Медицину неможливо порубати на два шматки – лабораторію і клініку, як неможливо відокремити медицину від медицини душі.

Усвідомлюючи єдність людського організму, істинний лікар лікує і відчай, і органічні порушення”. (А. Моруа)

“Над медициной, как может быть ни над одной наукой, простирается чудесный покров героизма”. (Гуго Глязер)

Переважну частину професійної діяльності лікаря-клініциста займають його взаємини з хворими. Хвороба – це не лише комплекс функціональних, метаболічний і морфологічних порушень у діяльності різних органів і систем, а й складна і багатофакторна дезорганізація психічного і духовного стану пацієнта, що слід завжди враховувати лікарю при встановленні діагнозу і в процесі лікування хворого.

Актуальними залишаються слова М.Я. Мудрова щодо того, що “...є душевні ліки, які лікують тіло”. Цим мистецтвом надихається та твердість духу, яка перемагає тілесні болі, смуток, тривогу.

Етика (від грец. ethos – звичай, система норм поведінки) визначає правила моралі (від лат. moris – звичай) і моральної поведінки людини в суспільстві.

Термін упроваджено у практичне використання Аристотелем і в цьому саме етичним повчанням є Євангеліє.

Медична етика – це наука і практика застосування принципів і високих взірців загальнолюдської моралі у професійній діяльності медичних працівників – лікаря, середнього і молодшого медичного персоналу, заснованій на високій духовності, інтелігентності, внутрішній культурі, на моральних чеснотах – доброчесності, порядності, гуманізмі, справедливості, милосерді, співчутті, самопожертві. Медична етика встановлює і регулює норми моральної поведінки медика у спілкуванні з пацієнтами, його родичами, колегами, співробітниками

Мораль – це принципи цінності та норми поведінки, яких дотримуються люди. Мораль полягає в тому, щоб здійснювати дії, які є правильними за своєю суттю, й уникати неправильних – обману, несправедливості, жорстокості тощо.

Особливості медичної етики, які відрізняють її від загальної, визначаються специфікою професійної діяльності медичних працівників і їхнім особливим соціально-громадським станом.

Медична етика вивчає особливості виникнення й розвитку професійної моралі медичного працівника, розкриває моральну цінність медичної праці, значення гуманності у виконанні професійного обов’язку, в боротьбі за здоров’я людини. Це гуманне відношення до людей, правдивість, чесність, моральна чистота, простота й скромність в громадському та особистому житті, глибоке усвідомлення громадського обов’язку, добросовісність і самовідданість у праці, велике терпіння й витримка, любов до своєї професії, до хворої людини. Вінцем цих моральних якостей має бути патріотизм, любов до своєї Батьківщини.

Виділяють три основні групи особистісних рис медичного працівника, які характеризують моральні, естетичні та інтелектуальні сторони особистості.

До моральних рис належать: чуйність, витриманість, терпіння, ввічливість, привітність, чесність, доброчинність, ніжність, ласка, співчуття та почуття власної гідності.

Естетичні риси: скромність, простота, охайність, уміння створити святкову обстановку в лікувальному закладі.

Інтелектуальні риси: професійна ерудиція, спостережливість, здатність до логічного осмислення діагностичних і лікувальних маніпуляцій.

Лікар, який повідомляє хворому дивитись правді у вічі, але не втрачати надії на краще – одне із найважчих і найважливіших завдань.

М.Я. Мудров у своєму виступі “Слово про засоби вчити і вчитися практичній медицині на практиці або діяльному лікарському мистецтву при ліжках хворих”, говорив про необхідні якості лікаря слідуюче: “Почав до любові до ближнього, я повинен навіяти вам все інше: послужливість, готовність прийти на допомогу хворому і в день і вночі, бути привітливим, милосердним до бідних чи чужих, мати кротку вимогливість до неслухняних; бути ввічливим, вести розмову тільки про те, що потрібно; бути скромним і мати відчуття сорому, помірність у їжі, непорушність обличчя та духу при небезпеках; веселість без сміху при гарному ході хвороби; збереження таємниці при різних хворобах, що засуджуються; прийняття розумних та доброзичливих побажань; відхилення шкідливих побажань; не бути суєвірним, бути мудрим, поєднуючи медицину з мудрістю, бо, за словами Гіппократа, лікар, який любить мудрість, подібен батькові”.

М.Я. Мудров намалював нам портрет лікаря-гуманіста, лікаря-вихователя, думаючого, який повинен впливати на своїх хворих, вчити і виховувати їх своїм особистим прикладом.

Якщо лікар у ліжка, то хворий схвильований і наляканий. “Посміхнись, підбадьор його добрим виразом свого обличчя, жестом, мімікою, будь до нього уважний. Вислухай його не перебиваючи, дай йому виговоритися, вилити свою біль і ти вже завоюєш хворого, наполовину вирішив задачу лікування. Найбільш діючим спільником хвороби являється зневір’я, сум, нудьга. Розвій його, поговори з хворим духовно. Пам’ятай: слово лікаря сильнодіючий лікарняний засіб. Застосовуй його вміло і ти досягнеш великих успіхів. Недаремно символом професії лікаря голландський лікар Ніколас ван Тульпіус запропонував палаючу свічу з девізом: “Aliis inseviendo consumor”, тобто “светя другим, сгораю сам”. Хворий дуже уважно спостерігає за лікарем, ловить кожне його слово, жест. Слово лікує, але і слово ранить. Може ранити і жест, і навіть твій погляд. Добре продумай кожне своє слово, жест, міміку у ліжка хворого. Говори коротко, просто і зрозуміло”.

Гьоте писав: “Самое изумительное из того, что создала природа, - это личность человека”.

“Щоб стати лікарем, - писав один із основоположників вітчизняної епідеміології Ю.С. Самойлович, - потрібно бути бездоганною людиною”. Потрібно не тільки дотримуватися таких етичних категорій, як обов’язок, совість, справедливість, любов до людини, але і розуміти людей, володіти знаннями в області психології. Без цього не може бути і мови про ефективність деонтологічної дії на хворих.

За словами А.Ф. Білібина, “...психологія лікування в тому, що при ній відбувається не тільки зустріч з пацієнтом (це має місце і в ветеринарії), але і в спілкуванні з ним, виникає бажання обом бути зрозумілими один з одним”.

Авіцена образно і яскраво описав образ лікаря: “лікар повинен володіти очами сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева”.

При розгляді проблеми етики поведінки медичними працівниками слід виділити ключові загальні питання, які слід розглядати незалежно від того, де працює медичний працівник: до специфічних умов поліклініки і диспансеру або лікарні.

Умовно можна виділити два питання:

- дотримання правил внутрішньої культури: відношення до праці, дотримування дисципліни, бережливе відношення до загальних здобутків, відчуття колегіальності, дружелюбності;

- дотримування правил зовнішньої культури поведінки: хороший тон, відповідний зовнішній вигляд (зовнішня охайність, необхідність слідкування за чистотою свого тіла, одягу, взуття, білосніжний халат, косинка, шапочка, відсутність лишньої косметики, благопристойність, порядність, вміння тримати себе серед колег і хворих, вміння вести бесіду відповідно обстановці і умов. Під цими складовими розуміють медичний етикет.

Одне із вимог зовнішньої культури поведінки – взаємна повага. “Вона не тільки корисна для кожного колективу, але і прикрашає його” – А.С. Макаренко.

При бесіді з хворим неможливо забувати слова М.Я. Мудрова, що під час обстеження хворого сам хворий обстежує медичного працівника.

Відношення старших по посаді до молодших повинно бути тактовнішим, основане на повазі до праці і особистості.

Вже в індійському своді законів Ману “Веды” перераховані правила поведінки лікаря. В античну епоху на розвиток поведінки медичного працівника мала значення “Клятва”, основоположник наукової медицини Гіппократ. За всю історію розвитку медицини тільки в 1967 р. на ІІ Всесвітньому деонтологічному конгресі в Парижі було зроблено перше і єдине доповнення до клятви Гіппократа: “Клянусь обучаться всю жизнь”.

Термін “деонтологія” (deon – обов’язок і logos – вчення) вперше був запропонований в 30-х роках ХІХ століття англійським філософом І. Бентамолі в книзі “Деонтологія” або наука о морали.

Для того, щоб лікар міг надати позитивну емоційну дію на хворого, він повинен бути до цього підготовлений інтелектуально, емоційно і морально.

Лікар ні при яких обставинах не може розпоряджатися чужим життям (евтаназія).

Ще Сенека висказав: “Искусство продлить жизнь – это искусство не сокращать её. Прежде всего не вредить”.

Попри певну спільність деонтологія має суттєві відмінності від медичної етики: медична етика є узагальненою нормою морального статусу медичного працівника. Деонтологія визначає більш конкретні, специфічні моральні риси лікаря, залежно від його вузького фаху, клінічних особливостей недуги, характерологічних і психоетичних рис пацієнта та його оточення. У сучасній теоретичній і клінічній медицині відокремлюють загальну деонтологію, яка розглядає проблеми в загальноетичному, соціальному аспекті здоров’я, і конкретну деонтологію, яка стосується етичних проблем конкретної клінічної дисципліни – терапії, хірургії, неврології, педіатрії та ін. Лікар кожного фаху повинен знати основні положення загальної та володіти засобами і методами вузькопрофесійної деонтології.

Основні деонтологічні аспекти клінічної діяльності лікаря:

- довіра до пацієнта;

- морально-психічна підтримка;

- психологічне осягнення фізичних (фізіологічних) і духовних проблем хворого;

- гуманне ставлення до пацієнта;

- співчуття і співстраждання;

- врівноваженість і самовладання;

- психологічне лідерство у формуванні діагностичного і лікувального процесів.