Класифікація витрат

1) Виділяють витрати основні (безпосередньо пов'язані з процесом розробки і експлуатації ПЗ) і накладні витрати, які носять забезпечуючий характер.

2) За способом віднесення на конкретний продукт:

n прямі (можуть бути враховані при створенні конкретного екземпляра продукту);

n непрямі (пов'язані із створенням декількох продуктів).

Основні відмінності в розрахунку витрат на програмну продукцію від традиційних продуктів:

1. Велика динамічність і велика невизначеність результату в задані терміни, особливо на ранніх стадіях розробки.

2. Відсутня технологічна база, що склалася, для створення програмної продукції, що приводить до різноманітності прийомів і методів розробки при створенні схожої продукції різними розробниками.

3. Різноманітність наочної області.

Методи нормування витрат на програмну продукцію відрізняються від витрат, що склалися в традиційних галузях. Метод – аналіз статистичних даних про фактично завершені розробки, виявлення чинників, що визначають різноманітність витрат, класифікація цих чинників і надання користувачеві нормативних матеріалів, можливості вибору найбільш близького йому аналога і коректування витрат, які відбулися при розробці аналога за допомогою набору коефіцієнтів, що враховують чинники різноманітності.

Особливо це істотно для витрат живої праці.

З = Ср+Се+Сс; Ср – розробка, Се – експлуатація, Сс – супровід.

Ср = С1р+С2р+С3р+С4р+С5р+С6р, де

С1р – витрати праці на створення програмного продукту;

С2р – витрати на виготовлення еталонного екземпляра;

С3р – витрати на технологію (витрати на придбання ПЗ1, використаних при розробці ПВ, інструментарій ПЗ1);

С4р – витрати на ВТ, використану при розробці;

С5р – витрати на забезпечення належної кваліфікації персоналу розробки;

С6р – різного роду витрати накладні, непрямі, необхідні для розробки.

Основну роль грають витрати на працю, на технологію і на техніку (згідно із статистичними даними).

Необхідно запропонувати методику для розрахунку С1р, С3р і С4р, оскільки величина С2р і С5р в %–ом виразі порівняно стійка і після визначення суми С1р+С3р+С4р може бути отримана з використанням коефіцієнта. С2р 0, 05, С5р 0, 07. С1р залежить від об'єму розробки.

де Р – продуктивність праці розробника, Сi – розробка коефіцієнтів, які відбивають зміну трудомісткості розробки, залежно від конкретних умов в яких вона проводиться.

Перелік коефіцієнтів Сi може бути дуже різноманітний стосовно конкретних розробок. Для кожної розробки авторові розрахунків С1р необхідно визначити свій перелік коефіцієнтів, якщо потрібно використовувати різні джерела.

Перелік першочергових Сi:

1. Складність комплексу програм (С1) проводиться класифікація програм по групах складності (3–4 групи) і визначаються ознаки, що дозволяють віднести розробку до конкретної групи складності. С1 – 14 (збільшення витрат праці у декілька разів, в порівнянні з простою).

2. Надійність функціонування (захист від помилок, можливість додаткового контролю, забезпечення збереження і відновлення інформації, забезпечення обмеження доступу). С2 1–5.

3. Обмеження реалізовуючою ЕОМ (додаткові вимоги продуктивності, наскільки нас стримує та ЕОМ, яка буде пов'язана з експлуатацією). С3 – 11, 2–3. Якщо в результаті розробки задіяно було до 50% потужності реалізовуючої ЕОМ, то вплив цього чинника не враховується. Якщо ж ми перевершуємо цю величину, то з'являється необхідність обліку цього чинника. Якщо наша величина складає більше 70%, то зростає на декілька десятків відсотків.

4. Необхідність використання компоненту створюваного ПЗ для інших розробок, тобто ведеться розробка типового ПЗ. С4 – 11, 1–1, 4 (10–20%)

5. Використання типових проектних рішень (ТПР) і ППП при розробці ПВ. С5 – 10, 7–0, 3 (0, 3 – граничне рішення)

6. Використання передових методів організації розробки. С6 – 10, 8–0, 5. (Структурне програмування, використання формалізованих методів при розподілі ресурсів, низхідне проектування).

7. Рівень автоматизації розробки (використання достатньо сучасних інструментальних засобів, наприклад систем програмування, проблемно–орієнтованних систем програмування, генератори програм, використання вдалого текстового редактора для підготовки текстів і документації, засобу автоматизації для відладки програм). С7 – 10, 5–0, 25.

8. Відносна швидкодія машин. С8 – 10, 7–0, 5, можливість використання ресурсів ЕОМ.

9. Відносне число доступів до машини (число дисплеїв). С9 – 10, 7–0, 5.

10. Тематична кваліфікація розробника. С10 – 10, 8–0, 4

11. Технологічна кваліфікація розробника (досвід використання технічних і технологічних засобів, які застосовуються в даній розробці, наприклад: мова програмування, ППП, ОС). С11 – 10, 8–0, 6.

12. Кваліфікація замовника (досвід замовника у формулюванні технічного завдання на аналогічні программні продукти і досвід в експлуатації). С12 – 11, 5 аж до 5.

1 – Передпроектна стадія;

2 – Проектування;

3 – Технологічна підготовка;

4 – Програмування;

5 – Автономна відладка;

6 – Комлексная відладка;

7 – Випуск документації, підготовка носіїв;

8 – Випробування.

У визначенні конкретної величини С1р використовують підхід “від аналога”. Шукаються близькі до наших, але вже завершені розробки.

Книги:

УНЧ (укрупнені норми часу) – дозволяють підібрати аналог виходячи з особливостей технологічного процесу обробки інформації на об'єкті.

ТНЧ (типові норми часу) – дозволяють підібрати аналог виходячи з функціональних особливостей вирішуваного завдання.

УНЧ – базуються на підборі аналога, виходячи з технології обробки інформації. За кожною типовою процедурою (введення, генерація звітів, пошук в БД). Для прогнозованого об'єму розробки пропонуються базові трудомісткості. Надалі базові трудомісткості коректується виходячи з технологічних чинників, які пов'язані з умовами реального об'єкту.

Враховуються наступні чинники, що визначають трудомісткість:

1. Об'єм розробки (кількість операторів);

2. Складність розробки;

3. Ступінь новизни;

4. Ступінь використання типових проектних рішень, стандартних модулів і т.д. при розробці;

Етапи визначення трудомісткості:

1. Визначається тип процедури;

По каталогу аналогів визначається скільки зажадала реалізація цієї типової процедури в тестових умовах (кількість рядків початкового тексту):

2. Визначається ступінь складності розробки;

3–4 групи складності, по кожній з груп складності задані характеристики, які дозволяють віднести розробку до тієї або іншої групи:

1 група: (вища) інтелект і мовний інтерфейс, робота в режимі реального часу (процес обробки зпівставимо за часом з вимогами), режим роботи телекомунікаційний, машинна графіка (розробка елементів), реалізація комплексу розробок.

2 група: оптимізаційні розрахунки, застосування складних математичних методів, настроювання на зовнішні умови, що змінюються, передбачення переносимості створюваного продукту.

3 група: (не зустрічається нічого з вищепереліченого).

3. По групі складності з таблиць визначається трудомісткість:

Після набуття базового значення необхідно відкоректувати це значення з урахуванням всіх можливих коефіцієнтів, вплив чинників, що враховують, пов'язаних з прогресивними технологічними розробками (С6С9)

4. По ступеню новизни класифікація по трьом групам.

Кн – коефіцієнт новизни.

А – принципово нові розробки.

Бі – розвиток параметричного ряду ПЗ1 (у відомій наочній області використовувалася або нова техніка, або нові програмні засоби).

У – Використання знайомих засобів розробки у відомій наочній області.

5. Використання типових елементів в розробці.

Кт – коефіцієнт тіповості.

6. Коеффіцент складності.

Ксл = 1 +, Тр – коректується Тр з урахуванням всіх коефіцієнтів складності.

Розноситься трудомісткості по окремих етапах розробки:

Використовуються коефіцієнти Те=То Ке

Таблиця: орієнтовні коефіцієнти питомої ваги від етапів у всій розробці.

Термін розробки: де Т – трудомісткість, N – кількість виконавців, а Ф – фонд часу доводиться на виконавця за обліковий період (рік, місяць).

Методичні матеріали типу УНЧ вимагають як початкові дані (використання) знання технологічних особливостей обробки інформації, що не завжди буває відомо на ранніх етапах створення ПВ. При складанні технічного завдання відомі лише завдання, які вирішуватимуться за допомогою створюване ПВ і перелік форм вхідної і вихідної інформації, яка пов'язана з вирішуваним завданням. У такому разі застосування УНЧ скрутно. Інший підхід до визначення методик визначення затарат пов'язаний з переліком вирішуваних завдань (підхід “від завдання”): ТНЧ – типові норми часу.

Початкові дані для визначення трудомісткості пов'язаних з типовою класичною класифікацією завдань, що вирішуються на економіко–організаційних об'єктах. Збором статистичної інформації отримують відомості, що дозволяють визначити трудомісткість залежно від об'єму.

ТНЧ складається з таблиць, наприклад:

Після певного базового значення Тр проводиться його коректування за допомогою коефіцієнтів, що враховують вплив чинників, що відрізняють конкретну розробку від типової (ступінь новизни, складність алгоритму, мова програмування і т.д.)

Витрати на технологію і ПЗ1 автоматизації розробки: Сзр.

Технічні засоби розробки визначувані в процесі технологічної підготовки розробки: Сзр=Сзр1+Сзр2+Сзр3.

Витрати на технологію зв'язані:

1. Витрати на придбання технічних засобів (прейскурантна ціна засобу, що набуває) – Сзр1;

2. Витрати на освоєння і впровадження прийнятої технології підготовки (витрати праці на освоєння – ЗП, витрати на машинний час, пов'язаний з оснвоєнієм, витрати на навчання персоналу) – Сзр2;

3. Витрати на експлуатацію технологічних засобів (витрати на супровід технологічного засобу на той період часу, на який доводиться розробка) – Сзр3.

Найчастіше придбані інструментальні засоби використовуються в декількох розробках, тоді Сзр1 рознесена на всі розробки, в яких використовується даний інструментальний засіб. На конкретну розробку списується лише частина витрат, яка визначається амортизаційним періодом інструментального засобу = тривалість розробки. Якщо в цей амортизаційний період проводиться декілька розробок із застосуванням цього інструментального засобу, то витрати амортізационнго періоду розподіляються по всіх розробках, пропорційно витратам машинного часу.

Витрати на технічні засоби (С4р)

Як правило технічні засоби використані для розробки (ВТ) не пов'язані з однією конкретною розробкою і по відношенню до них можуть застосовувати всі тіж правила, поділу витрат пропорційно амортизаційному періоду, тоді витрати на технічні засоби зводяться до витрат на машинного часу на розробку.

Визначення витрат машинного часу на розробку пов'язане з технологічною ЕОМ, тобто з тією машиною, яка використовується для розробки. Крім технол. ЕОМ в ЖЦПВ з'являється реалізовуюча ЕОМ, але щодо якої ведеться експлуатація і витрати на цю машину не пов'язані з розробкою. Моделююча ЕОМ у разі, коли великі відмінності між технологічною і реалізовуючою ЕОМ. В основному машинний час витрачається на:

1. Формування програмного тексту;

2. Формування програмної документації;

3. Відладку і випробування;

4. Технологічну підготовку.

Може використовуватися два підходи у визначенні витрат на машинний час.

1) Виходячи з витрат праці (С1з–> С4р). При визначенні витрат машинного часу виходять з нормативної для даного об'єкту велечини забезпечення одного розробника машинним часом 26 годин на добу на одного працівника (в середньому 4 години).

Нормативна величина, як правило супроводжується витратами часу при типових навантаженнях на розробника (етап???). Для решти періодів використовуються закони розподілу машинного часу.

2) Методично схожий з визначенням величини С1р (тобто виходити з величини типового аналога). Тоді накопичуються статистичні дані за витратами машинного часу в безлічі виконаних розробок, отримана статистика класифікується за умовами, в яких велися конкретні розробки і тоді при визначенні величини С4р для одного окремого випадку розробник вибирає аналог, ту типову розробку, яка найбільш близька до його умов, приймає в якості базової середню величину витрат і потім коректує цю величину за допомогою всіх доступних коефіцієнтів.

Типові ситуації класифікуються по функціонально вирішуваних завданнях. По кожному завданню вказується кількість форм вхідної і вихідної інформації.

(Приклад для завдань БУ)

Далі ця норма уточнюється у зв'язку з новизною, складністю, застосуванням мов програмування (0, 691, 58).

С1р+С3р+С4р, С1з–> Ср1–> С2р С5р С6р, С2р–> Ср

Витрати на експлуатацію

З = Ср + Се +Сс

Се = С1э + С2э +С3э, де

С1э – витрати на безпосередньо експлуатацію ПВ;

С2э – втрати ефективності функціонування ПВ внаслідок затримки і втрат інформації, належній обробці;

С3э – втрати ефективності функціонування ПВ, що виникли із-за збою або помилок в роботі програми.

С2э, С3э – залежить від споживчих властивостей інформації, що обробляється ПВ. Якщо вдається встановити зв'язок між ефектом, отриманим від рішення задачі в тих випадках коли це рішення відбувається вчасно і недоотримання ефекту (а може бути штрафом або явно вираженими втратами) при затримці рішення на певний час, то різниця між цими двома величинами може скласти суму С2э і С3э.

С1э

Lмtм + Lмtп+ЗП+(ЗП) /Кз, де

Lм – витрати машинного часу (вартість одиниці машинного часу);

tм – час витрачений на рішення задачі;

tп – витрати машинного часу, необхідного для підтримки програм в працездатному стані.

Плюс витрати на персонал пов'язаний з експлуатацією ПВ і іншими витратами, які можна вважати непрямими по відношенню до ЗП.

Сс – витрати по супроводу.

Сс = С1с+С2с+С3с

С1с – витрати на виявлення і виправлення програмних помилок в процесі супроводу;

С2с – витрати на доопрацювання і вдосконалення програми (модифікацію);

С3с – затарти на тиражування і впровадження нових версій.

С1с=L1с*Пк*tc/n0, де

L1с – нормована величина трудомісткості виправлення помилок;

Пк – об'єм виробничого комплексу;

tс – час супроводу;

n0 – кількість помилок.

де

L2с – коефіцієнт враховує підвищення трудомісткості робіт, пов'язаних з внесенням змін до програми (змінюється від 1 до 3);

Ср – витрати на розробку;

Pi – частка програмного комлекса переробленого при підготовці нової версії.

С3с вимірюється в % від С2с.

Витрати по ЖЦПВ потрібні, коли:

1) Оцінюється ефективність (якість) створюване ПВ;

2) Визначається ціна.

Показники ефективності і якості ПВ.

1) Оцінка споживача для вибору ПВ;

2) Оцінка ефективності ПВ.

Виділяють два види показників:

1) узагальнений;

2) приватний.

(1) – хороший з погляду оцінки результатів ПВ (у експлуатації).

(2) – простіше в отриманні і конкретному призначенні але оскільки вони працюють в сукупності, то можлива поява суперечливих оцінок по множині??? показників.