💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Культурно-просвітницький рух.Валуєвський циркуляр, Емський указ.

Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення стали висувати вже й суспільно-політичні вимоги. Головними з них були:
• ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків;
• установлення демократично-республіканської форми правління;
• здобуття державної незалежності України.
Тарас Шевченко
Визнаним національним пророком та ідейним натхненником нової генерації борців за Україну, її державне відродження став полум'яний патріот українського народу Тарас Шевченко. Поява наприкінці 30-х pp. XIX ст. такої постаті ознаменувала початок нового — соціально-політичного — етапу розвитку національно-визвольного руху в Україні.
Для українського відродження, як зазначає М. Грушевський, швидка поява (лише через 40 років після перших кроків народної літератури) такого геніального поета, як Т. Шевченко, була великим щастям. З народженням Великого Кобзаря українська література вже не потребувала ніяких рекомендацій для свого повноцінного існування та розвитку. Багатогранний талант Т. Шевченка давав їй повне виправдання в очах тих, кому таке виправдання було потрібне, і забезпечував міцне підґрунтя не лише народній літературі, а й українському відродженню в цілому.
У радянському шевченкознавстві при характеристиці Тараса Шевченка головна увага, як правило, акцентувалася на його ставленні до кріпацтва, народу, підкреслювалися братолюбство, слов'янофільство, український патріотизм. Водночас у дослідженнях тієї епохи замовчувався важливий аспект творчості великого поета, коли він виступав як пророк самостійної України. Замовчувалося і його ставлення до Росії як держави.Українські дослідники творчості Кобзаря підкреслювали насамперед його національно-політичні погляди, що найяскравіше простежувалися в таких творах поета, як «Гайдамаки», «Гамалія», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт». Саме ці вірші та поеми Т. Шевченка, де він тужить за героїчним минулим, просякнуті активним революційним романтизмом.
Найбільша трагедія українського народу, на думку Тараса Шевченка, полягала не в тому, що народ потрапив у неволю, а в тому, що він змирився з нею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле і навіть допомагаючи сусідові «припати» себе. З позицій цього героїчного минулого поет і закликав до боротьби за волю та визволення України.
Т. Шевченко активно виступав за об'єднання слов'ян, проте він ненавидів самодержавну Росію як демократ, що вбачав у царях головних винуватців закріпачення українських селян; як федераліст, що ненавидів централізм; як політичний радикал та республіканець, що був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив, що не лише російський уряд, а й російська суспільність допускає знищення української національної самостійності, державності, культури.
Поезія Т. Шевченка мала для українського народу, безперечно, епохальне значення. Вона сприяла:
• формуванню нації з темної етнографічної маси;
• розбила назавжди можливість існування українського руху як «южнорусского» провінціоналізму.
Кирило-Мефодіївське братство
На початку 40-х pp. XIX ст. центром українського національно-виз-вольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження в поляків, чехів, хорватів, сербів, болгар, словаків та словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».
У 1846 році гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до ЗО років — усього 12 осіб.
Цілком природно, що такий склад гуртка відбився й на його ідеологічних засадах. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся Слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...».
Організаторами товариства виступили найактивніші представники київської молоді: професор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.
Т. Шевченко критично ставився до поміркованої ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.
Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах — «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього державного утворення.
У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності всіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство...». Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.
У статуті братства містилося й таке досить радикальне положення: «Товариство буде дбати зарані про викорінення рабства і будь-якого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного товариства декабристів. Основні положення статуту перекликалися й з програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян — обстоювалося народне правління, рівність громадян, «загальний слов'янський собор з представників усіх племен» тощо.
Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була багатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та інших навчальних закладах Києва.
Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу студента О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка — людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...під суворим наглядом і забороною писати й малювати».
Створення братства було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який уважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.
Розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-виз-вольного руху в Україні. Після смерті Миколи І і деяких політичних послаблень з боку його наступника Олександра II поступово активізувалася діяльність українських національно-демократичних сил. Після царської амністії 1855 року повернулися із заслання керівники Кирило-Мефодіївського братства Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, до яких згодом приєднався й Тарас Шевченко. Місцем свого постійного перебування й наступної діяльності вони обирають Санкт-Петербург, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції.
Українська громада
Столиця Російської імперії фактично стала одним з головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження XIX - початку XX ст. Саме тут була заснована так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднувала невелику кількість свідомих українців. На відміну від братчиків, громадівці проводили свою діяльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-просвітницькому, легальному напрямку. Вони відмовилися від широких, неосяжних політичних планів і мрій, зосередивши головну увагу на актуальних та першорядних завданнях. Одним з таких завдань було збереження й подальший розвиток молодої української національної культури.
З ініціативи П. Куліша громадівці налагодили в Петербурзі видавництво українських книжок. Саме тут друкувалися антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті молодої української письменниці М. Вілінської (Марка Вовчка), твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Куліша, нотні записи українських пісень. На початку 1861 року, завдяки зусиллям В. Білозерського, вийшов український щомісячник «Основа», засновниками якого були заможні українці Василь Тарновський і Григорій Ґалаґан.
Протягом короткого періоду свого існування «Основа» виступала засобом спілкування, збуджувачем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій Російській імперії. В «Основі» з'являється низка статей, присвячених першорядним ідеологічним проблемам. Тут була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури. На сторінках «Основи» відомий український філолог Павло Митецький виступив проти великодержавної, відверто антиукраїнської концепції російського академіка Михайла Погодіна, який намагався обґрунтувати думку про виключно російську добу Київської Русі, до якої українці нібито не причетні узагалі. Відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що його культурні традиції не переривалися в усі часи, а риси української мови наявні ще в писемних джерелах ХІІ-ХШ ст.
Розвиваючи традиції своїх попередників-братчиків, громадівці 60-х pp. намагалися поєднати національну ідею з народними прагненнями. Проте їхнє ставлення до народних мас зазнало певних змін. Нова генерація української патріотичної інтелігенції, на відміну від кирило-мефодіївців, чітко усвідомлювала надзвичайну важливість і значимість соціальних питань, бачила перед собою реальне українське село з його бідами й болями. Тому громадівці цілком свідомо, з конкретними цілями йшли в народ, щоб допомогти йому вийти з того тяжкого й принизливого становища, у якому він перебував. Громадівський рух в Україні
Після скасування кріпацтва в 1861 році та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ українська народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в народних масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою стали виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції. Чітких програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Усіх їх єднала національна українська ідея на демократичних засадах. Громади опікувалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь в організації та роботі недільних шкіл, збирали й публікували збірки усної народної творчості, видавали українські книжки та підручники.
В Україні однією з перших з'явилася така громада в Київському університеті на основі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського хлоп — селянин), що об'єднував незначну частину польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Провідним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович — випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму.
В. Антонович був твердо переконаний, що українському народові чужі прагнення польської радикально налаштованої інтелігенції, спрямовані на відновлення шляхетської державності, що український народ має право на власне національне й державне відродження.
Головною метою своєї діяльності «хлопомани» вважали:
• ліквідацію царизму та кріпацтва;
• встановлення демократичної республіки на основі добровільного й рівноправного співжиття росіян, українців, поляків.
Утілення в життя цих задумів вони вирішили розпочати з поширення знань серед українських селян, з піднесення їхньої національної самосвідомості. Регулярно відвідуючи села для просвітницької роботи, вони, як правило, вдягали бідний селянський одяг, дотримувалися народних традицій і звичаїв, говорили виключно українською народною мовою. Для декого з них ці подорожі на село завершилися арештом і слідчою справою. Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції.
Наприкінці 1860 - на початку 1861 року гурток київських «хлопоманів» з ініціативи його учасників припинив своє існування й згодом трансформувався в таємне товариство — «Українську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київського університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени новоствореної громади зосереджували свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській та просвітницькій діяльності в недільних школах.
Заохочені прикладом киян молоді інтелігенти Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси також заснували свої громади, значно розширили мережу недільних шкіл. Розвиваючи традиції «хлопоманів», члени українських громад звернули свої погляди до села, народних звичаїв та традицій. Вони з головою поринули в історію, створивши справжній культ українського козацтва. Проте об'єктом їхньої ідеалізації були не гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, які, на їхню думку, символізували заповітні мрії та прагнення народних мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та шанування всього українського дістало назву українофільства.
З кожним роком громадівський рух поступово міцнів, ставав організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників була обрана рада — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До її складу увійшли такі видатні представники тогочасної української інтелектуальної еліти, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф П. Чубинський.
Однак навіть легальна культурно-просвітницька діяльність українських громад викликала невдоволення російських урядових кіл. З України до Петербурга постійно надходили повідомлення царської охранки, у яких наголошувалося, що громадівці прагнуть звільнення України і, навчаючи простий народ грамоти, водночас намагаються «прищепити йому думку про колишню славу Малоросії і переваги свободи». Комісія в справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї».
Щоб запобігти зростанню українського національного руху, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев своїм циркуляром (липень 1863 року) заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Відразу після появи цього урядового акта, що був названий Валуєвським циркуляром, громади розпустили, а бага-тьох їх членів заслали в різні регіони Російської імперії.
Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. З ініціативи В. Антоновича в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої увійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін.
Назву «Стара громада» організація прибрала для того, щоб відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських громад. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну українську інтелектуальну еліту, що у своїй практичній роботі утримувалася від політичної діяльності й віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам.
Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням у 1873 році в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору. Громадівці придбали газету «Киевский телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії. Щоб уникнути офіційної заборони на українські видання, члени «Старої громади» Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олександр Кониський налагодили міцні зв'язки з українцями в Галичині, активно поширюючи там серед своїх однодумців ідеї та погляди, заборонені російським царизмом.
Активізація українського національно-визвольного руху була не до вподоби царському самодержавству. Воно розпочало черговий наступ проти всього українського. 1876 року Олександр II своїм так званим Емським указом заборонив не тільки видання, а й увезення в Україну україномовної літератури. Крім того, заборонялося користуватися українською мовою на сцені, викладати в початкових школах будь-які навчальні дисципліни.
Розкол у середовищі українофілів
Загроза жорстокої розправи царату спровокувала в середовищі українофілів суперечки щодо цілей, тактики и навіть основних засад, на яких тримався український національно-визвольний рух. Відверто занепадницькі думки з цього приводу висловлювали П. Куліш та М. Костомаров, які вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю й слухняно підкоритися політиці російського царизму. Такі провідні українофіли, як В. Антонович і П. Житецький, проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Вони наголошували, що можна одночасно бути відданим і своїй, «вужчій», українській батьківщині, й «широкому» всеросійському суспільству.
На відміну від своїх колишніх лідерів, такі молоді борці за національну ідею, як Б. Грінченко, О. Кониський та М. Драгоманов залишилися послідовними патріотами-українцями й усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.
В умовах фактичного організаційного розколу «Старої громади» та ідейних хитань потрібні були нові передові ідеї, нова тактика й стратегія боротьби проти самодержавства, за національне визволення й самовизначення українського народу.
Практичне розв'язання цих невідкладних і складних завдань узяла на себе нова генерація молодих патріотичних сил України, найяскравішим представником якої був Михайло Драгоманов.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.
Українські марксисти, як і російські, перебільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впливом ідей М. Драгоманова і західноєвропейської соціал-демократії стала поступово схилятися до радикалізму, відмежовуючись від українофілів, які й далі плекали культурницьку діяльність.
Радикально налаштовані члени громад 70-80-х pp., об'єднавшись у так звані молоді громади, не обмежувалися пропагандою любові до українського народу, шануванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. Молоді громадівці намагалися перенести національне питання з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче виборювали право свого народу на незалежне від Російської імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймалися революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських революційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, у кращому випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в межах федеративної Російської держави.
Незважаючи на вкрай несприятливі умови, у яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині XIX ст. (циркуляри про заборону української мови та видання українських книжок, переслідування українських гуртків та організацій, насильницька росіянізація (русифікація) краю тощо), в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофільського річища», повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме ця генерація українських патріотичних сил і заклала міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.
Братство тарасівців
Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було Братство тарасівців — нелегальна студентська організація, створена в Каневі в 1891 році. її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами — відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.
У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була складена програма Братства тарасівців. Пункти програми свідчать про її самостійницьку державну спрямованість.
Програму товариства істотно доповнює й інший документ, що вийшов з його середовища — «Декларація віри молодих українців». Опублікована 1893 року у львівській газеті «Правда», пройнята наступальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати справжньою українською інтелігенцією. Політичне кредо тарасівців проголошувало Російську імперію окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українців і далі поневолює їх. На думку авторів документа, справедливе розв'язання соціальних питань можливе лише за умови утворення незалежної Української держави.
Ці політичні вимоги були кардинально протилежними соціальними настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції. Найактивніше політичну частину програми тарасівців підтримував Борис Грінченко, який своєю публіцистикою пропагував серед молоді національно-визвольні ідеї, сприяв формуванню в неї патріотичних почуттів.
Ідеї братства знайшли активну підтримку серед українського студентства. Майже в кожній студентській громаді були створені й активно діяли осередки тарасівців. Вони намагалися втілити в життя свої програмні положення насамперед засобами популяризації, використовуючи для цього літературні твори відповідного змісту, публіцистичні статті, що друкувалися в галицькій пресі українською мовою, а потім нелегально переправлялися на Наддніпрянську Україну.
У 1893 році тарасівці на своєму нелегальному з'їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студента юридичного факультету Харківського університету Миколи Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Проте до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 року поліція довідалася, що члени харківської «Молодої громади» одержали з-за кордону заборонену літературу. Агенти царської охранки зробили обшук, після якого заарештували близько 20 осіб, серед них були І. Липа, М. Базькевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув'язнення тарасівців висилали до сіл.
Розкол в українському національно-визвольному русі
Після розгрому Братства тарасівців частина його членів відійшла від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами (Б. Грінченко, М. Вороний, О. Чехович, В. Чеховський та ін.).
Решта членів Братства тарасівців залишилася, як і раніше, на самостійницьких позиціях. Студент Київського університету, активний член братства В. Шемет, висланий до Лубен, зумів організувати там серед місцевої молоді гурток «Молода громада», що стояв на ідейній платформі тарасівців.
Проте у своїй більшості тогочасне українське суспільство не поділяло ідеї самостійної України, яку пропагувало Братство тарасівців. Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціалістичне українство.

Діяльність тарасівців переконливо довела, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні та надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувалися й набирали сили державницько-самостійні настрої, що виступили як альтернатива автономістським та федералістським поглядам. Проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії та практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько-самостійницької орієнтації.
Окрім тарасівців, в Україні формувалися й діяли інші організації та об'єднання політичного спрямування. Наприклад, у середині 90-х pp. XIX ст. у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В. Антоновича — Дмитром, та помірковану соціалістичну «драгоманівську», очолювану К. Василенком та М. Ковалевським, до яких була близькою Леся Українка.
У 1897році в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд представників громад, на якому була заснована «Загальна українська безпартійна демократична організація». Протягом короткого часу майже в усіх губернських і деяких повітових містах України створювалися громади. Українська громада виникла й у Петербурзі, де українці налагоджували тісні контакти з російськими політичними організаціями.