Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
P. S. моєму діду також було дев’ятнадцять, коли його забрали до Німеччини
|
|
Танець життя любови
Нехай буденність не сквернить широчінь.
Неприродно паралізуючи дане Богом ім’я.
Не всі бо прагнуть простувати у далечінь.
Не оглядаючись на часу невтомноготінь,
Насогортає під окови -енна лінь-гординь.
Насаджено шаблонно-гібридизовані творіння.
Не викликають творчо-пошукового бажання.
Не треба з непорозуміння творити маски-шоу.
Наберімось терпцю, щоб не дати круговороту
Ненависті пролитись, а ненаситно прагнути.
На танці життя вічної ВіРи НаДіЇ і ЛюБоВи.
Крок прямо, ліворуч, праворуч, поворот і раз-два, і раз-два, і раз-два-три і ще… і знову повтор… Порядок не змінює суті, чи то пак сума доданків не розставляє пріоритет на розв’язок події. У кожного існує мрія, закладена матінкою природою – літати. Невимушено, граціозно, а головне із білосніжною совістю плавно пройтись, не озираючись на сірі даремнорозсіяновтрачені хвилиночки. Так, кожен прагне жити на вершині гори, не здогадуючись, що справжнє щастя на нього очікує лише тоді, коли він буде спускатись.
Дитинство
колискова
З першим подихом лілейно-дріботливого обстеження пробуджується прагнення лопотіти крильцями, дотягуючись з таким, на перший погляд мутно-брунатним виразом до того, що так приємно вабить оченятка. Мене щойно під ненав’язливо-обов’язкові звуки колискової вчать розправляти крильця, які понесуть у невідомиий світ. Всесвіт, приготовлений для мене.
Н у, не можу зробити ще навіть одне-однісіньке па…І що з того, що у мене ще не виходить, що мої ніжки і ручки, майже завжди втрачають рівновагу, від чого з’являються перші синці на шкірі атласного кольору. Все рівно я здіймаю руці вгору, відчуваючи теплий дотик рідного покрову руки, що огортає мене навіть тоді, коли мій носик ніжно посапує з-під покривала. Покривала нетривожної ночі недоброзичливих істот і дня ще не різнобарвних думок.
А відправляючись на пісочницю (годинник з піску) ми одне поперед іншого намагаємося довести, що є отакенного файнющого в тому велицьозному світі. Гуцаємось на гойдалці, що обертається «тілки цуцуть», ходимо із замурзані від смаколиків з серйозним виглядом і стараємось не сувати свого носика, де нас не просять, «соб ни виліс такий як у Булатіно».
Є, другі батьки… ммм… Хто вони такі? Спочатку все було у казковій формі, де б можна зазирнути у шпарку, або піти у гості, або бути одним чи кількома одразу серед них. А вони – то улюблені герої із вимисленого всесвіту людей-звірів-машин. Заховатись в обійми хмаринки і подорожувати з нею, доки не обридне мені моя уява. Але роздратувань навколо ставало чимраз більше, і я, думаючи, що вона мене не витримає, не так часто змушений навідуватись у гості. Вона мене несе на червоних вітрилах мрій кольору тієї квітки, у якій напилась роси Дюймовочка. Правда, малювати їх буду на тон-два світлішими.
Отроцтво
щось очікувано-неперед бачу ване
Ш о ж, треба музики. Вона для мене тепер, як ковток свіжої води серед пустелі непорозуміння. Збиваюсь з такту, ритміки. Але з максималістським відчуттям намагаюсь привернути до себе увагу. Не хочеться бути чужим серед своїх. Доводиться вислуховувати мораль, обирати саме ту стежину, яка б несла мене стрімким руслом, оминаючи всі ті негаразди, які трапляються час від часу. Надіюся, що доля не омине зелене світло, коли переходитиму через зебру тепер уже мого життєвого вибору.
У яви, пройшовши через різні перепитії, мені вдалося знайти її.
Т репетна, немов пелюстки звабливої квітки так і притягує своїм ледь вловимим ароматом, віддзеркалюючись кольоровими зайчиками, любов. На червоних вітрилах знаходяться стосунки. Курс і напрям вітру невідомий. Їх можуть проростити, потоптати, покинути, розсипаючи паростки, які розливаються із заходом сонця та котяться хвилями людської непередбачуваності.
Юність
Самба, Румба
ТАНГО
(крок, як у танго і раз і …па)
О х, і не солодко. Мені ще не вдається так твердо стояти на ногах. Будь-який подих вітру в спину; морозець, який щипає із варіюванням даних градусів, приводить до природно-необхідних стресів – звідси і можливий дощ, який саме – залежить від ситуації і мого адекватного реагування на неї.
Б ажані палаючі проміння сонця оселились десь там під лівим ребром. Вони мене зігрівають, вселяють надію, будують плани на спільне майбутнє, не дають загрузнути у болоті, яке так і прагне ковтнути (не пережовуючи) кожного, хто лишень раз стояв на межі прірви або можуть утворити натюрморт (засохлі квіти почуттів).
Зрілість
полька (від «плєсать»- працювати)
І сподіваюся, що вистелений мною рушник щастя надійно зв’язуватиме наші серця, і буде без вузлів із стороннього боку, не вичавлюючи такою обов’язковою рутиною (побутом).
Л лються синхронно наші рухи. Це так приємно-лоскотно, коли з’являється ще хтось і коли у ньому живе частинка чогось твого. Сміючись у кулак щастя, ми з очікувано-виправданим нетерпінням вчимо чадо вільно здійматися, як метелик до світла. Воно ще кволе, але от-от затріпоче, йому лишень потрібно дати палець допомоги у долоньку. Як воно його (щастя) зіжме у кулачок і чи відчує бажання жати плоди життєйської мудрости? Гармонійно, відчуваючи кожен подих не завжди приємного вітру, пекучого сонця, яке осушує землю, роблячи її ніби хаотично поораною зморшками. Солоний дощ покривав наші спраглі роботою тіла. Але ми не шкодуємо недаремно втраченого часу.
Ю рба не дає можливості танцювати так уже й легко. Виходить по-різному. Треба визнати, що не завжди так, як би цього хотілося.
Старість або літній вік
вальс
Б оже, невже ми не можемо брати активну участь у танці? Зате не спостерігаємо відчуженим оком, а плекаємо крилаті і водночас кумедні створіння. Та всіляко підтримуємо. Вслід за нашими срібними головами природно повертаються: з щирою повагою, непотрібним співчуттям, іскрами докорів, розбитих образ, втрачених сподівань-надій, але із любов’ю, яка переможе все.
О сь і все: із спокійно-сніжною совістю, відкритою душею можна закрити втомлені очі. Із невимушеною ледь помітною усмішкою на вустах. Тіло прагне ще танцювати, але душа хоче спокою. І під акорди Пауло Коельйо лист Габріеля Маркеса «Ніхто не запам’ятає тебе за твої думки» витікає тонкою цівкою. Праворуч чи ліворуч: нехай стане константою для подальших роздумувань, бо Феміда на шальках відміряла кожному окремо. Рівно стільки, скільки дано згори і напрацьовано внизу.
В нескінченно-невблаганній течії все живе витікає нестримно-безсоромним потоком, -енними ехо і тисячними згуками-спогадами котиться… вперед чи назад, вліво чи вправо. Хм… мабуть, здійснює кругосвітню подорож, якій немає відліку.
Р.S. Увага! За ідеальних умов, реально-можливі різноманітні варіації-інтерпретації (за що не беру відповідальності, бо стаю яко читачем, таким як і той, хто мав змогу це прочитатиJ).
Присвячено 14 лютому –енного року
|
|