Життєвий і творчий шлях Василя Стефаника.

Василь Семенович Стефаник - українськийписьменник, майстер експресіоністичної новели, депутат Австрійського парламенту від Галичини.

На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами.

Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).

У 1903 Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. У 1916 Стефаник повертається до літературної творчості (новели «Дитяча пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку «Земля» (1926), а решта його доробку, друкованого по журналах, з'явилася в ювілейномувиданні «Твори» (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, якемає не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»).

Уже в перших збірках новел повнотою виявився великий літературний талант Стефаника, не зазнавши в дальшому істотних змін. Стефаник увійшов в історію світової новелістики як автор правдивих соціально-психологічних новел з життя галицького селянства. Основною темою його творів було життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях. «Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки...», — писав новеліст. З великою силою слова Стефаник зобразив трагедії і драми бідняків, які були позбавлені землі, праці. Вони покидали рідні місця і змушені були емігрувати за океан або гинути від голоду й хвороб.

У новелі «Лесева фамілія» розповідається, як нужда та злидні зробили з селянина Леся пияка, що краде з хати останнє збіжжя та несе пропивати до корчми. Лесиха з дітьми мусить доганяти та примушувати дітей бити батька. Поряд з образами дорослих Стефаник малює образи дітей. Письменник показував життя з точки зору народних уявлень та інтересів, розглядав добрі і злі вчинки з погляду народної моралі. Доля дітей глибоко хвилювала батьків. Діти — то радість, але діти й горе.

Перша збірка оповідань «Синя книжечка» вразила читачів драматичними картинами горя і злиднів галицьких селян. Згодом Максим Горький скаже про Стефаника, що він пише «коротко сильно і страшно».З-під пера письменника поставали правдиві картини тогочасної дійсності, постійно пройняті співчуттям до знедолених найманців і наскрізь критичним ставленням до світу визиску і безправ'я, осудженням паразитизму панівних класів.

Селянин Антін з новели «Синя книжечка», «що онде п'яний викрикує на толоці». Він був якийсь нещасливий, «все йшло йому з рук, а ніщо в руки». Після смерті дружини та двох синів Антін «пив і пив; пив; пропив бука-ту поля, пропив город, а тепер хату продав». Одержавши від війта «синю книжку службову» (паспорт), має йти з села найматися.

З великою художньою силою передано переживання бідного селянина Івана в новелі «Кленові листки». В розпалі жнив народилося ще одне дитинча, а їх у сім'ї уже й так чимало. Іван скликав кумів на родини, хоч жінка важко хвора, і, пригощаючи їх хлібом та горілкою, розповідає про незавидну долю наймитських дітей, що ростуть у бур'яні, не доглянуті, не нагодовані, а потім йдуть у найми або до тюрми, коли щось украдуть.

У новелах «Виводили з села» та «Стратився» зображується велике батьківське горе, спричинене тяжкою рекрутчиною, яка губила життя молодих селянських синів у австро-угорському війську.

Новела «Катруся», де батько й мати, які живуть у злиднях, люблять хвору дочку Катрусю, але з властивою простим людям прямолінійністю говорять, що вона, певно, помре, а вони лише дурно витрачають гроші на її лікування. Нужденні й немічні бабусі, що самотньо вмирають у холодній хаті («Сама-саміська») тощо.

Його творчість мала досить глибоке значення: черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах сіл, побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.