Театральна архітектура. Декорації. Театральні машини. Костюми

Актори

ЕЛЕН ТЕРРІ (27 лютого 1847, Ковентрі — 21 липня 1928, Смоллхіт, Кент) — англійська театральна актриса, видатна виконавиця жіночих ролей у п’єсах Шекспіра. Народилася в театральній сім’ї, де п’ятеро дітей виступали на сцені, потомки Елен Террі — син Гордон Крег і племінник Джон Гілгуд — також стали помітними фігурами в англійському театрі. Дебютувала в 1856 в шекспірівській «Зимовій казці», виступила разом із сином Едмунда Кіна Чарльзом Кіном, серед глядачів була королева Вікторія. Грала в Лондоні, Бристолі, Баті. З 1878 р. постійно грала разом з Генрі Ірвінгом (вперше вони зустрілися на сцені раніше на 10 років, у 1868, як Катаріна й Петруччо в шекспірівському «Приборканні норовливої»). Стала провідною виконавицею жіночих ролей у шекспірівських п’єсах на британській сцені. У 1883 вперше гастролювала в США (повернулася туди в 1907 і 1910). У 1900-х рр. виступила в драмах Ібсена і Шоу. З 1916 р. знімалася в кіно. У 1920 залишила сцену, з 1922 більше не знімалася. Похоронена в церкві Святого Павла в Ковент-Гардені.

СТЕЛЛА ПАТРІК КЕМПБЕЛЛ. Справжнє ім’я - Беатріс Стелла Таннер. Народилася 9 лютого 1865 р. у Лондоні. У 17 років закохалася в Патріка Кемпбелла, народила двох дітей. Чоловік постійно їздив на заробітки (в англійські колонії – Австралію, Африку), а вона мала сама утримувати родину. Фінансові проблеми змусили Стеллу шукати заробітків. Маючи гарну зовнішність, прекрасний голос, музичне чуття слова і вроджений артистизмом у неї був один шлях — на сцену. Дебют у 1886 г. відбувся абсолютно випадково. Хтось із знайомих умовив її замінити актрису, яка захворіла, в любительській постановці. Після кількох спектаклів у 1888 р. Стелла підписала контракт і дебютувала на професійній сцені в Ліверпулі в комедії «Холостяки». Умови угоди здавалися їй казковими. Доводилося постійно мандрувати. Стелла не сумувала і не відмовлялася ні від яких ролей: виступала у всіх жанрах, співала куплети, грала в пантомімах.

Романтична, пристрасна, обдарована, вона була надзвичайно яскравою індивідуальністю. Вона була щирою в кожній ролі і серйозно ставилася до будь-якої п’єси. Вона подобалася глядачам. Але входження у професію стало для неї великим випробуванням. Відсутність професійної школи оберталася великими перевитратами сил. Стелла грала 8-9 разів на тиждень, зранку і ввечері. Вільні від виходів на сцену дні були зайняті втомливими переїздами. Якось вона захворіла і втратила голос. Після одужання вона вже не могла співати як раніше. Навіть будучи уславленою актрисою, вона працювала з такою ж нервовою і фізичною віддачею. Удосконалюючи свою майстерність, міссіс Кемпбелл виявила стійкість характеру й велику внутрішню силу. Важко доводилося тим, хто намагався протистояти їй в роботі. Характер Стелли став неуравноваженим. Спалахи гніву й «капризування» під час репетицій обростали легендами. Ніщо і ніхто не могло завадити їй зіграти роль так, як вона її відчувала і бачила. Три роки вона мандрувала країною. 1 серпня 1891 р. відбувся її дебют в Лондоні в мелодрамі «Поклик труби».

Поява Патрік Кемпбелл у 1893 р. у головній ролі в сміливій для того часу п’єсі А.Пінеро «Друга міссіс Тенкерей» визначила її місце в першому ряду англійських актрис. Роль Паоли розкрила в героїні п’єси такі глибини, які тривожили й притягували увагу глядачів трагізмом звучання. Спектакль вийшов настільки досконалим завдяки «вредному» характеру актриси, яка йшла в трактовці ролі наперекір ідеям автора й режисера. Вони були змушені у всьому погодитися з нею. Після тріумфального успіху цієї постановки Стелла кожну роль репетирувала самостійно, аби розкрити в образі те, що відчула стихійно, на підсвідомості. Особливо добре їй вдавалися ролі жінок із «тріщинкою» в серці. Але те, що прекрасно сприймалося глядачем у спектаклях сучасного репертуару, давало збій у класиці. Бути зіркою англійської сцени і не грати в п’єсах Шекспіра — немислимо. Стелла виявила на рідкість суб’єктивне трактування драматургії уславленого автора. В її Джульєтті (1895 г.) прозирало щось гріховно-притягательне, по-італійськи експансивне, але в очах жив страх і неспокійна приреченість. Стелла навіть музику шекспірівських строф передавала по-своєму. І звично м’яку, витончену Офелію (1898 г.) Кемпбелл грала на критичній ноті загибелі людського розуму. У роли леді Макбет (1898 г.) вона спробувала заворожити глядачів неподільністю любові, підступності і спокусливості. Її знову не зрозуміли. Зате в черговій п’єсі Пінеро «Знаменита міссіс Еббсміт» (1895 г.) вона вихлюпнула таку експресивність, прагнення довести людські пристрасті до накалу, що успіх був приголомшливим.

Після тріумфу в «Пелеасі й Мелісанді» Метерлінка в 1898 р. (в чоловічій ролі виступала Сара Бернар), в «Маленькому Ейолфі» (1897) і «Гедді Габлер» (1907) Ібсена і «Понад наші сили» (1901) Бйорнсона міссіс Пат завоювала право зватися першою трагічною актрисою Англії. З 1902 по 1912 рр. вона здебільшого була на гастролях в Америці, наспіх створюючи трупи, засновані на «однозірковій системі». Режисери втікали від «злючки Пат», не витримуючи її характер. Успіх супроводжував Стеллу, але матеріального достатку не забезпечував. Нарешті Б.Шоу створив для неї свою найпопулярнішу п’єсу — «Пігмаліон». Пропозиція зіграти розбитну юну простолюдинку квітникарку Елізу спочатку шокувало «смугляву лондонську леді». Спектакль успішно йшов на сценах європейських країн, але в Англії Шоу беріг цю роль для 47-річної міссіс Пат. Вона відтягувала роботу два роки, але серйозні матеріальні проблеми змусили її взятися за роботу. Роль Елізи Дуліттл стала вершиною творчої кар’єри Стелли. Але з часом образ тьмянів. Найвизначнішими творчими досягненнями актриси в 1920-е р. стали ролі фру Алвінг у «Привидах» й Елли Рентхейм в «Іуні Габріелі Бормані» Ібсена. «Лебединою піснею» міссіс Кемпбелл стала роль Анастасії в п’єсі «Матріархат» по роману Штерн. В останній раз актриса вклала в роль всю себе. Б.Шоу визнавав, що вона створила справжню сенсацію навіть у п’єсі, не вартій її обдарування й особистості, «а також тієї легенди, з якою пов’язане її ім’я». До 60 років вона поповніла, але не втратила свого шарму. Живучи в Америці, актриса зрідка виходила на сцену і знімалася в кіно, намагалася давати уроки дикції й декламації, але з її характером педагогіка була непоєднувана. Повернуться в Англію міссіс Пат не могла — розлучитися з улюбленим песиком Мунбімом було понад її сили (тварину потрібно було на рік віддати в карантин). Лише в 1939 р. Кемпбелл перебралася у Францію й жила в найдешевших пансіонатах, де ніхто не здогадувався, що під іменем міссіс Уест живе краща театральна актриса Англії. 9 квітня 1940 р. Стелла Патрік Кемпбелл померла в пансіонаті містечка По, де була похована.