Історія формування вторинних приголосних

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

В утворенні передумов для формування укр. народу значну роль відіграло Галицько-Волинське князівство, яке в 1-й пол. 13 ст. мало певний вплив на всю Наддніпрянщину й, зокрема, на Київ. Культур.-політ, життя на західноукр. землях помітно впливало на мову давньоукр. грамот — функц. ядро староукр. літ. мови. Пам’ятки укр. мови 16 — 17 ст. засвідчують продовження процесів в укр. вокалізмі й консонантизмі, пов’язаних з втратою [ъ], [ь]. Так, поряд із закономірним випадінням голосних [о] та [е] (з колишніх ъ та ь) у слабкій позиції (сон — сну, пісок — піску, овес — вівса) помічається їх збереження в окр. словах за аналогією до наз. в.: мох — моху — мохом, лоб — лоба — лобом, рот — рота — ротом, лев — лева — левом. Регулярним явищем в укр. мові стає поява нових [о] та [е] перед сонорними [л], [р], [м], [н]: вогонь, свекор, вихор, вузол, земель, пісень і под. Староукр. пам’ятки послідовно фіксують появу перед сонорним приставного [і]: ильвовЂски (львівський), илвов (Львів), илжа, иръжавАєт і под. (А — юс малий) Приставне [і] розвивається і в прийменнику съ та відповідному йому префіксі съ- (ис своєю, исъ своимъ, испросимъ), а також в зъ та зъ- (из своихъ, изхотЂлъ, изъпочити, изробити, извикли), хоч тут, мабуть, фонет. розвиток був підтриманий наявністю у східнослов’ян. мовах самост. прийменника (а відповідно й префікса) изъ, изъ-. Це, в свою чергу, спричинило злиття в укр. мові синтакс. функцій колишніх давньорус. займенників съ та изъ. У сполуках трьох і більше приголосних, які виникли внаслідок редукцій ъ, ь, відбувалося спрощення: позьдно > позно, мЂстьце > мЂстце > мЂсце, стьлати > стлати > слати, мьгла > мгла > мла (імла). У пам’ятках укр. мови це явище простежується в 14 ст.: исного, кажному, власный, серце, мЂскій та ін. Приблизно в цей же час відбувається і втрата приголосного [л] у формах мин. ч. дієслів після попередніх приголосних: понєсъ, умеръ, прирєкъ та ін. Особливістю укр. консонантизму згаданого часу був перехід глухих приголосних у дзвінкі перед наст. дзвінкими. Найчастіше він спостерігався у прийменниках і префіксах: оть > од, съ > з, а інколи й на межі кореня та суфікса: просьба > прозба. Діяла й протилежна тенденція (у пд.-сх. говорах) — уподібнення дзвінкого приголосного наст, глухому: свєтки (зам. свЂдки), пругко (зам. прудко), небощикъ (зам. небожчик) і под. Проте це явище залишилося локальним. Починаючи з 15 ст., регулярно засвідчується асиміляція пом’якшеним приголосним наст. [j]: съ ролАми, уживанА, панованя і под. (А — юс малий) В результаті цього відбулося подовження приголосних: Запорожжа, стверження, дання, ПолЂсся. У говорах пд.-зх. наріччя цей процес зупинився на зникненні [j] з одночасною палаталізацією поперед. приголосного: знанє, житє, зілє. Звук [л] у двох позиціях змінювався на [ў]: після колишніх ъ, ь перед наст, приголосним і після голосних у формах мин. ч.: выдовбувати, шовк, мовчати, повно; покрывъ, розваливъсА. В укр. мові, на відміну від рос. та білоруської, відсутнє явище акання (крім північнополіс. говірок, сусідніх з білоруськими), тобто переходу [о] в [а] та [ъ] у ненаголош. позиції, хоч ще давньорус. пам’ятки фіксують випадки уподібнення поперед, голосного [о] до наступного [а]: манастырь, багатьство. А починаючи з 15 ст. в укр. писемних джерелах дедалі частіше з’являється написання: багатий, гаразд, гарячий, калач, хазяин. У позиції після [j] колишнє [е] перейшло в укр. мові в [а]. Найдавніші випадки цієї фонет. зміни засвідчуються пам’ятками вже в 13 ст. Вона послідовно відбулася в іменах — у поч. позиції, напр. Ярмолъ, Ярофей, Ярема, Явтух, Явдоким, Явдоха і под., а також у флексії: життя, знання.

2. Повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сімя»

Літературний рід: епос Жанр: соціально-побутова повість Тема твору: зображення реалістичних картин селянського побуту другої половини XIX ст.; акцент на дрібновласницьких натурах.

Ідея: засудження егоїстичних та індивідуалістських характерів. Проблематика: Проблема батьків і дітей, Проблема сімейних стосунків, Проблема виховання, Проблема народної моралі, Проблема віри в Бога, Проблема людської гідності, Проблема добра і зла.

Композиція: повість складається з дев’яти частин, сюжет у яких розгортається за принципом нагнітання епізодів і сцен. Саме діалоги «рухають» сюжет твору, у них розкриваються характери героїв. - лише родинні відносини та суперечки; - одруження Карпа; - відношення між невісткою Мотрею та свекрухою; - сватання Лавріна; - його одруження; - ставлення свекрухи до другої невістки – Мелашки; - похід до Києва; - втеча Мелашки; - сварки між сім’ями братів.

1. Експозиція – опис села Семигори, портрети головних героїв, розмова Карпа та Лавріна про одруження. 2. Зав’язка – одруження Карпа з Мотрею

3. Розвиток дії - постійні сутички в родині, одруження Лавріна з Мелашкою, проща Мелашки до Києва, смерть Омелька Кайдаша, розподіл спадщини.

4. Кульмінація – сутичка Мотрі з Марусею, внаслідок якої Маруся втратила око. 5. Розв’язка – примирення двох сімей після того, як засохла груша.

У повісті «Кайдашева сім'я» Нечуй-Левицький досяг високої майстерності у створенні глибоко індивідуальних характерів.

Омелько — працьовитий селянин, виснажений панщиною. У нього здорові, загорілі, жилаві руки, сухорляве і бліде обличчя. Ставши хазяїном, Кайдаш продовжує багато працювати. Набожність уживається в ньому з пияцтвом. Нерідко з церкви він звертав у шинок запивати «давнє панщане горе».

Інша індивідуальність розкривається в образі Марусі. Письменник спочатку змальовує портрет Кайдашихи, а потім докладно розкриває її внутрішній світ, поведінку, вчинки. Не все в образі Кайдашихи було негативним. Вона була працьовитою,, вміла майстерно куховарити, любила улещувати панів, водночас мова її була солодкою і манірною, але в розмові з людьми, біднішими за себе, Маруся виявляла себе зверхньо і неприховано зневажливо. Отже, вплив панів зробив Марусю егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною. Характери синів Кайдаша формуються в інший час, тому в них немає тієї забитості й приниженості, що в їх батька. Старший Кайдашенко(Карпо) — гордий, насмішкуватий, вередливий, сердитий. Риси українського національного характеру І. Нечуй-Левицький майстерно втілює, наприклад, в образі Лавріна. Риси пристосовництва простежуються в обох невісток родини. Мотря — розумна, вродлива і чепурна жінка. Фізично здорова, вона любила працю. Мелашка, має чи не найбільше позитивних рис. Упродовж усього твору автор співчуває героїні, змальовує її привабливими, теплими барвами. На відміну від Мотрі, Мелашка походить з убогої сім'ї, для неї навіть звичайна простора хата Кайдашів здалася раєм. Найперше, що привертає увагу під час читання «Кайдашевої сім’ї», — це поєднання ліричного й гумористично_сатиричного пластів зображення. Тонкий ліризм та іскрометний гумор властиві і мові автора, і мові персонажів. Картини природи, зображені дуже лірично, настроюють на спокій, тишу, радісне сприйняття світу і цим контрастують із неспокоєм у сім’ї Кайдашів, посилюють безглуздість суперечок і баталій.