Візантійська історіографія. Амміан Марцеллін.

Візантія уникла варв. завоювання і тому після занепаду Зх.Рим. ім.. стала спадкоємцем і продовжувачем античних греко-римських традицій, поєднаних зі східними культурами і християнством. Грецька мова стала інтегруючим засобом у цьому процесі. Візантія зберегла міцну державну владу, що дозволила централізувати управління імперією. Візантійські міста не занепали, а процвітали завдяки торгівлі зі Сходом. Християнське світобачення посіло провідні позиції у суспільній свідомості. Засади офіційної християнської ідеології були розроблені Іоанном Домаскіном (VІІІ ст.) у праці “Джерело знання”. У V-VІІІ ст. християнські богослови доклали зусиль для систематизації

православної догматики християнства, що народжувалась у безперервній боротьбі з поганськими культами та єресями. На відміну від католицтва візантійські богословии докладно розробляли насамперед питання людської особистості, її можливостей у осягненні божественого провидіння. Богословські праці Симеона Нового Богослова (949-1022) і Григорія Палами поширили вчення про спроможність людини досягти духовного поєднання з Богом через внутрішнє очищення і аскетизм.

Загальна ідеологічна доктрина православ’я, збереження античних традицій зумовили особливості розвитку візантійської історіографії.Візантійські історичні твори були багатшими на описи подій, характеристику дійових осіб, вміщували спроби раціонального пояснення явищ. Тематика праць оберталась переважно навколо сутичок з варварськими племенами

або двірцевих переворотів. Особливою оригінальністю відрізнялись твори Прокопія Кесарійського секретаря стратиґа Велисарія часів імператора Юстиніана. Як автор, обізнаний зістосунками при дворі і політикою імператора, Прокопій написав декілька праць, важливих з огляду на вміщені в них дані про сусідні народи, зокрема “Історію війн Юстиніана з персами, вандалами, ґотами” та інші, в яких високо оцінив політику Юстиніана. твір “Таємна історія”, одним з найоригінальніших творів середньовічної історіографії.

У “Таємній історії” Прокопій фактично заперечив думки і оцінки попередніх своїх творів щодо Юстиніана, звинувативши його у слабовільності, недалекоглядній політиці, підпорядкуванні впливам дружини Теодори.

Агафій Міренейський (536-582) написав 7 книг “Про правління Юстиніана”, прагнучи

відшукати “правду” стосовно часу цього імператора. Зібрані ним матеріали, піддані

критичному вивченню, дозволили накреслити більш зрівноважений образ імператора, в якому поєднувалися позитивні риси його зовнішньої політики йзасуджувався деспотизм.Історики VІІ-VІІІ ст. приділяли увагу переважно політичній історіїсучасності, громадили документи, які служили їм аргументами для виправдання або критики імператорів (Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, Ґеоргій Амартол). Навіть твори високих духовних осіб були “заземлені” на подіїполітичної історії. Склалася ситуація чіткого відмежування історичних праць від богословських. праці патріарха Никифора (бл.758-829), зокрема “Бревіарій” (“Коротка історія. Никифор послідовнопо роках описував події політичного життя, уникаючи їх оцінки У наступний період — ІХ-ХІІ ст. — візантійська культура досягла свого

найбільшого розквіту. З’явились науково-освітні центри.Імператор Константин Порфирородний (905-959), який всіляко заохочував літературну й наукову діяльність, сам написав відомі твори “Про феми”, “Про управліня імперією”, “Про церемонії”. Нові риси вніс візантійський вчений Михаїл Пселл закликав до раціональнішого мислення, поділу оточуючого світу на земний і небесний. Його твір “Хронографія” описував події сучасної автору історії. Він не прагнув подавати повну картину подій, чимало з них він пропускав і не згадував як другорядні. Песимізмом і моралізаторством просякнуті твори інших авторів ХІІ і, особливо ХІІІ ст. Серед них привертає увагу праця Анни Комніни “Алексіада”. Будучи старшою дочкою імператора Алексія І Комніна, освіченою і обізнаною особистістю, прагнула створити героїчний образ свого батька.Інший автор цього часу Никита Хоніат у “Хроніці” описав події початку ХІІІ ст., пов’язані з захопленням Константинополя хрестоносцями у 1204 р. під час 4-го рестового походу. Історіографія ХІV-ХV ст. зазнавала більшого впливу теологічної історії. З волі провидіння більшість авторів бачили “покарання” за гріхи правителів та єретичне відступництво від віри. богослов ХІV ст. Никифор Ґригора основну частину своєї “Ромейської історії” присвятив церковним справам, захищав філософський підхід до віри. Іоанн Кантакузин був відомим полководцем і навіть імператором, але згодом був змушений зріктися престолу, постригтися у ченці. Умонастирі Кантакузин написав “Історію”, намагаючись дотримуватись

аристотелівської традиції, обіцяючи читачеві подати правду “без гніву і пристрастей”. Насправді ж твір був спробою виправдатись перед нащадками, довести“чистоту” своїх намірів. Історики Візантійської імперії (ХV ст.) пережили її падіння і завоювання турками. У своїх творах вони жалкували за блискучим минулим імперії, аналізували причини її занепаду. афінський аристократ Лаонік Халконділ — знавець античної літератури й послідовник історичного методу античних авторів у творі “Історія” подав нарис всесвітньої історії від Ассирії до Візантії. Загалом чимало рис майбутнього ренесансного світогляду своїм корінням

сягали у Візантію, де антична традиція не припинялася. Візантійська культура вчинила поважний вплив на європейську цивілізацію, давши оригінальні зразки світобачення і відбиття його у освіті, релігії, мистецтві Амміа́ н Марцеллі́ н (близько 330— † кінець 400) — римський військовик та історик, автор праці з історії Римської держави «Діяння».За походженням — грек з Антіохії.У його «Історії», написаній латинською мовою, висвітлюються події I—IV століть.. Амміан Марцеллін багато уваги приділяв історії воєн. Брав участь в поході імператора Юліана проти персів.Найбільшу цінність для дослідників минулого Північного Причорномор’я становлять описи гунів і аланів, запозичені Амміаном Марцелліном із джерел, близьких за часом до нього. Він описав зовнішність представників цих племен, їхній кочовий спосіб життя, військові звичаї, навів відомості про їхню міграцію від Азовського моря до Дунаю, про воєнні зіткнення гунів з аланами, назвав імена їхніх вождів.