ІІІ. Виклад нового матеріалу. Матеріал для вивчення.

Матеріал для вивчення.

Микола Куліш – чи не найтрагічніша постать в українській драматургії доби «Розстріляного Відродження». Твори його, заборонені у тридцятих роках, поверталися на українську сцену важко. Перше видання спадщини основоположника нової української драми рідною мовою на батьківщині побачило світ у 1980 році.

Доля Миколи Куліша висвітила і увібрала в себе всі основні проблеми становлення і поступу українського театру ХХ століття.

Микола Григорович Куліш народився 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині. З дитинства зазнав гіркої бідняцької долі: був пастушок, доглядав менших за себе дітей. У вісім років пішов до народної школи, вчився охоче і старанно. Згодом на зібранні односельцями кошти майбутній письменник продовжив навчання у міському училищі в Олешках (Цюрупинськ).

Уже в другому класі училища М. Куліш знайомиться з програмою РСДРП, бере участь у заборонених політичних гуртках, за що його виключили з училища. Мав велику жагу до знань, мріяв про університет, але для цього необхідно було закінчити гімназію. Прогресивна молодь, учителі допомогли Миколі вступити до Олешківської земської гімназії. Та незабаром її закрили. М. Куліш вирішив скласти іспити за гімназію екстерном. У 1914 році він одержав атестат зрілості. Та надіям на вищу освіту не судилося збутися. Розпочалася світова війна, і замість університету вчорашній гімназист потрапляє до Одеської школи прапорщиків, з лютого 1915 року служить у Смоленську, а в серпні потрапляє на передові позиції. Там молодий офіцер зазнав усіх незгод фронтового життя, кілька разів був поранений. У 1918 році М. Куліш повертається до Олешків.

Згодом він формує Дніпровський селянський полк, його призначають начальником штабу. М. Куліш став прототипом образу комісара Д. Чабана з роману Ю. Яновського «Вершники».

Після закінчення громадянської війни М. Куліш повертається до Олешків. У 1921-1922 роках він редагує газету, завідує повітовим відділом народної освіти, що дало йому можливість часто їздити по селах, вивчати життя селян. У 1922 році Куліш перебирається до Одеси, де очолює губернський відділ народної освіти. Взагалі, педагогічний справі майбутній письменник приділяв багато уваги. З його ініціативи та за його участю було відкрито ряд шкіл, дитячих садків та дитбудинків.

М. Куліш створив перший на той час український буквар, який назвав «Первинкою», а також читанку для початкової школи. Поява цих підручників мала важливе значення для розвитку народної освіти. Тоді ж з’являються й оповідання М. Куліша для дітей. Проте як письменник він знайшов себе не в прозі, а в драматургії, хоча це було несподіванкою й для нього самого: він, учора ще нікому не відомий письменник-початківець, одного ранку прокинувся знаменитим драматургом. «Ніколи не мав на думці, що виступлю на літературну царину з п’єсою. Коротеньке оповідання, новела мусила бути за первачка. А сталося, так що п’єса вилупилася», - дивувався він сам.

Свіжі враження од незліченних поїздок по хуторах і селах півдня України – і тоді, коли з 1923 року, вже в Одесі, завідував губернським відділом соціального виховання, - оті перші паростки вільного і нового життя, за яке він воював, яке утверджував своєю працею на ниві народної освіти, культури, а надто страшні картини голоду, організованого більшовиками в Україні, наклались на попередній життєвий досвід, вирізьблились у напрочуд живі, рельєфні картини п’єси з «сучасного життя», з пекучого сьогодення.

Успіх першої п’єси послужив причиною того, що у 1925 році М. Куліш був відкликаний до Харкова, де він з головою поринув у бурхливе літературне життя, займався творчістю вже як професійний літератор. Він став членом, а пізніше й очолив літературне угрупування ВАПЛІТЕ, редагував журнал під такою ж назвою, а також часописи «Профілтрон», «Літературний ярмарок». Куліш тісно співпрацює з М. Хвильовим, разом з талановитим режисером-новатором Лесем Курбасом закладають основи нового українського театру.

На той час в Україні діяло понад 70 професійних театрвів, чимало аматорських труп. Розвиток сценічного мистецтва гальмувала відсутність нового національного репертуару. На початку 20-х років ставилось окремі п’єси Я. Мамонтова, М. Сірчана, дещо пізніше з’явились твори І. Кочерги, І. Микитенка, І. Дніпровського. П’єси М. Куліша відзначались гостротою проблематики, актуальністю, емоційною напруженістю.

Незабаром після драми «97» з’являється п’єса «Комуна в степах» (1924), в якій зображено пошуки селянською біднотою нових шляхів у житті.

У 20-х роках актуальною стала тема переродження комуністів, зайнятих облаштуванням особистого добробуту, а також тема міщанства, яке намагалося якнайвигідніше влаштуватися у новому суспільстві, проникало до керівних, у тім числі й партійних, органів. Предметом сатиричного зображення ставали намагання деяких революціонерів побудувати соціалізм зараз же, негайно, командним методом, дарма що цей соціалізм нагадував казарму з холодною цементною підлогою. До подібних тем зверталися українські та російські письменники: М. Хвильовий – «Іван Іванович», А. Платонов – «Котлован», «Чевенгур», М. Булгаков – «Собаче серце». Поряд з цими творами стоїть ряд гостросюжетних п’єс М. Куліша – «Отак загинув Гуска» (1925), «Хулій Хурина» (1926), «Зона» (1926), «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929).

У названих п’єсах якнайповніше розкрився драматургічний талант Куліша: майстерне освоєння різноманітних жанрових форм, новаторський підхід до відтворення вад суспільства у формі сатиричної комедії.

У 1933 році п’єсою «Прощай, село» М. Куліш завершує створення своєрідної трилогії про життя українського села 20-х – початку 30-х років. До трагічних сторінок громадянської війни драматург звертається в ліро-епічній драмі «Патетична соната» (1929), а в п’єсі «Вічний бунт» 1932 розповідає про складні роки перших п’ятирічок та початок «переведення села на соціалістичні рейки». У цій драмі виразно відчувається тривога як героїв, так і автора за хибність визначеного партією та урядом шляху до «світлого майбутнього». У п’єсі «Маклена Граса» (1933) Куліш звернувся до життя буржуазної Польщі і розкрив трагічну долю дівчинки-підлітка, яку обставини зробили вбивцею.

Художньо довершені, гостроконфліктні твори М. Куліша здобули визнання їх автору не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Вони перекладалися російською, англійською, німецькою мовами, ставилися на сценах театрів багатьох міст Європи.

Але висока оцінка творчості драматурга робила його для тоталітарної системи небезпечним, адже він розумів побудову соціалізму як здійснення мрії про справедливе суспільство, в якому особистість розкривається у кращих своїх якостях. На початку 30-х років почалися цькування М. Хвильового, до друзів якого належав та чиї погляди поділяв і М. Куліш. Уже переслідувалась українська культура та мова, культ особи Сталіна набирав сили, заборонялися до постановки п’єси письменника. Тож не дивно, що 7 грудня 1934 року Микола Куліш під час похорону свого друга І Дніпровського був заарештований. Його засудили до 10 років Соловецьких таборів.

Остання звістка про М. Куліша датована 15 червня 1937 року (лист до дружини). Згодом вістей од нього не було. Ймовірно, що драматурга було розстріляно 3 листопада 1937 року разом з групою діячів української культури на сумнозвісній Сокирній горі (за іншими свідченнями, тоді ж таки скинуто під лід Білого моря).

4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно «за відсутністю складу злочину».