Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 4. Японія періоду нового часу: ХVІІІ – початок ХХ ст




...

Японія періоду нового часу: ХVІІІ – початок ХХ ст. (2 год.)

Мета семінару: вміти визначити соціальну структуру японського суспільства періоду Нового часу, проаналізувати причини, хід та наслідки реформ «революції Мейдзі», а також порівняти їх з реформами, що проводилися у Китаї, визначити їх спільні та відмінні риси.

План

1. Сьогунат Токугава: особливості політичного, економічного, соціального та культурного розвитку у системі східних країн.

2. «Відкриття» Японії. «Ансейські» договори.

3. Буржуазна революція 1867–1868 рр. Смуга реформ. Конституція 1889 р.

4. Японія на початку ХХ ст. Російсько-японська війна та її наслідки.

 

Розгляд першого питання доцільно почати з характеристики політичної, економічної й соціальної ситуації Японії після завершення епохи середньовіччя та спроби провести реформи Токугава Йосімуне і Мацудайра Саданобу у ХVІІІ – першій чверті ХІХ ст. Саме у цей час спостерігається погіршення загальної економічної ситуації в країні. Розрив між рівнем життя самурайства і простого народу надзвичайно зріс. Сьогунський двір влаштовував пишні урочистості й численні свята, протегував різним мистецтвам. Даймьо (князі) наслідували життя при дворі, витрачали величезні кошти і поступово все частіше виявлялися в залежності від лихварів і купців.

Основою господарського комплексу Японії залишалося сільське господарство, в якому було зайнято майже 80 % трудових ресурсів країни. Незважаючи на значний розвиток товарного господарства, на селі погіршилося становище селянства внаслідок значного збільшення феодалами рентних платежів. Розорення селянського господарства призводило до скорочення населення. Так, наприклад, у 1726 р. населення Японії становило 26,5 млн. чоловік. Широке поширення в неврожайні роки отримало дітовбивство. Почастішала практика феодалів збирання поборів на кілька років вперед.

Прямим наслідком посилення експлуатації була втеча селян з села. В кінці ХVІІІ ст. число втікачів досягло майже 1,5 млн. чоловік. Посиленню контролю сприяли загальні переписи міського та сільського населення, що проводилися з 1726 р. і повернення втікачів на колишнє місце проживання.

Доведені до крайності селяни систематично виступали проти посилення експлуатації. Новою рисою селянських виступів для другої половини ХVІІІ ст. була їх масовість і надзвичайний розмах. Для їх придушення частіше стали застосовувати збройні загони уряду або князів. Кінець ХVІІІ ст. був відзначений значним підвищенням повстань і міського населення. Представники токугавского сьогунату шляхом різноманітних адміністративних реформ і заходів намагалися призупинити розкладання феодальних порядків.


...

Слід також зазначити, що на такому тлі доволі своєрідним видається суспільно-політичний устрій тогочасної Японії. Офіційним главою держави й водночас «божественним» лідером народу вважався тенно (монарх), якого європейська історіографія іменує імператором. Імператорський двір розташовувався в Кіото. Унікальність тогочасної політичної системи полягала в тому, що насправді тенно був лише церемоніальним, номінальним главою країни, а реальні повноваження правителя належали військово-самурайському диктатору, який носив титул сьогун (воєначальник). Центром сьогунської влади було місто Едо (нині Токіо), де розміщувалася особиста «ставка» сьогуна – бакуфу. З 1603 р. посаду сьогуна контролював найвпливовіший самурайський рід Токугава.

Основу соціальної структури японського суспільства становила чотиристанова система сі – но – ко – сьо (тобто самураї – селяни – ремісники – торговці). У рамках цієї системи суворо регламентувалися права та обов’язки кожного соціального прошарку. Опорою сьогунської влади виступав перший стан, яких іменували самураями або бусі (вояки). Вони звільнялися від податків, мали право на носіння й володіння зброї.

Далі необхідно зазначити, що формально другим за статусом станом традиційного японського суспільства вважалися селяни, які не мали права володіти землею, проте самостійно господарювали на виділених їм ділянках на правах спадкового користування. Селяни вважалися юридично вільними людьми, проте не могли покинути свою землю, змінити рід занять, зобов’язувалися сплачувати податки. Вони могли носити лише бавовняний одяг, харчуватися лише «грубими» злаками оскільки рис і шовк для них були заборонені, їм заборонялося жити у великих будинках, дивитися театральні вистави тощо.

Умови життя ремісників та торговців, що мешкали в містах також суворо регламентувалися, однак не так жорстко. Ремісники об’єднувалися в побудовані на засадах монополії виробництва – дза (тобто цехи), торговці – у накама (гільдії). Водночас слід зазначити, що налагоджена система стабільного оподаткування ремісничо-торговельної діяльності в токугавській Японії ще не склалася.

Насамкінець потрібно визначити, що попри своєрідність своєї соціально-політичної структури, Японія, як і її сусіди в регіоні, також відчула ознаки кризового ускладнення ситуації в країні. Як зазначив В. А. Рубель, «проблема полягала в тому, що на зламі ХVІІ – ХVІІІ ст. Японія потрапила у пастку максимального рівня суспільно-господарського розвитку, базованого на засадах традиційної структури східного типу. І в результаті сповідувала політику жорсткої ізоляції від зовнішнього світу». Саме у цій політиці Токугава вбачали єдиний шлях зберегти державу від загрози колонізації. Однак така політика сприяла консервації стагнаційних процесів в економіці, господарстві, торгівлі.


...

Розгляд другого питання необхідно розпочати з характеристики політики сакоку (самоізоляції) в Японії, що консервувало найбільш застійні форми феодальних відносин і призводило до відставання Японії від європейських країн. За умов внутрішньої кризи всієї феодальної системи токугавского сьогунату почастішали спроби європейських і американських військових кораблів до японських берегів.

Так, у 1845 р. конгрес США надав повноваження президенту США на встановлення торгових відносин з Японією. Після декількох невдалих спроб почати переговори з японцями була споряджена військова експедиція до Японії. 8 липня 1853 р. в бухту дещо південніше столиці увійшла ескадра коммодора М. К. Перрі. Він передав сьогуну лист від президента, а також моделі машин останнього американського виробництва.

Поява американської ескадри і очевидна військова демонстрація викликали паніку у японського населення. Сьогунат звернулися до голландців, для того щоб вони допомогли в організації оборони. Друге відвідування американців відбулося в лютому 1854 р. Дев'ять військових кораблів, 250 гармат і 1800 матросів – продемонстрували серйозність американських планів.

Таким чином 31 березня 1854 р. було підписано перший японо американський договір. Американські кораблі отримали право заходу в деякі порти, де могли набувати продовольство, воду, вугілля та інші товари. У цьому ж році також підписано і англо-японський договір приблизно на таких же умовах. Майже одночасно з американцями 21 серпня 1853 р. в Нагасакі прибула російська делегація на чолі з адміралом Є. В. Путятіним. Вона мала директиву тільки мирним шляхом домагатися встановлення торговельних відносин, а також визнання російськими володіннями Сахаліну і Курильських островів. Уряд сьогуна всіляко затягував переговори і початок російсько-турецької війни змусили російську ескадру покинути Японію без результатів. Остаточно договір між Росією і Японією був підписаний 7 лютого 1855 р. у храмі Ґьокусендзі в Сімоді віце-адміралом Є. В. Путятіним зі сторони Росії і М. Цуцуї та Т. Кавадзі зі сторони Японії. Згідно з домовленостями між Російською імперією та Японією встановлювались «постійний мир і щира дружба». У володіннях обох держав російські та японські піддані повинні були користуватись заступництвом і захистом як у відношенні особистої безпеки, так і недоторканості їх власності. Кордон між двома країнами встановлювався між островами Ітуруп (Еторофу) та Уруп, причому перший відходив до Японії, а останній та інші Курильські острови на північ складали володіння Росії, тим самим підтвердивши фактичний стан, який склався у регіоні на сер. ХІХ ст. Росія погодилась визнати острів Сахалін нерозділеним між Росією і Японією.

До того ж для російських суден японським урядом були відкриті порти Сімода, Хакодате і Наґасакі; в перших двох дозволялась взаємна торгівля, і в одному з них з 1856 р. могло бути відкрите російське консульство. Російським підданим був наданий «режим найбільшого сприяння». Як росіяни в Японії, так і японці в Росії підлягали суду за скоєні злочини «не інакше, як за законами своєї країни».

Таким чином, підписання цілої серії нерівноправних договорів, що увійшли в історію під назвою «Ансейські» (за гаслом правління Ансей – «спокій» періоду 1854–1860 рр.) і сприяло посиленню політичного бродіння та розколу правлячого угруповання. Укладання договорів призвело до консолідації опозиційного руху і сплеску його активності.

Аналізуючи третє питання – Буржуазна революція 1867–1868 рр. Смуга реформ. Конституція 1897 р. – необхідно розділити його на декілька частин.

Насамперед слід визначити причини початку революції, оскільки у наростанні соціально-політичної кризи в Японії середини XIX ст. особливу роль зіграв зовнішній фактор: відносини з європейськими державами й США та урядова політика з приводу цих зв’язків. Проникнення європейців та американців до Японії підірвало авторитет традиційної влади сьогуна, який спирався на князів-землевласників. Саме в цей час політична думка нації різко розділилося на два табори: тих, хто привітав відкриття портів, і тих, хто захищав політику ізоляції. Монархісти відкрито й сміло стали вимагати скинення сьогунату. Вся країна була охоплена хвилюванням. У 1866 р. помер сьогун Іемоті, який уособлював світську владу, а 1867 р. – імператор (мікадо) Комей, який репрезентував релігійну владу. У країні спалахнула боротьба за владу. Нового імператора Міцухіто підтримували самураї півдня Японії, городяни, селяни. Оскільки імператору виповнилося тільки 14 років, тому він не міг самостійно визначати державну позицію. В імператорській столиці – Кіото – набули значного впливу найдосвідченіші політики при дворі тенно – Окубо Тошімічі, Сайго Такаморі, Іто Хіробумі, Такагусі Сінсаку, які виступали за ліквідацію сьогунату, відновленні імператорського правління та реформ у галузях економіки, суспільного життя з урахуванням західних досягнень.

Обовязково потрібно зазначити, що у цей період главою держави номінально вважався імператор, але реальна влада перебувала в руках сьогуна (полководця) – вищої посадової особи, що був головнокомандувачем і начальником всього апарату державного управління, безконтрольно здійснював виконавчо-розпорядчі, фіскальні та законодавчі функції. Починаючи з XVII ст. посаду сьогуна займали представники роду Токугава – найбагатшого феодального клану країни. Сьогунський уряд опирався будь-яким прогресивним реформам.

У таких умовах були сформульовані конкретні завдання князівсько-самурайського руху: повалити сьогунат, відновити владу імператора і від його імені провести необхідні реформи. У січні 1868 р. війська імператора, що мали європейську зброю, розгромили війська сьогуна, а вже у травні вступили до сьогунської столиці Токіо (Едо). Так імператор об'єднав світську й духовну владу. Роки його правління (до 1912р.) отримали назву Мейдзі («освічене правління»).

Після повернення сьогуном Токугава Йосінобу державної влади імператору, в Японії було сформовано новий уряд. 3 січня 1868р. він проголосив указ про реставрацію прямого імператорського правління. Згідно з цим документом сьогунат Токугава ліквідовувався, а управління державою переходило в руки тенно та його уряду. На нарадах цього уряду було прийнято рішення позбавити екс-сьогуна всіх рангів, титулів і більшої частини землеволодінь. Проти цього рішення виступили прихильники ліквідованого сьогунату. Японія виявилася розколотою на два табори і вступила в громадянську війну. За японською традицією 1868 р. іменувався «роком війни земляного дракона» – війною Босін.

Наприкінці січня прихильники сьогунату спробували захопити Кіото й відновити свою владу в країні. 27 – 30 січня 1868 р. у битві при Тоба-Фусімі їх розбило нечисленне, але модернізоване військо імператорського уряду. Токугава Йосінобу 3 травня 1868 р. капітулював і здав сьогунську столицю Едо імператорським військам. Так закінчилася 265-річна диктатура Токугава.

Таким чином за півтора року імператорський уряд зміг придушити опозицію збройним шляхом і об'єднати Японію під своєю владою. Необхідно зазначити, що революція Мейдзі за характером була буржуазною, хоча її наслідком і стало утвердження абсолютної монархії, її рушійними силами стали всі верстви населення країни.

У другій частині питання слід охарактеризувати й проаналізувати імператорську програму, оприлюднену 6 квітня 1868 р., якою передбачалося здійснення низки реформ для швидкого розвитку країни, а також порівняти результати цих реформ з «політикою самопосилення» у Китаї. Молодий імператор оточив себе досвідченими міністрами і радниками, у перший же рік він переніс столицю Японії з Кіото в Едо, перейменований у Токіо, і почав здійснювати програму реформ.

Протягом 1871–1888 рр. уряд здійснив адміністративно-територіальну реформу скасувавши кордони князівств. У 1872 р. було скасовано станові привілеї, а суспільство поділили на три верстви – кідзоку (аристократи), сідзоку (чиновники) та «всі інші», тобто «простий люд».

У 1872–1873 рр. у Японії проведено аграрну реформу. Вона повинна була вирішити завдання ліквідації феодального землеволодіння, формування нових власників землі. Формально земля без викупу закріплювалася на правах приватної власності за тими, хто нею фактично розпоряджався. Селяни, спадкоємні власники земельних наділів, стали їх власниками.

Для включення даймьо і самураїв у підприємницьку діяльність (промисловість, банківську справу, торгівлю, аграрний сектор) японський уряд пішов на «капіталізацію пенсій», що складалася в одноразовій виплаті пенсій за кілька років наперед (половина – готівкою, половина – державними облігаціями). Незважаючи на протест самураїв, ці заходи в 1876 р. були оголошені обов´язковими. Сума грошової допомоги дорівнювала виплаті пенсій за 5–14 років.

У 1873 р. був уведений земельний податок – головне джерело державного бюджету. Він поширювався на всіх землевласників. Його розмір досягав 50 % врожаю, знятого з ділянки землі.

Таким чином, у Японії була узаконена приватна власність на землю; дозволені вільні її купівля-продаж, з´явилися нові категорії земельних власників; колишнім власникам землі були надані можливості для підприємництва. Усе це створювало передумови для капіталістичних форм виробництва.

Однак, необхідно зазначити, що попри все, основна маса – селяни – не мала можливостей для цього, оскільки значну кількість землі вони втратили. Частина общинної землі опинилася в імператора. Відійшли до «нових поміщиків» землі, що були орендовані або закладені селянами до реформи. Тому велика частина селянських господарств залишилася без землі або стала малоземельною і змушена була орендувати її на тяжких умовах. Отже, у селі зберігалися напівфеодальні відносини, у цьому також виявилася незавершеність революції.

У винятково короткий термін Японія здійснила промисловий переворот. Не маючи власних винаходів, вона запозичила їх у більш розвинених країн. Нестача приватних капіталів компенсувалася активною роллю в індустріалізації держави, що створювало тут фабричну промисловість, особливо підприємства важкої індустрії. Японська держава підтримувала приватних підприємців, надаючи їм субсидії, звільняючи від податків, продаючи побудовані заводи на виплату тим промисловим фірмам, що виконували державні замовлення. Особливими привілеями користувалася в уряді фірма Міцуі, що зародилася в XVI ст. і стала наприкінці XIX ст. ведучою. Держава брала на себе будівництво в найбільш складних і нових для Японії галузях: суднобудівній, скляній, сукняній, шовкомотальній.

Крім соціально-економічних реформ, в Японії були проведені й політичні зміни. 1 лютого 1889 р. прийнято Конституцію, яка залишалася чинною до 1946 р. і була однією з найконсервативніших. Зразком для неї слугувала Констиція Пруссії, прийнята ще до об'єднання Німеччини. Особа імператора була священною та недоторканною. За ним закріплювалися права оголошення війни і миру, призначення і звільнення всіх цивільних та військових посадовців, скликання і розпуск парламенту. Імператор був верховним головнокомандувачем збройних сил Японії. Отже, Конституція фактично утверджувала абсолютизм.

Конституція законодавчо закріплювала існування парламенту, що складався з двох палат. Палата представників обиралася кожні чотири роки. Виборчим правом користувалися чоловіки віком від 25 років, що проживали у своєму виборчому окрузі не менше 1,5 року і сплачували високий податок 15 ієн (таких в країні була незначна частина). У підсумку голосувати могли лише 1 % населення країни, оскільки військовослужбовці та жінки не отримали виборчих прав.

Верхня палата мусила стати консервативною противагою демократичним тенденціям нижньої. Вона складалася з принців імператорського прізвища та титулованої аристократії і призначалася імператором. Впливовість депутатів верхньої палати була набагато вищою, ніж у палати представників.

Парламент мав законодавчі права і затверджував бюджет. Проте кабінет міністрів, очолений Іто Хіробумі і складався з 10 міністрів, звітувався не перед парламентом, а перед імператором.

У ході реставрації Мейдзі в країні особливого розвитку набула видавнича справа і журналістика. В Токіо виходили щоденні газети та журнали. Вони сприяли формуванню громадянського суспільства, друкуючи не лише новини, а й критичні статті про актуальні політично-соціальні проблеми.

Розгляд останнього, четвертого питання практичного заняття – Японія на початку ХХ ст. Русько-японська війна та її наслідки – потрібно зазначити про ті зміни у суспільстві які принесла революція Мейдзі напркикінці ХІХ – початку ХХ ст. Модернізація сильно змінила побут японців. У великих містах почали носити західний одяг та короткі зачіски. Спочатку цієї моди дотримувалися урядовці та військові, але з часом вона набула поширення серед широких верств населення. В Токіо та Йокогамі з'явилися перші цегляні будинки, газові ліхтарі, а також новий вид транспорту – рікша. Поступово, з розвитком транспорту та видавничої справи, нова мода на західні новинки поширилася з міст у японську провінцію. Незважаючи на позитивні зрушення, модернізація завдала сильної шкоди традиційним культурі та світогляду японців. Чимало культурних надбань Японії були вивезені за кордон як непотріб, осівши у приватних колекціях та музеях США, Франції і Великобританії.

Проте, завдяки консолідації нації, реформам, що отримали назву революція Мейдзі, Японія докорінно змінилася, і на початок XX ст. сама увійшла до групи великих держав. Реформи в Японії супроводжувалися зовнішньою експансією. Першою жертвою японської агресії стала Корея, якій Японія в 1876 р. нав'язала нерівноправний договір. Подальша японська експансія наштовхнулася на протидію Китая та Росії. Уміло граючи на протиріччях Росії та Англії, Японія уклала з останньою союз. У 1875 р. між Росією та Японією було укладено договір, за яким першій відходив о. Сахалін, а другій – Курильські о-ви.

Рубежем у розвитку Японії стала японсько-китайська війна 1894–1895 рр. Здобувши в ній перемогу, Японія отримала першу колонію – острів Тайвань. Отриману від Китаю контрибуцію було спрямовано на фінансування 10-річної програми створення важкої промисловості, яка повинна була дати нову зброю. Флот планувалося збільшити в 4 рази, армію у 2 рази. Здійснені заходи дали свої результати, так лише за 5 років було збудовано 3 тис. нових підприємств. У 1900 р. Японія нарівні з іншими великими державами брала участь у придушенні повстання Іхетуань («боксерського повстання») в Китаї. Наступним кроком Японії, який ще більше зміцнив її новий статус, стала перемога у війні з Росією (1904–1905). Ця перемога дала змогу остаточно утвердитися в Кореї (в 1910 р. стала колонією) і Китаї. Повіривши у свою велич і непереможність правлячі кола Японії стали виношувати плани подальшої експансії на Далекому Сході та басейні Тихого океану.

Щодо характеристики ходу російсько-японської війни 8 лютого 1904 – 27 липня 1905 рр., то необхідно визначити й проаналізувати причини війни. Ще у 1894 р. Японія напала на Китай, почавши першу японсько-китайську війну. Приводом було введення китайських військ в Корею у якості військової допомоги для придушення селянського бунту. Японія розцінила це як порушення колишніх японсько-китайських угод. Таким чином японські війська висадилися у китайському місті Люйшунь (Порт-Артур) і захопили його, винищивши більшу частину мешканців. Згодом, здобувши перемогу у війні, Японія змусила Китай підписати у 1895 р. Сімоносекський договір, згідно з яким Японія отримала півострів Ляодун, де знаходилося місто Люйшунь.

Однак Росія, Франція і Німеччина, стурбовані посиленням Японії у цьому регіоні, в ультимативній формі зажадали виводу японських військ із цього півострова. Японія не могла вистояти проти цих країн без підтримки Великобританії, але Великобританія запропонувала Японії не загострювати конфлікт і тій довелося повернути затоку Китаю. За домовленостями частина півострова відійшла Росії, де вона збудувала свою військову базу. У 1898 р. Росія, не бажаючи виглядати агресором, арендувала на 25 років цю територію у Китаю. Місто Люйшунь перейменовано на Порт-Артур.

Заручившись підтримкою Великобританії японські правлячі кола переконалися, що Росія добровільно не здасть своїх позицій у Східній Азії. Тому єдиним шляхом для «визволення» Кореї та Маньчжурії вони вважали війну з Росією. У цих умовах японські дипломати вирішили почати переговори з Росією, що велися з серпня 1903 р.

31 грудня 1904 р. Японія висунула ультиматум Росії. Японці зажадали беззастережного визнання Росією японських вимог і прав інших держав у Маньчжурії. Оскільки Росія відмовилася виконати усі вимоги Японії, то рішення про початок війни проти Росії було прийнято на спільному засіданні членів таємної ради й усіх міністрів 4 лютого 1904 р., а 6 лютого Японія офіційно оголосила про розрив дипломатичних відносин з Російською імперією, вимагала повернення Порт-Артура і офіційно оголосила війну.

Військові дії почалися 8 лютого 1904 р. нападом японського флоту під командуванням адмірала Тоґо Хейхатіро на російські кораблі у Порт-Артурі, оборона якого тривала до 2 січня 1905 р. Одночасно, 9 лютого, японці, які перебували у корейському порту Чемульпо, атакували крейсер «Варяг» і канонерку «Кореєць». Замість бою російські моряки знищили свої судна, щоб вони не дісталися ворогу. Із самого початку війни російська Тихоокеанська ескадра зазнала серйозних втрат. Важким ударом для Росії стала загибель командуючого Тихоокеанською ескадрою С. О. Макарова.

1 травня 1904 р. відбувся перший сухопутний бій на річці Ялу на китайсько-корейському кордоні між японською і російською арміями, у якому царські війська були розбиті.

У липні 1904 р. японці блокували фортецю Порт-Артур з суші й моря. Російським гарнізоном керував Р. І. Кондратенко, українець за походженням. Захисники змогли протриматися п'ять місяців, знищивши близько 57.780 солдат і 15 кораблів противника. Із загибеллю Р. І. Кондратенка царські війська здали фортецю 2 січня 1905 р. Їх втрати нараховували 31,306 чоловік. Завдяки цій перемозі японці змогли підсилити свої війська.

У січні 1905 р. у Росії склалася революційна ситуація, що ускладнило подальше ведення війни. У лютому 1905 р. японці розбили російську армію у генеральному тритижневому бою при Мукдені, який розігрався на більш ніж 100-кілометровому фронті. До початку першої світової війни це була найбільша сухопутна бойова операція в історії воєн. Російська армія втратила загиблими і пораненими 90 тис. солдат з 350 тис., які брали участі у бої, а японська армія втратила 75 тис. з 300. 10 березня російські війська залишили Мукден, що дозволило японцям заявити про свою перемогу. Після цього війна на суші почала затихати. Чисельність російських військ у Маньчжурії постійно збільшувалася, однак бойовий дух армії був підірваний, чому сприяли поразки на фронті та революція в Росії. Японці, котрі також зазнали великих втрат, не проявляли активності. Цусімська битва вирішила результат війни. Росія не могла більше продовжувати боротьбу, оскільки не лишилося а ні армії, а ні флоту.

Війна закінчилася Портсмутським миром 5 вересня 1905 р., за умовами якого Росія визнала Корею сферою впливу Японії, поступалася Японії Південним Сахаліном і правом на Ляодунський півострів з містами Порт-Артур і Дальній (Далянь), своїми орендними правами Південно-Маньчжурську залізницю, що з'єднувала Порт-Артур із Східно-Китайською залізницею. Росія також визнала Корею японською зоною впливу.

Необхідно зазначити, що у 1910 р., незважаючи на протести інших країн, Японія окупувала Корею і приєднала її до своєї імперії. Перемога Японії у війні зробила її загальновизнаною великою державою. При цьому японці були незадоволені мирним договором: Японія отримала менше територій, ніж очікувалося і, що головне, не одержувала грошових контрибуцій.

Японія здобула перемогу великою ціною. За час війни її зовнішній державний борг виріс у 4 рази і досяг 2400 млн ієн. Та 108 тис. Солдат убитими і пораненими. Однак не треба забувати, що перемога Японії подарувала світові нову імперію на Сході.

 

...

...

mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал