його частину. Особливу увагу на це треба було звертати під час спадкування, щоб запобігти розплаті за чу­жі борги.

Розглянутий поділ речей у Стародавньому Римі внаслідок своєї високої абстрактності виявив таку життєздатність, що в за­гальному вигляді і в наш час не втратив практичного значення.