Розділ XVI

В глухім краю, далеко від очей,

Старий самітник крився од людей.

В печері мешкав, на твердому спав,

Його харчі — вода й коріння трав.

Із Богом наодинці дні збавляв

В молитві, що миліша від забав.

Т. Парнелл «Самітник»

Читач не міг забути, що результат турніру вирішився завдяки. втручанню невідомого

лицаря — того, хто за свою байдужість одержав спочатку прізвисько Чорного Ледаря.

Надавши допомогу Айвенго, лицар, тільки-но двобій закінчився перемогою, негайно

залишив арену, і його ніде не могли відшукати, щоб вручити нагороду за доблесть. Поки

сурмачі й герольди закликали його, лицар давно вже заглибився в ліс, тримаючи шлях на

північ та уникаючи торованих доріг. Він зупинився на нічліг у маленькій корчмі, що

стояла осторонь великої дороги. Там він довідався від мандрівного менестреля, чим

скінчився турнір.

Назавтра лицар виїхав рано, передбачаючи __________зробити довгий переїзд; напередодні він так

дбайливо беріг сили свого коня, що тепер мав змогу їхати без тривалих зупинок. Але

надзвичайно заплутані стежки зашкодили йому виконати свій намір. До настання сутінків

він досяг лише західного кордону Йоркширу. А тим часом ніч насувалася швидко.

Вершник і його кінь були вкрай стомлені. Час було подумати про нічліг.

Здавалося, у місцях, де опинився на той час лицар, ніде було знайти дах для ночівлі

й вечерю. Мабуть, йому, як це часто траплялося з мандрівними лицарями, залишалося

одне: пустити свого коня на попас, а самому лягти під дубом і віддатися мріям про свою

кохану. Але в Чорного Лицаря, либонь, не було коханої; або ж, коли в коханні він був

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 201

таким самим холоднокровним, як у битві, він не міг настільки поринути в думки про її

красу та жорстокість, щоб забути про власну втому й голод; любовні мрії, вочевидь, не

могли замінити йому суттєвих радостей нічлігу та вечері. Тому він із великим

невдоволенням озирався навколо, бачачи, що заліз у таку глухомань, де хоч і багато було

галявин, слідів і стежин, але було зрозуміло, що вони протоптані чередами або дикими

оленями й тими мисливцями, які за ними ганялися.

Дотепер лицар тримав свій шлях за сонцем; але воно вже зникло за Дербіширськими

пагорбами, і легко було збитися на манівці. Марно пробував він обирати второвані стежки

в надії натрапити на курінь чабана або хатину лісничого. Усе було даремно. Тоді, не

вірячи більше в себе, лицар зважився покластися на нюх свого коня. Із власного досвіду

він добре знав, що коні нерідко мають дивну здатність знаходити потрібний напрямок.

Тільки-но добрий кінь, що потерпав під важким вершником у бойових обладунках,

відчув з ослабленого повіддя, що його пустили на волю, сили його ніби подвоїлися. Досі

він лише жалісним іржанням озивався на понукания й пришпорювання. Тепер, ніби

пишаючись несподіваною довірою, він нашорошив вуха й пішов швидше. Обрана ним

стежка круто звертала вбік від колишнього шляху, але, бачачи, з якою впевненістю кінь

рушив по новій дорозі, лицар не противився йому.

Кінь виправдав таку довіру. Стежка стала ширшою, второванішою, а слабкий дзенькіт

невеликого дзвона вказував на те, що десь поблизу є каплиця або хижа самітника.

Невдовзі лицар виїхав на відкриту галявину; на іншому боці її піднімався високий

стрімчак із крутими, поїденими вітром і дощем сірими схилами. Подекуди в його

ущелинах пустили коріння дубки та кущі гостролисту, місцями густий плющ зеленою

мантією огортав схили й колихався над обривами, як плюмаж над шоломом воїна,

надаючи витонченості тому, що саме по собі було грізним і могутнім. Біля підніжжя скелі,

приліпившись до неї однією стіною, стояла хатина, складена з нетесаних колод, добутих

у сусідньому лісі; щілини, які залишалися між ними, були замащені глиною, змішаною

з мохом. Перед дверима з землі стриміло обчухране від гілок молоде соснове деревце

з поперечиною нагорі, що правила за нехитру подобу хреста. Трохи праворуч з розпадини

стрімчака вибивався прозорий струмінь води, що стікала на широкий камінь, видовбаний

на зразок чаші. Переповняючи цей природний басейн, вода переливалася через край на

галявину й, проклавши собі природне русло, дзюркочучи, текла нею, щоб загубитися

в найближчому лісі.

Біля джерела виднілися руїни дуже маленької каплиці з обваленим дахом. Вся споруда

колись був ніяк не більше шістнадцятьох футів завдовжки й дванадцяти завширшки,

а низький дах спирався на чотири концентричні арки, що на розі спиралися на короткі

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 202

й товсті колони; ще були дві цілі арки, хоча дах між ними обвалився. Низький,

закруглений угорі вхід у цю стародавню каплицю був прикрашений висіченими з каменю

зубцями на взірець зубів акули, що нерідко зустрічається на древніх зразках орнаменту

саксонського зодчества. Над порталом на чотирьох невеликих колонах височіла дзвіниця,

де висів позеленілий від часу й негоди дзвін. Його слабкий дзенькіт і чув у лісі Чорний

Лицар.

У півмороці згуслих сутінків відкрилася погляду мандрівця ця мирна та спокійна

картина, вселяючи йому тверду надію на пристановище, тому що одним із неодмінних

обов’язків самітників, що віддалялися на життя в ліси, була гостинність, надавана

заблукалим подорожанам.

Лицар не гаяв часу на те, щоб розглядати в подробицях описану нами картину, а,

зіскочивши з коня й подякувавши святому Юліанові — заступникові мандрівників — за

дарований йому надійний нічліг, ратищем списа постукав у двері хатини.

Досить довго ніхто не озивався. І коли він нарешті домігся відповіді, не можна сказати,

щоб вона була приємною.

— Іди собі, хто б ти не був, — почувся низький, сиплий голос, — не заважай

служителеві Господа та святого Дунстана читати вечірні молитви.

— Преподобний отче, — сказав лицар, — я бідний мандрівник, який заблукав у цих

лісах; скористайся з нагоди виявити милосердя та гостинність.

— Добрий брате мій, — відповів мешканець хатини, — пресвятій Діві й святому

Дунстану завгодно було, щоб я сам потребував милосердя й гостинності, де вже тут

пропонувати їх. Моя їжа така, що й собака від неї відвернеться, а постіль така, що будь-

який кінь із панської стайні відмовиться від неї. Іди своєю дорогою, Бог тобі допоможе.

— Як же мені шукати дорогу, — заперечив лицар, — у такій глухомані, та ще й темної

ночі? Прошу тебе, чесний отче, якщо ти християнин, відімкни двері й укажи мені

принаймні, в який бік їхати.

— А я тебе прошу, брате мій у Христі, не чіпляйся до мене, зроби милість! — сказав

самітник.— Ти й так змусив мене пропустити молитви — одну Pater, дві Aves і одну

Credo, які я, заклятий грішник, мав, відповідно до своєї обітниці, прочитати до сходу

місяця.

— Дорогу! Покажи мені дорогу! — закричав лицар.— Хоч дорогу вкажи, якщо нічого

більше від тебе не дочекаєшся!

— Дорогу, — відповів самітник, — показати неважко. Як вийдеш стежкою з лісу, тут

тобі буде болото, а за ним — річка. Дощів цими днями не було, то через неї, мабуть,

можна переправитися. Коли переправишся через брід, прямуй лівим берегом. Лиш дивися

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 203

не впади, бо берег той крутий. Та ще я чув, що стежка в деяких місцях обсипалася. Звідти

вже навпростець…

— Що ж це таке — і стежина обсипалася, і крутий берег, і брід, та ще й болото! —

перервав його лицар.— Гей, сер самітник, будь ти хоч тричі святий, не змусиш ти мене

пуститися, вночі по такій дорозі. Я тобі зрозуміло кажу?.. Ти живеш милостинею сусідів

і не маєш права відмовити в нічлігу заблудлому подорожанинові. Швидше відмикай двері,

бо, клянуся небом, я їх виламаю!

— Друже мандрівник, — сказав самітник, — облиш набридати мені! Якщо ти примусиш

мене захищатися мирською зброєю, тобі ж буде гірше.

У цей момент віддалене бурчання та скиглення собак, що подорожанин чув уже давно,

перетворилося в лютий гавкіт. Лицар здогадався, що самітник, переляканий його

погрозою ввірватися насильно, покликав на допомогу собак, що спали усередині.

Розлютований цими приготуваннями, лицар ударив у двері ногою з такою силою, що

стіни й стовпи хатини здригнулися.

Самітник, мабуть, не бажаючи вдруге піддавати двері такому удару, загорлав:

— Май же терпіння! Почекай, добрий мандрівнику, зараз я сам відімкну двері, хоча не

ручаюся, що зроблю цим тобі приємність.

Двері розчахнулися, і перед лицарем постав самітник — високий на зріст, міцної

статури, у довгій волосяниці, підперезаній солом’яним джгутом. В одній руці він тримав

запалений смолоскип, а в іншій — товстий і важкий кийок. Два великі волохаті собаки,

покруч хорта із дворняжкою, стояли обабіч, готові за першим знаком кинутися на

непроханого гостя. Але коли при світлі смолоскипа блиснули високий шолом і золоті

остроги лицаря, що стояв зовні, самітник змінив свій намір. Він утихомирив

розлютованих псів і чемно запросив лицаря ввійти, пояснивши свою відмову відімкнути

двері острахом злодіїв і розбійників, які не почитають ні пресвяту Богородицю, ні святого

Дунстана, а тому не щадять і святих самітників, які збавляють життя в молитвах.

— Однак, мій отче, — сказав лицар, розглядаючи вбогу обстановку хатини, де не було

нічого, крім купи сухого листя, що служила постіллю, дерев’яного розп’яття,

молитовника, грубо обтесаних стола та двох ослонів, — ви такі бідні, що могли б, здається,

не боятися грабіжників; до того ж ваші собаки такі дужі, що, як на мене, можуть звалити

й оленя, не те що людину.

— Це добрий лісничий привів мені собак, — сказав самітник, — щоб вони охороняли

мою самітність доти, поки не прийдуть спокійніші часи.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 204

Кажучи це, він застромив смолоскип у покручену смужку заліза, що заміняла свічник,

поставив триногий дубовий стіл ближче до вогнища, підкинув на згасле вугілля кілька

сухих полін, присунув лаву до стола й порухом руки запросив лицаря сідати навпроти.

Вони сіли і деякий час уважно дивилися один на одного. Кожен із них думав, що рідко

йому траплялося зустрічати міцнішого й атлетичнішого чоловіка, ніж той, котрий у цю

хвилину сидів перед ним.

— Преподобний самітнику, — сказав лицар, який довго й пильно вдивлявся на

господаря, — дозвольте __________ще раз перервати ваші благочестиві міркування. Мені б хотілося

запитати вашу святість про три речі: по-перше, куди мені поставити коня, по-друге, чим

мені повечеряти й, по-третє, де я можу відпочити?

— Я тобі відповім жестом, — сказав самітник, — тому що я дотримуюся правила не

вживати слів, коли можна порозумітися знаками.— Сказавши це, він указав на два

протилежні кути хатини й додав: — Ось тобі стайня, а ось постіль, а ось і вечеря, —

закінчив він, знявши з полиці дерев’яний таріль, на якому було жмені дві сушеного

гороху, і поставив його на стіл.

Лицар, знизавши плечима, вийшов із хатини, ввів свого коня, якого перед тим

прив’язав до дерева, дбайливо розсідлав його і покрив власним плащем.

На самітника, очевидячки, справило враження те, з якою турботою і спритністю

незнайомець порався з конем. Промурмотівши щось із приводу корму, що залишився

після коня лісничого, він витяг звідкись оберемок сіна й поклав його перед лицарським

конем, потім приніс сухої папороті й кинув її в тім куті, де мав спати лицар. Лицар

поштиво подякував йому за люб’язність. Скінчивши, обидва знову присіли до столу, на

якому стояла тарілка з горохом. Самітник прочитав довгу молитву, від латинської мови

якої залишилося лише кілька слів; потому він показав гостеві приклад, скромно поклавши

собі в рот з білими й міцними зубами, схожими на кабанячі ікла, три чи чотири

горошини — занадто жалюгідне мливо для такого великого й упорядженого млина.

Бажаючи наслідувати цей похвальний приклад, гість відклав убік шолом, зняв панцир

і частину обладунків. Перед самітником постав ставний воїн із густим кучерявим русявим

волоссям, орлиним носом, блакитними очима, що сяяли розумом і жвавістю, і красиво

окресленим ротом, відтіненим вусами темнішими, ніж волосся; вся його постава

викривала сміливу й вольову людину.

Самітник, ніби бажаючи відповісти довірою на довіру гостя, теж відкинув на спину

каптур і відкрив круглу, мов куля, голову людини в самому соку. Голена маківка була

обрамлена вінцем жорсткого чорного волосся, що надавало їй схожість із парафіяльною

загородою для овець, обнесеною високим живоплотом. Риси його обличчя не викривали

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 205

ані чернечої суворості, ані аскетичної помірності. Навпаки, у нього було відкрите ясне

обличчя з густими чорними бровами, чорна кучерява борода, добре окреслене чоло й такі

круглі яскраво-червоні щоки, які бувають у сурмачів. Обличчя й могутня статура

самітника радше свідчили про споживані ним соковиті шматки м’яса й окости, ніж про

горох і боби, і це відразу впало в око лицареві.

Лицар через силу прожував жменю сухого гороху й попросив благочестивого

господаря дати йому запити цю їжу. Тоді самітник поставив перед ним великий кухоль

найчистішої джерельної води.

— Це з купелі святого Дунстана, — сказав він.— В один день, від сходу до заходу

сонця, він охрестив там п’ятсот язичників — данців і британців. Благословенне ім’я його!

Із цими словами він припав своєю чорною бородою до кухля й зробив маленький

ковточок.

— Мені здається, преподобний отче, — сказав лицар, — що твоя вбога їжа й священна,

але несмачна вода, якою ти вгамовуєш спрагу, чудово йдуть тобі на користь. Тобі куди

більше б пасувало битися навкулачки або на кийках, аніж жити самотою, читати

молитовник та харчуватися сухим горохом, запиваючи його холодною водою.

— Агов, сер лицар, — відповів самітник, — думки у вас, як і у всіх неосвічених мирян,

крутяться навколо плоті. Матері нашій Богородиці й моєму святому заступникові

завгодно було благословити мою вбогу їжу, як споконвіку благословенні були струмки

й вода, якою харчувалися отроки Сидрах, Мисах і Авденаго1, які не побажали смакувати

вина і страви, що посилаються нам сарацинським царем.

— Святий отче, — сказав лицар, — воістину Бог творить чудеса над тобою, а тому

дозволь грішному мирянинові довідатися твоє ім’я.

— Можеш називати мене, — відповів самітник, — паламарем із Коп-менгерста, тому що

так мене прозвали в тутешньому краї. Щоправда, додають ще до цього імені «святий», але

на цьому я не наполягаю, тому що не гідний такого титулу. Ну, а ти, доблесний лицарю,

чи не скажеш, як мені називати мого поважного гостя?

— Бачиш, святий паламарю з Копменгерста, — сказав лицар, — у тутешньому краї мене

кличуть Чорним Лицарем; багато хто додає до цього титул Ледар, але я теж не наполягаю

на такому прізвиську.

Самітник ледь зміг приховати посмішку, почувши таку відповідь.

— Бачу, сер Ледачий Лицарю, що ти людина обачна і розумна, — мовив він, — і бачу,

крім того, що моя бідна чернеча їжа тобі не до смаку; може, ти звик до розкошів

1 Сидрах, Мисах і Авденаго — біблійні юнаки, приятелі Даниїла, які упродовж десятьох днів харчувалися

овочами та джерельною водою, але вигляд мали кращий, ніж їхні однолітки, які харчувалися з царського

столу Навуходоносора.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 206

придворного життя, розпещений міськими надмірностями… Пам’ятається мені, сер

Ледар, що коли тутешній щедрий лісничий привів мені цих собак і склав у каплиці корм

для свого коня, він начебто залишив тут якісь їстівні припаси. Позаяк вони для мене не

придатні, то я мало не забув про них, обтяжений своїми молитвами.

— Готовий заприсягтися, що він залишив, — сказав лицар.— Із тієї хвилини, як ти

відкинув свій каптур, святий паламарю, я переконався, що в тебе в келії водиться їжа,

ліпша за горох. Здається мені, що твій лісничий — знаний сміхотун. Та й усякий, хто

бачив, як твої міцні зуби гризуть цей горох, а горло ковтає таку прісну рідину, не міг би

залишити тебе на цьому кінському кормі й захотів би постачити чим-небудь ситнішим. Ну

ж бо, діставай хутчіш, що там приніс тобі лісничий.

Самітник уважно подивився на лицаря. Видно було, що він вагався, не знаючи, чи

розважливо вести відверті розмови з гостем. Але в лицаря було відкрите й сміливе

обличчя. Та й посміхнувся він так добродушно й комічно, що мимоволі вселив

господареві довіру й симпатію.

Обмінявшись із ним мовчазними поглядами, самітник пішов у дальній кінець хатини

й відчинив прикомірок, доступ до якого прихований був дуже ретельно й, сказати б,

хитромудро. Із глибини темної скрині, що стояла усередині прикомірка, він витяг пиріг,

запечений у величезнім олов’янім тарелі. Цю страву він поставив на стіл, і гість, не гаючи

часу, своїм кинджалом розрізав скоринку, щоб ознайомитися з начинкою.

— Чи давно приходив сюди добрий лісничий? — запитав лицар у господаря,

проковтнувши кілька шматків цієї страви.

— Місяці два тому, — відповів самітник, не подумавши.

— Клянуся істинним Богом, — сказав лицар, — у твоїй хатині раз по раз наштовхуєшся

на дива! Я готовий заприсягтися, що тлустий олень, який править за начинку для цього

пирога, ще днями бігав у лісі.

Самітник зніяковів; він сидів із пригніченим виглядом, дивлячись, як швидко зникає

пиріг, на який гість накинувся з особливою старанністю. Після всього, що він наговорив

про свою помірність, йому було ніяково поласувати пирогом разом із гостем, хоча він би

теж охоче скуштував його.

— Я був у Палестині, сер паламар, — сказав лицар, враз припинивши їсти, —

і пригадую, що, за тамтешніми звичаями, кожен господар, пригощаючи гостя, повинен

сам брати участь у трапезі, щоб не подумали, що в їжі є отрута. Я, звісно, не хочу

запідозрити святу людину у віроломстві, однак буду дуже вдячний, якщо ти дотримаєшся

цього східного звичаю.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 207

— Щоб розсіяти ваші недоречні побоювання, сер лицар, я згодний цього разу

відступити від своїх правил, — відповів самітник, а позаякуті часи ще не користувалися

виделкою, він негайно занурив пальці у нутро пирога.

Коли в такий спосіб лід був зламаний і церемонії відкинуті убік, гість і господар почали

змагатися в тому, хто з них виявиться кращим їдцем; але хоч гість, імовірно, постився

довше, самітник з’їв набагато більше за нього.

— Святий паламарю, — сказав лицар, угамувавши голод, — я готовий закласти свого

коня проти цехіна, що той чесний лісничий, котрому ми зобов’язані цією відмінною

дичиною, залишив тут і сулію з вином, або барило канарського, або що-небудь таке, щоб

запити цей пречудовий пиріг. Звісно, це така дрібниця, що не могла втриматися в пам’яті

суворого самітника. Але я гадаю, що якщо ти гарненько пошукаєш у тій норі, то

переконаєшся, що я не помиляюся.

Замість відповіді самітник лише посміхнувся й витяг зі своєї скрині шкіряну сулію

місткістю з піввідра. Потім він приніс два великі келихи з буйволового рогу в срібній

оправі; думаючи, що тепер уже можна не соромитися, він налив їх по вінця і, сказавши за

звичаєм саксів: «Твоє здоров’я, сер Ледачий Лицар», — одним духом перехилив свій

келих.

— Твоє здоров’я, святий паламарю з Копменгерста, — відповів лицар і також осушив

свій келих.

— А чи знаєш, святий паламарю, — вів далі прибулець, — я ніяк не можу второпати,

чому це такий здоровенний хлоп’яга і майстер попоїсти, як ти, вирішив жити сам-один

у цій глушині. Як на мене, тобі куди більше пасувало б жити в замку, їсти масно, пити

міцно, а не харчуватися стручками та запивати їх водою, або жити з милості якогось там

лісничого… На твоєму місці я б знайшов собі і забаву, і їжу, полюючи на королівську

дичину. Чимало є добрих черід у цих лісах, і ніхто не помітить відсутності того оленя, що

піде на користь служителеві святого Дунстана.

— Сер Ледачий Лицарю, — відповів паламар, — це небезпечні слова, прошу, не

вимовляй їх. Я воістину самітник перед королем і законом. Якби я надумав ласувати

дичиною мого володаря, не минути б мені в’язниці, а можливо, якщо не врятує чернеча

ряса, — і шибениці.

— А все-таки, — сказав лицар, — на твоєму місці я виходив би у місячні ночі, коли

лісничі й вартові заваляться спати, і, бурмочучи молитви, нема-нема та й пускав би стрілу

в череду бурих оленів, що пасуться на зелених галявинах… Розвій мої сумніви, святий

паламарю: невже ти ніколи не займаєшся такими справами?

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 208

— Друже Ледарю, — відповів самітник, — ти знаєш про моє господарство все, що тобі

потрібно, і навіть більше того, на що заслуговує непроханий гість, який вдирається силою.

Повір мені, користуйся добром, що посилає тобі Бог, і не допитуйся, звідки що береться.

Наливай свою чару на здоров’я, але, будь ласкав, не став мені більше зухвалих питань. Бо

я тобі доведу, що, якби не моя добра воля, ти б не знайшов тут пристановища.

— Клянуся честю, це ще дужче розпалює мою цікавість! — сказав лицар.— Ти —

найтаємничіший самітник, якого мені доводилося зустрічати. Перш ніж ми розійдемося,

я хочу гарненько з тобою познайомитися. А щодо твоїх погроз, знай, свята людино, що

моє ремесло в тому й полягає, щоб вишукувати небезпеку всюди, де вона є.

— Сер Ледачий Лицарю, п’ю за твоє здоров’я, — сказав самітник.— Я високо ціную

твою доблесть, але досить низької думки про твою скромність. Якщо хочеш поборотися зі

мною рівною зброєю, я тебе по-дружньому та з братньої любові так оброблю, що на цілих

дванадцять місяців відучу від гріха зайвої цікавості. Лицар випив із ним і попросив

призначити вид зброї.

— Та немає такої зброї, починаючи від ножиць Даліли та копійчаного цвяха Яелі й аж

до меча Голіафа, — відповів самітник, — з якою я був би тобі до снаги… Але якщо вже ти

доручаєш мені вибір зброї, що ти скажеш, друже мій, про такі дрібнички?

З цими словами він відімкнув інший прикомірок і витягнув звідти два палаші та два

щити, які зазвичай носили йомени. Лицар, який стежив за його рухами, помітив у цьому

другому потайному прикомірку два чи три відмінні луки, арбалет, зв’язку прицілів для

нього й шість сагайдаків зі стрілами. Між іншими предметами, що далеко не личать для

осіб духовного звання, у глибині темного прикомірка впала йому в око арфа.

— Ну, брате паламарю, обіцяю тобі, що більше не чіплятимусь з образливими

запитаннями, — сказав лицар.— Те, що я бачу в цій шафі, дає відповіді на них. Крім того,

я помітив там одну річ, — тут він нахилився й сам витяг арфу, — на якій змагатимуся

з тобою набагато охочіше, ніж на мечах.

— Мабуть, сер лицар, — сказав самітник, — що тебе недаремне прозвали Ледарем.

Зізнаюся, ти здаєшся мені дуже підозрілим чолов’ягою. Проте ти — мій гість, і я не

випробовуватиму твою мужність інакше, як за твоїм власним бажанням. Сідай, наповни

свій келих, будемо пити, співати й веселитися. Коли знаєш гарну пісню, завжди будеш

приємним гостем у Копменгерсті, поки я є настоятелем при каплиці святого Дунстана,

а це, Бог дасть, протриває доти, поки замість сірої ряси не покриють мене зеленим дерном.

Ну, чого ж ти не п’єш? Наливай чару повніше, тому що цю арфу тепер не швидко

настроїш. А ніщо так не прочищає голос і не загострює слух, як чара доброго вина. Що ж

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 209

до мене, я люблю, щоб винце пробрало мене до кінчиків пальців; отоді я можу спритно

перебирати струни.