Розділ 10. Наступні кілька днів перетворилися для Анни на суцільний жах

Наступні кілька днів перетворилися для Анни на суцільний жах. Ані на мить не могла позбутися страху за новонароджену дитину. Майже невідступно сиділа біля доньки Адама та Анелі, щогодини годувала, слідкувала, щоб та не змерзла чи не перегрілася, прислухалася, як мала дихає і чи дихає взагалі, з тривогою вдивлялася в обличчя, приглядалася до поведінки і боялася зауважити в дитині якісь зміни на гірше. Проте дитя, яке вижило у важких пологах, тепер так наполегливо чіплялося за життя, що Анні поступово відлягло від серця. Вона виживе. Обов’язково виживе. Уже по декількох днях дівчинка виглядала значно краще. Трохи пожвавішала, та й рухи стали інакшими, майже такими, як у всіх здорових новонароджених немовлят, лише підборіддя тремтіло і сон був надто дивним, а ще вона була дуже маленькою, проте якраз це не турбувало Анну. Якщо нічого не зміниться – дитина наздожене дітей свого віку. Дивлячись на крихітну дівчинку, Анна відчувала, що ладна небо до неї прихилити. Тут навіть не йшлося про те, що це донька Адама, насамперед бачила в ній маленьке, покривджене життям створіння, яке так прагнуло порятунку. Сотні разів прокручувала в голові всі можливі варіанти розвитку подій і звинувачувала у всьому насамперед себе. Логіки в таких роздумах було мало, проте Анна все одно не могла подарувати собі того, що сталося не з її вини. Людині взагалі властиво вишукувати причини всіх бід та нещасть. Одні звинувачують себе, другі – інших, треті копирсаються в причиново‑ наслідкових зв’язках і переконують себе в можливості хоч щось контролювати. Дуже непросто прийняти те, у чому зазвичай нема жодної логіки. Думати, що можеш вплинути на події, убезпечитися від нещасть, відвернути їх – ілюзія, з якою важко, а іноді майже неможливо розлучитися. Ще важче змиритися з тим, що скоректувати вдається лише обставини, окремі ситуації, час, але не долю і не життя загалом.

Довго мучитися докорами сумління, плакати чи копирсатись у власних спогадах Анна не могла. Так поводилася лише в перші дні, а потім усе довкола закрутилось, як ярмаркова карусель навпроти церкви Святого Юра. Хапалася за найнагальнішу роботу, не доробляла, бо починала плакати Еля, перевдягала та годувала її, тоді прокидалась і теж починала скиглити інша мала, і Анна не знала, до кого бігти насамперед. Зазвичай хапала на руки обох і намагалася дати їм раду одночасно.

З укладанням спати теж не все було гаразд. Новонароджене немовля вирішила класти в колиску, проте Еля з обуренням прийняла те, що її перестали колихати, і не заспокоїлася доти, доки не відстояла за собою це право. Капітулювавши, Анна повернула Елі її колиску, новонароджену дитину поклала на своє ліжко, а сама перебралася на підлогу. Коли їй вдавалося втихомирити дітей, вона бігла на кухню і примушувала себе хоч щось поїсти. Мусила мати достатньо молока для того, щоб годувати двох дітей. Немовля їло не надто багато, проте ледь не щогодини, а Еля, звикнувши до того, що маминого молочка має вдосталь, не хотіла щось інше. До всього того додалося прання та прасування, і Анна майже не помічала, яким чином день добігав до ночі – провалювалася в сон, як у глибоку яму. Десь на середині падіння з напівзабуття її зазвичай вихоплювало тихеньке скиглення немовляти, і Анна примушувала себе підводитися. Здається, ця дівчинка вже не просто чіплялася за життя, а починала дедалі впевненіше його завойовувати. Взявши дитину на руки, сідала на долівку і, притулившись плечима до ліжка, годувала, дрімаючи. Десь серед ночі не розрізняла, кого тримає на руках. Хотілося лише одного – бодай годину поспати спокійно. До ранку Анна не розуміла, що було насправді, а що лише наснилося. А коли молилася, нічого не бажала собі так сильно, як терпіння та витривалості. Не почувалася впевнено, проте намагалася не впадати у відчай. Адамові зараз у стократ важче. Людина завжди беззахисна перед смертю, і неважливо, чи зіштовхується вона з нею вперше‑ вдруге чи, може, востаннє. Знання та досвід пережитих втрат ніяк не допомагають, лише накладають іще один шар болю на всі попередні.

Почувши слабке пхикання в себе за плечима, Анна озирнулася. Ну, звичайно, малі прокинулись одночасно. Дивно, якби інакше.

Карусель ворухнулася, зрушила з місця і закружляла довкола Анни, набираючи обертів. Годувала, переповивала, прала, прасувала… До вечора хотілося хіба доповзти до ліжка та заснути. На додачу до всіх клопотів ще й Еля поводилася препаскудно – вередувала, тягнула до рота все, що потрапляло під руку, погано їла, зле спала, плакала через найменшу дрібницю. Навчена попереднім досвідом, Анна знала, що в неї лізе черговий зубчик, і не надто цим переймалася. Нічого, незабаром минеться.

Десь на десятий‑ дванадцятий день від візиту Терези стало трохи легше. В Елі прорізався зубчик, і вона не лише краще спала вночі, але й удень не вимагала постійної уваги. Тепер вимогливішою стала інша мала. Як усі немовлята, мучилася животиком і вже мала силу голосно повідомляти про це.

Анна намагалася не надто засмучуватись через недоспані ночі, проте це не завжди вдавалося. Дедалі частіше почувалася настільки втомленою, що до вечора не відчувала нічого, окрім глухого роздратування. На щастя, до ранку той стан минався, і вона з новими силами бралася за роботу. Вже й сама дивувалася. Звідки у ній з’являється витримка та терпіння?

Прокинувшись від жалібного скиглення немовляти, Анна підвелася на ноги. Мала доволі жваво крутила голівкою, шукаючи груди. Їстоньки хоче.

Узявши дитину на руки, Анна обережно торкнулася долонею пушка на маленькій голівці. Яка ж гарненька дівчинка. Справжня лялечка. Просто ще надто крихітна, але й зараз видно, що гарна. Чимось подібна на її власну малу. Не дивно, батько ж у них один. За декілька років ці дівчатка не надто відрізнятимуться одна від одної.

Вона торкнулася губами маленької голівки. Напевно, світ не такий безнадійний, якщо у ньому є діти. Хоча б заради цього варто жити та чогось прагнути.

Подумки подякувавши за це Богові, Анна погодувала малу, переклала її на ліжко, лягла на підлогу і відразу знов заснула. У якийсь момент відчула, що її вкривають, проте діти не плакали і вона не змогла примусити себе розплющити очі. Напевно, від перевтоми їй усе це ввижається.

Знов прокинулася від того, що хтось торкається її плеча. Умить сіла на підлозі й злякано роззирнулася.

– Пані Тереза? Ви? Я не почула, як ви зайшли. Я зараз… Просто задрімала.

– Тихо. Не зривайся. Мені не хотілось тебе будити, – Тереза обережно присіла на ліжко. – Я тут уже з годину, і, знаєш, Яніна зараз виглядає значно краще. Навіть трохи виросла.

Підвівшись, Анна накинула на плечі шаль і теж глянула на дівчинку, яка вже починала неспокійно крутитися та розплющувати оченята, шукаючи груди.

– Я навіть не знала, під яким ім’ям її хрестили… Яніна… Яся… Ясюня… – Ніби пробувала ім’я на смак. – А ви помітили, як мала на личку змінилась?

Тереза кивнула. Майже й не сумнівалась, що якщо це можливо, то саме Анна зуміє виходити цю дитину.

– Тобі, напевно, важко з ними обома?

Дивлячись на те, як змарніла та схудла Анна, мимоволі жаліла її. Завжди чомусь не так сердилася на неї, як шкодувала. Поводиться Анна, звичайно, не найкраще і ніяк не опирається гріху, проте далеко не найгірша з жінок такого ґатунку. Не вульгарна, не користолюбна, по‑ справжньому любить Адама і терпляче ставиться до всіх його вибриків. А тих вибриків ніколи не бракувало.

Замислено глянувши на те, як Анна переповиває та прикладає до грудей Яніну, Тереза усміхнулася. Окрім того, Анна – добра мама, і це теж важливо. Особливо тепер, коли все вказує на те, що Адам таки одружиться з нею. Їй би кращого виховання та відповідного походження – і ліпшої дружини йому в цій ситуації не знайти. Шкода тільки, що до Анелі їй ніколи не дорівнятися. Але з тим нічого не вдієш. Адама завжди тягнуло саме до таких жінок, а Анна принаймні здорова, сильна і молода. Усього іншого її можна навчити. Та й зовні вона гарна. Може, біля неї Адам нарешті заспокоїться.

– Погодуєш малих і лягай спати. Сьогодні я залишусь у тебе на цілий день і допоможу з хатньою роботою. Не бійся, я прекрасно вмію давати собі раду з будь‑ якою роботою і без прислуги. Тобі треба відпочити.

Анна здивовано звела очі на Терезу. Звідки таке розуміння та прихильність? Вона вже не зневажає її?

– А що тебе дивує? – безпомилково прочитавши подив у погляді Анни, Тереза вирішила відразу розставити всі крапки над «і». – Сваритись нам з тобою нема сенсу. Що було – те минулося, а життя триває. Адам хоче бути з тобою, а тепер, коли…

Вона не договорила. Язик не повертався сказати вголос те, про що вони подумали одночасно.

Анна відвела погляд. Терезу вона зрозуміла безпомилково, проте говорити чи думати про це не могла. Надто страшно отримати омріяне такою страшною ціною. Боялась погодитись і одночасно не погодитися на таке.

– Ми не будемо про це говорити. Добре? Я не можу.

– Як хочеш. Я тут не тому, що мені хочеться обговорювати ваші з Адамом стосунки. Самі вирішуйте, що робитимете далі. Життя – несподівана річ.

Більше вони до цієї теми не поверталися ні того дня, ані наступні декілька днів. Усю увагу зосередили на нагальних буденних справах. Тереза привезла Анні ще одну колиску, придбала для дітей дещо з речей, налагодила сякий‑ такий лад у побутових справах, знайшла хатню робітницю. Зжитися з тією жінкою Анна, щоправда, не змогла. Вбила собі в голову, що краще, аніж вона сама, з роботою не впорається ніхто, а тому розривалася між дітьми, пранням, прибиранням і почувалася втомленою та невиспаною. Своїм дивним поводженням викликала в цієї жінки спочатку подив, потім образу. А далі ще гірше – Анна почала прискіпуватися до всього, що та робила, і демонстративно все переробляла. Сама себе не впізнавала і сама собі дивувалася. Ніколи не думала, що здатна на таку гидку поведінку, проте нічого не могла вдіяти. По кілька разів на день обурювалася, кричала через найменшу дрібницю, а потім плакала і почувалася винною. За декілька днів усе завершилося тим, що Анна знов залишилася сама, проте її це не засмутило. Навіть перед собою не хотіла визнати, що насправді нервує через відсутність Адама. Намагалася виправдати його, проте не могла. Єдине, на що терпіння наразі вистачало, – це діти. Терпляче ставилася до капризувань, годувала, переповивала і навіть знаходила час та сили на те, щоб бавитися з ними.

Яніна швидко росла, добре їла, була жвавою і в міру крикливою. Не надто відрізнялася від інших передчасно народжених немовлят, лише іноді несподівано здригалася всім тілом і незрозуміло чого голосно кричала, проте це нічим поганим не завершувалося, а тому перестало лякати.

Трохи складніше Анні стало з власною донькою. Навіть після того, як прорізався зубчик, Еля капризувала. Здається, поява ще однієї дитини не надто її тішила. Невже така дрібнота здатна ревнувати? Не мала сили та часу на те, аби детальніше вникнути в таке, проте сподівалася, що з часом це минеться. Уже зараз Еля дивиться на сестричку з очевидним зацікавленням. Нічого, маленькі діти дуже швидко до всього звикають.