Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!
Ринкова інфраструктура, її складові. Формування ринкової інфраструктури в Україні
|
|
Безперебійне функціонування такої складної і багаторівневої системи як ринок потребує високорозвинутої і широко розгалуженої загальної та спеціальної інфраструктури, що враховує ринкові особливості.
Інфраструктура ринку – це сукупність закладів, організацій, державних і комерційних підприємств і служб, які забезпечують нормальне функціонування всіх видів ринків. Отже, під ринковою інфраструктурою розуміють весь комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно-економічні умови для функціонування ринкового механізму. Об’єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців, забезпечують фінансову підтримку, кредитування, лізинг, аудит та страхування господарюючих об’єктів, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо.
До спеціалізованих видів ринкової інфраструктури належать окремі її елементи, які обслуговують конкретний ринок. Зокрема:
1. Інфраструктура ринку робочої сили включає служби зайнятості, біржі праці, систему перепідготовки кадрів, регулювання міграції робочої сили;
2. Інфраструктура фінансового ринку включає банківську систему (центральний банк і комерційні, іпотечні, інноваційні, інвестиційні банки), фондову біржу, валютну біржу, брокерські і страхові компанії, аудиторські фірми;
3. Інфраструктура товарного ринку включає товарні біржі, постачально-збутові організації, фірми-посередники, дилерську мережу підприємств оптової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри, страхові, аудиторські, холдингові, брокерські компанії, торгово-промислові палати, торгові доми, аукціони, ярмарки, рекламні агентства, виставки тощо.
Крім спеціалізованих видів ринкової інфраструктури, існує загальна інфраструктура, яка обслуговує ринок загалом. До неї належить: юридичне обслуговування; транспортні та складські мережі; інформаційне забезпечення (комерційні інформаційні центри), комунікаційні системи тощо.
Розглянемо більш детально окремі об’єкти ринкової інфраструктури.
Аукціони – це форма продажу у визначений час і у визначеному місці товарів, попередньо виставлених для ознайомлення. На аукціонах реалізують товари, які користуються підвищеним попитом. Наприклад, головними центрами аукціонної торгівлі хутром є Нью-Йорк, Монреаль, Лондон, Копенгаген, Стокгольм, Санкт-Петербург, Москва.
Торгово-промислові палати – це комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торговельних зв'язків з партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами, які діють на принципах повного комерційного розрахунку та самофінансування. Торгово-промислові палати надають цільові інформаційні послуги.
Торгові доми – це торговельні фірми, що закуповують товари у виробників або оптовиків своєї країни і перепродують за кордон або закуповують товари за кордоном і перепродують місцевим оптовим та роздрібним торговцям і споживачам у промисловості та інших галузях господарства.
Ярмарки – це ринки товарів, які періодично організовують у встановленому місці. Вони бувають всесвітні, міжнародні, регіональні, національні та місцеві.
Біржа є організаційною формою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили і формування ринкових цін і курсів відповідних активів на основі фактичного співвідношення попиту й пропозиції. Основними видами бірж є:
– Біржа праці – елемент ринкової інфраструктури, що регулярно здійснює посередницькі операції на ринку праці і виконує такі функції: аналізує стан ринку праці; прогнозує попит і пропозицію робочої сили; веде облік громадян, що звертаються за працевлаштуванням; сприяє працевлаштуванню працездатних; здійснює професійну орієнтацію молоді; виплачує допомогу по безробіттю тощо.
– Товарна біржа – об'єднання підприємств торгівлі, збуту, обміну, мета якої – укладання угод, виявлення товарних цін, попиту й пропозиції товарів, вивчення, впорядкування і полегшення товарообороту й обмінних операцій, представництво і захист інтересів членів біржі, вирішення спорів щодо операцій тощо.
– Фондова біржа – це організований і регулярно функціонуючий ринок, на якому відбувається купівля-продаж цінних паперів (акцій, облігацій акціонерних компаній та облігацій державних позик). Як найважливіший елемент розвинутої ринкової економіки, ринку капіталів фондова біржа створює можливості для мобілізації фінансових ресурсів, їх спрямування на довгострокові інвестиції, фінансування перспективних програм. Фондові біржі мають організаційно-правову форму приватних акціонерних товариств (у США, Великобританії, Японії) або державних інститутів (у Німеччині, Франції). Найвідомішими сучасними фондовими біржами є Нью-Йоркська Лондонська, Токійська, Паризька, Франкфуртська, Базельська, Міланська, Сінгапурська, Тайванська.
Страхова компанія – комерційна, фінансово-кредитна організація, що ставить за мету отримання прибутку від здійснення страхових операцій. Страхові компанії здійснюють систему заходів, спрямованих на повне або часткове відшкодування застрахованим підприємствам чи особами збитків, яких вони зазнали при виникненні непередбачуваних обставин внаслідок стихійного лиха, аварії, невиконання зобов'язань збанкрутілими контрагентами тощо.
Аудиторська фірма – це незалежна висококваліфікована організація, яка на замовлення контролює й аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, їхні річні бухгалтерські звіти та баланси. Аудиторські фірми підтверджують або спростовують дотримання підприємствами й організаціями діючих норм господарського права у сфері фінансово-кредитних відносин. Свої послуги вони здійснюють за вказівкою державних органів або на замовлення підприємств та організацій. Аудиторським фірмам надаються для контролю й аналізу потрібні документи бухгалтерської звітності. За результатами перевірки, якщо вони виявилися позитивними, господарським суб'єктам видається свідоцтво про достовірність їхнього задекларованого фінансового стану. Такий контроль здійснюється з метою зменшення економічного ризику при укладанні відповідних фінансових угод з даними суб'єктами або при підозрі на можливе банкрутство чи приховування тіньових операцій.
Холдингова компанія – акціонерна компанія, капітал якої використовується переважно для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю за їхньою діяльністю й отримання доходів.
Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки України. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезпечення. Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури України, слід визнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктура є перехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з означених нами складових елементів: інституційному, інформаційному, юридичному та соціальному.
До факторів, що впливають на формування ринкової інфраструктури в Україні, належать: загальноекономічна ситуація в регіоні, країні та за її межами; рівень життя та заощадливості населення; кон’юнктура фінансового ринку; демографічна ситуація тощо. Інформаційна складова характеризується низьким рівнем професійного аналізу та рекомендацій на основі використання сучасних інформаційних систем, особливо в галузі українізації діловодства та технічного аналізу діяльності сегментів фінансового ринку.
ТЕМА 7. Планування діяльності підприємства
1. Сутність, основні принципи та методи планування. Система планів виробничої діяльності
2. Суть і основні етапи стратегічного планування
3. Характеристика бізнес-планування: суть і призначення. Структура бізнес-плану
4. Особливості тактичного планування на підприємстві. Структура тактичного плану підприємства
5. Система оперативного планування діяльності виробничих підрозділів підприємства та шляхи її вдосконалення
6. Планування обсягу випуску продукції (виробничої програми) підприємства. Показники виробничої програми
7. Обґрунтування виробничої програми
1. Сутність, основні принципи та методи планування. Система планів виробничої діяльності
Найважливішою функцією управління підприємством є планування його діяльності. Планування – це процес визначення цілей підприємства і вибору найефективніших способів їх досягнення.
Планування об’єднує структурні підрозділи підприємства спільною метою, координує всі виробничі процеси, що дає змогу найбільш повно й ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно та своєчасно вирішувати різноманітні завдання управління.
Метою планування є ліквідація негативного впливу на підприємство мінливості середовища, в якому воно функціонує.
Основними принципами планування є:
1) цілеспрямованість, тобто вибір та обґрунтування цілей, кінцевої мети і результатів діяльності підприємства;
2) системність – планування повинно охоплювати всі сфери діяльності підприємства;
3) безперервність означає, що планування повинно здійснюватися без перерв, на зміну одному плану має приходити інший; також це поступовий перехід від довгострокових до середньо- і короткострокових планів;
4) оптимальність, тобто вибір найбільш оптимального, найкращого плану із кількох альтернативних варіантів;
5) збалансованість, тобто відповідність між взаємозв’язаними розділами і показниками плану, зокрема відповідність між потребами в ресурсах і їх наявністю;
6) гнучкість – можливість коригування планових показників відповідно до зміни економічної ситуації;
7) точність, тобто забезпечення певного рівня точності планових показників;
8) принцип участі означає, що кожен працівник підприємства повинен бути учасником планової роботи;
9) єдність означає, що усі плани підприємства повинні бути взаємопов’язані та об’єднані спільною метою, а поточні та часткові плани мають бути спрямовані на виконання загального стратегічного плану;
10) ефективність означає отримання максимального економічного результату при найменших витратах ресурсів.
В практиці господарювання вітчизняних підприємств сформувалася певна система планів різних видів.
1. Залежно від тривалості планового періоду планування поділяється на:
– Довгострокове або перспективне планування охоплює період понад 5 років, визначає стратегію розвитку підприємства та є сукупністю заходів та дій, що відображають довгострокові цілі та основні напрямки його діяльності.
– Середньострокове планування охоплює період від 1 до 5 років і має за мету детальну хронологізацію уже сформованого стратегічного плану на перші роки діяльності підприємства.
– Короткострокове або поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяльності на більш короткі періоди (рік, квартал, місяць).
– Оперативно-виробниче планування, тобто конкретизація показників поточного плану та його календарне погодження між структурними підрозділами підприємства з урахуванням послідовності і параметрів технологічного процесу.
2. Залежно від обов’язковості планових завдань:
– директивне планування – прийняття обов’язкових до виконання рішень;
– індикативне планування – прийняття рішень рекомендаційного характеру, які не є обов’язковими для виконання.
3. За змістом планування буває виробниче, маркетингове, фінансове, інвестиційне, соціальне.
Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. Методи планування – це способи встановлення планових показників. Методи планування повинні: по-перше, бути адекватними зовнішнім умовам господарювання і розвитку ринку; по-друге, якнайповніше враховувати профіль діяльності об’єкта планування та різноманітні засоби досягнення основної підприємницької мети – збільшення прибутку; і по-третє, відповідати видовим ознакам плану, що розробляється. До основних методів планування належать:
1. Ресурсний метод застосовується при монопольному становищі підприємства або слабкій конкуренції; планові показники встановлюються, виходячи з ресурсних можливостей підприємства.
2. Цільовий метод передбачає встановлення планових показників, виходячи із потреб ринку та попиту на продукцію (послуги).
3. Метод екстраполяції – планові показники визначаються на підставі динаміки цих показників у минулому, припускаючи, що темпи і пропорції, досягнуті на момент розробки плану, буде збережено в майбутньому.
4. Факторний метод передбачає визначення планових значень показників на підставі розрахунку впливу на них різних техніко-економічних факторів.
5. Матричний метод полягає в побудові моделей та взаємозв’язків між виробничими підрозділами і показниками.
6. Дослідно-статистичний метод або метод середніх показників передбачає встановлення планових показників на основі розрахунку середніх величин за фактичними статистичними даними попередніх періодів.
7. Н ормативний метод передбачає розрахунок планових показників на основі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їхніх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді.
8. Балансовий метод полягає у розробці спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких з різним ступенем деталізації показують всі напрямки витрат ресурсів згідно з потребами, в другій – джерела надходження ресурсів.
9. Економіко-математичне моделювання – передбачає оптимізацію плану підприємства за допомогою математичних залежностей та критерію оптимізації.
В сучасних умовах господарювання не завжди доцільним є використання лише якогось одного методу планування. Для досягнення кращої економічної ефективності необхідним є оптимальне поєднання кількох методів планування.
2. Суть і основні етапи стратегічного планування
Постійна мінливість ринкового середовища зумовлює необхідність застосування стратегічного підходу до системи господарювання на підприємстві.
Стратегія – це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення. За своїм змістом стратегія є довгостроковим плановим документом, результатом стратегічного планування.
Стратегічне планування – це визначення довгострокових цілей і напрямків розвитку підприємства та розподіл необхідних для їх виконання ресурсів.
Першим, найбільш суттєвим і визначальним етапом стратегічного планування є визначення місії (основної, комплексної мети підприємства) та вибір стратегічних цілей розвитку підприємства, які повинні бути конкретними та вимірюваними; чітко зорієнтованими у часі; досяжними, збалансованими, ресурсозабезпеченими; однонапрямленими і взаємопідтримуючими.
Наступним є діагностичний етап стратегічного планування, який передбачає вивчення зовнішнього середовища підприємства. Аналіз зовнішнього середовища – це безперервний процес спостереження, вивчення та контролю дії зовнішніх щодо підприємства чинників з метою визначення їхнього позитивного і негативного впливу, а також діагностики можливостей і загроз розвитку підприємства.
Третім етапом стратегічного планування є вибір базової стратегії, яка залежить циклу розвитку підприємства. Зокрема, підприємство може обрати:
– стратегію зростання, що передбачає намір підприємства збільшити обсяги продажу та прибутку шляхом проникнення на нові ринки збуту;
– стратегію стабілізації, яка за своєю суттю є оборонною і використовується за відчутної нестабільності обсягів продажу та прибутку підприємства;
– стратегію виживання, що застосовується за глибокої кризи підприємства і має на меті уникнення банкрутства.
На четвертому етапі реалізація базової стратегії забезпечується наступною її конкретизацією шляхом розробки функціональних і ресурсних стратегій.
Загалом до функціональних стратегій відносять стратегію науково-дослідних та експериментальних робіт, виробничу та маркетингову стратегію.
У групу стратегій ресурсного забезпечення включають стратегію кадрів та соціального розвитку, стратегію технічного розвитку, стратегію матеріально-технічного забезпечення, фінансову, організаційну та інвестиційну стратегію.
Останнім етапом стратегічного планування на підприємстві є оцінка обраної стратегії, яка здійснюється шляхом аналізу правильності і достатності врахування найважливіших чинників, які визначають можливість досягнення стратегії.
Методи стратегічного планування можна розділити на дві групи:
– перша група – методи однопродуктового аналізу, які використовуються при монопрофільній діяльності підприємства або за вузької номенклатури продукції;
– друга група – методи “портфельного” аналізу, що використовуються за умов диверсифікованого виробництва.
Найбільш науково обґрунтованими методами однопродуктового аналізу є:
а) Метод РІМS, уперше реалізований компанією “Дженерал електрик” за участю Гарвардської школи бізнесу на початку 70-х рр., в основу якого покладено моделювання впливу стратегічних чинників на показники ефективності підприємства (рентабельність капіталовкладень, валовий прибуток).
б) Якщо метод РІМS враховує дію як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, то метод кривих освоєння, що ґрунтується на залежності розмірів виробничих витрат від їхнього обсягу, відображає вплив лише внутрішніх чинників. В основі методу лежить закономірність: зростання масштабу виробництва забезпечує економію певних витрат, розмір яких не залежить або мало залежить від зміни кількості одиниць продукції, що виробляється.
в) В основі методу життєвого циклу виробу (товару) лежить те, що за період свого існування виріб проходить як правило, чотири стадії: запровадження (освоєння), зростання, зрілість та спад. Для кожної стадії визначаються пріоритетні стратегічні напрямки та дії. Зокрема, на стадії зростання таким напрямком є маркетингова діяльність (наступальна реклама і активне просування товару; поліпшення розподілу товару, ціноутворення, адекватне реакції попиту тощо). У стадії зрілості на перший план висуваються показники ефективності виробництва та комерційної діяльності (оптимальне використання виробничого потенціалу, стандартизація комерційних процедур, поступове зменшення витрат на дослідницькі роботи тощо).
Найпоширенішими методами портфельного аналізу є матричні методи:
а) метод БКГ (метод Бостонської консультативної групи) передбачає побудову матриці, яка формується на основі показників темпів зростання та контрольованої даним підприємством відносної частки ринку.
б) метод консультаційної групи “ Мак-Кінсі”, у якому основними оцінними показниками є конкурентна позиція (слабка, середня, сильна) і привабливість ринку (слабка, середня, сильна). За цим методом вивчають та аналізують специфічну дію на кожному ринку певної сукупності чинників, серед яких місткість і темпи зростання ринку; динаміка рівня цін; частка контрольованого підприємством ринку; циклічність попиту; тенденція зміни кількості конкурентів; концентрація; переваги лідерів галузі; темпи зростання прибутків лідерів; стан трудових ресурсів.
в) стратегічний метод Портера (стратегічні переваги / стратегічні цілі);
г) метод консультаційної “групи Артур Д. Літлл” (стадія життєвого циклу / конкурентна позиція);
д) метод консультаційної групи “Шелл” (потенційний ринок / потужність підприємства). У дужках вказано показники, що формують матрицю.
3. Характеристика бізнес-планування: суть і призначення. Структура бізнес-плану
Бізнес-план (БП) підприємства – це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційно-управлінські та фінансові аспекти майбутнього бізнесу. Він є дозвільною підставою для здійснення підприємницької діяльності, необхідною передумовою залучення інвестицій для розробки й реалізації підприємницької ідеї, а також будь-яких інноваційно-інвестиційних проектів.
У ринковій системі господарювання БП виконує дві важливі функції: зовнішню (ознайомлення зацікавлених ділових людей із сутністю та ефективністю реалізації нової підприємницької ідеї) і внутрішню (конкретизація стратегічного плану підприємства як системи якісних та кількісних показників).
Конкретними цілями розробки БП як багатофункціонального документа є:
– налагодження ділових стосунків між підприємцем і майбутніми постачальниками, продавцями та найманими працівниками;
– проектування системи управління бізнесом у конкретній сфері діяльності;
– своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху організації власної справи;
– формування та розвиток управлінських якостей підприємця;
– перевірка життєздатності власної підприємницької ідеї ще до її реалізації.
Загальна методологія розробки БП охоплює три стадії: початкову, підготовчу та основну. Початкова стадія є обов’язковою за умови започаткування нової справи; вона передбачає опрацювання концепції майбутнього бізнесу. На підготовчій стадії формується інформаційне поле, оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її місія та конкретні цілі, розробляється стратегія й можливі стратегічні альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка конкретного БП.
Типова структура бізнес-плану:
І. Резюме (обгрунтування необхідності створення нового підприємства, переваг майбутньої продукції, прогнозні обсяги продажу, витрати на виробництво, очікуваний валовий прибуток, термін окупності бізнес-плану тощо).
|
|