Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Поема Зона і збірка Алкогось
|
|
Поема «Зона» ввійшла до збірки «Алкоголі. Вірші 1898—1913», де автор зображує життя людини п'янким, як спирт, звідси і назва.
Основою поеми «Зона» стало зображення передмістя Парижа, де в робочих кварталах з самого ранку вирує і не стихає життя аж до вечора:
Письменник закоханий у реальне життя. Він мандрує вулицями Парижа, придивляється до його жителів, відчуваючи свою причетність до всього, що бачить. Тут відображено життя різних суспільних шарів. Проте художній простір твору не обмежується лише Францією. Із передмістя Парижа автор вирушає у подорож Європою і глибинами своєї пам'яті. У поемі згадуються і Марсель, і Рим, і Амстердам, і Греція, і Ніцца. Поет стає голосом своєї епохи, що на його очах змінюється, оновлюється:
Духом нової доби пройнятий кожен рядок твору. Поема містить характерні прикмети епохи Аполлінера:
У процесі життя автор бачить справжню подію, тому й сама поема стає «подією». Події зовнішні поєднуються в поемі з подіями внутрішнього життя і біографії ліричного героя. У творі знайшли відображення спогади Аполлінера про нещасливе кохання, про його арешт, про тяжкі роки еміграції, про мандри Європою
Людина — невід'ємна частка всесвітнього буття, тому Аполлінер не применшує значення думки, переживання чи окремого враження.
Алкоголі. Вірші 1898–1913 (фр. Alcools. Poè mes 1898-1913) — поетична збірка Гійома Аполлінера, яка заявила про нього як про поета-новатора закоханого в життя, що обпалює єство людини
Назва книги «Алкоголі. Вірші 1898–1913» розшифровується у вірші, що відкриває збірку, —«Зона»:
| Автор у захопленні від життя, від його руху й розмаїття. Він палко любить це життя в його різноманітних проявах, приймає його в усій суперечливості та складності. Тому тема життя і його сприйняття поетом є центральною темою цієї збірки. Митець показує життя всебічно. Він уважно придивляється до вируючих паризьких вулиць, центральних площ і передмість. У поле його зору потрапляють і робітники, і художники, і жінки, й емігранти — всі, хто мешкає у рідному йому Парижі. Однак у центрі уваги автора не тільки Париж, а й увесь світ, який він прагне осягнути силою поетичного чуття. Сам автор виступає то в ролі мандрівника, то перехожого, то закоханого поета, а то навіть трибуна епохи, голосу свого покоління. У цій поезії, як і в інших віршах збірки, утверджуються творчі можливості особистості. Автор цікавить себе не тільки як людина, але і як поет, творча особистість. Він вважає, що основне призначення людини — творити. Творити самого себе й увесь світ, «являючи стрункий живий яскравий лад творіння й твориво процес і результат». Знайти своє місце у світі, на його думку, можна лише у процесі його творення. Аполлінер помічає не тільки світлі, а й трагічні сторони життя. У збірці поєднуються протилежні начала: радість буття і сум смерті, кохання й розлука, мрія і розчарування. |
І все ж таки автор любить це життя, попри «жалі-плачі моїх років» «Орфея клич», бо він — Орфей, а його поезія — «Орфея клич» — покликана перетворювати життя силою мистецтва. У збірці органічно поєдналися об'єктивний і суб'єктивний плани. Від зображення життя Парижа автор переходить до розкриття інтимних переживань. Вона містить чимало віршів, де йдеться про кохання, тугу за нездійсненним ідеалом, пошуки гармонії стосунків («Пісня нелюбого», «Міст Мірабо», «Марія» та ін..). Світ людських почуттів розглядається митцем як невід'ємна частина всесвітнього життя. Для нього «я» не менш важливе, ніж всесвіт, і в глибинах свого «я», як і в реальності, він знаходить безліч вимірів і просторів
Мова збірки[ред. • ред. код]
Інтонація віршів, їх емоційна забарвленість і стиль постійно змінюються. У них звучить і захоплення життям, і радість відкриття світу, і трагічні інтонації, і елегійні, гумористичні, навіть викривальні настрої. Аполлінер надає французькому віршу різної тональності, щоб відобразити усе розмаїття буття, що вабить поета. Задушевною ніжністю пройняті строфи «Рейнських поезій», патетика революції бринить у «Вандем'єрі», яскравий український гумор відбито у «Відповіді запорожців турецькому султанові» Джерело.
Джерела збірки[ред. • ред. код]
Збірка увібрала в себе всі «вири життя», і тому при всій різноплановості творів (елегійні, історичні, сучасні тощо) вона сприймається як вираження того «синтезу життя», у яке був закоханий Аполлінер, як вираження самої епохи — початку XX століття. У книзі простежується й інший синтез: поет намагався прищепити французькій літературі віти близьких і далеких культур. Ми знаходимо тут відгомін біблійних сюжетів і німецьких легенд, французької й української історії, античної міфології і сучасної європейської філософії. Синтез різних традицій і поєднання їх із сучасними відкриттями допомагали авторові порушувати проблеми життя у широкому культурному й історичному контексті. Відомий український літературознавець Д. Наливайко у статті «Панорама французької поезії від Аполлінера до Превера» зазначає:
| « | «Можна сказати, що у творчості Аполлінера та поетів його групи завершується перехід від романтичного протистояння дійсності та пов'язаної з ним поетики контрастів і антитез, що становило серцевину й пафос поезії XIX ст., до її синтезування, масштабних поетичних освоєнь в їх нових аспектах і сутностях»[6]. |
Розпочавши збірку з мотиву «сп'яніння» життям, Аполлінер завершує її на тій самій ноті. Але якщо у першому вірші книги — «Зона» розповідається про життя паризького передмістя, тобто світ постає у локалізованому просторі, то в останньому вірші — «Вандем'єр» — межі простору розширюються до всесвітніх масштабів. Проте поет у захваті і від всесвіту, він стає голосом усіх поколінь, що рухаються вперед дорогою прогресу:
Аналіз збірок «Алкоголі», " Каліграми. Поезія Миру і Війни"
У 1913 р. вийшла велика поетична збірка Аполлінера «Алкоголі. Вірші 1898— 1913 років», яка містила майже все створене поетом протягом 10-ти років. Пояснюючи семантику заголовка, автор говорив, що в ній йшлося про життя палюче, мов спирт. Спочатку Аполлінер замислював свою збірку як «революційний календар у віршах», але цей задум не був втілений. Проте назва книги нагадує про те, що життя ХХ століття, сповненого революціями і війнами, пекуче, як напій вогненного змія. Назва натякала на п'янку реальність " нового світу", на його технізованість і стрімкий темп життя. П'ятдесят позначених деяким впливом футуризму поезій збірки хоча й не відзначалися якоюсь єдиною стильовою спрямованістю, проте засвідчували тематичну і стилістичну різнобічність автора. Перша поезія, " Зона" — гімн Ейфелевій вежі і великому місту — була сприйнята як своєрідний маніфест сучасної лірики: речі і думки, реальність, почуття і картини сну сплітаються тут в єдине ціле. Аполлінер писав довгі римовані і неримовані вірші, ігнорував пунктуацію та загальноприйняту метрику. Більшу частину збірки складають символістські і романтично-символічні вірші, а також поезії, у яких чутно відгомін народних пісень. До збірки увійшли й вірші на теми сучасності й історії, крізь призму минулого поет зазирнув у майбутнє. Аполлінер помічав не тільки світлі, а й трагічні сторони життя. У збірці поєднані протилежні начала: радість буття і сум смерті, кохання й розлука, мрія і розчарування. І все ж автор любив це життя, попри «жалі — плачі моїх років», бо він — Орфей, а його поезія — «Орфея клич» — покликана перетворювати життя силою мистецтва.
Термін " кубофутуризм" виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на " аналітичній" стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Однак саме українські авангардні живописці — при більшому тяжінні до кубізму — об'єдналися під назвою кубофутуризму. Звільняючись від прямого наслідування натури, художники одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.
|
|