Хронологія розвитку держави

Протягом довгого часу свого існування держава, яку прийнято називати Київською Руссю (хоча її громадяни називали її просто Русь) пройшла три історичні етапи:

Етап становлення державності (ІХ – Х ст.)

Протягом цього часу сформувались кордони Русі, встановились стосунки з сусідами, було встановлено основні принципи державного правління, підкорено владі Києва більшість сусідніх слов’янських та неслов’янських племен. Завдяки об’єднанню Києва з Новгородом в ІХ ст. повністю під контролем Русі опинився торгівельний шлях із Північної Європи в Візантію і далі на Схід. Закріпилась при владі правляча династія Рюриковичів. Почався процес налагодження мирних стосунків з Візантією, який йшов в обопільному напрямку – з одного боку, Русь намагалась змусити Візантію визнати себе як рівноправного партнера, з іншого – Візантія намагалась підкорити Русь своїм політичним інтересам. Князі Русі діяли переважно військовою силою, імператори Візантії – культурними та політичними впливами. Ця боротьби позначилась і походами Олега та Ігоря на Константинополь, і хрещенням Ольги, і спробою Святослава опанувати Західне й Східне Причорномор’я, тим самим позбавивши Візантію найголовніших важелів її впливу на Русь.

Окрім Візантії, важливе місце в історії Русі займали в цей час стосунки з Хазарією, Європою та кочовими народами Степу. Хазарія – східний сусід Русі – протягом VII-X ст. відігравала важливу роль в європейській політиці, будучи транзитним торгівельним шляхом із Європи в Азію. Вона являла собою складний конгломерат державних та напівдержавних утворень та підкорених правлячій династії племен, що проживали на великій території між Волгою і Доном з виходом до Каспійського та Чорного морів. Правила цією державою тюркська династія, населення було різноетнічним, включаючи мадярів, слов’ян, болгар, євреїв, готів тощо. Такою ж строкатою була й релігійна ситуація: в Хазарії мирно співіснували християнство, іслам та іудаїзм. Головним джерелом міжнародного впливу Хазарії була активна торгівля, яку вели купці вздовж водних торгівельних шляхів із Європи в Азію. Традиційним союзником Хазарії була Візантія, а суперником – араби. Деякі слов’янські племена, які згодом увійшли до складу Русі, були данниками Хазарії, добре відомим хазарським купцям був Київ. Вплив Хазарії на формування державності Русі був значним, і суперництво між цими державами було теж запеклим. Результатом цього став розгром Хазарії в середині ІХ ст. київським князем Святославом Ігоревичем. Це відкрило Русі торгівельні шляхи та можливості для колонізації східних земель, на яких згодом утвориться Росія. З іншого боку, загибель Хазарії відрила шлях на Русь степовим племенам-завойовникам.

Причорноморські степи, будучи західною околицею Великого Степу – безмежної території від Монголії до Дунаю – протягом існування Київської Русі заселялись тюркським племенами, які поступово формували тут власну цивілізацію і були господарями Причорномор’я й Криму до кінця XVIII ст. саме впливом тюркських народів та держав на слов’янські етноси Русі багато в чому визначається культурна специфіка українців. Перший з цих народів – печеніги – з’явився на кордонах Русі за правління князя Ігоря в 915 р. Протягом наступного століття Русь воювала з печенігами постійно, багато разів вони доходили до Києва, саме від них загинув князь Святослав у 972 р. Будучи розгромлені Ярославом Мудрим у 1036 р., печеніги залишили причорноморські степи остаточно.

Однак на місце печенігів прийшли половці – кипчаки. З Руссю у них були стосунки не лише військові, а й союзницькі. Проживаючи на землях Південної Русі з дозволу Київського князя, вони були самостійним державним утворенням, мали власну яскраву культуру. Поступово постійне сусідство призводило до зближення Русі й половецького Степу. Хоча війни були безперервними, але досить частими були й міжетнічні шлюби, активно йшла торгівля, культурний обмін. Поступово йшла християнізація половців. Так, князь Ігор Святославич, оспіваний в «Слові о полку Ігоревім», був сином та онуком половецьких князівен, а свого сина одружив на доньці половецького князя Кончака, від якого зазнав поразки у 1185 р., що стало сюжетом «Слова». Після приходу монголів половці були поглинуті їхньою державою та увійшли до складу Золотої Орди. На землях сучасної України Хазарія та половецький степ займали територію сучасного Приазов’я та Причорномор’я, а також Донеччину та південну Харківщину.

Європейські впливи цього періоду не були такими значними. Середина ІХ ст. була для Європи досить складним періодом, коли після смерті Карла Великого його сини розділили його імперію між собою на три частини, заклавши початок формування національних європейських держав. Суперечками між спадкоємцями Карла скористались завойовники-вікінги, чиї напади на європейські міста в цей час були найбільш зухвалими. Друга половина ІХ ст. позначена також вторгненнями в Європу візантійців на півдні та арабів на південному заході, на початку Х ст. прийшли мадяри. На цьому тлі володіння каролінгів подрібнюються, зміцнюються місцеві династії, зростає значення кінного лицарства, утворюючи те, що ми називаємо «феодалізмом» - тобто спадковою власністю на землю, закріпленою за військовим станом на умовах збройної служби. Іншими словами, за часів Аскольда, Олега та Ігоря європейські володарі не мають інтересу до Русі, і її міжнародні контакти обмежуються Візантією, Болгарією та Хазарією. Проте перемога над мадярами, здобута у 955 р. германськими князями на чолі з Оттоном Саксонським, мала певні наслідки і для Русі. З одного боку, розгромлені мадяри, осівши на рівнинах сучасної Угорщини, стали ніби живим кордоном між південними та західними слов’янами, відрізавши сербів і болгар від впливу Західної Європи та віддавши їх беззастережно під вплив Візантії. З іншого боку, об’єднання германських князівств під владою одного правителя зробило германських імператорів наймогутнішими володарями Європи цього часу, і вибудовуючи свої держави, вони звертають увагу на схід. Саме на цей час припадають перші писемно засвідчені контакти княгині Ольги з германським імператором Оттоном І. Згодом, через сто років, представники князівської династії Рюриковичів через систему династичних шлюбів увійдуть до європейських королівських родин, а Русь займе належне місце в європейській політиці.

Якщо говорити про найголовніші досягнення першого періоду існування Київської Русі, то це формування її території та укріплення влади київських князів над сусідніми слов’янськими та неслов’янськими племенами. Владу Києва визнали сусідні древляни, уличі, радимичі, кривичі та сіверяни. До складу Русі ввійшли на правах федеративних утворень Новгородське, Полоцьке та Смоленське князівства. З часів Аскольда Русь почала укладати угоди з Візантією про торгівлю, тим самим добившись певного міжнародного визнання. Ці договори укладались Аскольдом у 860 р., Олегом у 907 р., Ігорем у 944 р. За Ольги (945-962 рр.) вперше закріплюються основи державного права, поки що неписаного. Святослав (962-972 рр.) починає формувати князівську адміністрацію, замінюючи племінні князівські династії своїми синами. За правління Святослава відбувається і перша спроба заявити свої претензії на те місце, яке належало Візантії. Розгромивши Хазарію та отримавши вихід до східного узбережжя Чорного моря, Святослав йде походом на Болгарію, спочатку як союзник візантійського імператора, але потім заявляє про своє бажання залишити за собою болгарські землі і перенести на Дунай свою столицю, таким чином отримавши вплив на всю причорноморську торгівлю і політику. Ця спроба, хоча й невдала, свідчила про військову силу Русі та її політичні амбіції. В руслі поширення візантійської культури, яка має в цей час могутній вплив на Русь, відбувається поступова християнізація східних слов’ян. Так, є свідчення про хрещення Аскольда, літописи повідомляють про наявність у Києві та інших містах Русі християн, незаперечним є факт хрещення Ольги в Константинополі. Тобто держава зростає, формується на власному слов’янському ґрунті, але під значними впливами з боку варягів, хазар і, головним чином, Візантії.

Для сучасності цей період значимий тим, що саме в ці століття Русь зародилась як держава, тобто цей час є першопочатком власне слов’янської історії державності. Відповідно «національна приналежність» Русі є предметом запеклих суперечок, які точаться не стільки довкола історії, скільки довкола політики. Історики погоджуються з тим фактом, що формування державності Русі, як і всіх інших держав, було тривалим процесом і відбувалось під складними впливами багатьох факторів. Однак політики намагаються штучно «причепити» Русь до сучасних держав, тим самим підкріплюючи власні ідеології. Відповідно варязький або хазарський вплив на формування державності у східних слов’ян або занадто перебільшується, або заперечується взагалі. Між російськими та українськими публіцистами на історичну тематику точаться суперечки, що ж було початком Русі – Київ чи Новгород. На доказ будь-якої, навіть найекзотичнішої політичної концепції можна «насмикати» історичних фактів, однак сумлінний науковець розглядає будь-який історичний процес в системі всіх взаємовпливів і з врахуванням логіки попереднього розвитку подій.

Етап піднесення й розквіту централізованої держави (ХІ – перша половина ХІІ ст.)

Період правління Володимира Великого (978-1015 рр.), Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), його синів Ізяслава, Святослава й Всеволода (1054-1093 рр.), Святополка Ізяславича (1093-1113 рр.) та Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) Русь як централізована держава переживає значне піднесення. В цей час відбулось перетворення ранньофеодальної монархії, якою була Русь за правління перших князів, на імперію візантійського типу. Сформувалась обширна територія, встановились стосунки з оточуючим світом, було кодифіковано право, створено систему землеволодіння за зразком Візантії, сформовано армію, запроваджено грошову систему, але найголовніше – прийнято на державному рівні християнство.

Сформована зусиллями декількох поколінь велика держава потребувала остаточного об’єднання та власної ідеології. Це могла забезпечити лише церква, завдяки якій відбувався перехід від родової свідомості до індивідуальної, а об’єднання індивідуумів відбувалось вже в рамках держави. На той час християнізація Європи відбувалась вже близько тисячі років, і суперниками в процесі залучення язичників до християнської віри виступали Рим та Константинополь. Завдяки цьому варварські народи втягувались в орбіту греко-римської цивілізації та ставали частиною велетенського культурного простору.

Землі слов’ян сприймали християнство переважно з Візантії, оскільки саме візантійська економіко-політична система була провідною в цьому ареалі. Русь хрестилась досить довго – від першого Аскольдового хрещення до остаточного Володимирового минуло майже 100 років. Протягом цього часу декілька поколінь призвичаювались жити в культурній системі греко-візантійського зразка. За цим зразком формувались світогляд, система цінностей, освіта, мистецтво, які були спільними для всього суспільства й заклали підґрунтя для подальшого культурного розвитку.

Охрещена в 988 р. Русь отримала писемність та освіту, сформовану у Моравії братами Кирилом та Мефодієм на основі грецького письма. Звідти ж, з Візантії, прийшли богослужбові, історичні, філософські тексти, зразки іконопису та церковного будівництва. На відміну від Європи, де освіта була перевагою лише окремих представників духовного сану, у Візантії освіченість вважалась християнською чеснотою і здобути її було бажаним для кожного. Відповідно писемність на Русі була порівняно широко розповсюджена серед усіх верств населення, крім селян.

Так само за візантійським зразком будувалась держава. Починаючи з Ярослава Мудрого князі Русі мріяли про таку ж державу, як у візантійських імператорів. В цій державі влада належала князям-самодержцям, а земля як головне матеріальне благо дарувалась за службу. Київ був не просто столицею, а священним містом, звідки поширилось хрещення. В текстах київських книжників всіляко підкреслюється подібність Києва до Константинополя, а головний храм Русі – Софія Київська – є своєрідним суперником Софійського собору в Константинополі.

Візантія протягом другої половини ІХ – першої половини ХІ ст. під правлінням Македонської династії переживає один із своїх найвищих злетів. Її політична та економічна могутність супроводжується яскравим сплеском культури, який часто називають «македонським ренесансом». Водночас саме в ці століття розпочинається боротьба Болгарії та Русі за визволення з-під візантійського впливу та свою політичну й культурну самостійність. Стосовно Болгарії ці століття позначені безперервними війнами між Візантією та Болгарією. Русь же воювала з Візантією більше політичним та культурним впливом та зближенням з Західною Європою. Саме в цьому контексті відбувається висвячення Київським митрополитом Іларіона без згоди з Константинопольським патріархом, будівництво Святої Софії та перетворення Печерського монастиря на центр християнської культури, створення київськими книжниками концепції Русі як незалежної християнської цивілізації та проголошення Володимира Великого новим Костянтином. Найбільше в напрямку утвердження самостійності від Візантії в культурному плані було зроблено Ярославом Мудрим, який активно поєднував політичні та культурні засоби задля звільнення Русі з-під візантійського впливу. З кінця ХІ ст. Візантія входить в період затяжної кризи, що дає можливість Русі зміцнити свій міжнародний авторитет та утвердити культурну незалежність.

Стосунки з Європою в цей час визначаються тим, що протягом Х ст. приймають хрещення сусідні з Руссю слов’янські держави – Болгарія, Чехія, Польща, а також Угорщина. При цьому всі вони є своєрідною ареною боротьби між Константинопольською та Римською церквами. Поряд із культурним йде політичний вплив, що логічно штовхає слов’ян до союзництва між собою. Крім цього, занепад Візантії сприяє зміцненню могутності слов’янських держав та Угорщини. Якщо в Угорщині, Чехії та Польщі врешті-решт перемогла західна церква, то Русь, Сербія і Болгарія залишились в лоні східної. Після розколу 1054 р. це мало особливе значення, оскільки відірвало ці держави від впливу римського папського престолу. Внаслідок цього на Русі змогла утвердитись візантійська традиція самодержавства, коли світський правитель мав абсолютну повноту влади. Це принципово відрізнялось від традицій державності Європи, де влада монарха була значно обмежена крупними феодалами та церквою. Тому, хоча дипломатичні й торгівельні стосунки між Руссю та Європою були активними, значного зближення не помічалось.

Традиційно Русь підтримувала тісні стосунки з Скандинавією, варяги в якості найманих воїнів, бояр та родичів князів згадуються в літописах досить часто. Дружиною Ярослава Мудрого була шведська принцеса, а свою дочку Єлизавету він віддав за норвезького короля. Ще більш активними були стосунки з Волзькою Булгарією, через яку до Києва і далі в Європу йшов славнозвісний Шовковий шлях із Китаю та Персії. Важливе місце займала торгівля з Дунайською Болгарією, відбувались також і активні культурні контакти – саме через посередництво Болгарії Русь отримала перекладене слов’янською мовою Святе Письмо. Загальновідомі династичні шлюби, що пов’язували династію Рюриковичів із європейськими королівськими родинами. Наслідком цього був певний політичний вплив з боку Європи та періодично пряме втручання європейських монархів у справи Русі.

Найтіснішими вже з часів Ярослава Мудрого були контакти з Польщею. Король Польщі Болеслав Хоробрий брав активну участь у боротьбі між синами Володимира Великого за великокнязівський престол. Ярослав неодноразово надавав допомогу його спадкоємцям, коли після смерті Болеслава виник династичний конфлікт у Польщі (ці конфлікти опосередковано сприяли поверненню під владу Русі порубіжних з Польщею Червенських міст та Белзького князівства). Згодом Ярослав надав підтримку у відновленні єдиновладдя королю Казимиру, скріпивши цей союз шлюбом короля із сестрою Ярослава Добронігою (Марією). Активна військова підтримка князя Ізяслава Святославича польським королем Болеславом ІІ Хоробрим, дала можливість Ізяславу двічі, у 1069 р. та у 1076 р., повернути собі київський престол, відібраний братами. Його племінниця Євпраксія Всеволодівна, дочка Всеволода Ярославича, була дружиною германського імператора Генріха IV, а сам Всеволод взяв собі за дружину онучку візантійського імператора з роду Мономахів. Династичні шлюби свідчать про активні політичні контакти. Значною є також торгівля між європейськими країнами та Руссю. При цьому, якщо для Київщини, Переяславщини та Чернігівщини більш вагомим є політичний фактор половецького степу, то для Полоцької, Волинської, Галицької земель вже з середини ХІ ст. постійна участь у європейських політичних процесах, війнах, торгівлі та культурному обміні є звичною, а з середини ХІІ ст. контакти з Чехією, Угорщиною та Польщею стають для західних князівств Русі значно важливішими за стосунки з Києвом.

Головним наслідком всіх процесів, що відбувались протягом періоду централізованої державності, є прийняття Руссю християнства на державному рівні. Це, в свою чергу, визначило культурну орієнтацію на візантійський світ, спричинило активні культурні контакти з Візантією та боротьбу за самостійність від неї. Ця боротьба підштовхнула Русь до тіснішої інтеграції з Європою та формування власної державної ідеології, у якій використовувались як візантійські зразки, так і власні східнослов’янські етнічні традиції.

На сьогоднішній день саме період централізованої державності ототожнюється з Руссю у публіцистичному та політичному дискурсі. Русь часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого сприймається як певний еталон, найвищий момент злету державності. Володимирове хрещення перетворилось на символічний акт творення духовної матриці православ’я, яке є основою для всього подальшого культурного розвитку. Проте насправді це був лише закономірний етап процесу розвитку держави, який пережили всі європейські народи. Розпад централізованої монархії не означав занепаду державності, а лише перехід до її наступної, більш відповідної вимогам часу форми. Політична еліта Русі зробила вибір на користь європейських, а не візантійських форм організації держави. Вже сини Ярослава Мудрого поділили між собою землі Русі, а наприкінці ХІ ст. на Любецькому з’їзді князів було затверджено принцип «вотчини», тобто спадкового володіння землями. Це фактично закріпило на Русі систему феодального землеволодіння, поширену в більшості європейських країн, що зазвичай призводило в результаті до боротьби знаті за політичну незалежність та федералізацію держави. Так само, хоча й з деякими відмінностями, відбулося і на Русі.

Період політичної роздрібненості (друга половина ХІІ – ХІІІ ст.)

В середині ХІ ст. розпочинається могутня експансія турок-сельджуків, і свій перший удар вони наносять Візантії. Незважаючи на певні періоди спокою і навіть військові успіхи та культурні здобутки, протягом ХІІ ст. Візантія поступово слабшає та занепадає. Разом з нею занепадає «шлях із варяг в греки», який забезпечував виключне значення Києва як торгівельного центру. Водночас з кінця ХІ ст. в Європі розпочинається період хрестових походів, внаслідок одного з них у 1204 р. лицарями-хрестоносцями було взято Константинополь. Це означало остаточну втрату Візантією політичного впливу в східноєвропейському регіоні та перехід цивілізаційної ініціативи до Західної Європи. Вона протягом ХІІ-ХIV ст. переживає бурхливий розвиток торгівлі й ремесла, зростання кількості міст та їх населення. Торгівельні шляхи між європейськими містами стають значно важливішими, ніж торгівля зі Сходом, а той східний напрямок, який ще зберігає своє значення, пролягає тепер через італійські портові міста, а не через Київ. Наслідком цього стає поступовий занепад Києва та піднесення тих регіонів Русі, які могли використати європейську торгівлю в своїх інтересах.

В цей час набувають сили відцентрові процеси, і єдина колись держава перетворюється на федерацію самостійних князівств. Причин цьому багато – і великі розміри території, і складність системи успадкування влади, і економічні та політичні процеси, що підштовхували до тісніших стосунків з сусідами та самостійності від Києва. Проте найголовніша причина – сприйняття князями своїх князівств як власності, закріплене рішенням Любецького з’їзду 1097 р. Право спадкового володіння-вотчини в сукупності із розвитком боярського феодального землеволодіння призводило до все більш міцного прикріплення князівських династій до певних земель. Русь в свідомості своїх громадян і правителів продовжувала залишатись єдиним державним організмом, однак влада київського князя обмежувалась наявністю у нього сильних опонентів в особі удільних князів. В разі потреби організовувались з’їзди князів, на яких вирішувались важливі питання управління державою. Особливо сильно впливали ці з’їзди на політику держави протягом другої половини ХІІ ст., згодом вони починають скликатись все рідше, оскільки справи власних уділів займають всю увагу й сили князів.

В контексті різноманітних політичних та культурних впливів Русь сформувала власний варіант державності, в якому поєднувались як риси візантійські, так і європейські. Так, головною ознакою правових відносин в середньовічній державі є спосіб володіння землею. В законодавстві Русі поєднувались візантійські принципи володіння землею як винагороди за виконання певних державних функцій із європейським правом спадкової власності – «вотчини». Вся держава була у колективному володінні князівського роду Рюриковичів, де кожний князь тримав певну частину території залежно від свого старшинства, а найстарший був великим Київським князем. Зміна верховного правителя мала наслідком зміни володарів в кожному князівстві, проте головний принцип роду Рюриковичів як носіїв державної влади не змінювався. Такий спосіб державного управління був близьким до візантійського. Одночасно деякі території, спочатку невеликі, а згодом все більші, переходили в ранг вотчин – спадкових володінь окремих князівських династій розгалуженого роду Рюрикових спадкоємців. Вони за своїм правовим статусом були близькими до європейського алоду – невідчужуваної власності феодала. Для Русі також важливою була політична роль міської громади, воля якої висловлювалась у рішеннях зборів усіх вільних громадян – віча. В різних містах віче мало різну силу, проте поєднання ролі впливових боярських родин із активними громадянами міста часто мало вирішальне політичне значення, визначаючи навіть, хто має посісти великокнязівський стіл (так прийшов до влади Володимир Мономах, згодом його син Мстислав Великий, а могутність галицьких бояр та новгородського віча взагалі була більшою за князівську владу).

Фактично замість однієї централізованої держави на території східних слов’ян виникло кілька пов’язаних між собою політичних центрів, деякі з яких можна вважати повноцінними суверенними державами, а деякі мали лише певні ознаки державності. Саме ці політичні центри стали осередками етнічної консолідації майбутніх східнослов’янських етносів – українців, білорусів та росіян. На землях, де відбувалось становлення українського етносу, сформувались декілька самостійних князівств – Галицьке й Волинське, об’єднані згодом в одну державу, Чернігівське, Київське та Переяславське. Ростиславичі Галицькі, Ольговичі Чернігівські, Мономаховичі Волинські та Переяславські стають провідними суб’єктами внутрішньої та зовнішньої політики східнослов’янських земель. Укладаючи між собою угоди, вступаючи в конфлікти та війни, в якості союзників вони части залучають сусідніх володарів. Так, вірним союзником Ольговичів був польський король, а Мономаховичів – угорський (обидва союзи були скріплені династичними шлюбами). Крім того, князі активно залучали до своїх політичних комбінацій південних сусідів – половців. Важливе значення мала і точка зору міських громад – протягом цього періоду літописці часто відзначають відмови киян, новгородців, переяславців, галичан тощо воювати за того князя, який їх не задовольняв.

Всі ці складні обставини, поєднуючись із економічними, зовнішньополітичними та культурними впливами, поступово створили декілька відмінних політичних ідентичностей, що включали специфіку культури, економічний та політичний суверенітет, особливості політико-правової системи. Усвідомлення себе громадянами певної «землі» ще не можна ототожнювати із національною самосвідомістю, національні держави з’являться значно пізніше. В ХІІ-ХІІІ ст. закладається скоріше підґрунтя історичної пам’яті, в якій є як спільне, так і відмінне для окремих частин майбутньої України.