Якість управління фінансовою системою.

Коли йдеться про фінансове право, то при цьому говорять про джерела надходження доходів у державну скарбницю, а також статті витрат. Через те, що обидва поняття мають на увазі грошовий обіг, почнемо з характеристики грошової системи.

Важко сказати, коли саме з'явилася карбована монета в Римі. Для її появи мав скластися належний рівень торгівлі та лихварства. Монета спочатку була мідною, а пізніше — срібною і золотою. До того, як в обігу з'явилися перші мідні монети, жителі Римської держави користувалися злитками неопрацьованої міді (aes rude).

Римський динарій став найпопулярнішою монетою всієї західної Римської імперії. Золота монета увійшла в регулярний обіг лише при Цезарі. Спочатку монополія на карбування монети належала столичному монетному двору. Наприкінці принципату при імператорі Авреліані діяльність монетного двору в Римі скоротилася, тоді як діяльність провінціальних монетних дворів розширилася. У період імперії час від часу гостро відчувалася нестача монети, що перебувала в обігу. Багато імператорів з метою поповнення скарбниці, а іноді й особистого збагачення зменшували кількість срібла у монетах, що спричиняло зростання спекуляції, підвищення цін на продукти і загальний розлад торгового обігу. Прикладом «псування» грошей була видача зі скарбниці монети за її повною номінальною вартістю, однак приймання назад у скарбницю за її дійсною вартістю, щодо ціни золота. Знецінення монети було однією з причин переходу від грошових розрахунків до плати натурою. Падіння грошей у ціні та подорожчання життя були показниками прогресуючого погіршення економічного становища в Римі. Прагнучи оздоровити грошове господарство, імператор Діоклетіан провів фінансову реформу. Він випустив золоту, срібну і бронзову монети. Золота монета (aureus) важила (офіційно) 1/60 римського фунта (5, 45 грама). Однак реформа не вдалася. Повноцінна монета, тобто в першу чергу золота, зникала з обігу, перетворювалася у злитки, що приховувалися як скарб. Ціни на товари підвищувалися. Причини полягали в неадекватному співвідношенні реальної і номінальної вартості монети (металу). Отже, грошова реформа, що мала підняти курс грошей і внести стабільність у монетну систему, не виправдала сподівань, що на неї покладались, потягла за собою натуралізацію державного господарства.

У 301 р. Діоклетіан видав едикт про ціни на товари, в якому встановлювалися максимальні ціни на різні товари, предмети споживання. Ціни було встановлено для всієї імперії, без урахування регіональних умов. Передбачалася також регламентація оплати праці осіб різних занять і професій, у тому числі поденникам, адвокатам і архітекторам (останні дві категорії одержували гонорар — honorarium). В едикті встановлювалася смертна кара за його порушення. Було сказано: «І нехай ніхто не вважає цю постанову жорстокою, тому що легко надається можливість уникнути покарання її дотриманням». Однак едикт, очевидно, не мав особливих практичних наслідків і незабаром після видання його положень уже не додержувалися.

Важливе місце у фінансовій системі відводилося державній скарбниці. Спочатку вона була у віданні рекса. За доби республіки для управління скарбницею запроваджуються посади помічників консулів (квесторів), яким консули повинні були передавати частину своїх повноважень. Але без дозволу сенату тепер ні квесторам, ні консулу, ні диктатору не дозволяється торкатися скарбниці. Отже, сенат прибрав до рук управління фінансами, і його право дозволяти видачу із скарбниці коштів можна порівняти за наслідками з правом затвердження податків у конституційних монархіях.

На початку принципату існували дві скарбниці. При Октавіані Августі паралельно зі старою республіканською скарбницею — aerarium чи aerarium populi romana — починає функціонувати нова скарбниця, імператорська — fiscus чи fiscus caesaris. Слово fiscus спочатку означало кошик, у якому під час походу перевозили гроші в обозі війська. Пізніше поняттям фіску почали також охоплюватися поняття «нерухомість» і «податки». Фіском керував сам принцепс. Доходи цієї скарбниці складалися головним чином з податків, що надходили з імператорських провінцій. У aerarium, яким розпоряджався сенат, надходили прибутки із сенатських провінцій. Обидві скарбниці карбували монету. Однак aerarium випускав лише мідну монету, фіск — золоту і срібну. Стан імператорської скарбниці був набагато кращим, ніж скарбниці сенатської. Час від часу Август поповнював своїми внесками сенатську скарбницю, внаслідок чого aerarium потрапляв у все більшу залежність від імператора.

Для контролю за фінансами у провінціях Октавіан Август почав призначати прокураторів. Ці фінансові чиновники часом і самі наживали великі багатства. При Клавдії контролювали імператорські фінанси і майно два палацевих відділи спеціального «департаменту». Один відав фінансами — а гаtionibus, а другий нерухомістю — a patrimonio. Перший спостерігав за рухом усіх коштів імператора, що перебували в столиці. Власне, це була функція канцелярського обліку, бухгалтерії і контролю. Цей департамент завідував обліком хліба, що надходив з Африки для потреб столиці, та асигнуванням сум, наприклад, на cura annonae (піклування про постачання Риму продовольством, передусім хлібом) і cura eqvarum (піклування про водопроводи) та інше, а також на будівлю храмів і палаців, на карбування монети, на жалування імператорським чиновникам. Загалом можна вважати цей департамент свого роду «міністерством імператорських фінансів». При Клавдії фінансова компетенція імператорських прокураторів розширюється. Спеціальним сенатським рішенням їм надано право чинити суд у справах фіску, що можна було назвати фінансовою юрисдикцією. З часом сенатський aerarium перетворився у просте відділення імператорського фіску. При імператорі Септимі Севері сенатська скарбниця стає всього лише римською міською касою, тоді як fiscus перетворюється на загальнодержавну скарбницю.

Однак незалежно від видозмін скарбниці держава постійно відчувала дефіцит коштів.

Матеріальну основу імператорської влади в ранні періоди складали доходи імператорського домену, частина надходжень з церковних земель, платежі феодального характеру (рельєфи та ін.), а також виняткові королівські права (регалії), перш за все сфері правосуддя. Велике значення для забезпечення поточних потреб імператорського двору мав обов'язок князів надавати постій і забезпечувати за свій рахунок утримання імператора під час його знаходження в їх володіннях (лат. gistum), що призводило до постійних пересувань імператорського двору містами і замками Німеччини і Італії. В епоху Хохенштауфенів головним джерелом фінансування державних витрат стали феодальна «допомога» князів і церковних установ Німеччини і платежі, що стягувалися імператорськими чиновниками з багатих міст Північної Італії. Падіння імперської влади в Італії в другій половині XIII століття різко обмежило фінансові ресурси корони: походи імператорів за Альпи, хоч і приносили величезні багатства в казну (у 1355 р. Карл IV вивіз з Італії близько 800 000 флоринів), але були вкрай рідкими.

В пізньому середньовіччі основним джерелом надходжень стали внески імперських міст, доходи спадкових володінь імператора (землі чеської корони при Люксембургах, Австрія при Габсбургах), а також епізодичні надходження у вигляді внутрішніх і зовнішніх позик, викупних платежів за відмову від королівських регалій відносно окремих міст або територій і контрибуцій з юдеїв. Цих джерел було недостатньо не лише для проведення активної зовнішньої політики, утримання великої армії або розгалуженого апарату управління, але і для фінансування поточних державних витрат. Якщо в середині XIV століття король Англії мав в своєму розпорядженні доходи на суму близько 770 тисяч флоринів на рік, король Франції — більше 2, 5 мільйонів, то імператор Священної Римської імперії міг розраховувати лише на 150 тисяч, причому на думку деяких дослідників реальних надходжень набиралося не більш за третину цієї суми, а обсяг запозичень в 70 разів перевищував прибуткову частину державного бюджету.^[23] До початку XV століття надходження ще більш скоротилися: за сучасними оцінками, доходи імператора Сигізмунда не перевищували 15 тисяч флорінів на рік. Спроба введення єдиного загальноімперського податку на хрестовий похід проти гуситів провалилася через опір класів і відсутність системи збору податків. Державна податкова система почала зароджуватися на початку XV століття на рівні крупних територіальних князівств (Пфальц, Бранденбург, Вюртемберг, Баварія, Австрія). Саме надходження із спадкових володінь Габсбургів, більш ніж вчетверо перевершуючі імперські доходи, а також позики в Фуггерів і інших німецьких банкірських будинків, дозволяли Максиміліану I і його наступникам проводити активну зовнішню політику і утримувати великі наймані війська.

В рамках імперської реформи 1495 р. вперше був затверджений єдиний загальний прямий податок — «загальний пфеніг» (нім. Gemeiner Pfennig), який підлягав сплаті всіма громадянами імперії, що досягли 15 років. Кошти від збору цього податку повинні були йти на формування армії для війн з Францією і Османською імперією. Проте збір податку виявився практично зірваний через опір класів і відсутність фіскальних органів. Надалі імператорам вдавалося епізодично отримувати субсидії класів на боротьбу з турками, проте ці засоби були вкрай незначними. Лише 1681 р. рейхстаг затвердив військову реформу, що зобов'язала суб'єкти імперії фінансувати утримання імперської армії, для чого на рівні імперських округів були створені фінансові відомства. Ця система збереглася до кінця існування імперії, проте вона забезпечувала лише мінімум коштів, необхідних для підтримки загальних збройних сил і функціонування імперських установ. Імператори були вимушені поповнювати бюджетний дефіцит за рахунок доходів із спадкових володінь і зовнішніх позик.