Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни. 3 страница

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Після тренування майже у самому кінці додаткових занять ми знову почули щось цікаве і для себе.

- Сенсею, а існує техніка тренування контролю навколишнього простору у більш спрощеному варіанті? Скажімо, щоб це могли зрозуміти і виконати мої хлопці з підрозділу, - спитав Володя.

- Так, є така. Щоправда, тут потрібен напарник. Найкраще займатися, сидячи в позі «лотоса»… Суть цієї вправи полягає у наступному. На рівні голови підвішується м’який тенісний м’ячик на мотузці так, щоб при розкачуванні або штовханні його напарником траєкторія його польоту співпадала з місцезнаходженням твоєї голови. Твоє завдання просто навчитися ухилятися, відключивши при цьому звичні органи контролю в навколишньому просторі, і більше покладатися на інтуїцію. М’ячик потрібно сприймати в духовній його інтерпретації. Спробувати відчути наближення предмета до твоєї потилиці та за підказкою внутрішньої інтуїції прибрати вчасно голову. Головне полягає у тренованості твоєї свідомості, і знову-таки ми повертаємося до наших баранів, - посміхнувся Сенсей. - …А якщо серйозно, то ти повинен привести стан свого розуму в повний штиль, щоб він нагадував гладінь озера. І в цій повній тиші твоєї свідомості предмет, що наближається, у нашому випадку м’ячик, буде наче камінець, який кидають по цій гладі озера, створюючи брижі, або як човен, чи як катер – як хочеш це назви. Та він буде розсікати твій простір. Усе інше, що знаходиться далі, як, наприклад, люди у колі – це будуть дерева чи люди на березі, як тобі більше подобається. А саме ти – середина цього озера. І ти повинен навчитися вловлювати будь-яке коливання на твоїй поверхні, будь-яке проникнення у твій простір. В решті решт ти навчишся відчувати наближення стороннього предмету і все, що відбувається навколо.

Андрій, що стояв як і ми поряд з Сенсеєм, запитав:

- Якщо є таке бажання, будь-ласка, тренуйтеся на здоров’я, - відповів Сенсей.

- А тут яке сприйняття спрацьовує?, - задав питання Володя.

- Майже те саме, що і при демонстрації. Головне тут – це вийти своєю свідомістю за межі свого тіла.

- Ну, наведу такий простий приклад. Будь-яка людина, коли перестане думати, тобто сяде, розслабиться і постарається максимально заспокоїти свої думки, вона починає відчувати, що її свідомість розширюється і виходить далеко за межі свого тіла. Свідомість стає об’ємною. Вона захоплює величезні простори. А тут ти просто обмежуєш її певним місцем. У тому прикладі, що я показував, був спортзал. Хоча, якщо наполегливо тренуватися, ти можеш відчути, що робиться і на іншому кінці району. В принципі, це не складно.

- Тобто головне у вправі з м’ячиком – досягти цілковитого спокою свідомості, як на прикладі з озером? – перепитав Андрій.

- Абсолютно вірно, і постаратися так, щоб жодна твоя думка не проникла у цей простір.

- Скажіть, а ось Стас казав, що стиль «Старий лама» дуже древній. Це правда?

- А в історії збереглися імена тих, хто ним володів? – запитав Костя.

Сенсей усміхнувся, подумав про щось своє і відповів:

- З відомих тобі, хіба що Будда. Ну і звичайно, його перші адепти.

- Будда? – здивувався Костик. – Але ж у нього начебто була інша філософія, філософія добра. До чого тут кулаки?

- І добро буває з кулаками, - спокійно відповів Сенсей. – Але володіти цим Мистецтвом ще не значить нападати на когось. Для них це був своєрідний щабель у духовному розвитку…

Так завершилися наші додаткові заняття, на котрих ми черговий раз стали свідками таких цінних, на наш погляд, знань і здібностей Сенсея… Нашому захвату не було меж. Переодягнувшись, ми чекали на інших біля спортзалу. Коли натовп вийшов на вулицю, Женька випадково поглянув на Володю і з жахом скрикнув:

- Мамо моя рідна! Оце-так… Ну і пика в тебе, Шарапов…

Після цих слів уже всі звернули увагу на Володю. Його око геть запливло, перетворившись на одну велику чорну пляму.

- Ну нічого, - підбадьорив його Женька і, вип’ятивши груди, з пафосом продекламував: - Синці прикрашають чоловіка!

- Бажає, бажає. А я буду як свідок у тому анекдоті, - розвивав ситуацію Стас. – Коли у нього спитали: «Чи бачив він, як один іншого вдарив по голові?» Той відповідає: «Бачити не бачив, але чув звук, наче хтось вдарив по чомусь пустому».

- А я буду другим свідком. І якщо мене спитають, чому я не надав допомоги потерпілому під час бійки, з чистою совістю відповім: «Звідки ж я міг знати, хто з них потерпілий. Вони так хвацько гамселили один одного!»

- Ой, ой, ой, - передражнив усіх Женька. – Від ваших жартів за милю тхне казармою… Ні, Сенсею, ти бачив, не встигла людина слово мовити, як їй уже справу шиють! …

Так, весело жартуючи та кепкуючи один з одного, хлопці рушили в дорогу. Стояла тиха погода. Небо сяяло зірковими розсипами. Насолоджуючись вечірньою прохолодою після посиленого тренування, ми не помітили, як наш колектив дещо розтягнувся. Костик і Тетяна пішли далеко вперед. Володя, Женька і Стас пленталися десь позаду. А Віктор, Андрій, я, Славко і Юра йшли посередині з Сенсеєм, розмовляючи про дрібниці.

З-за повороту назустріч нам вийшла бригада шахтарів, чоловік вісім, уже достатньо напідпитку. Напевно, вони міцно зачепили самолюбство Костика, проходячи повз парочку, оскільки, коли ми підійшли ближче, лице хлопця було червоним від злості. Він відчайдушно продовжував огризатися у відповідь, не на жарт розсердивши п’яних мужиків. А Андрій ще й поліз заступатися за свого друга, підливши тим самим масло у вогонь. Один з бригади, найзавзятіший, кинувся у бійку. Андрій разом з Костиком накинулися на нього. Але Сенсей вчасно перегородив їм шлях, звертаючись до шахтарів:

- Мужики, заспокойтеся! Навіщо ж так матом крити, тут же жінки… Не личить мужам благородним лихословити…

- А це ще що за … тут намалювався?! – схопивши Сенсея за грудки, прохрипів розлючений дядько: - Топай своєю дорогою, поки я тобі усі кістки не переламав!

Тут вже й ми не витримали і рушили усім натовпом на заводія. Навіть я уся скипіла, охоплена люттю до цих алкашів і готова була у ту мить роздерти їх на шматки. Ззаду підбігли старші хлопці. Та Сенсей, несподівано для всіх, зупинив усі наші спроби, знаком вказавши Віктору, щоб усі відійшли. Ми все ще обурювалися. Але Віктор разом зі Стасом, Женькою та Володею повели нас далі по дорозі, наче старанні пастухи стадо бекаючих баранів, не даючи можливості зупинитися.

Я весь час озиралася, сподіваючись, що Учитель ось-ось застосує якийсь суперприйом проти вісьмох противників. Але Сенсей тільки стояв, щось із посмішкою пояснюючи мужикам і жестикулюючи так, наче виправдовувався. Коли я озирнулася наступний раз, то побачила, що усміхнені шахтарі на всю браталися з ним, прощаючись, як хороші друзі. «Оце так! – подумала я. – А навіщо тоді стільки років кунг-фу займатися?» Судячи зі здивованих висловлювань моїх друзів, про це подумала не тільки я. Коли Сенсей порівнявся з нами, Андрій обурено промовив:

- Навіщо ви перед ними виправдовувалися. Вони ж перші причепилися і всю кашу заварили. Треба було їм пики набити, щоб наступного разу думали. Якби ви мене не зупинили, я б їх так…

- Звичайно, - перебив його Сенсей, - якби я тебе не зупинив, вони б як мінімум отримали важкі травми, забої не тільки м’яких тканин, а й органів, а, можливо, і струс мозку. А ти подумав про те, що це мужики, у яких дома є свої сім’ї, і вони можуть бути єдиними годувальниками цієї сім’ї… Ти подумав про те, що це – шахтарі! Ти був колись у шахті?

- А я був… Ось ці хлопці, котрим ти хотів переламати ребра, вони опускаються у шахту, як в пекло, на глибину до кілометра й більше. Уяви, який тиск витримує їхній організм. Плюс, - Сенсей почав перераховувати по пальцях, - там спека, дуже мало кисню, там дуже багато шкідливого для організму метану, вугільний пил… І при всьому цьому вони усвідомлюють, що кожну секунду ризикують життям. Тому що в будь-який момент може статися завал, може чимось стукнути або взагалі убити. Адже на шахті травми стаються постійно. І людина усе це глибоко переживає. Тобто, її психіка на межі, можна сказати, зашкалює. Такий стан можна порівняти хіба що зі станом солдат на передовій під час війни. Не даремно Сталін казав: «Шахта – другий фронт».

Ти думаєш, чому вони п’ють? Щоб хоч якось зняти цей стрес, цю внутрішню напругу постійного страху. Бо для того, щоб подолати цей психологічний бар’єр, з шахтарями постійно повинні працювати висококваліфіковані спеціалісти в галузі психології та медицини. Але такої допомоги вони, звичайно, не отримують. Тому багато хто й п’є.

- Абсолютно вірно… Крім того, будь-який шахтар, що достатньо довго проробив у шахті, чудово розуміє, що перспективи у нього ніякої. От у тебе є перспектива, ти можеш скінчити інститут, зробити якусь кар’єру. А у них перспектива одна: або здохнути в шахті, або вмерти від тих хвороб, які вони там заробили. Вони все це розуміють, усвідомлюють. Але ж і в них є своя гордість, своя манія величі, така ж, як і в тебе.

- Та яка в мене манія величі, - махнув рукою Андрій. – У мене її зовсім немає.

- Як це нема?! Ти ж зараз хотів їх побити тільки за те, що вони тебе зачепили… Це ж і є твоя манія величі, що тебе, такого ось царя, образили… Така ж гординя є і в них. Але, на відміну від тебе, у них немає майбутнього. І ти хочеш забрати у них останнє?! От уяви, що було б з ними при усіх їхніх стресах, переживаннях, нереалізованих ідеях, мріях і упущених можливостях, якби вони ще й на додачу до всього опритомніли в реанімації після твоїх побоїв… Це ж додаткові страждання і набагато сильніші, ніж фізичні. Навіщо?!

Ми винувато опустили голови. Хоча Сенсей розмовляв з хлопцями, все це у рівній мірі стосувалося й мене. Його слова просто вразили мене. Всередині був якийсь дискомфорт від своїх недавніх, войовничо налаштованих думок. І мені стало дуже соромно перед собою за саму ж себе... Несподівано я відчула всю глибину думок Сенсея і усвідомила, наскільки він розуміє і відчуває кожну людину.

- Навіщо?! – повторив Учитель. – Ти що, постраждав від того, що попросив пробачення, заспокоїв їх і пішов… Ні. З тобою нічого не сталося. Ти чудово розумієш, що здатен одними ногами скалічити їх усіх.

- Звичайно, та я б… - знову почав скипати Андрій.

- Ось бачиш, знову говорить твоя манія величі. Але ж я вчу тебе ногами махати не для того, щоб ти людей гамселив на вулицях. Сенс бойового мистецтва абсолютно в іншому, і ці прийоми можуть тобі в житті не знадобитися. І дай Бог, щоб вони не знадобилися… Твоя задача навчитися розуміти причину і наслідок, глибину і суть ситуації та розв’язати її миром.

- Все дуже просто. Я їм пояснив, що у них є такі ж діти, як і ви. І що інша компанія підпитих мужиків так само, як і вони, може пристати до їхніх дітей і побити. Я їм змалював цей випадок чисто з людського боку. При цьому, помітьте, їхня манія величі не постраждала. І, що дуже важливо, вони пішли задоволені, з рішучим настроєм захищати таких, як ви. Тобто все вирішується значно простіше, миром…

- А огризатися і кулаками махати будь-який дурень може… Не треба одразу піддаватися своїм тваринним інстинктам. Набагато важливіше у будь-якій ситуації залишатися людиною. Зрозуміти, чому і чим викликана саме ця агресія. І як правильно розв’язати суперечку так, щоб здобути нового друга, а не нажити собі ворога…

І, вже підходячи до зупинки, Сенсей підсумував:

- Запам’ятайте, будь-який удар, завданий вами в гніві, врешті-решт повертається до вас.

Наша компанія стояла мовчки, присоромлено поглядаючи на Сенсея. Нарешті, домовившись про нову зустріч, ми розійшлися.

Майже всю дорогу ми їхали мовчки. А коли під’їжджали до центру, Андрія, який до цих пір сидів у глибокодумній позі, прорвало:

- Нічого собі Сенсей загнув, аж самому соромно стало!

- І не кажи, - погодився Костя. – Я й сам думаю, і навіщо я з цими мужиками зачепився? Кажуть же, мовчання – золото!

- Нічого, - заспокоював його Андрій. – Бачиш, як все обернулося. Нема лиха без добра… М-да, круто Сенсей мізки загрузив…

«Довго тепер доведеться перетравлювати», - подумала я. Всю наступну дорогу моя особа промучилася в роздумах не стільки про те, що сталося, скільки про саму себе. Щось у моєму звичному внутрішньому стані було не так. Але що? В котрий раз я почала детально прокручувати розмову Учителя і знову відчула цей дискомфорт, і … Стоп! Мене раптом осінило. Ну, звичайно ж, це нове почуття! Адже коли стався цей могутній, струшуючий удар по величезній підводній скелі невігластва та егоїзму, в мені несподівано сплило якесь давно забуте, глибинне почуття. Моя особа не могла його повністю усвідомити. Та з його появою біля поверхні моєї свідомості я зрозуміла, що хотів висловити Сенсей. Таке було зі мною вперше. Я чітко зрозуміла його просту істину. Для мого внутрішнього світу це було ціле відкриття. Я раділа цьому так, наче мені вдалося помиритися з самою собою.

Додому прийшла у піднесеному настрої. Виявляється, там на мене теж чекав сюрприз.

- А у нас хороша новина, - сяючи своєю чарівною посмішкою, сказала мама. – Сьогодні дзвонив дядя Вітя з Москви. Йому вдалося домовитися з кращим професором з тієї клініки. Так що лишилося тільки обговорити строки.

Якби цю новину мені повідомили раніше, я б шалено раділа. Та зараз піймала себе на думці, що мені абсолютно байдуже, що відбувається на фізичному рівні у моїй голові. Головне було те, що я усвідомила всередині себе. Це якийсь новий рівень сприйняття, що більше стосувався душі, ніж тіла. Але, щоб не зіпсувати настрій батькам, вголос промовила:

- Чудово! Я в цьому і не сумнівалася. Щоб дяді Віті й не вдалося, з його становищем та зв’язками?! Він у нас молодчина, пробивний мужик в усіх відношеннях.

Весь наступний день моя особа тільки й думала про своє нове відчуття. Я знову повернулася до повноцінного життя, як то кажуть, тілом і особливо душею. І коли прийшов час їхати на медитаційне заняття, мені просто не терпілося швидше туди потрапити. На цей раз уже моя особа підганяла копуху Тетяну, щоб та хутчіше збиралася.

Ми прийшли на трамвайну зупинку, де нас очікували хлопці.

- Уявляєте, дівчата, - сміючись, заявив Костик. – Сенсей нам ледве Андрія не зіпсував.

Андрій стояв мовчки посміхаючись, а Костик із запалом продовжував:

- Ми ж, після того, як вас провели, пішли додому. І коли вже майже дійшли, до нас причепилися якісь пацани, закурити, їм, бач, закортіло вночі. Так вимагали, наче данину за дванадцять років. Ну й Андрій, як істинний джентльмен, пояснив, як міг, що ми не куримо і їм не радимо, задля їхнього ж здоров’я. Чули бо, Мінздрав попереджує… І в кінці додав, що замість легені цією гидотою труїти та по задвірках вештатись і ледарювати, краще б спортом зайнялися, кунг-фу, наприклад, вивчали. Більше б користі було і для душі, і для тіла.

- А він, ви тільки собі уявіть, наш Андрій, почав їм лекцію читати про зміст їхнього нікчемного життя, щодо того, що їхні слова їм же по тому ж місці й вернуться. Я думаю, ну все, пропав хлопець. А потім дивлюсь, нічого…

- Ну що далі. Атмосфера, звичайно, нагнітатися стала. Андрій терпів-терпів їхні образи, а потім для переконливості своїх слів набив їм пики. Ще й повчально підсумував: «От бачите, будь-яке ваше погане слово вертається до вас з тією ж силою удару».

- І чим же все скінчилося? – поцікавилася з посмішкою Тетяна. – Без жертв?

- Та все нормально, - махнув рукою Костя. – А! Головну хохму забув сказати. Вони ж потім в учні до нього проситися стали.

Усі засміялися, а мені стало якось не по собі. По-перше, такої тупості від Андрія я ніяк не очікувала. А, по-друге, мені стало прикро за Сенсея.

- Ну, Андрюха, ти й збочинець, - сміючись, сказала Тетяна.

- Точно, точно, - жартуючи, глузував Костик. – Небезпечний тип, можна сказати рецидивіст. Він і мої видатні вирази завжди з ніг на голову перевертає, так би мовити у найбільш незручну позу…

- Та прямо там, видатні вирази, - передражнив його Андрій. – Теж мені Сократ знайшовся.

- Ну чому ж одразу Сократ, були люди і більш визначні…

Цей смішний діалог так би і продовжувався до безкінечності, але тут під’їхав наш трамвай.

Виїхали ми на заняття трохи раніше і, як потім виявилося, не даремно. Андрій взявся вивести нас на заповітну галявину, запевняючи, що точно запам’ятав дорогу. Півгодини ми кружляли по селищу, дражнячи своєю присутністю усіх собак довкола. Врешті-решт, відчайдушно сперечаючись один з одним куди ж повертати, наша компанія вийшла до якогось ставка.

- От Сусанін нікчемний! – промовив Костя. – Ну і де твоя галявина?

- Теоретично повинна бути тут, - знизав плечима Андрій.

- Ага, а практично її знесло потопом в інший бік. Пішли назад.

- Нарешті, хоч одну живу душу знайшли, - з полегшенням зітхнув Костя.

- Що, заблукали в нашому Шанхаї? – глузував з нас Женя посміхаючись.

- Та ось, довірилися на пам'ять цього Сусаніна.

- Та там, - махнув рукою хлопець зовсім в інший бік.

- Я ж тобі казав, що не туди звертаємо! Не було там цього схилу, - дорікнув Андрію Костик.

- А ти як тут опинився? – поцікавилась Тетяна у Женьки.

- А ви що, не знали? Я ж енергетично визначаю місцезнаходження будь-якої людини, варто мені тільки подумати.

- Та годі вже народ розводити, - посміхаючись сказав Костик. – А дійсно, що ти тут робиш?

- Що-що, причепилися. Живу я тут, живу! – смішно проказав Женя. – Ось тільки вийшов за ворота, дивлюсь, ваша орда повз мене до ставку пронеслася. Я не встиг і рота розкрити. Ну, думаю, зараз трохи охолонуть, і назад. Точно! Дивлюсь, через п’ять хвилин ви назад вертаєтесь. Я на дорогу й вийшов, щоб ви мене знову зі стовпом не сплутали.

Ми засяяли у посмішках, задоволені такою вдалою зустріччю, і разом пішли на галявину. А в тій затишній місцині, з любов’ю створеній природою, вже майже всі зібралися, в тому числі Сенсей і Володя. Ми галасливо приєдналися до колективу, вітаючись з усіма. Сенсей, помітивши, що нашу компанію знову привів Женька, жартома спитав:

- Що, знову цей Сусанін вам екскурсію влаштував?

- Та ні, у нас тепер свій є, - кивнув Костик на Андрія. – Цей навіть Женьку переплюнув…

І далі Костика понесло у красномовній оповіді про наші пригоди. Він так захопився під загальне гоготіння натовпу, так розходився, що в кінці навіть ляпнув цілком зайве, те, що ми вирішили утаїти від Сенсея.

- Ось так! Довір йому після цього учнів. Заведе у такий глухий кут, що й сам не знатиме, як з нього вийти.

- Яких учнів? – зачепився за слово Сенсей, який до цього слухав, як мені здалося не надто уважно.

- Та, - знітився Костя, зрозумівши, що проговорився: - Була там історія…

Костику нічого не лишалося, як викласти усі факти. Андрій теж підключився до розмови, поспішаючи виправдати свої вчинки благими намірами. Сенсей же, дослухавши до кінця все це лепетання, похитав головою:

- М-да… Знаєш, є така одна старовинна, дуже давня притча: «Був у царя єдиний син. Почув якось цар, що є на світі великий майстер бойових мистецтв, котрий славився навіть серед царів своєю Мудрістю. Кажуть, що він творив дивовижні чудеса, зробивши навіть з простого сільського юнака за рік блискучого Майстра. Вирішив цар віддати до нього і свого отрока на навчання.

- Ще ні, - відповів Майстер. – Поки ще надто самовпевнений і дарма витрачає час на гордість. Приходь через п’ять років.

Через п’ять років цар знову спитав Майстра про теж саме.

- Поки що ні. Погляд ще сповнений ненавистю, енергія б’є ключем через край.

Пройшло ще п’ять років. І Майстер сказав царю:

- Ось тепер готовий. Поглянь на нього! Він наче вирізьблений з каменя. Дух його бездоганний. Повнота внутрішніх якостей досконала. На його виклик не зважиться відгукнутися жоден воїн, бо втече наляканий одним лише поглядом.

- У чому ж причина настільки довгого шляху мого сина? Адже він був значно розумніший за того сільського юнака.

- Річ не стільки в розумі, скільки у Серці людини.

Якщо Серце твоє відкрите і подуми чисті – дух бездоганний. А це і є головна сутність Шляху воїна… Сільський хлопчина прийшов до мене вже з бездоганним духом, і мені лишалося навчити його техніки. А твій син витратив роки, щоб осягнути цю Мудрість. А без цього джерела сили він не зміг би ступити й кроку Шляхом воїна.

- Тепер я бачу, що він гідний посісти на троні.

- Ні, батьку, - відповів молодий Воїн. – Я знайшов дещо більше. Раніше мій розум обмежувався лише тілесними бажаннями, зараз він – безмежний у пізнанні духу. Наймогутніша влада, все золото світу тьмяніє перед цим, як сірий пил під ногами подорожнього. А подорожнього не цікавить пил, він поглинутий тим, що відкривається йому за горизонтом з кожним кроком».

Андрій присоромлено опустив голову. Виникла затяжна пауза. Але тут до компанії підійшов Микола Андрійович, і розмова переключилася на обговорення інших проблем, у тому числі й медитацій, виконаних дома самостійно.

- А у мене знову були ці мурашки, - сказав Костя. – Це нормально?

- Звичайно. Суть у чому? Треба відчути ті мурашки, що з’явилися при перших вдихах у твоїй голові. Відчути, як вони «біжать» у тебе по руках і, найголовніше, «вискакують» через центр долонь у землю. Тобто, вдих і видих ти повинен добре відчути. При цьому сторонніх думок взагалі не повинно бути.

- Ось це якраз і важко зробити. Тільки зосередишся на кінчику носа, як вони, чіпляючись одна за одну, починають лізти у голову. І найдивніше те, що я навіть не помічаю, коли вони виникають.

- Цілком вірно. Це свідчить про те, що ми не звикли контролювати свої думки у повсякденному житті. Тому вони і керують нами, як хочуть, заплутуючи у своїх «логічних» ланцюжках. А безконтрольна думка в основному призводить до негативного, бо нею управляє тваринне начало в людині. Тому й існують різні духовні практики, медитації для того, щоб навчитися перш за все контролювати думку.

Ми ще трохи поговорили про хвилюючі нас питання, що виникли в ході домашньої практики. А потім приступили до виконання чергової медитації.

- Сьогодні ми об’єднаємо дві частини медитації, - промовив Сенсей, - щоб ви змогли зрозуміти, як вона повинна працювати, і прагли досягти цього у своїх індивідуальних тренуваннях. Ну, а тепер станьте зручніше…

Далі під його керівництвом ми, як зазвичай, розслабилися і зосередились на кінчику носа, як і минулого разу. А потім Учитель сказав:

- Не відриваючи уваги і зору від кінчика носа, робимо вдих через низ живота, живіт, груди… Видих – через плечі, руки, чакрани долонь у землю. При видиху вогник розгорається все сильніше й сильніше. Вдих… видих… Вдих… видих… Концентрація на кінчику носа… Вдих…

Ось тут-то в мене вийшов повний конфуз. Тільки-но я добре зосередилась на «струмочку», де явно відчувався його частковий рух по руках, як тут же втратила контроль над кінчиком носа… А як тільки сконцентрувалася на «спалахнулому» кінчику носа, пропадав «струмочок». Причому все це відбувалося, коли у мене з’являлися «зайві» думки. Загалом, мені ніяк не вдавалося поєднати усе разом. Під час чергової спроби пролунав голос Сенсея, що сповіщав про закінчення медитації. Як потім виявилося, такий казус стався не лише зі мною, а й з моїми друзями.

- Це природно, - сказав Сенсей. – Ви не повинні тут думати, а просто спостерігати. Тоді у вас все вийде.

Мені це здалося абсолютно недосяжним. Та мене підбадьорювало те, що у Миколи Андрійовича і старших хлопців з цим не було жодних проблем. «Значить, ще не все так безнадійно, - заспокоювала я сама себе. – Якщо можуть вони, то чому не можу цього я? Треба просто так само наполегливо займатися. От і весь фокус». Тут я з подивом піймала себе на тому, що навіть у своїх думках починаю розмовляти словами Сенсея. Поки я розмірковувала, хтось із хлопців задав питання.

- Так ви хочете сказати, що шлях до пізнання себе починається зі спостереження за самим собою, за своїми думками?

- Звичайно. Спостереження за самим собою, а також контроль думок поступово напрацьовується у процесі щоденних тренувань. А для цього потрібна елементарна база знань. Це природний підхід до будь-якого тренування, як фізичного, так і духовного. Такий простий приклад. Людина піднімає гирю в 20 кілограмів. Якщо вона потренується, через місяць буде вільно підіймати 25 кілограм і так далі. Так само і на духовному рівні. Якщо людина буде підготована, то їй значно простіше засвоювати більш складні техніки.

- Але ж у світі існує багато різних медитацій та їхніх модифікацій. Складно розібратися, котра з них веде до вершини, - як завжди блиснув своєю ерудицією Костя.

До вершини ще надто далеко. Всі ці медитації, які існують у світовій практиці, - всього лише «азбука», яку ніхто ніколи не приховував. А справжні знання, що ведуть до вершини, починаються саме з уміння складати з цієї абетки «слова» і розуміти їхній зміст. Ну, а читання «книг» - це, як то кажуть, уже привілей обраних.

- Нічого собі! Все так складно, - промовив Андрій.

- Нічого тут складного немає. Було би бажання.

- А якщо у людини є бажання, але вона сумнівається? – спитав Славко.

- А якщо людина сумнівається, якщо її треба кувалдою бити по голові, щоб вона відчула, так – це кувалда, то це говорить про те, що людина сильно закомплексована в матерії, у логіці та егоїзмі своїх думок, свого розуму… якщо такий взагалі у ній присутній…

Хлопці при цих словах усміхнулися, а Сенсей продовжував:

Якщо людина щиро прагне пізнати себе, з чистою вірою в душі, у неї обов’язково все вийде. Це закон природи… А у духовно розвиненої особистості – тим паче.

- Ну, з «абеткою» зрозуміло, а зі складанням слів якось не дуже. Це що, теж медитація?

- Скажімо так, це вже вище – духовна практика, давня первинна техніка, що дозволяє працювати не тільки зі свідомістю, але й, що особливо важливо, з підсвідомістю. Там іде серія деяких медитацій, котрі виводять на відповідний духовний рівень… Усе просто. Головне – щоб людина змогла спочатку перемогти в собі свого Вартового, своє матеріальне мислення з його незмінними бажаннями набити кишку, вдягти ганчірку і поневолити весь світ… Та ж вічна істина, як і завжди, і той самий наріжний камінь. Зможе індивід переступити його – стане Людиною.

- А от цікаво, те, чого людина досягає в процесі роботи над вдосконаленням тіла, це до чого відноситься? – спитав Юра.

- Ми недавно з Юрою відеофільм дивилися про бойові мистецтва, - вступив у розмову Руслан. – Так перед ним показували документальний фільм про досягнення людини у вдосконаленні свого тіла. Один мужик, уявляєте, що витворяв, приставив собі списа вістрям до горла, а тупим кінцем - до міні-вантажівки і штовхав її без допомоги рук, не завдавши собі ані найменшої шкоди. Інший лежав на спині під важкими предметами. І хоч би що! Третій взагалі, одним ударом долоні цеглини перебивав. Та найцікавіше було в кінці. Взяли звичайну бичачу кістку і полили її якоюсь сильно концентрованою кислотою. Звісно, кістку роз’їло. Потім цією ж кислотою полили людину. Вона моментально знищила її одяг, але тілу не зашкодила.

- Нічого собі! – вигукнув Андрій. – Це ж треба!

- Цілком нормальне явище, - як завжди спокійно промовив Сенсей. – Можливості людини обмежені її фантазією.

- Ну, скажімо так, окрім цигуна існує маса аналогічних технік, схожих одна на одну. Але джерело знань, у тому числі й цигуна, одне і те ж. Тобто це робота з енергією «Ци» - будівельною енергією повітря.

- Я десь читав, що «Ци» - це життєва енергія, а ви називаєте її будівельною. Чому? – спитав Костя.

- Тому що енергії, чакрани, канали і навіть енергоцентри у різних вченнях називаються по-різному. Наприклад, під енергією «Чі» у йозі розуміють благородну, відновлюючу енергію. Але в науці «Лотоса» первинно під «Чі» криється могутня руйнуюча енергія. Також і з «Ци».

- Тому що люди тільки припускають, але не володіють точною інформацією про істинну природу цих знань. Тому і плутаються у назвах. Як то кажуть, краще стояти на голові, ніж висіти у повітрі.

- Хм, це точно, - погодився Володя. – Якщо перефразувати мій улюблений плакат, що вже десять років мозолить очі перед нашим будинком: «Немає такої перешкоди, яку ми не могли б для себе створити!»