Злочинність

Злочинність є надзвичайно складним і поліморфним явищем. Злочином вважається і порушен­ня фінансових законів, і крадіж­ка, і вбивство — навмисне чи в стані афекту. Крім того, існують проблеми обліку злочинних фак­тів. Якщо, наприклад, у разі хво­роби пацієнти самі шукають ліка­рів, які ведуть ретельний облік медичних даних, то щодо злочин­ності картина протилежна — значна кількість злочинів залишається нерозкритою, бо на це спря­мована вся спритність злочинців. Отже, реальна картина злочин­ності залишається для дослідни­ків невідомою.

Проте генетики не полишають спроб визначити спадкові меха­нізми та чинники, спровоковані середовищем, цього складного соціального явища.

За даними різних авторів ви­явилося, що середня конкордатність монозиготних близнят за ознаками злочинності у півтора раза вища, ніж дизиготних (75 % та 50 % відповідно). Проте від­носно висока конкордатність у дизиготних близнят свідчить про те, що вплив чинників середови­ща на прояв ознаки тут вельми значний.

Характерно, що з віком роль дії середовища знижується. У три­валих дослідженнях було показа­но, що успадковуваність антисо­ціальної поведінки у підлітків становить 0, 07, а вплив оточую­чого середовища — 0, 31. При повторних обстеженнях дорос­лих успадковуваність зростає до 0, 43, тоді як дія середовища па­дає до 0, 05.

Причиною злочинності може бути аномальний розвиток особи, пов'язаний зі спадковою схиль­ністю, або такий, що виник уна­слідок дії середовища (хвороби, травми тощо). Серед злочинців взагалі трапляється значна кількість осіб із психопатіями та різ­ними патологіями, одним із симп­томів яких є агресивність.

Генетичні експерименти на тваринах, що привели до створення ліній щурів і мишей із підви­щеною або зниженою агресивніс­тю, вказують на можливий зв'язок певного генотипу з цією власти­вістю поведінки. Цікаво, що в лю­дини існує кореляція між агресив­ністю та гіпоглікемією. Під гіпоглікемією в даному випадку розуміють знижений вміст глюкози в крові, що спричинює підвищену дратівливість і випадки антисо­ціальної поведінки.

У деяких випадках достатньо однієї генної мутації, щоб викли­кати підвищену агресивність. У літературі описано випадок ха­рактерного порушення нормальної поведінки чоловіків, що поля­гала в несподіваних спалахах агре­сивності та імпульсивній сексу­альній поведінці. Причиною такої поведінки виявилася мутація од­ного з генів Х-хромосоми.

Отже, обговорюючи питання про успадкування злочинності, слід пам'ятати, що всі дослі­дження, проведені в цьому на­прямі, ще дуже далекі від досконалості. Фенотип злочинця досі не визначено. Сучасні вчені ви­вчають не власне злочинність, а типи поведінки, характеристики особи, які супроводжують злочинність, біологічні показни­ки схильності до агресії тощо. Все це лише перші кроки на шляху до пізнання істинних причин злочинності.

Було б грубою помилкою вва­жати, що схильність до кримі­нальної поведінки закладена в ге­нах. Існує велика кількість свідчень того, що сприятливе оточую­че середовище здатне компенсувати небажані особливості темпераменту та особистості, які мо­жуть призвести до розвитку ано­мальної поведінки. І навпаки, несприятливе середовище може поглибити наслідки навіть неве­ликих порушень розвитку, якими, наприклад, є неспецифічні пору­шення навчання, і призвести до відхилень у поведінці та глибоко­го конфлікту із соціальним се­редовищем.

Самогубство, або суїцид, — навмисне самоушкодження зі смертельним наслідком. Щорічно у світі здійснюється близько 1 млн. самогубств і майже 10 млн. спроб самогубства.

Суїцидом вважають не всі дії людини, наслідком яких є смерть. Встановити відмінність власне са­могубства від автоагресивних форм поведінки дає змогу аналіз мотивації вчинків індивіда. Замах людини на власне життя кваліфікується як самогубство за умови, якщо вона усвідомлює значення своїх дій і керує ними. Скоєння людиною суїцидальних дій під впливом ускладнень психічних захворювань (переважно маніа­кально-депресивних психозів та шизофренії) слід кваліфікувати як нещасний випадок.

Зазвичай суїцидальна поведін­ка формується внаслідок взаємо­дії факторів схильності до нього та чинників умов навколишнього середовища. Така взаємодія спри­чиняє відчуття безнадійності на фоні імпульсивного стану, що і може призвести до самогубства.

Про визначальну роль у цих процесах генетичних чинників свідчать дослідження сімей та близнюкових пар за умови ви­ключення впливу інших спадко­вих хвороб, що можуть провоку­вати суїцид. На підставі результа­тів цих досліджень виявлено ме­ханізми успадкування суїцидальності. Так, у першому поколінні нащадків самогубців частота суїцидних спроб і суїцидів приблиз­но в 4 рази вища, ніж у контроль­ній групі. Із психічними захворюваннями, наявними в родині, це не пов'язано. У ряду «батьки— діти» ймовірність спадкового пе­редавання суїцидної поведінки становить 12—18 %.

На повторюваність суїциду в межах родини впливають і со­ціально-психологічні фактори — наслідування, самонавіювання, навіювання, емоційне заражен­ня. Але з'ясовано, що діти, у сім'ях яких було скоєно суїцид і які з раннього дитинства вихо­вувалися в інших сім'ях, де його не було, скоюють самогубство, вдаються до суїцидальних спроб приблизно в 6 разів частіше, ніж усиновлені діти, біологічні бать­ки яких не належать до суїцидальних родин.

Про визначальний вплив на суїцидальну поведінку генетичних чинників свідчить і те, що вірогід­ність скоєння суїциду обома монозиготними близнюками при­близно у 20 разів вища, ніж обома дизиготними. Водночас частота скоєння самогубства другим дизиготним близнюком, якщо це вчинив один із них, у 3, 5 разивища, ніж середній рівень суїциду в суспільстві, до якого вони нале­жать.

Дослідження протягом остан­ніх 20—30 років виявили, що суїцидальна поведінка пов'язана з порушеннями функціонування нейротрансмітерів (гормонів, що беруть участь у передачі нервових імпульсів, наприклад, серотоніну та норадреналіну), регуляції ак­тивності нервової системи, зі змінами у функціонуванні гіпотала­муса, гіпофіза, надниркових за­лоз, імунної системи, з порушен­нями метаболізму жирів. Виявле­но низку кандидатних генів, му­тації яких можуть провокувати суїцидальну поведінку. Ці гени локалізовані в хромосомах 12, 13, 17 та X.

Таким чином, генетично зу­мовлені патогенні зміни в обміні речовин, а отже, і у функціону­ванні нервової системи людини, зумовлюють агресивність, імпуль­сивність, зниження опору стресогенам, втрату здатності одержува­ти задоволення від життя, депре­сію тощо. Усе це доповнюється зовнішніми стресогенними впли­вами та гормональними зрушен­нями, що може призвести до са­могубства.