На розвиток правової думки в Україні

Середньовічна правосвідомість була тісно пов'язана зі становою приналеж-

ністю людини: не існувало загальних для всього населення законів, їх замінни-

ком служили окремі для кожної соціальної групи норми, що визначали ха-

рактер та обсяг правоздатності, тип підсудності, різновиди покарань за правопо-

рушення тощо. Як проголошувало «Саксонське Зерцало», один із найавтори-

тетніших правових кодексів зрілого середньовіччя, «ніхто не може привласни-

ти собі іншого права, окрім того, яке йому властиве від народження».

На цих засадах функціонували й правові норми, що фіксували права та

обов'язки мешканців Великого князівства Литовського. Крім згаданої со-

ціальної строкатості, їм був властивий ще й регіональний партикуляризм. Це

проявлялося у тому, що ті чи ті землі Великого князівства отримували від

володаря так звані уставні грамоти — з підтвердженням специфічних особли-

востей внутрішнього устрою й судочинства під традиційним гаслом урядової

політики Вільна: «Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо». Зокрема, за

власними законами, що закріплювалися в уставних грамотах, жили землі, роз-

ташовані на околицях держави: Жемайтійська, Полоцька, Вітебська, Смолен-

ська, Дорогичинська, Київська, Волинська. Вважають, що оскільки їхнє геогра-

фічне положення створювало умови для потенційного виходу зі складу князів-

ства, це змушувало центральну владу рахуватися з традиційними порядками

та звичаями, аби уникнути невдоволення місцевих еліт.

У першій третині XVI ст. стало ясно, що форма правової регуляції, зіперта

на привілеї, себе вичерпала: шляхетська спільнота потребувала не привілеїв,

надаваних від випадку до випадку «з щодробливої ласки» великого князя, а

регулярного зводу законів, який би закріпив норми юридичного побуту. Підсу-

мок поступовому об'єднанню у єдиний правовий простір усіх земель Великого

князівства Литовського підбив Перший Литовський Статут 1529 р. — юридич-

ний кодекс, що унормував як засади державного устрою, так і положення ци-

вільного та карного права. Дослідники справедливо вважають Статут 1529 р.

унікальною пам'яткою правничої думки свого часу. Його кодифікаторам (Статут

опрацьовувала спеціальна комісія фахівців-правників під керівництвом канц-

лера Ольбрахта Ґаштольда) внаслідок цілеспрямованого добору й осмислення

вдалося виробити юридичну систему, котра стала однаково прийнятною для

всіх регіонів величезної і в правничому сенсі строкатої держави. Статут орга-

нічно поєднав строгі юридичні поняття римського права, елементи Руської

Правди, деякі норми звичаєвого «руського» (тобто білоруського та українсько-

го) і литовського права, низку приписів чеських, польських та німецьких су-

дебників, зокрема «Саксонського Зерцала», котре мало особливий вплив на

формування правничих систем у країнах Центрально-Східної Європи.

© В. І. Саленко, 2009

79 Актуальні проблеми держави і права

Як відносно пізня пам'ятка правничої думки тогочасної Європи, Статут

увібрав у себе й дещо з ренесансних політико-правових ідей, як-от: поняття

однакової відповідальності перед законом володаря, підданих та уряду; інсти-

тут присяги всіх без винятку службових осіб, починаючи від великого князя;

законодавче регламентовану охорону інтересів приватної особи через запро-

вадження інституту адвокатури, у тому числі безкоштовної для неімущих;

принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопо-

рушника не поширюється на членів його родини; детальне випрацювання май-

нових і особистих прав жінки; недиференційоване ставлення до представників

різних конфесій та етнічних груп. Вирізняється Статут із-поміж інших прав-

ничих пам'яток свого часу і тим, що він уперше, на відміну від партикулярних

привілеїв боярства-шляхти чи міщан, адресувався не окремому станові су-

спільства, а всьому загалові, визначивши тим самим поняття «усього посполь-

ства», себто народу. У вступі до Статуту, зокрема, проголошувалося, що він

надається «прелатом, князем, паном, шляхті й всему поспольству й іх подда-

ним, а тубилцьом земль Великого Князства нашого Литовского, которого би

колве стадла й стану билі».

Аналогічний пасаж міститься і в першому розділі (артикул 9): «Теж хочем

й вставляєм й вічними часи маєт бити ховано, іж всі подданне наши, так убогіє

яко й богатиє, которого роду колве або стану билі би, ровно а одностайним тим

писаним правом мают сужони бити». Ці декларації закріплювалися кодифі-

кацією: численні приписи Статуту стосуються нарівно як привілейованих, так

і непривілейованих груп населення: шляхти, міщан, селян, навіть невільників.

Розмірковуючи над причинами, завдяки яким Велике князівство Литовське —

країна, що не могла похвалитися інтелектуальними досягненнями Ренесансу,

спромоглася на кодифікацію права на такому рівні, котрий випередив євро-

пейську юридично-правову думку, знавець русько-литовського права Юліуш

Бардах зазначає, що в основі цього феномена лежала внутрішня нестабільність

князівства і потреба адекватної реакції на її коливання. Конгломерат литовсь-

ких, білоруських, українських, а частково і російських земель, що входили до

складу держави, міг бути приведений у взаємодію і політичну єдність лише

завдяки гнучкій спільній системі права, яку запропонував Статут 1529 р.

Проте одне з найдражливіших питань внутрішнього життя шляхетської

спільноти — взаємини рядових бояр-шляхти з магнатсько-князівською верхі-

вкою — цей кодекс залишив нерозв'язаним. Статут, наприклад, не зліквідував

різниці в правах політично всевладних магнатів та їхньої «молодшої братії»,

позбавленої доступу до владних важелів. Влада й надалі зосереджувалася в ру-

ках представників близько 50 великопанських і княжих родин, які «з обичаю

стародавнього й старожитнього дому своєго», тобто з діда-прадіда були члена-

ми ради великого князя. Ті й другі по-різному судилися: спори магнатів роз-

глядав особисто великий князь, а шляхта підлягала юрисдикції його намісників.

Ті й другі по-різному ходили на війну: магнати на чолі власних загонів, а

шляхта — в повітових ополченнях під проводом великокняжих намісників.

Нерозвинутість корпоративних прав русько-литовської шляхти особливо не-

80 Актуальні проблеми держави і права

вигідно відтінювалася бурхливим розвитком шляхетського парламентаризму

та самоврядування у Польському королівстві, про що згадувалося вище. Тож із

1540-х рр. починається вперта боротьба рядової шляхти Великого князівства

зі своєю «старшою братією», яка точилася на восьми сеймах між 1547 і 1566 рр.

«Поправа Статуту» виступала тут головним пунктом шляхетських вимог, охоп-

люючи різноманітні сюжети, за якими простежується спільна мета — домогти-

ся емансипації від магнатів. Ця «тиха війна» скінчилася перемогою шляхти:

у 1564-1565 рр. було проведено серію так званих «земських реформ», а з січня

1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, що містив законодавче

забезпечення цих реформ.

Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки

завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави,

підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкри-

ває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень

православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше мо-

ральне, ніж юридичне значення). Наступний крок — це Нільський привілей

1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні

шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи по-

чаті реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних

повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловній-

ших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земсь-

ких судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територі-

ального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому

«Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з

новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено

такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське — з двома судовими (Київ-

ським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) по-

вітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Кременецьким судовими

повітами; Брацлавське — з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним

несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом). Цей

поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо

торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєт-

ком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках

і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Дру-

гий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів

влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської дер-

жави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королів-

ством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної

правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литов-

ського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколая Радзивілла

Чорного, є «republica bene ordinata» («добре впорядкована держава»).

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламен-

тувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини

сільського населення. Чинність Нового Литовського статуту, одного з найви-

81 Актуальні проблеми держави і права

значніших джерел права феодальної Європи, поширювалася не тільки на ук-

раїнські землі, а й на Корону. В ньому найбільш проглядається врегулювання

феодальних відносин. Зокрема, формування кріпацького прошарку населення.

Кримінальні норми спрямовані на захват рухомої й нерухомої власності.

Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти. Цей статут

в протилежність акту Люблінської унії 1569 р. закріпив державно-політичну

самостійність Великого князівства Литовського. Велике значення проведеної

тоді роботи знайшло відображення в тому, що кодифіковане право на століття

пережило саме Велике князівство Литовське. Воно ще в 1819 р. друкувалося

як збірник чинного законодавства. Для Лівобережної України воно було чин-

ним мало не до середини XIX ст. Такого б довголіття законодавству, що прий-

мається зараз.

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування

норм звичаєвого права. Однак вони, як і раніше, продовжували діяти поряд з

писаним правом. Перший Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суд-

дям за відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого

звичаю». Можливість діяти «згідно зі старим звичаєм», «способом звичая ста-

родавнього» визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у

III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, «усі

привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі старо-

давні зберегти і ні в чому не порушувати».

Розглядаючи право, що діяло на українських землях, слід враховувати перед-

усім рівень суспільно-політичного розвитку цих територій, особливості та

своєрідність становища самої України. В умовах своєрідного політичного ста-

новища українських земель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в

Україні утворилася досить строката система правових джерел. Її первісною

базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел пра-

ва в Україні відіграла Руська Правда, що мала значний вплив на розвиток

правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у

складі яких перебувала більшість українських земель. У кінцевому підсумку

на українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місце-

вого звичаєвого права і нормативних актів у вигляді судебників, статутів, сей-

мових постанов, привілеїв та інших нормативно-правових актів Польського

королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого

права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час

воно діяло поряд з нормами писаного права. Особливо помітно це було у Поль-

ському королівстві, де звичаєве право широко застосовувалося навіть в умовах

шляхетської Речі Посполитої.

Література

1. Грушевський М. Історія України-Руси. — Л., 1905. — Т. 5.

2. Лащенко Р. Лит. Статут, яко памятник укр. права. Наук. 36.Укр. Ун-ту в Празі, т. І. — Прага,

1923.

3. Василенко М. Як скасовано Лит. Статута / / Записки соц.-екон. відділу Укр. Академії наук.

— К., 1924-1925. — Т. ІІ-ІП.

82 Актуальні проблеми держави і права

4. Kutrzeba S. Historja zrodel dawnego prawa polskiego. T. II. Litwa. — Л., 1926.

5. Барысёнак С. Нацыянальны характар Літоускага Статуту 1529 г. Полымя 6-7. — Менськ,

1927.

6. Лаппо И. Литовский Статут 1588 года: В 2 т. — Кавнас, 1934-1938.

7. Чубатий М. Огляд історії українського права: Історія джерел та держ. права. Ч. II. — 3-тє вид.

— Мюнхен, 1947.

8. Юшков С. История государства и права СССР. Ч. І. — 3-е изд. — М., 1950.

9. Okinshevich L. The Law of the Grand Duchy of Lithuania: Background and Bibliography. — Нью-

Йорк, 1953.

10. Кульчицький В. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. — Л., 1958.

11. Статут Великого Княжества Литовского 1529 года / під ред. К. Яблонскиса. — Мєнськ, 1960.

Анотація