Народився 23 грудня 1961 року в селі Новий Зборишів на Волині.

Після закінчення середньої школи навчався у технічному училищі №1 міста Луцька та працював шліфувальником на автозаводі «Комунар» у Запоріжжі.

Воював у Афганістані. Був тяжко поранений. Закінчив Луцький педінститут ім. Лесі Українки, факультет української філології (1988-1993 роки).

Пише вірші, прозу та критику.

Козак

(Оповідання)

Коли до них приходить дідусь, то ще з порога запитує в Тарасика:

– Як справи, козаче?

Тарасикові так сподобалося це слово, що й сам він тепер інакше себе не називає.

– Я – козак, – гукає хлопчик і, розмахуючи шаблею, мчить на уявному коні.

Кінь, щоправда, уявний, зате шабля справжня, куплена у крамниці.

Тарасик грався на подвір’ї, а дідусь біля воріт розмовляв з якимось незнайомим чоловіком. Ну й нехай! А в Тарасика – свої справи. Раптом він почув, як дідусь, погоджуючись з дядечком, мовив:

– Так, нема тепер козаків, перевелися…

Підбіг до дідуся, смикнув за полу.

– А я?! А я?!

– Що – ти? – не зрозумів дідусь онука.

– Я хіба не козак?

В розмову втрутився незнайомець.

– А де ж твоя шабля? А вуса де? – запитав дядечко і розсміявся.

Тарасик розгублено помацав у себе під носом і, присоромлений, відійшов. Навіть забув сказати, що шабля в нього вже давно є.

Але що б то був за козак, коли б не був кмітливим?

Побіг до хати, знайшов чорного олівця і заходився малювати собі перед дзеркалом вуса. Ще й послинив олівця, щоб краще чіплялося.

Подивився на себе з вусами, вхопив шаблюку і, задоволений, вибіг надвір. Хай тепер скажуть, що він не козак!

На жаль, незнайомого дядечка біля воріт не було. Той уже добалакав з дідусем і пішов своєю дорогою. А дідусь, угледівши онукові вуса посміхнувся.

– А тепер я козак чи ні? – хлопчик торкнувся рукою вусів і витягнув з піхов шаблю.

Дідусь відповів:

– Не кожен, хто має вуса, - козак…

Але Тарасик вирішив добитися свого.

– Козак я чи ні? – уже супитися почав.

– А це ми зараз перевіримо, - дідусь присів на стільчик, онука посадив на коліно. – Скажи мені, чим прославилися козаки? Що то були за люди? Що вони робили?

– Українську землю від ворогів боронили, - одразу ж відповів Тарасик.

– Так, правильно, - кивнув дідусь. – А що робиш ти?

Хлопчик задумався.

– А ти робиш збитки. Мама жаліється на тебе, каже, не слухаєшся її, не допомагаєш…

Ще нижче опустив Тарасик голову.

А через кілька днів розповідав дідусеві:

– Я тепер байдиків не б’ю. Курей з города проганяю, щоб грядки не розгрібали. Курчаток стережу, щоб кіт який чи шуліка не покрали. А вчора сорока напала, то я їй показав, - погрозив хлопчик шаблею. – У кігтях уже тримала курчатко, а я як крикнув, як кинувся до неї… І врятував курчатко, - аж захлинався від слів Тарасик.

– Молодець, - похвалив дідусь. – Чув я про твої подвиги.

– Тепер я козак, правда? – у хлоп’ячому голосі надія.

– Тепер козак.

– Справжній?

– Справжнісінький. І вусів малювати не треба.

Стрибнув Тарасик на баского коня, махнув шаблею, і помчав його вірний коник, мов вихор, аж курява слідом знялася.

- Розгляньте малюнок.

- Опишіть усно одяг представників війська Запорізького.

- Назвіть атрибути козацької влади, зображені на ілюстрації.