Суть народного дитинознавства, його основні компоненти

Виходячи з наведеної вище інформації про дітей, у народній ет-нопедагогіці виділено такий важливий її компонент, як дитиноз-навство. Воно концентрує в собі усталені погляди народу на ді­тей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу люд­ських якостей на стадії дитинства, про закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці від народження й до фізіологічного до­зрівання та включення в доросле життя.

Коротко можна сказати, що народне дитинознавство - це сума психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу.

Дитинознавство зосереджує в собі і погляди народу на фор­мування та розвиток особистості дитини. Воно виступає як орга­нічний компонент духовної культури нашого народу, українсь­кої родинної етнопедагогіки. Наш народ мав глибокі знання внутрішньої природи дитини й виняткове вміння здійснювати підхід до неї на основі врахування вікових особливостей, статі, індивідуальних рис характеру.

У процесі багатовікової практики, контактів з дитиною і спо­стережень за нею наш народ нагромадив величезну кількість цінних знань про дітей. Однак науковці звернули на них увагу порівняно недавно. Наприкінці XIX — на початку XX століття на сторінках періодичної преси почали з'являтися повідомлення про родильну обрядовість і догляд немовлят (О. Малинко, О. Они-щук, І. Барвінський, Д. Лепкий).

Цікаві відомості містить праця М. Костомарова «Сімейний побут у творах південноруської народної пісенної творчості», праця «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу» М. Грушевського, праці І. Франка «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Дітські слова в українській мові». У 1921 р. в с. Старосілля Остерського району Чернігівської області була заснована перша в Україні етнографічна дослідна станція. Пра­цівник станції Н. Заглада видала монографію «Побут селянсь­кої дитини» (1926). У роки сталінського свавілля були піддані анафемі дослідження в галузі етнографії дитинства. Інтерес до етнопедагогіки відновився на початку 1970-х років і пов'язаний

90

з іменем В. Сухомлинського, який бачив у народі «живе вічне джерело педагогічної мудрості». Згодом українського дитиноз­навства певною мірою торкалися у своїх творах С. Бабишін, Н. Гаврилюк, Г. Довженок, В. Скуратівський, М. Стельмахович,

Є. Сявавко.

Відродження національної духовності ставить за мету вчити­ся в народу, запозичувати в нього багатющі знання та досвід, і в цьому річищі народне дитинознавство відіграє першорядну роль.