💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Заняття 12

Мета: познайомити з методами виховання; вчити аналізувати вчинки; виховувати відповідальність за виховання своїх дітей.

Основні поняття: методи виховання. Повідомлення теми і мети заняття

Слово психолога. Традиційна педагогіка пропонує три найпоширеніші моделі виховання – „Правила руху”, „Сад-город”, „Батіг і пряник”.

Модель „Правила руху”

Вважається, що дитина має вивчити певні правила, і цього достатньо. Якщо ж дитина поводиться погано – отже, батьки не пояснили їй, як варто це робити. І в дитячому садочку не пояснили, й у школі теж...

Дорослі безумовно вірять у силу свого слова: „Я ж тобі сказав! ”, „Ну скільки разів ще повторювати...”, „Ти що, людської мови не розумієш? ”, „Я тебе попереджав”.

Віра в магічну силу слова походить із тих часів, коли життя людини будувалось на системі покори. Чимало батьків учить і повчає. їм здається, що це має подіяти. Але не на одному лише „Я сказав” тримається виховання. Модель „правила руху” – віра в магічну силу повчань і нотацій – не спрацьовує. І уже не діє магічне „Я тобі сказав”, і уже не реагують на фразу „Скільки можна повторювати одне і те ж? ”... Відбувся крах усіх уявлень про виховання, не вдалося, не вийшло...

Модель „Сад-город”

Друга модель базується на неправильному уявленні, що дитина – це грядка чи дерево в саду, а батьки „прополюють бур’яни” (вади в її душі) чи прищеплюють позитивні риси на гілочках садових дерев. Але дитина – не грядка і не дерево, вона жива істота і не піддається цим процедурам і маніпуляціям. Батьки пробують у постійній боротьбі викоріняти недоліки дітей, але жодного разу ця боротьба не закінчилася успішно.

Багато батьків протягом усього життя не припиняє цю боротьбу – і в 17, і у 25, і у 38 років. Багато років вони невтомно борються, бо впевнені, що це їхній батьківський обов’язок – „полоти бур’ян”. Відомий педагог В. Сухомлинський говорив, що батьки обирають неправильний шлях: „Вади йдуть самі, непомітно для дитини, і викорінення їх не супроводжується жодними болісними проявами, якщо їх витісняє парость чеснот”.

Діючи за тактикою „сад-город”, батьки постійно сваряться з дітьми, руйнують місток до порозуміння, і вся виховна робота стає безнадійним заняттям. При цьому батьки відверто не розуміють, чому ж усе так відбувається.

Модель „Батіг і пряник”

Для багатьох очевидно, що така модель найпрогресивніша і має свої переваги. Усе досить просто: за добрий вчинок – нагородити, за поганий – покарати, полаяти.

Це неправильно. Світ не тримається на нагородах і штрафах, світ влаштований зовсім інакше. Світ – це безперервний ланцюг завдань, вибору мети і засобів.

Із перших днів життя, виховуючи дитину покараннями і нагородами, батьки, з одного боку, полегшують собі життя, а з іншого – вкорінюють у її свідомість образ батога і пряника, підривають віру у справедливість. У житті ж справедливість не полягає у нагороді за добро і покаранні за погані вчинки. Справедливість – не у помсті, світ – не базар, не торгівля, не обмін: „Я зроблю добро, і ви мені щось добре зробите”. А якщо ні? Тоді немає іншого виходу, як стати злим? Справедливість світу – у його творчості, проблемності, у нашій дійсності і боротьбі. Поки людина живе, вона може діяти, прагнути щастя – ось у чому справедливість.

У батьків є вибір – цілком покладатись на внутрішні сили дитини, вірити в них, ростити людину, яка не відчуває страху, яка б регулювала своє ж життя не тому, що боїться, а тому, що вона має внутрішню силу і самоповагу.

Або ж можна не вірити в дитину, у свою внутрішню і моральну силу і діяти за моделлю „батога і пряника” – так простіше. Таке виховання не можна не вважати дієвим. Воно небезпечне для дитини – може вирости людина, яка при першій невдачі думатиме: „За що? ”, а не шукатиме шляхів виходу. Вона втрачатиме віру в життя, в любов, у справедливість, керуватиметься своїми законами, а виховання виявиться аморальним. Тоді вже буде черга батьків думати і гадати: „За що? ”. Усе робили, як треба, а який результат...